Сингаї (Коростенський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Сингаї
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Коростенський район
Рада/громада Сингаївська сільська рада
Код КОАТУУ 1822385201
Облікова картка Сингаї 
Locator Dot2.gif
Розташування села Сингаї
Сингаї на мапі Коростенського району
Основні дані
Засноване 1467(1691?)
Населення 608
Площа 2,483 км²
Густота населення 244,87 осіб/км²
Поштовий індекс 11541
Телефонний код +380 4142
Географічні дані
Географічні координати 50°58′09″ пн. ш. 28°43′14″ сх. д. / 50.96917° пн. ш. 28.72056° сх. д. / 50.96917; 28.72056Координати: 50°58′09″ пн. ш. 28°43′14″ сх. д. / 50.96917° пн. ш. 28.72056° сх. д. / 50.96917; 28.72056
Середня висота
над рівнем моря
164 м
Водойми річка Синявка, що впадає до р. Уж
Місцева влада
Адреса ради 11541, Житомирська обл., Коростеньський р-н, с.Сингаї, вул.І.Юхимовича, 5 , тел. 6-13-42
Карта
Сингаї is located in Україна
Сингаї
Сингаї
Сингаї is located in Житомирська область
Сингаї
Сингаї

CMNS: Сингаї на Вікісховищі

Сингаї́ — село в Україні, в Коростенському районі Житомирської області. Орган місцевого самоврядування — Сингаївська сільська рада. Населення становить 608 осіб.

Назва села та її походження[ред.ред. код]

За милозвучність назву села Сингаї та річки Синявка пов'язують з прикметником «синій»: сині гаї (сингаї), синє небо, що віддзеркалювалось у водах річки. Можливий і такий варіант, що існували якісь «сини гаїв» (лісові ельфи?). У такому разі, першим з'явилось прізвище, яке можна розтлумачити як «син гаївський», що злилося в одне слово, і вже потім від нього пішла назва населеного пункту.

Небо над селом

Дослідник назв селищ на витоках річок України Костянтин Тищенко припускає, що назви села Сингаї та річки Синявка, ймовірно відходять до кельтських ойконімів і мають загадкову основу Син-, пов'язану з апелятивом кімр. sinach — «неужиток, непридатна земля», «суха ділянка на болоті; смуга неораної землі, особливо як межа».[1]

Польські дослідники-укладальники Географічного словника Королівства Польського (1880—1902)[2] вказують на татарське походження назви села — Synhaj- «втрата, пустота», яке трансформувалось в Synhaje. Можливо це було пов'язане з місцем сплати данини при в'їзді до столиці древлян Іскоростеня, так як на давніх мапах саме через село пролягала дорога до міста. Про тюрське походження назв села та річки можуть свідчити, також, назви річок та поселень, що й на сьогодні існують за Уралом на території Російської Федерації, як то Сынгай — Сунай — Сунгай.

На топографічних картах 1868 року село згадується під назвою Сингай[3][4]

В оперативному зведенні від 17 листопада 1943 року Радянського Інформбюро[5] щодо наступальних операцій Радянської Армії село згадується під назвою Сынгай. Сучасна назва села українською мовою — Сингаї, англійською мовою — Synhai, у латинській транскрипції — [syngaji] .

Постаті[ред.ред. код]

Шленчак Володимир Володимирович (1976—2014) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Влада[ред.ред. код]

Місцеве самоврядування в селі здійснює Сингаївська сільська рада, яка охоплює громади сіл Грозине, Купеч, Немирівка, Сингаї та Шатрище.

Розташування[ред.ред. код]

Село розташоване на історичній древлянскій землі Житомирського полісся, за 5 км на схід від районного центру м. Коростеня, у невеликій низині по обидва береги чарівної річки Синявки, у верхній течії якої, через дорогу, воно межує з селом Грозине. Поряд з тим, вказівників на розмежуванні сіл немає, а тому, якщо мандрівник в'їжджає за дороговказами у Грозине, то при виїзді може побачити дороговказ виїзду із Сингаїв, і навпаки.

Наявність довкола соснових лісків, річка з вербами і верболозом створюють неповториму гармонію та привабливість місцевості. А особливе враження, до цього, мандрівник отримує по весні, коли квітують сади і їх п'янкий аромат проникає до всіх шпарин, створюючи під солов'їні переспіви відчуття раю.

Щедрі вітання весни
Весна квітує 1 с.Сингаї Коростенського району.JPG Весна квітує 2 с.Сингаї Коростенського району.JPG Весна квітує 3 с.Сингаї Коростенського району.JPG Весна квітує 4 с.Сингаї Коростенського району.JPG Весна запрошує 1 с.Сингаї Коростенського району.JPG Весна запрошує 2 с.Сингаї Коростенського району.JPG Весна на воді с.Сингаї Коростенського району.JPG

Розгалуженість доріг з твердим покриттям забезпечує добре сполучення села не тільки з районним центром, а й довколишніми селами Шатрище, Немирівка, Ходаки, Новаки, Зубівщина та ін. А покриття його території мережами стаціонарного та стільникового зв'язку надає можливість скористатись послугами таксі цілодобово, з очікуванням до 20 хвилин.

Через Сингаї проходить автомагістраль державного значення «Київ-Ковель», якою слідують маршрутні таксі «Коростень-Київ», «Київ-Рівне», «Ємильчино-Київ». Є АЗС та станція технічного обслуговування автомобілів, зони відпочинку, придорожні кафе та приватні готелі.

Автотраса
Варшавка 042.jpg Дорога на Коростень с.Сингаї Коростенського району.jpg АЗС с.Сингаї Коростенського району.JPG В'їзд в с.Сингаї Коростенського району по автотрасі з Києва.JPG Зупинка на автотрасі Київ-Ковельс. Сингаї Коростенського району.JPG Сонце сходить с.Сингаї Коростенського району.jpg

Клімат[ред.ред. код]

Помірно-континентальний. Основним фактором формування клімату є сонячна радіація, циркуляція повітряних мас, частково лісистість та заболоченість, розташованість села в уголовині, по якій протікає річка. Середньорічна температура повітря становить біля + 6°.

січень лютий березень квітень травень червень липень серпень вересень жовтень листопад грудень
-6° -5° +7° +13° +16° +19° +17° +12° +6° +1° −3°

Безморозний період триває близько 170 днів на рік. За останні сто років зафіксовано максимальну температуру + 40 ° та мінімальну — 34 ° .

Характерні північно-західні, західні та північні вітри, сила яких рідко перевищує 15-20 м/сек. Безхмарних днів за рік 80-85, більше всього в липні-серпні і найменше в листопаді-грудні. Перехід від однієї пори року до іншої проходить поступово. Початок зими відчувається в другій половині листопада. Зима м'яка, з частими відлигами та повторною появою сніжного покрову. Весна приходить у кінці березня, хоча заморозки трапляються до кінця травня. Літо починається з кінця травня і супроводжується дощами з грозами, інколи з градом.

Середньорічна кількість опадів становить 500—600 мм. У літні місяці їх випадає більше — до 240 мм, зимою до 80 мм. Сталий сніжний покров настає не раніше середини грудня і сходить до середини березня. Його висота в остання роки інколи сягає до 25 см, хоча на початку 60-х років XX століття нерідко перевищувала 60 см. Осінь наступає у вересні, перша половина якого ще тепла, але відчувається пониження температури. Кількість опадів незначна, а згодом наступають хмарні дні з частими затяжними дощами. З середини листопада пролітає мокрий сніг.

