Слов'янознавство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Славіст)
Перейти до: навігація, пошук

Слов'янозна́вство (або Славістика) — комплекс наук про слов'янські народи, їх археологію, історію, зокрема мову й літературу (славістика), культуру, фолкльор та етнографію в цілому й про кожний зокрема (про Україну див. Україністика).

Розвиток слов'янознавства[ред.ред. код]

Зародження[ред.ред. код]

До початку 19 століття слов'янознавство — це розрізнені спостереження місіонерів (святих Кирила і Мефодія, Юрій Крижанич), подорожніх, хроністів й філологів-поліглотів (в Україні в основному граматиків і лексикографів 16 — 17 ст.: Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького, Івана Ужевича, Памво Беринди, Єпифанія Славинецького).

Формування як науки[ред.ред. код]

Передумови[ред.ред. код]

Формуванню наукового слов'янознавства сприяв пре-романтичний археографічний (збирацький) рух (віднайдення й аналіз давніх текстів, їх видання, пошук археологічних пам'яток, етнографічні записи), зацікавлення визвольними рухами південних та західних слов'ян і слов'янські просвітницькі студії чеха Й. Добровського. Створена Добровським граматика староцерковнослов'янської мови («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris», 1822) дозволила включити слов'янську філологію в порівняльну індоєвропеїстику. Зі створенням кафедр слов'янської філології (вперше створено у Відні в 1849, очолювали Франц Міклошич, 1885 — Ватрослав Ягич, 1922 — Микола Трубецькой, згодом в інших університетах Австро-Угорщини, Росії й Німеччини), слов'янознавство перейшло до сфери діяльності фахівців, а в Центрально-Західній Європі набрало характеру філологічно-мовознавчої науки з її дальшим спеціалізаційним розвитком (мовознавство, літературознавство, палеографія, історія культури, фолкльор і етнографія).

Початковий етап становлення С. в Україні, як особливої дослідницької сфери комплексного характеру, тривав упродовж 1-ї третини 19 ст. Йому сприяли:
1) поширення в ході національного відродження ідей німецького вченого Й.-Г.Гердера, який у книзі "Ідеї до філософії історії людства" (1784—91) стверджував, що "слов’яни зроблять значний внесок у розвиток людства в напрямі до гуманності…, майбутнє слов’ян буде прекрасним";
2) зовнішньополітичні події, передусім війни Росії з Францією і Туреччиною, в ході яких чимало українців потрапляли в землі зарубіжних слов’ян у складі військових експедицій чи у зв’язку зі службовими дорученнями (Д.Бантиш-Каменський, В.Тимковський та ін.) і налагоджували двосторонні контакти з ними, згодом поширюючи інформацію про їхнє минуле та сучасний стан серед наукового загалу. В подорожньому щоденнику Д.Бантиша-Каменського "Мандрівка до Молдавії, Волощини і Сербії" (1810), видрукуваному, за визнанням автора, внаслідок зростання суспільного інтересу до слов’янських народів, подано чимало цікавих відомостей про історію і сучасний стан життя сербського народу;
3) збір офіцерами російського військового відомства документальних джерел про російсько-турецькі війни та статистичну інформації про Османську імперію, зокрема її слов’янське населення;
4) перші зарубіжні наукові мандрівки слов’янськими землями П.Кеппена (1821—24) і Ю.Венеліна (1830), організована 1829 перша археологічна експедиція на територію Болгарії, де було виявлено пам’ятки античної і візантійської цивілізацій, болгарської середньовічної історії;
5) славістичні виклади професорів Києво-Могилянської академії (із 1819 — Київської духовної академії). Першими змістовними здобутками українського С. стали праці Ю.Венеліна "Стародавні і нинішні болгари" (1829), "Стародавні і нинішні словени" (1841) та ін., в яких обґрунтовувалася автохтонність слов’ян у Європі; поява орд Аспаруха на Дунаї трактувалася як завершальний етап переселення болгар; окреслювалася проблема вивчення життя болгарських поселенців у Новоросійському краї та Бессарабії. Д.Бантиш-Каменський у 4-томній "Історії Малої Росії" (1822) акцентував на участі сербів у Національній революції 1648—1676 й аграрному виробництві Лівобережної Гетьманщини, чим започаткував вивчення історії українсько-сербських взаємин[1].

