Родезія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Rhodesia
Republic of Rhodesia
Родезія
Невизнана держава
Південна Родезія Flag of Rhodesia (1964–1968).svg
1965 – 1979 Зімбабве-Родезія Flag of Zimbabwe Rhodesia (1979).svg
Прапор Герб
Прапор Герб
Девіз
лат. Sit Nomine Digna
"Нехай вона буде гідна імені"
Гімн
"God Save the Queen"
(1965–1970)
«Rise O Voices of Rhodesia»
(1974–79)
Розташування Родезії
Столиця Солсбері
Мови англійська
Форма правління Парламентська демократія й конституційна монархія (до 1970)
Парламентська республіка (з 1970)
Президент
 - 1970—1975 Кліффорд Дюпонт
 - 1976—1978 Джон Вратхолл
Прем'єр-міністр
 - 1965—1979 Ян Сміт
Історичний період Холодна війна
 - Незалежність 11 листопада
 - Оголошення республіки 2 березня 1970
 - Зімбабве-Родезія 1 червня 1979
 - Зімбабве 17 квітня 1980
Площа
 - 1978 390 580 км2
Населення
 - 1978 6 930 000 осіб
     Густота 17,7 осіб/км² 
Валюта Фунт (до 1970)
Долар (з 1970)
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Родезія

Роде́зія (англ. Rhodesia [rˈdʒə], [rˈdʃə][1]) — назва двох британських колоній у Південній Африці:

У 1953—1963 рр. обидві колонії входили до складу Федерації Родезії та Ньясаленду. Після розпаду федерації незалежність отримали всі її члени, за винятком Південної Родезії.

Південна Родезія у 1965—1979 рр. іменувала себе просто Родезією.

Історична довідка[ред. | ред. код]

Колонізація Родезії білими поселенцями відбулася в кінці 19 століття, одразу наштовхнувшись на спротив місцевого населення[2].

У 1960 році Велика Британія пообіцяла надати африканським країнам незалежність з гарантією того, що ними керуватиме темношкіра більшість. В грудні 1963 року тодішній прем’єр-міністр Великої Британії сер Алек Дуглас-Хом наполягав на тому, що передумови переговорів про незалежність залежать від того, що він назвав «п’ятьма принципами» – безперешкодний шлях до правління представників расової більшості, гарантія проти впровадження будь-яких законів, що рішуче шкодять інтересам темношкірого населення, «покращення політичного статусу» місцевих африканців, припинення офіційної расової дискримінації та політичне врегулювання, яке могло б бути «прийнятним для всього населення»[3][4]. Майбутній лейбористський уряд на чолі з Гарольдом Вільсоном зайняв ще жорсткішу позицію, вимагаючи виконання цих умов до того, як буде встановлена та визнана незалежність[5]. Водночас серед білого населення Родезії зростала занепокоєння з приводу неминучої капітуляції й подальшого життя під керівництво темношкірого населення. Керуючись своїми побоюваннями, 11 листопада 1965 р. білі родезійські активісти в односторонньому порядку проголосили незалежність, яка, втім, ніколи не була визнана жодною країною світу, однак такий стан справ неофіційно підтримувався Південною Африкою[6] та Португалією[7].

Новий уряд білої меншості офіційно надав право голосу кожному, незалежно від раси, але успішно і навмисно усував переважну більшість темношкірих від більшості свобод, в тому числі голосування, запровадивши цензуру. Расистська політика уряду в поєднанні з великою економічною нерівністю між білими й чорними (білі володіли більшою частиною частина родючої землі, тоді як чорні були змушені віддавати свої землі через примусове виселення) провокували напругу між тубільцями та урядом. Так, протягом 1930-х років Південна Родезія прийняла законодавчу базу для сегрегації, яка включала Закон про розподіл землі, Закон про примирення в промисловості (закон про процедури узгодження трудових відносин у промисловості), Закон про реєстрацію тубільців (закон, що стосується цивільної реєстрації корінних громадян) та Закон про господарів і слуг (закон про відносини між панами та підсобними особами)[8] . На початку 1960-х років у Південній Родезії проживало 270 000 білих і понад 4 мільйони темношкірих. Чинні партії та організації, що борються за рівні права темношкірих людей, були систематично заборонені, а їхніх лідерів та учасників арештовували та переслідували.

У 1964 році зростальне невдоволення білих безперервними переговорами відіграло важливу роль у скиданні Вінстона Філда з посади прем'єр-міністра Південної Родезії. Філда змінив Ян Сміт, голова консервативної партії Родезійського фронту і відвертий критик будь-якого негайного переходу до правління більшості. Сміт, перший лідер колонії, що народився в Родезії, незабаром став уособлювати опір лібералам у британському уряді та тим, хто агітує за зміни вдома.

Етимологія[ред. | ред. код]

Сесіль Джон Родс (англ. Cecil John Rhodes), засновник компанії «Де Бірс», приїхав до Південної Африки в 1870 році, на самому початку діамантового буму. У 17 років у нього не було грошей, щоб почати власний бізнес. Тому, об'єднавши свої зусилля з англійцем Чарльзом Рудом, він виписав з метрополії холодильну установку для виготовлення харчового льоду. За один сезон вони заробили 1500 фунтів і змогли викупити більшу частину алмазного родовища, що стало основою корпорації «Де Бірс».

Британський уряд погодився, що компанія Родса, Британська Південно-Африканська Компанія (БПАК), буде керувати територією від Лімпопо до озера Танганьїка як протекторатом. Королева Вікторія підписала відповідну хартію у 1889 році. Сесіль Джон Родс став диктатором більшої частини Південної Африки. На його честь було названо країну Родезія.

Федерація Родезії та Ньясаленду[ред. | ред. код]

Штандарт Президента Родезії

Генерал-губернатори:

  • 1953—1957 Лорд Ллевеллін
  • 1957—1963 Граф Саймон Ремсі Делхаузі
  • 1963 Сер Гемфрі Гіббс

Прем'єр-міністри:

  • 1953—1956 Сер Годфрі Хаггінс
  • 1956—1963 Сер Рой Веленскі

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Chambers, Allied (1998). The Chambers Dictionary. Allied Publishers. с. 1416. ISBN 978-81-86062-25-8. 
  2. Rogers 1998, s. 37.
  3. Chronology: Rhodesia UDI: Road to Settlement. Lse.ac.uk. Архів оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 9 жовтня 2012. 
  4. United Nations High Commissioner for Refugees. Refworld | Chronology for Europeans in Zimbabwe. UNHCR. Архів оригіналу за 16 квітня 2013. Процитовано 9 жовтня 2012. 
  5. Waddy, Nicholas L. (2017). Free and Fair? Rhodesians Reflect on the Elections of 1979 and 1980. doi:10.1080/17532523.2017.1357323. 
  6. When Sanctions Worked: The Case of Rhodesia Reexamined. Africafocus.org. Процитовано 9 de octubre de 2012. 
  7. Okoth, Assa (2006). A History of Africa: Volume 2: 1915–1995. East African Educational Publishers Ltd. ISBN 9966-25-358-0. 
  8. Chanaiwa, 2010 p. 298–300, Estas leis eram inclinadas em favorecer a minoria branca, que correspondia a cerca de 5% da população total

Посилання[ред. | ред. код]