Ґрунти[ред.ред. код]

Ґрунти району села по своїй структурі не однорідні і одноразово не займають великої території. Це дерново-підзолисті, глинисто-піщані, дерново-підзолисті супіщані, дерново-підзолисті глинисті, дерново-підзолисті глинисті супіщані, дерново-підзолисті сильно глинисті, світло-сірі лісні, з незначним вмістом гумусу (до 3 %).

Практично всі вони мають підвищену кислотність, погано утримують вологу, а деякі перезволожені і потребують вапнування та осушення, постійного внесення великої кількості органічних добрив. Це значно впливає на врожайність кореневих та овочевих культур на присадибних ділянках — вони або вимокають або висихають, у залежності від зовнішніх чинників погоди та місцерозташування.

Флора і фауна[ред.ред. код]

флора[ред.ред. код]

Мешканці села свої оселі обсаджують та садки засаджують плодовими деревами: яблуні, груші, сливи, вишні, зрідка абрикосами. Як декоративні ростуть калина, бузок, жасмин. Насаджені липа, береза та осокір, у меншій мірі граб, клен. Самосівом обабіч доріг росте в'яз, як насадження -береза, дуб. Край села є посадки сосни, яка вже самосівом проростає на ближніх полях, що облогують. Вздовж рівчаків та водойм панівне становище займають вербата лоза, подекуди вільха, ліщина, калина.

Раніше в межах села вздовж Синявки були обширні зарості аїру, але після спорудження у 80-х роках XX століття нижче за течією дамби, його витіснили очерет, осока та комиш.

Фауна[ред.ред. код]

У Синявці проживають бобер річковий, щур водяний та ондатра. Водяться карась сріблястий, окунь, плітка, щука, короп, піскар, рідше в'юн, краснопірка, карась золотий та йорж.

Літом на водоймі можна спостерігати таких птахів як: дикі качки, водяні курочки, очеретянки, кулики, чайки, сіру чаплю, журавлі.

Розповсюджені земноводні: жаба ставкова, жаба трав'яна, ропуха зелена, тритон звичайний.

По суші бігають миша полівка, миша домова, пацюк сірий, кроти, їжаки, літають кажани, з плазунів є вужі. У лісопосадках можна зустріти сарн, а в полях зайця, сліди якого часто відмічають у садках. До господарств навідуються куниця та ласка, інколи тхір.

Серед пернатих: зозулі, дятли, сороки, сірі ворони, галки, голуби, горобці, солов'ї, синиці , шпаки, ластівки, польові жайворонки, білі журавлі, але інколи на полях можна зустріти і чорного.

Із комах найхарактерніші комарі, мошка, мухи, джмелі, оси, трутні, шершні, мурашки, оводи, короїди, жуки, пильщики, медвідки, хрущі.

Історія[ред.ред. код]

Точна дата заснування села невідома, але за переказами сільчан, його історія сягає часів князівства древлянського князя Мала, його протистояння за незалежність від київського князівства.

Як спогад про ті далекі часи було болото Гале, що розлягалось по ліву сторону від дороги Сингаї (Грозине)-Коростень, до пересічення з дорогою на Щатрище. Його появу місцеве населення пов'язувало з місцем стоянки кінноти княгині Ольги, під час облоги в 945 році столиці древлян Іскоростеня, як помсту за вбивство свого чоловіки Ігоря.

Однак, у середині 80-х років ХХ століття, без урахування місцевої легенди-переказу, болото без дослідження було осушене, і на сьогодні там розмістився дачний кооператив.

Дослідник Фехнер М. В. припускає, що в Х ст. село Сингаї, поблизу якого зафіксована «Могила Ігоря», грало конкретну роль — ординарне місце збору данини й відпочинку (якраз там, в певному місці, древляни й чатували на великого князя київського та його «малу» дружину).[6] [7]

У Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських[8] і матеріалах Російського федерального державного історічного архіву[9] село згадується з 1449 року під назвою Великі Сингаї Овручського уїзду Волинської губернії, тому що на той час в уїзді було ще одне село з такою ж назвою — Сингаї.

У 1926 році, при формуванні нових адміністративних одиниць, Великі Сингаї відійшли до Коростенського району і отримали скорочену назву — Сингаї, а другі Сингаї відійшли до Народичського району і зберегли свою стару назву. Певний час Малими Сингаями називалося село Шатрище (Антонович «Архіви Юго-Западной Руси»).

В історичному нарисі «О происхождении шляхетских родов Юго-Западной России» зазначається, що перші шляхетські села у центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період (ХІ — ХІІІ ст.).[10] Вже тоді тут існують Мелені (басейн Тетерева, р. Ірша), Білка, Дідковичі, Недашки (басейн Ужа), Сингаї, Бехи, Михайлівка, Васьковичі (басейн Прип'яті), Левковичі (Овруцький кряж, басейн р. Словечни і Норині)[11]

Після ревізійної поїздки по Волинському краю 5 грудня 1838 р. волинський губернатор О.Маслов написав російському царю про шляхту, про існування якої в столиці Російської імперії майже нічого не знали: не про чиншову шляхту, яка сплачує податок землевласнику, а про околичну, яка живе з обробітку власного клаптика землі (Зауська Овруцька шляхта).[12] Він вказував, що на Волині (райони сучасної Житомирської області: Овруцький, Коростенський, Народицький, Малинський, Лугинський, Олевський) є багато бідних шляхтичів, котрі, на відміну від інших, живуть цілими селами, які називаються околицями, і доповнює: «Сумно дивитися на цих людей, які не відрізняються від селян ні ментальністю, ні способом життя, не платять податків, не підлягають державній службі, користуючись дворянськими привілеями». Ці люди говорять по-малоросійські, однак вони, незважаючи на бідність, живуть гідно й чисто, крім тих, що мешкають по лісах у «курных избах».[13]

Вчені в цілому сходяться на думці, що овруцька околична шляхта — це боярство XIV ст. (цим терміном позначався увесь спектр соціальних рівнів), віддані слуги останніх київських князів, які на нижчих ієрархічних щаблях вельми нагадували дружину колишнього Київського князівства, а переживши монгольську навалу, володіли на момент переходу під руку великого князя литовського більшою чи меншою земельною ділянкою. Київський князь Володимир Ольгердович (1363—1394) розселив її в одному місці, виділивши землі, призначені під ординську службу. Зауські шляхтичі під час військових походів були зобов'язані ставити намети для київського воєводи.[14]

У 1570 р. делегація зауських бояр, серед яких були й старшини сіл Сингаї, Пашини (нині один з районів Коростеня), Шатрище, Новаки, Купеч, Великий Ліс та Ходаки відбула до Варшави до короля Сигізмунда-Августа й добилася від нього грамоти про підтвердження своїх прав і вольностей, дарованих їм раніше, чим отримала для сільчан статус шляхти (вільних міщан), які в подальшому не окріпачувались.

У реєстрі збору бояр на військову службу Польсько-Литовського королівства від 1572 року серед інших реєстрових козаків значаться жителі с. Сингаї.[15]

Правовий статус зауських бояр як шляхтичів остаточно оформився у 2-ій половині XVI ст.[16]

В середньовічних документах згадуються такі роди околичної шляхти: Баранівські, Бехи, Болсуновські, Білоцькі, Васьковські, Верповські, Волковські, Виговські, Гаєвські, Гошовські, Дідковські, Закусили, Каленські, Кобилінські, Кончаковські, Коркушки, Костюшковські, Левківські, Макаревичі, Меленевські, Невмерицькі, Недашківські, Пашинські, Сингаївські, Толкачі, Ущаповські, Ходаківські, Чопівські, Шваби. Менші за чисельністю були роди Бильських, Пашковських, Стемповських, Думінських, Духовських, Словенських, Змієвських, Корчевських, Чулаївських, Шишнаревичів, Пригарлинських, Скаржинських, Потопальських, Редчичів, Ярмолинських та інші.