Створення шкіл слов'янознавства[ред.ред. код]

Першу кафедру історії словянської літератури засновано в Парижі (1840, очолив Адам Міцкевич). Літературознавче слов'янознавство, якщо врахувати синтезувальних компаратистичних спроб О. Пипіна й Влодзімежа Спасовича (1880 — 84), Їржі Карасека (1906), Я. Махаля (1922 — 29), Ф. Волльмана (1928), Володимира Георгієва (1958 — 63) й Дмитра Чижевського (1952, 1968), обмежилося національними історіями літератур чи історією загальних рухів і літературних напрямів у відношенні їх з неслов'янськими.

Над етнографічним синтезом слов'янознавства працював К. Мошинський (1929 — 39), над археологічною Л. Нідерле (1902 — 24, 1911 — 25) і польські археологічно-лінґвістична (Тадеуш Лєр-Сплавинський, Герард Лябуда та інші) й антропологічна (Ян Чекановський) школи. Загалом розбудова й спеціалізація слов'янознавства почалася після Першої світової війни з заснуванням при великих університетах кафедр і лекторатів слов'янських мов.

Філологічний напрямок слов'янознавства[ред.ред. код]

З філологічного напряму слов'янознавства розвинулися загальні курси частин порівняльної граматики слов'янських мов: Франца Міклошича (1852 — 75), Вацлава Вондрака (1906— 08), Й. Мікколі (1913 — 50), В. Поржезинського (1914), Г. Ільїнського (1916), Антуана Мейє (1924), Андре Ваяна (1950 — 66), Самуїла Бернштейна (1961 — 74), Юрія Шевельова (1964), Олександра Мельничука (1966), Здзіслава Штібера (1969), Степана Івшича (1970) тощо і спроби порівняльно-етимологічних словників: Франца Міклошича (1886), Е. Бернекера (1908 — 14), Л. Саднік і Р. Айцетмюллера (1963 —), Франтішека Копечного (1973 —), Францішка Славського (1974 —) й Олега Трубачова (1974 —), як і (переважно збірні), огляди історії слов'янських мов: Т. Лера й Александра Брюкнера (1929), Т. Лєра-Сплавінського, В. Курашкевича й Ф. Славського (1954), М. Вайнґарта (1937), Р. Травтманна (1947), Р. Брея (1951), К. Горалека (1955) та слов'янських народів і їхньої культури: Д. Дорошенка (1922), П. Дільса (1963), крім раніших Л. Нідерле (1909) й Т. Флоринського (1895).

Для українських славістів важливими осередками слов'янознавства був до 1918 Відень (звідки вийшли українські галицькі і буковинські славісти), у період між двома світовими війнами — Прага, Краків і Варшава, а весь час Петербург і Москва.

Результати студій слов'янознавства публікуються в численних міжнародних і національних спеціальних періодичних збірках і журналах:

