Шиплячі приголосні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Шипля́чі при́голосні[1] (англ. hushing consonants, hushing sibilants) — у фонетиці збірна назва приголосних звуків, при вимові яких виникає специфічний шум (шипіння). Входять до складу заясенних приголосних. За місцем творення й ступенем палаталізації (пом'якшення) поділяються на на три групи: піднебінно-ясенні, ясенно-твердопіднебінні та ретрофлексні приголосні. В українській мові шиплячими є піднебінно-ясенні звуки, які на письмі позначаються кириличними літерами ш, ж, ч, дж. У ряді українських досліджень середини ХХ століття шиплячі називаються шелесни́ми при́голосними[2].

Звуки[ред.ред. код]

Спектр шиплячих приголосних звуків (від мяких до твердих[3]):

Група ш ж ч дж Примітка
ясенно-піднебінні[3] /ɕ/ [ш'] /ʑ/ [ж'] /t͡ɕ/ [ч'] /d͡ʑ/ [дж'] М'які (палаталізовані) шиплячі
піднебінно-ясенні[3] /ʃ/ [ш] /ʒ/ [ж] /t͡ʃ/ [ч] /d͡ʒ/ [дж] Тверді (напів-м'які); можуть м'якшати залежно від позиції в слові[3].
ретрофлексні[3] /ʂ/ [ш] /ʐ/ [ж] /ʈ͡ʂ/ [ч] /ɖ͡ʐ/ [дж] Завжди тверді

Запис /ɕ/, /ʑ/, /t͡ɕ/, /d͡ʑ/ зустрічається, переважно, в тих мовах, де є фонемне протиствалення цих звуків твердішим /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/ або /ʂ/, /ʐ/, /ʈ͡ʂ/, /ɖ͡ʐ/, як скажімо в польській чи стандартній китайській[4]. У мовах, в яких таке протиставлення (розрізнення) відсутнє, як в японській, замість /ɕ/, /ʑ/, /t͡ɕ/, /d͡ʑ/ часто використовуються символи /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/, незалежно від фонетичної якості самих звуків[4]. Такий запис відповідає принципу простоти транскрибування[4]. Так само, /ʂ/, /ʐ/, /ʈ͡ʂ/, /ɖ͡ʐ/ можуть записуватися як /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/. Тобто, у різних мовах /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/ можуть позначати шиплячі звуки різного ступеня м'якості.

Список[ред.ред. код]

Мови[ред.ред. код]

Мова ɕ ʑ t͡ɕ d͡ʑ ʃ ʒ t͡ʃ d͡ʒ ʂ ʐ ʈ͡ʂ ɖ͡ʐ ɕː t͡ɕʰ ʈ͡ʂʰ tʃʰ
англійська sh / ti si / su ch / tch j / g / dg
білоруська ш ж ч дж
верхньолужицька š ž č / ć
гінді झ़ ज / झ
давньоруська[5] ш ж ч
іспанська ch
італійська sc c g / j
кашубська sz ż cz rz
китайська x j sh zh q ch
корейська sh / s j ch
латинська (церковна) sc с g
литовська š ž č
нижньолужицька ś ź ć š ž č
німецька sch tsch dsch
польська si / ś zi / ź ci / ć dzi / dź sz ż / rz cz
португальська x / ch g / j ch / ti
російська ч ш ж щ
сербська ћ ђ ш ж ч џ
українська ш ж ч дж
хорватська ć đ š ž č
французька ch j
чеська š ž č
чорногорська ć з´ ћ ђ ш ж ч џ
шведська kj rs
японська sh j ch j

Українська[ред.ред. код]

В сучасній українській мові шиплячими є приголосні звуки /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/. На письмі вони передаються літерами ш, ж, ч, дж. Ш і ж — фрикативи, ч і дж — африкати. Українські шиплячі — тверді, але частково пом'якшуються в позиції перед і, я, ю, є в питомо українських словах та словах іншомовного походження.

Історія[ред.ред. код]

ш походить з х перед голосними переднього ряду і з груп с або х + й (рух: рушити, дух: душа, носити: ноша), ж — з ґ перед голосними переднього ряду і з груп ґ або з + й (нога: ніжка з *ножька, стерегти: сторожа, гризти: грижа), а також із сполуки д + й (пропаде: пропажа). У цьому останньому випадку однак, правдоподібно, первісним рефлексом групи дй було дж, яке згодом спростилося в ж. Сліди первісного дж такого походження вбачають у чергуванні д : дж в дієсловах (ходити: ходжу), а також у тих формах з дж, що зберігаються в говірках (бойківських і лемківських).

Шиплячі перед голосними переднього ряду — явище праслов’янське (близько VI ст.) і характеризують усі слов’янські мови, шелесні, що утворилися зі сполучень з й, постали в період розпаду праслов’янської мови (бл. 6 — 9 століття) і почасти різняться в поодиноких слов’янських мовах.

У давньоруській мові шиплячі в будь-якій позиції вимовлялися як м'які приголосні — ч [t͡ɕ], ш [ɕ], ж [ʑ][5]. Через цю особливість в тогочасній орфографії спеціальне позначення їх палатальної вимови не було обов'язковим[5]. Тому поряд з ѥ, ѧ, ю після ч, ш, ж писали також є, а, у. Наприклад, чѧдочадо [t͡ɕаdɔ], чюдитичудити [t͡ɕudɪtɪ], чюдєса [t͡ɕudesa], жѧлость [ʑalostʲ], положю [pɔlɔʑu][5].

Нове дж утворилося в українській мові близько 1600 року в поодиноких словах зі старого ж або ч (джерело, джміль), а крім того, ширилося в новопозичуваних чужих словах (кинджал). Через те, що пом’якшення шелесних не мало фонологічної вартості, воно втратилося в більшості українських говірок, за винятком гол. бук.-покутських, гуцульських і бойківських. Ці процеси ствердіння спостерігаються від XV ст.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]