Яскрава сторінка історії околичної шляхти — її боротьба на захист православ'я, проти окатоличення жителів краю. Особливої гостроти ця проблема набула після приєднання Правобережної України до Польщі. Вони брали участь у неодноразових збройних виступах, у тому числі військових змаганнях під проводом Богдана Хмельницького.

Жителі околичних сіл мало чим відрізнялися від селян. Вони займалися землеробством, дуже рідко використовуючи найману працю. жили зовсім не як дворяни і не відрізнялися від селян ні одягом, ні освітою.[17]

На топографічній карті 1868 року генерального штаба підполковника Стрильбицкого І. А. вказано, що на той час у селі Сингай було до 40 домогосподарств та один Господський двір.[3][4]

Про роки громадянської війни в селі лишились тільки згадки про зупинку в хаті старого Карася Петлюри та Коновальця під час боїв військ УНР за Коростень.

Після приходу до влади більшовиків бути дворянином стало не тільки невигідно, але й небезпечно для життя. Представники околичної шляхти мусили надовго забути про своє шляхетне походження. У пам'яті людській залишилися лише легенди про сховані старійшинами родів від більшовиків грамоти на дворянство. Збереглися обрядові звичаї кожного шляхетського роду — гордість сучасників за діяння їхніх героїчних предків.

Поряд з тим, вільний статус селяни зберегли до 1931 року — періоду масової колективізації в радянській Україні, коли шляхом накладання непосильних податків, під загрозою кримінальної відповідальності та виселення, вони були вимушені віддати землю, тварин, реманент та інше знаряддя праці до колгоспів.

Голод 1932-33 років теж не оминув село; похилі люди померли, а багато дітей вивезено до Коростеня на залізничну станцію, та там і покинуто. В окремих сім'ях скористались можливістю виїзду за межі села за довідками правління колгоспу, буцімто в інтересах колгоспу, зокрема в Росію, та забезпечити сім'ї харчовими посилками, що зрештою вберегло село від вимирання. Але не вберегло колгоспи, де всі тварини вимерли.

Згодом, зважаючи на близькість до м. Коростень, на село почали спускатись рознарядки на виділення людей для робіт на залізничній станції та об'єктах військового гарнізону, зокрема на аеродромі та військових складах у Пашинах (зараз один з районів Коростеня), що теж зіграло немалу роль у спасінні села (військові підгодовували працюючих). Поряд з мешканцями села Немирівка залучались вони і до роботи на відомому сьогодні воєнному об'єкті «Командний пункт „Скеля“» («Скала») у м. Коростень.

У період масових репресій 1936-37 рр. робота в місті врятувала не одного з сімей репресованих, які були виключені з колгоспів.

У період Німецько-радянської війни (07.07.42 — 30.12.43) його мешканці повністю перейшли на натуральне господарство: робочої худобини не було і ні про яке общинне господарство, а тим паче колгоспне, мова йти не могла. Харчувались з городини, що оброблялась лопатами. Мати корову було за велике щастя, тому що поліцаї швидко доносили про наявність худоби німцям, а ті її забирали, у виключних випадках лишали тільки сім'ям з малими дітьми за клопотанням старости. Хто працював до початку війни на залізниці, так і продовжував на ній працювати.

Остарбайтер Камінська Віра

З окупаційних сил у селі розміщувались угорці, інколи навідувались німці. Відділок поліції складався повністю із сільчан, а старостою сіл Сингаї та Грозине був призначений Пухов, завдяки якому селяни пережили війну без розстрілів та репресій. Очевидці згадують, що угорці жили впроголодь і при спілкуванні з місцевими жителями жалілись на знущання та зневажливе до них ставлення з боку німців. Але це не спонукало їх до пограбувань, для здобування харчів вони прибігали до шахрайства.

У 1942 році по Україні прокотилась хвиля вербувань та примусового вивезення молоді до Німеччини. Не оминула вона і сингаївців, але окремим з них удалось уникнути цьому завдяки старості Пухову та лікарю з Коростеньської лікарні Малахову. Після визволення від окупації практично всі сільчани чоловічої статі були мобілізовані до радянської армії, і з них додому майже ніхто не повернувся.

Список полеглих односельців
ДІДКОВСЬКИЙ Дмитро Лукич КАМІНСЬКИЙ Василь Карпович КАМІНСЬКИЙ Ігнат Іменович КАМІНСЬКИЙ Федір Данилович СИНГАЇВСЬКИЙ Максим Левкович
ЗАГАРОВСЬКИЙ Арсентій Харитонович КАМІНСЬКИЙ Віктор Іванович КАМІНСЬКИЙ Олександр Михайлович КАМІНСЬКИЙ Федір Єфимович СИНГАЇВСЬКИЙ Максим Павлович
ЗАГАРОВСЬКИЙ Григорій Михайлович КАМІНСЬКИЙ Григорій Микитович КАМІНСЬКИЙ Федір Михайлович СИНГАЇВСЬКИЙ Василь Іванович СИНГАЇВСЬКИЙ Олександр Михайлович
ЗАГАРОВСЬКИЙ Дмитро Харитонович КАМІНСЬКИЙ Дем'ян Володимирович КАМІНСЬКИЙ Салімон Лаврент'євич СИНГАЇВСЬКИЙ Григорій Іванович СОЛОПАН Ігнат Григорович
ЄФИМОВИЧ Іван Лукич КАМІНСЬКИЙ Іван Дмитрович КАМІНСЬКИЙ Микола Данилович СИНГАЇВСЬКИЙ Іван Григорович ШИДЛОВСЬКИЙ Дмитро Харитонович
КАМІНСЬКИЙ Андрій Олександрович КАМІНСЬКИЙ Микола Дмитрович КАМІНСЬКИЙ Микола Григорович СИНГАЇВСЬКИЙ Іван Михайлович ШИДЛОВСЬКИЙ Микола Христофорович
КАМІНСЬКИЙ Афанасій Іванович КАМІНСЬКИЙ Іван Севельєстрович КАМІНСЬКИЙ Михайло Саливонович СИНГАЇВСЬКИЙ Костянтин Іванович

Спалене та пограбоване село відбудовували діди, бабусі та жінки з дітьми. Вони ж за рознарядками відбудовували і Коростень. Колгосп рахувався хіба що на папері, так як ні реманенту, ні худоби не було, а голод 1946-47р.р. подовжив поневіряння. Його головою було призначено Камінського Якова Лаврентійовича (1894—1976).

До кінця 50-х років колективне господарство охоплювало виключно мешканців села. Але згодом воно було об'єднане з колгоспами сіл Грозине та Немирівка, які отримали статус бригад.

Сільмаг с. Сингаї
Клуб с. Сингаї

Збільшення таким чином людського ресурсу значно поліпшило економічні показники. У колгоспі вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, картоплю, але велика увага приділялась льону, яким засівались всі округи. На фермі під Немирівкою розводили чорнобуру лисицю,. Були свої млин, сушарня та молотильня для льону, токи, комори, конюшні, корівники та свинарники. З'явились новобудови нового сільського магазину та клубу. У цьому клубі, до відкриття у вересні 1963 року Грозинської загальноосвітньої середньої школи, існувала початкова школа, у якій навчались учні з сіл Сингаї та Грозине.