  • «Archiv für slavische Philologie» (42 тт., Берлін 1876 — 1929),
  • «Русский Филологический Вестник» (78 тт., В. 1879 — 1918),
  • «Журнал Министерства Народного Просвещения» (П., 1834 — 1917),
  • «Prace Filologiczne» (В., з 1885), «Rocznik Slawistyczny» (Kp., з 1908),
  • «Jужнословенски Филолог» (Беоґрад, з 1913),
  • «Revue des Etudes Slaves» (Париж, з 1921),
  • «Slavia» (Прага, з І922),
  • «Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской АН» (П. 1896 — 1927),
  • «The Slavonic and East European Review» (Лондон, з 1922),
  • «Slavia Occidentalis» (Познань, з 1921),
  • «Zeitschrift für slavische Philologie» (Ляйпціґ, з 1925, Гайдельберґ, з 1951),
  • «Slavische Rundschau» (Прага — Берлін — Відень, 1929 — 40),
  • «Byzantinoslavica» (Прага, 1929),
  • «Wiener slavistisches Jahrbuch» (Відень, з 1950),
  • «Oxford Slavonic Papers» (Оксфорд, з 1950),
  • «Studia Slavics» (Будапешт, з 1955),
  • «Die Welt der Slaven» (Вісбаден, з 1956),
  • «Zeitschrift für Slavistik» (Cx. Берлін, з 1956),
  • «Slavia Orientalis» (В., з 1957),
  • «Советское Славяноведение» (М., з 1965),
  • «Slavica Slovaca» (Братислава, з 1966) та ін.
  • Slovanský přehled

У Львові виходили журнали «Слово» (1936 — 39), збірник «Питання слов'янського мовознавства» (9 тт., 1948 — 61), «Питання слов'янської філології» (1 т., 1961) і зб. «Українське Слов'янознавство» (11 тт. до 1975), у Києві збірки «Слов'янське Мовознавство» (5 тт., 1958 — 67) і «Міжслов'янські літературні взаємини» (3 тт., 1958 — 63) та як їх продовження зб. «Слов. Літературознавство і Фольклористика» (11 випусків, 1965 — 76). Окремого періодичного вид. С. в УССР немає. На еміграції з 1948 виходить укр. серія неперіодичних випусків «Slavistica».

Слов'янознавство у світі[ред.ред. код]

Україна[ред.ред. код]

Вирішальну роль у процесі накопичення знань з історії слов’ян. народів, зародженні й поширенні новацій в історіографічному процесі раннього Нового часу відігравала Києво-Могилянська академія, в якій навчалися і викладали відомі представники укр. інтелектуальної еліти. У 3-му виданні "Синопсису" (К., 1680) автор узагальнив знання з найдавнішої історії слов’ян, а тематичною рубрикацією — "Про початок давнього словенського народу", "Про ім’я і про мову Слов’янську", "Про свободу або вільність Слов’янську" — продемонстрував прагнення до осягнення глобальних проблем їхньої історії. У "Кройніці" Ф.Софоновича систематизовано викладено найголовніші події історії Польщі від найдавніших часів до початку 1670-х рр. У Літописі Самовидця відтворено становище українського політикуму й православної церкви в Речі Посполитій, а наступ польського уряду в 1-й пол. 17 ст. на національно-релігійні права українського народу розглядався його автором як одна з головних причин Національної революції 1648—1676. Д.Туптало (див. Димитрій Ростовський) створив життєписи святих Кирила та Мефодія та інших слов’янських святих, які справляли величезний вплив на історичну свідомість населення православних країн Центрально-Східної і Південної Європи. Займалися висвітленням окремих питань слов’янського етногенезу, давньої історії слов’ян, характеру стосунків України з Річчю Посполитою та історії останньої, важливу роль у якій відігравало українське населення, Д.Туптало, С.Величко, Г.Граб’янка, Ф.Прокопович та ін. Міграція окремих із них до Московії, де вони прагнули реалізувати свій інтелектуальний потенціал, сприяла збагаченню російської науки здобутками української історіографії в галузі слов’янської історії та культури [1].

Росія[ред.ред. код]

В Росії словянознавство було в 19 ст. пов'язане спершу з політичним слов'янофільством (див. Панславізм), і це вплинуло на розростання, поряд філологічно-археографічного слов'янознавства, ще й історичного та етнографічного (В. Ламанський й ін.). Кафедри «історії й літератури слов'янських наріч» почали створювати на доручення Уварова (з 1835). Розвиткові слов'янознавства в СРСР помітно сприяли щоп'ятирічні міжнародні конгреси славістів.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Копилов С.А. Слов'янознавство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 643. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.