Церковне звичайне право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Церковне звичайне право — сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але їх обов'язково треба було дотримуватися в житті, побоюючись гніву Господнього (наприклад, поведінка в церкві, при богослужінні, заїмка землі монастирем, повинності підданих на користь духовних можновладців тощо).

Для будь-якого права, особливо для церковного, характерні покарання за вчинювані порушення.

Правова природа церковних покарань полягає в тому, що особа, яка порушила церковні канони позбавляється абсолютно всіх чи деяких прав, якими володіє сама церква. Тобто, порушник повністю відлучається від церковної спільности, перестає бути її частиною. Відлучення буває повне(виключення особи з числа членів церкви) та неповне(коли особа позбавляється тільки деяких церковних прав і благ).

Отож, у церковній практиці найпоширенішими стали такі види церковних покарань:

  1. Відлучення від церкви (анафема).
  2. Позбавлення християнського виховання.
  3. Ув'язнення в монастирі.
  4. Церковне покаяння(епитимія).

Характерними злочинами, котрі ведуть до відлучення особи від церкви(анафеми) є вровідступництво, єресь, Вперше відлучення від цервки було застосоване Священним Синодом і передбачало повне та пожиттєве розірвання відносин між порушником та цервкою. Хоч і зазначене покарання звучить дуже різко і гучно, основною метою ж є зцілення людської душі. Таким чином, відлучення не означає повне відречення церквою особи, а насамперед її лікування душі, вибір істинниного і праведного життєвого шляху.

Позбвалення права на християнське поховання застосовувалося до тих хто цілеспрямовано та свідомо власноруч позбавили себе життя. Проте, існували деякі виключення. Даний вид покарання не застосовувався до самогубців з патріотичних мотивів та жінок, котрим загрожувало згвалтування.

Ув'язнення в монастирі набуло широкого практичного застосування і накладалося, як правило, світськими судами. Застосовувалося воно і до неповнолітніх, осіб, які вчинили крадіжку, шахраїв та тих, кого звинувачували у 'блудному та розпусному житті'. Збільшення кількості типових злочинів пояснювалося кризою у пенітенціарній системі Російської імперії середини ХIХ - початку ХХ століття. Як правило, ув'язнення було способом покарання духовними судами священнослужителів, які не виконували свої обов'язки та порушеували церковні постулати.

Церковне покаяння(епитимія) було одним із найрозповсюдженіших видів покарань. Сутність його полягає в тому, що на порушника духовними судами накладалися певні релігійні обов'язки щодо виконання певних значущих дій під пильним контролем місцевого священника. Наприклад, дотримання посту, читання молитви чи здійснення поклонів.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]