У 80-х роках колгосп почав переорієнтовуватись на вирощування великої рогатої худоби промисловим способом, але Чорнобильська трагедія 1986 року зупинила цей процес, а розвал СРСР призвів до його повного розпаду. На сьогодні колективні землі розпайовані, частина з них зайнята фермерськими господарствами або здається в оренду, решта облогує.

Занепад сільського господарства був обумовлений також демографічним фактором, коли внаслідок Чорнобильської катастрофи село потрапило до 3-ї зони радіоактивного забруднення, а його мешканцям надано право на гарантоване добровільне відселення, чим частина працездатних осіб з сім'ями й скористалася.

Через відсутність роботи наявна молодь виїжджає на заробітки до Коростеня або Києва, з наступним переселенням до місця роботи. Переважна кількість населення села становлять люди похилого віку, пенсіонери. Воно старіє у прямому та переносному розумінні. З'явились пусті оселі, які частково скупаються для постійного проживання приїжджими та під дачі, у тому числі коростенцями та київлянами. А це свідчення тому, що географічне розташування села та його природна енергетика не дадуть йому щезнути з мапи.

Окупація та визволення села в роки другої світової війни[ред.ред. код]

З точки зору воєнної стратегії, географічне розташування села немало ніякої ваги (розташоване в долині, панівні висоти лежать поза його межами), а тому його окупація без бою розпочалася 7 серпня 1941 року моторизованою групою 6-ї німецької армії генерала Рейхенау і першої танкової групи генерала Клейста, яка наступала на Коротстень на хвилі відступу бійців 5-ої армії Південно-Західного фронту.

Могила невідомому льотчику біля с.Сингаї Коростенського району 1.JPG
Могила невідомому льотчику біля с.Сингаї Коростенського району 2.JPG

У повітрі до мостів через р. Уж (Уша) та залізничної станції м. Коростень ворога не пускали льотчики, що базувались в с. Пашини (зараз район Коростеня). У одному з таких боїв радянського винищувача було підбито і льотчик вистрибнув з парашутом, але німці розстріляли його в повітрі. Тепер про ті далекі події нагадують перекази сільчан та одинока за селом могила до сих пір невідомого льотчика.

На цьому напрямку літом 1941 року на шляху до Києва 9-ти чи не найкращим дивізіям німецької групи «Південь»: сім піхотних та дві моторизовані — 25-а та СС «Адольф Гітлер», протистоявстояв Коростенський укріпрайон, який захищала 5-а армія під командуванням генерала Потапова, без наземних боїв.

7 серпня, не в змозі отримати будь-якого підкріплення, радянські війська залишили Коростень і зайняли оборону північніше його по лінії Клочки-Жабче-Пашини-Сингаї-Ходаки-Каленське-Мединівка. Тут воїни 124-ої, 193-ої, 195-ої і 200-ої стрілецьких дивізій тримали оборону аж до 19 серпня, поки не було отримано наказ командувача Південно-Західного фронту генерала Кирпоноса про відступ за Дніпро. Генералу Потапову вдалося вивести рештки своєї армії на лівий берег Дніпра. [18] [19]

Камінський Д.М. с.Сингаї Коростенського району.jpg
Волохович М.А. с.Сингаї Коростенського району.JPG

Сингаївець, командир кулеметного взводу молодший лейтенант Камінський (Каменський) Дмитро Михайлович (27.05.15-23.07.98), учасник боїв з японцями біля озера Хасан, за наказом відступав з під Ємільчино, передньої ланки укріпрайону, через Пашини. Незважаючи на пануючий пригнічений дух відступаючих військ і порад співслуживців дезертирувати, пройшов через терени Німецько-радянської війни до кінця, повернувся пораненим до села, де й дожив достойно пам'ятного віку. Така ж доля спіткала і його фронтовика односельця Волоховича Михайла Афанасійовича (20.06.1914-21.08.1989), артилерійська батарея якого перед відступом стояла за рідним селом у Глинищах. Звабні пропозиції залишитись у селі не стримали молодого юнака від звитяги, а довгі поневіряння шляхами війни, після великої перемоги, вернули до рідного села. Поховані на сільському кладовищі.

Після звільнення 6-го листопада 1943 року Києва війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна провели стрімкий наступ на Коростень. Після дводенних боїв частини 13-ої армії генерала М. Пухова та 60-ої армії генерала І.Черняхівського 17 листопада визволили м. Коростень та низку довколишніх сіл, серед яких були й Сингаї.

Схема-наказ по 13-й армии (1943,СССР).jpg

На схемі-наказі командуючий 13-ю армією 1-го Українського фронту генерал-лейтенант М. П. Пухов графічно обґрунтував диспозицію і смуги дій з'єднань армії в операції по визволенню Коростеня і району (зберігається в Центральному архіві Міністерства оборони РФ).[20] Поряд з тим, німці не втрачали надію повернутись до Києва і через тиждень шляхом контрнаступу захопили Коростень. Невеликі рештки 226-ї дивізії радянських військ вирвалися з оточеного німцями міста і 27 листопада зайняти лінію оборони по лінії Немирівка-Сингаї-Грозіно-Хотинівка.

Важкі, бої на цій лінії тривали до 28 грудня, а Коростень три рази переходив від німців до Радянської Армії. Після перегрупування Червона Армія поновила наступ на місто. Війська 140-ої, 112-ої і 6-ої гвардійських стрілецьких дивізій і 25-го танкового корпусу, зім'явши ворога біля Новаків та Стремигорода, ввійшли Коростень зі сходу. Сингаї перебувало у смузі наступу 292-го стрілецького полку 181-ї Сталінградської стрілецької дивізії.

Наступного дня місто, а 31 грудня і вся територія Коростенщини була звільнена від нацистських загарбників.

За цих умов лівобережна частина села Сингаї, так звані Ліски, була повністю спалена. За період боїв з 17 листопада по 31 грудня 1943 року смертю хоробрих на землі Коростенщини загинуло майже 6 тис. радянських воїнів. Частина з них, по весні, місцевим населенням була звезена до ближніх сіл та похована у братських могилах. Така могила є і в Сингаях.

Скорбна ПАМ'ЯТЬ про велику війну[ред.ред. код]

Братська могила полеглим у ВВв 1941-45р.р. та похованих на цвинтарі в с. Сингаї (біля місця згорілої церкви, на пагорбі біля сільради)
Братська могила 1 с.Сингаї Коростенського району.JPG Братська могила 2 с.Сингаї Коростенського району.JPG Братська могила 3 с.Сингаї Коростенського району.JPG
Список 126 полеглих у визвольних боях біля с. Сингаї та похованих у братській могилі радянських воїнів
Рядовой
КАЗАКОВВладимир Васильевич ЛЫСЕНКОСтепан Михайлович СОЛОВЬЕВПетр Иванович
Ефрейтор
БАЛУХТИНПетр Владимирович КАЗИНАльвен ЛЫСЕНКОФедор Михайлович СУХИНИННикита Иванович ФОМИНПетр Дмитрович
БАМУРАТОВБуремурат КАБАНОВВасилий Степанович МАКУХА Иван Иванович СУХОВЕЕВВасилий Степанович ЦВЕТКОВВасилий Михайлович
БИКЧЕЕВФедор Васильевич КАРПЕНКО Иван Федотович МАСЛОВСКИЙФома Лаврентьевич ТАРАСЕНКОЯков Ефимович ВЕЛЬЧЕРЛеонид Мойсеевич
БОБИНИван Павлович КИРИЕНКОИван Фатеевич МАХМУДОВАбдул Хаизарович ТЕМНЫЙИван Дмитриевич БОГУНСтепан Иванович
БОНДАРЕНКОВасилий Афанасьевич КИРИЕНКОНиколай Тимофеевич МЕЖАКОВАлександр Николаевич ТЕРЕЩЕНКО Фома Никитович РАКОВ Василий Андреевич
ВАСИЛЕНКО Яков Ефимович КИРИЛЕНКО Николай Тимофеевич НАЗАРЕНКО Максим Федорович ТКАЧЕНКО Алексей Сергеевич
Младший сержант
ВИНОГРАДОВ Нил Иванович КИЧЕЕВ Михаил Петрович НЕЧАЙ Григорий Иванович ТИТЕНЮК Сидор Николаевич АРЕСТОВ Федор Матвеевич
ВОВК Григорий Сергеевич КОВАЛЕВ Антон Иванович НОВАК Николай Петрович ТИЩЕНКО Василий Михайлович СТАКАНОВ Степан Александрович
ВОВКОГОН Семен Евдокимович КОВАЛЬ Андрей Семенович ОДНОЛЕТОВ Павел Иванович ТРОФИМЕНКО Андрей Данилович
Сержант
ВОЙТЕНКО Сергей Георгиевич КОЛЕЖКО Константин Осипович ОСИПЕНКО Иван Петрович ТРУТ Кузьма Михайлович ПОРФЕНОВ Василий Гаврилович
ВОЛЫНКИН Алексей Васильевич КОНОВАЛОВ Апром Иванович ПАРФЕНОВ Василий Гаврилович ТРУШ Даниил Петрович БОНБОД Григорий Минович
ГАЙДУК Григорий Ефимович КОРНЕЦ Федор Тарасович ПИШУР Сергей Тарасович ХАРКЕВИЧ Александр Емельянович
Старший сержант
ГАРБУЗ Петр Сидорович КОРСАКОВ Василий Акимович ПОНОМАРЕНКО Артем Семенович ХАРЧЕНКО Николай Васильевич РОМАНЕНКО Иван Демьянович
ГАРКОВКА Игнат Романович КОСЕНКО Андрей Антонович ПАТУК Андрей Титович ХАРЧЕНКО Кондратий Юрьевич САБДИН Сураган
ГАРЛАЧ Дмитрий Тихонович КОСТЮК Филипп Тимофеевич ПРЕДЬКО Марк Фомич ХУРДАРБЕРДИЕВ Илхан
Старшина
ГОРИН Тимофей Леонидович КРАВЧЕНКО Иван Андреевич ПУГАЧАфанасий Никифорович ЧЕПУРНОЙ Степан Павлович БЕЛОВВиктор Николаевич
ГРИБЕНКИН Александр Тимофеевич КРАВЧЕНКО Иван Васильевич ПУСТИННИКОВГригорий Петрович ЧЕРНИЧЕНКО Петр Ильич
Военфельшер
ГРИШИН Ефим Иванович КРАВЧЕНКО Иван Иванович ПУШИНОВФедор Васильевич ЧУМАКНиколай Свиридович БУЛХИН Петр Развинович
ДЕЙНЕНКО Петр Тихонович КУДЛАЙ Александр Федорович РАК Петр Георгиевич ШАРИЙ Иван Никитович
Младший лейтенант
ДЕНИСЕНКО Максим Григорьевич КУЗНЕЦОВ Василий Егорович САХАРОВ Иван Митрофанович ШИСТЯК Иван Михайлович БОРШЕВ Анатолий Федорович
ДУЛЯ Петр Каменович КУЗЬМЕНКО Климентий Никифорович СЕДЫХ Дмитрий Федорович ШТИБОЛЬКО Антон Евтухович СИТНИКОВ Иван Сергеевич
ЕГОРОВ Алексей Павлович (курсант) ЛИТВИНОВ Павел Викторович СЕМЕНОК Петр Гаврилович ШУМЕР Леонтий Максимович
Лейтенант
ЖУК Петр Валентинович ЛОБАС Трофим Фомич СЕРДЮК Гавриил Семенович ШУМЯК Яков Захарович ДЬЯЧЕНКО Василий Степанович
ЗУБКО Йосиф Митрофанович ЛУБЕНЕЦ Владимир Тихонович СОВА Яков Захарович Гвардии рядовой БАКАНОВ Степан Иванович
ИВАНОВ Василий Алексеевич ЛУКАШЕНКО Алексей Карпович СОКЛАКОВ Петр Иванович СЛЫНЬКО Демьян Назарович ЗАБУДЬКО Андрей Павлович
КАВУН Леонтий Григорьевич ЛУШИНОВ Федор Васильевич СОКОЛ Андрей Павлович СЕРГИЙЧИК Тарас Трофимович ХВОЛЫНСКИЙ Василий Михайлович

Населення[ред.ред. код]

найстаріша мешканка с. Сингаї Камінська Надія Яківна, 12.10.1923 р.н. за спогадами (жовтень 2010 р.)

На початку XX століття село заселяли великі родини Сингаївських та Камінських (Каменські, Каминські), менш чисельні — Волоховичи, Загаровські та Єфимовичи (Юхимовичи), сім'ї євреїв.

Так як новонародженим імена давались при хрещенні на честь святих, то у селі було багато мешканців з однаковими не тільки прізвищами, а й іменами та по батькові, тому в обиході широко використовувались прізвиська. Згодом таке прізвисько визначало наймення певної вітки фамільного роду. У другій половині XX століття село в основному заселяли Карасі (Камінські) та Королі (Сингаївські).

Зважаючи на свій соціальній статус та з метою збереження спадку, шлюби в селі, в основному, здійснювались по лінії однієї родини. Щоб уникнути занепаду роду та забезпечити його робочою силою і відтворення, сім'ї були багатодітні, а шлюби укладались між ріднею не раніше 3-го коліна. Погодження шлюбної пари здійснювалось старійшинами, з урахуванням потреби здорового покоління. За спогадами старожилів села, вони не пам'ятають випадків, коли в таких шлюбах народжувались хворі, а тим паче, розумово відсталі діти.

Поряд з цим, допускалось укладання шлюбів і з вихідцями інших сіл, але одного соціального стану, як то з Пашин, Шатрищ, Купчів, Новаків, Великого Лісу та Ходаків, дотримуючись принципу, що дружина переїжжає до родини свого чоловіка.

Незважаючи на близькість сіл Грозине та Немирівка, до шлюбу з цих сіл нікого не брали і переселятись звідти не дозволяли навіть після 1917 року, адже з часу відміни в 1861 році кріпосного права там проживали нащадки кріпаків, які вважались нижчими за походженням. Перші шлюби та переселення до села були зафіксовані в 1948 році як результат наслідків війни, пережитого голоду 33-го та післявоєнних років.

Відомо, що вдова з родини Карасів Камінська Марія (мати) спочатку працювала економкою у Грозинського пана Шкорупського (Скорупського), який мав маєток у селі Сингаї, а після смерті у останнього дружини, спочатку доглядала його дітей, а згодом стала його дружиною.

За часів входження до Російської імперії, хлопців із Сингаїв призивали на службу в козацькі загони. Здорові вояки набирались і до Червоної Армії.

Мешканці села, в основному, вели натуральне господарство, надаючи перевагу землеробству: вирощували зернові, коноплю, льон. Були серед них і теслярі, і столяри. Але скудні землі великого достатку не давали і вони йшли на приробіток.

Зокрема, з настанням зими чоловіки покидали село і виїжджали мандрувати селами Житомирщини та Київщини, а окремі добирались до Чернігівщини та Полтавщини. Торгували дьогтем, за що їх прозвали «дьогтярами». Цим вони займались аж до середини 60-х років XX століття. За відсутності чоловіків усе домашнє господарство лягало на жіночі плечі, які довгі зимові вечори присвячували вишиванню та ткацтву — практично у кожній хаті стояли ткацькі верстати. Ткали «радюжки» та «килими». Другі відрізнялись від перших пишністю кольорів та великими розлогими квітами та темному фоні.

Починаючи з 1986 року, у зв'язку з Чорнобильською катастрофою, демографічний стан населення погіршується: смертність переважає над народжуванням, село невпинно «старіє», що призводить до зменшення його чисельності. Діти з села відвідують Грозинську гімназію.

Мова[ред.ред. код]

Корінне населення с. Сингаї розмовляє українською мовою із специфічним для поліського села діалектом.

Релігія[ред.ред. код]

В історичній ретроспективі населення села було православної віри. У той же час, у метричних записах, що зберігаються в Житомирському обласному архіві, зафіксовано реєстрацію новонароджені села як католиків (1830—1916 рр., костьол Воздвиження Святого Хреста Овруцького деканату в с. Ушомир Житомирського повіту) та греко-католиків (1835—1839 рр., церква Святого Іоана Богослова Вигівського деканату в с. Бехи Овруцького повіту).

На теперішній час переважна кількість населення села сповідує християнство і є прихожанами сільської церкви української православної церкви московського патріархату.

Духовне життя
Поклінний хрест біля церкви с.Сингаї Коростенського району.jpg Церква (ремонт) с. Сингаї Коростенського району.jpg Пасхальна молебень отця Олександра с.Сингаї Коростенського району.JPG ЦЕРКВА с.Сингаї Коростенського району.jpg
Поклінний хрест біля церкви
Ремонт церкви
Пасхальний молебень отця Олександра
Церква в с. Сингаї

Свого часу у селі була Свято-Михайлівська церква, яка в 1959 році, у черговий період наступу атеїстів радянської влади, за невідомих причин згоріла. Тодішня влада заборонила її відновлювати, а згодом на згарищі побудувала двоповерхову будівлю для правління колгоспу та Сингаївської сільської Ради.

Обсаджена столітніми липами церква стояла посеред села на пагорбі, що величаво піднімався над річкою Синявка. Її покрівля спочатку була дерев'яною, як і вся церква, а потім замінена на жерсть, що було не тільки практично, а й свідчило про заможність прихожан. Під час пожежі розпечені листи покрівлі піднялися високо в небо і підхвачені вітром розлетілись над селом. Один з них впав на солом'яний дах школи, що стояла по другий берег річки, через що вона згоріла.

За довготривалими клопотанням про відновлення церкви такий дозвіл було надано і згодом на місці та з матеріалів колгоспної комори було збудовано нову церкву, яка функціонує й понині.

Щорічно на свято Петра до церкви приходили прихожани з навколишніх сіл. Після молитви довкола церкви на покритій килимами траві для них накривався обід. 21 листопада, день [Собор Архистратига Михайла|Михаїла (Михайла)], є престольним святом у селі, коли гостю була рада кожна родина.

Молільний будинок

Крім православної в селі діє община євангельських християн-баптистів чисельністю близько 30 осіб.

Традиції[ред.ред. код]

Прялки. Зустріч з далеким
  • Фактично до кінця 80-х років XX століття у кожній хаті села стояв ткацький верстат, що передавався з покоління в покоління разом з традиціями ткацтва. На них ткали полотно для вбрання, грубе для мішковини, радюжки та килими для прикраси оселі, приданого нареченої. Нитки для прядіння виготовлялись теж самостійно в основному з льону, зрідка з коноплі та шерсті, застосовуючи веретено для грубих або прядки для тонких ниток. Роботи виконувались у довгі осінньо-зимові вечори під освітленням гасових ламп, так як село було електризоване тільки в 1962 році.

Ткацтвом, як правило, займались дорослі жінки, вишиванням — дівчата та молодиці. Килими використовувались для прикрашання стін, а радюжками застилали постелі та столи, їх також використовували як покривала на траву, сидіння у возі чи санях, попона для коней.

Рушники використовували для покриття образів з ліками святих та в обрядових ритуалах: народження, христини, заручини, сватання, весілля, похорони

Такі витвори мистецтва прикрашають стіни як старих так і нових хат і сьогодні.

Берегині ткацьких традицій
Килим 2 с.Сингаї Коростенського району.JPG Фрагмент килиму Сингаївської К.Я. с.Сингаї Коростепнського району.jpg Сингаївська Катерина та Камінська Надія с.Сингаї Коростенського району.jpeg Фрагмент Килиму Камінської Н.Я. с.Сингаї Коростенського району.JPG Килим 1 с.Сингаї Коростенського району.JPG
Килим
Фрагмент килиму Катерини
Берегині ткацьких традицій Синга-
ївська Катерина та Камінська Надія
Фрагмент килиму Надії
Килим
Радюжка 1 с.Сингаї Коростенського району.JPG Вишивані подущки Катерини с.Сингаї Коростенського району.JPG Рушник 1 с.Сингаї Коростенського району.JPG
Радюжка
Вишивані подущки Катерини
Рушник
  • Ще одна традиція, яку можна спостерігати в сьогоденні, виходить від прапращурів і стосується похованні померлих. Полягає вона в тому, що могили як на цвинтарі так і на кладовищі села орієнтовані виключно на схід.

Свій останній притулок на Сингаївському кладовищі знайшли відомі та заслужені в окрузі особи:

Ім'я Короткі відомості Рік смерті Портрет Надгробок
Мільчуцький Валентин Сергійович Перший директор Грозинської загальноосвітньої середньої школи, Заслужений вчитель Української РСР
Носенко Григорій Йосипович Завуч Грозинської загальноосвітньої середньої школи, Заслужений вчитель Української РСР, Учасник німецько-радянської війни 2002 Носенко Г.Й..JPG

Архітектура[ред.ред. код]

До 60-х років XX століття хати в селі будувались з дерева. Заможні селяни вкривали їх жерстю, але в більшості випадків покрівля була із житньої соломи, спеціально для цього обмолоченої. Як правило зруб хати ставився на каміння, після чого вони закривалися призьбою.

Зазвичай будівля умовно ділилась на дві частини: жилу і господарську. Жила частина — світлиця, мала три вікна, втілення трійці, та одне оглядове віконце, що виходило на тильний бік оселі. Всі вікна закривались віконницями з твердих порід дерева. Вхід з вулиці до жилої частини здійснювався через господарську частину. Це забезпечувало зберігання тепла у холодну пору року та забезпечувало оперативний нагляд за майном. У бідної верстви населення господарська частина використовувалась для худобини та птиці. Заможні селяни її використовували як комори. Обігрівались хати в основному грубами, частково печами, які використовувались для приготування їжі. На зиму північна стіна додатково обкладалась загатою із опалого листя.

Всередині жилі кімнати штукатурились рудою глиною, а красились білою, які добувались за селом у глинищах та на березі Синявки у низ по її течії (зараз затоплено). Це забезпечувало природність житла та створювало комфортні умови для проживання. Зазвичай глину також використовували на долівку, для кладки печей та груб. Гончарством не займались. З другої половини ХХ-го століття у хатах всі долівки вже дощані.

Дере'вяні хати с. Сингаї
Хата 6 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 5 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 4 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 3 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 2 с.Сингаї Коростенського району.jpg Хата 1 в с.Сингаї Коростенського району.jpg Хата під жестю с.Сингаї Коростенського району.jpg

Починаючи з 70-х років при будівництві перевага надається цеглі, виробництва Коростенського цегельного заводу. Будинки стають просторими, а господарська частина відділяється в окремі будівлі. Дахи покриваються шифером та жерстю.

Цегляні хати с. Сингаї
Хата 14 с.Сингаї Коростенського району.jpg Хата 13 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 12 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 11 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 10 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 9 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 8 с.Сингаї Коростенського району.JPG Хата 7 с.Сингаї Коростенського району.jpg

Екологія[ред.ред. код]

Чинниками, що впливають на екологічний стан села, є: розташування на гранітному кряжі, що має підвищений радіоактивний фон; наслідки радіоактивного забруднення від Чорнобильської катастрофи; скидання у води Синявки ливневих вод та каналізаційних стоків населених пунктів, що лежать вище за течією річки, а також вихлопні гази вздовж ділянки автотраси «Київ-Ковель».

За Постановою КМУ від 29 серпня 1994 р. № 600[21] після Чорнобильської катастрофи село потрапило до 3 зони радіоактивного забруднення. Його мешканцям було надано право на гарантоване добровільне відселення, чим частина й скористалася.

Офіційний моніторинг радіоактивного забруднення свідчить про його зменшення.

Показник радіоактивного стану 3-ої зони радіоактивного забруднення с. Сингаї Коростенського району Житомирської області[22]
№ пп Показник радіоактивного стану Розмірність 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999
1 Забруднення молока радіо цезієм Бк . л-1 65 - 45 30 36 28 24 25 38
2 Забруднення картоплі радіо цезієм Бк . кг-1 - - 8.5(2) 5.2(1) 5.2(1) 5.1(1) 3.8(2) 3.8(2)** 3.8(2)**
Внутрішнє опромінення; кількість вимірів осіб 9 - - - 211 13 27 34 48
3 ЛВЛ-вимірювання***доза мЗв . рік-1 0.07 - - - 0.08 0.11 0.10 0.11 0.12
4 Внутрішнє опромінення* (паспортна компонента) мЗв . рік-1 0.53 - 0.31 0.20 0.24 0.20 0.18 0.18 0.27
5 Паспортна доза* мЗв . рік-1 1.1 - 0.82 0.71 0.75 0.43 0.40 0.41 0.50
6 Доза за життя * (1986—2055 рр.) мЗв 19
7 Середня щільність забруднення НП 137Cs кБк . м-2к 114
90 Sr кБк . м-2к 13.7*
239Pu кБк . м-2к 0.011
*- Розрахункові показники
**- Для розрахунку паспортної дози використовуються дані про концентрацію радіоцезію за попередній рік
***- Враховані результати для дорослого населення, де кількість вимірів 4 і більше
(1)- 100 % вимірів мають значення менші, ніж «мінімальна детектована активність» використовуваного приладу;
(2)- 80 % вимірів мають значення менші, ніж «мінімальна детектована активність» використовуваного приладу;
Перевищення нормативних показників: паспортна доза вища за 1 мЗв на рік

Водопостачання села здійснюється колодязною водою, збагаченою кремнієм. Практично кожне господарство має свій копаний колодязь. Смакові якості води залежать від місця розташування криниці та її глибини. У посушливі періоди рівень води у криницях відчутно понижується. До 60-х років вода в р. Синявка була питною, а її грязі використовувались місцевим населенням як лікувальні для кожного покрову. Природні алергени відсутні.

Економіка[ред.ред. код]

Основні виробничі підприємства:

  • ЗАТ «Коростенська дослідно-виробнича база Сингаї спільного українсько-чеського підприємства Велвана», с. Сингаї, вул. Миру, буд. 17 — виробництво хімічної промисловості
  • Товариство власників житлових будинків «Промінь», с. Сингаї, вул. Космонавтів, буд. 27 —обслуговування будинків
  • Філіал «Сингаї» ТОВ Фірми «КЕМІТА»
  • Філіал «Сингаї-Авто», с. Сингаї, вул. Миру, 17 — технічне обслуговування автотранспорту.
  • Фермерське господарство «Фортуна АГРО Украина», с. Сингаї, вул. І.Юхимовича, буд. 2.

Інфраструктура та сфера послуг[ред.ред. код]

Село електрифіковане та газифіковане. Вода колодязна. Є клуб, магазини сільської кооперації та приватні.

Чотири із шести вулиць мають тверді покриття і в сполученні забезпечують вихід на північ та південь на дві автодороги з твердим покриттям, що ведуть до Коростеня. До міста можна добратись рейсовими автобусами або цілодобово на таксі всього за 10÷15 хв.

На ділянці автомагістралі «Київ-Ковель» впродовж села є — АЗС та станція технічного обслуговування автомобілів, зони відпочинку, придорожні кафе та приватні готелі.

Амбулаторія та аптека розташовані в с.Грозине. Там же є будинок культури, магазини, дитячий садок, музикальна школа та Грозинська гімназія, послугами яких широко користуються сингаївці.

Краєвиди з Синявкою[ред.ред. код]

Окрасою села є річка з милозвучною назвою Синявка, яка в період Речі Посполитої називалась Осоки.

Люди та культура[ред.ред. код]

с. Сингаї, родинна хата письменника Юхимовича В. Л., весна 2010 року

У селі 12 липня 1924 р народився український письменник Василь Лукич Юхимович (Єхимович, Єфимович). Закінчив Вінницький педагогічний інститут. Член Спілки письменників1956 р.), учасник німецько-радянської війни, Заслужений працівник культури України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премії «Пам'ять» та премії ім. Остапа Вишні, нагороджений медалями та Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР та Чувашії. Він&nbsp.

Автор більше як 20 книжок поезій: «Матері», «Не пройду стороннім», «З клекоту літ», «Вікно у світ», «Зоряна балада», «Чорно-білі листівки», «Юності цвіт», Подорожники", «Вибране», «Ровесники гроз», «Кличу перепілку»; книжок гумористичних віршів: «Який Яків — така й дяка», Весілля з квитанцією", «Євангеліє від Лукича», «Виводок жарт-птиці», «Імена не дивина»; книжок щедрівок «Щедрий вечір»; весільних пісень «На Поділлі — весілля»; збірок пісень «Нагадую піснею» та «Серпанкова земля». Працював у галузі перекладу.

Заслужений працівник культури, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премії «Пам'ять» та премії ім. О.Вишні.

Попри постійне місце проживання в Києві, він неодноразово приїздив у село, завжди відкрито спілкувався з односельцями.

У доробку поета є такі поетичні рядки, пройняті почуттям постійного потягу до батьківщини:

Відірвусь хоч на день в село, Подивлюся на рідну хату.
У яке не приїду число, А для матері буде свято.

На початку жовтня 2008 року в селі було відкрито Хату-музей Василя Лукича Юхимовича.

Вулиця, де стоїть хата-музей, носить ім'я рідного брата поета — льотчика-винищувача Івана Юхимовича.

Літературна премія імені Василя Юхимовича[ред.ред. код]

Літературна премія імені Василя Юхимовича, уродженця села Сингаї — одна з найпрестижніших в Україні творчих відзнак за вагомий внесок у розвиток української літератури, поезії, прози та літературної критики. Премія імені Василя Юхимовича була започаткована відомим українським письменником, Заслуженим журналістом України, членом Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України Віктором Васильчуком[23]. Голова Оргкомітету Премії Юхимовича — Микола Сингаївський, заступник голови Оргкомітету премії Юхимовича — Віктор Васильчук[24]. Літературна премія Юхимовича присуджується до Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», що щорічно відбувається на Коростенщині.

Щорічно встановлюється три премії в розмірі 500 гривень кожна. Від молодіжного відділення Міжнародної громадської організації «Земляцтво житомирян» встановлено четверту премію для молодих авторів розміром 500 гривень за раніше не опубліковані поетичні та прозові твори. До премії додаються Диплом та нагрудний знак у вигляді маленького портрета Василя Юхимовича і поля, на якому синім цвітуть льони.

У полях між гаїв
Зацвітають льони,
Поблизу Сингаїв,
Як озера, вони.
Від Синявки ріки
Неба ніжна блакить,
Гомонять сосняки
Аж у грудях болить.
З недокошених трав
Вибігають стежки,
Жаль туманом упав
На доріг рушники.
Синьоокий поет
Рідну землю любив
І краси дикий мед
У слова перелив.
Пісню серцем поклич,
Заспіваймо її!
Ніби знову Лукич
Лине в наші краї.

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • До середини 60-х років XX століття вулиці села власних найменувань не мали. Сільчани орієнтувались або за напрямком вулиці: «на Грозин», «на колгосп», «на болота» тощо, або прозвищем визнаної особи, що проживала на тій вулиці, наприклад, «де живе Поп». Зараз вулиці носять назви Космонавтів, Ю. Гагарина, К. Маркса, Колгоспна, І. Юхимовича, Річна, Затишна та Заріччя.

У першооснові найменувань вулиць Космонавтів та Гагарина теж лежать прозвища, отримані конкретними особами як реакція на запуск в 1961 році людини в космос. Згодом їх було закріплено в офіційних документах.

Так, на теперішній вулиці ім. Ю. Гагарина проживав Камінський Василь Дем'янович, який, через невірне завантаження лісоматеріалів, при русі на пагорб поставив свій вантажний автомобіль на задні колеса, імітуючи злет. А так як це відбулось за свіжого враження від польоту в космос Ю. Гагарина, то за ним ціпко причепилось прозвисько «Гагарин», а вулицю, на якій він проживав, стали називати «Гагарина».

Ось який він, осокір
  • Якщо споглядати на річку Синявку з боку підвищення, на якому стоїть будівля Сингаївської сільської ради, то на другому березі можна побачити величне дерево, яке різко виділяється пишною кроною і височить над селом. Його можна помітити звідусіль. Це осокір (тополя чорна), знакова пам'ятка села, довкола якої йдуть перекази, пов'язані з подіями Богдана Хмельницького. Висота дерева сягає за 25 метрів, а стовбур в охваті — більше 2 метрів.
  • Як згадка про минуле, при в'їзді до села з с. Грозине, праворуч, можна спостерігати за миловидним ставом. Це все, що лишилось від панського двору Шкорупського (Скорупського).
  • Над селом проходила глісада посадки літаків на аеродром, що розташовувався в Пашинах.
Миг-17
Ми-24

Тривалий час літовище використовувався як польова база для навчання пілотів на фронтових винищувачах МіГ-17 авіаполку з-під Овруча. Після зняття цих літаків з озброєння у 80-х роках там базувався полк вертольотів вогневої підтримки сухопутних військ Мі-24. Зараз аеродром ліквідовано.

Білі стріли фронтових винищувачів, а потім гелікоптерів, що проносились над верхівками дерев, не полишали байдужими хлопчачі серця, і багато з них після закінчення Грозинської школи пов'язали своє життя з армією, авіацією. Позитивний вплив на вибір професії військового, служінню Батьківщині робило патріотичне виховання молоді в сім'ї та школі, проживання на території, опаленої війнами. Ян наслідок, із села вийшла ціла плеяда полковників як Радянської Армії, так і Збройних сил незалежної України.

Сільчани і світ[ред.ред. код]

Щоб не відбувалось у світі, а сільчани завжди зі своїм селом: хто безпосередньо, а хто у спогадах. Розкидані вони як насіння по всій Україні і на теренах колишнього СРСР, особливо в Росії та Білорусі. Проживають в Австралії, США, Канаді, Польщі, Чехії, Ізраїлі, куди свого часу їх завели тернисті шляхи Першої та Другої світових війн, а в 90-х роках XX століття — пошуки «раю».

Дороги до рідної хати[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Кельські назви селищ на витоках річок України
  2. Synhaje // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1886. — T. VII : Netrebka — Perepiat. (пол.)
  3. а б http://fileshare246.depositfiles.com/auth-128749795310cc38dedd18d8aa43c50c-77.120.243.146-11827743-63083802-guest/FS246-8/016-a.jpg
  4. а б http://king13.ucoz.ru/load/18-1-3
  5. http://download.pobeda-info.ru/download.ashx?orderdate=30.06.2011&DocUNC_ID=10464&Token=keDMRs4axN3Lpm1JPCGOrw==&PartNum=1&Quality=2 Известия від 18.11.1943 № 272
  6. Фехнер М. В. Наконечник ножен меча из кургана близ Коростеня // Советская археология. — 1982, — № 4. — С. 243—244
  7. [1] Олександр Моця Про відмінності давньоруської півночі від півдня
  8. Synhaje // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1890. — T. XI : Sochaczew — Szlubowska Wola. (пол.)
  9. Российский федеральный государственный исторический архив
  10. Антонович В. Б. О содержании актов об околичной шляхте // Архив Юго-Западной России. — Ч.4. — Т.1. — К., 1867. — С. 1-62.
  11. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — — Почаев, 1888. — С. 31
  12. Тимошенко В. У лещатах двоглавого орла (Овруцька околична шляхта в XIX — на початку ХХ ст.)
  13. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831—1863). — К., 1996., — С. 171—172
  14. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна. — Видання друге, переглянуте і виправлене. — К., 2008, — С. 249
  15. Скуратівський В. Історія столичного града Коростеня — К.:"Тріада С", 2005, — С. 46
  16. Довнар-Запольский Н. В. Украинские староства в первой половине XVI в. — К., 1908., — С. 99.
  17. Фундуклей — И. — Статистическое описание Киевской губернии. — СПб., 1852. — С. 486.
  18. (В.Лукашенко, Коростенщина Історико-Географічний нарис, Коростень 2003 р.)
  19. http://vkorostene.com.ua/104-korostenshhina-v-roki-drugoyi-svitovoyi-vijni.html
  20. http://vkorostene.com.ua/23-sxema-nakaz-po-13-j-armiyi.html
  21. http://www.licasoft.com.ua/component/lica/?base=1&menu=41924&u=1&type=1&view=text&option=com_lica&month=4&year=2010
  22. ftp://ftp.7upnet.kiev.ua/Programs/+Maps/Radiation%20atlas/Maps/02_Attach/1800000000_Jitomirska/1822300000_Korostenskii/1822385201_Singai.html
  23. А слова линули.. ніби міст до невимовного
  24. ПОЛОЖЕННЯ про премію імені Василя Юхимовича за визначні твори в літературі (гумор, поезія, проза)

Посилання[ред.ред. код]