Шиплячі приголосні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Шиплячі (або шелесні[1]) приголосні звуки[2] — приголосні за місцем артикуляції середньопіднебінні.

Шиплячі в українській мові[ред.ред. код]

В сучасній українській мові шиплячими є «ш» і «ж» (спіранти) та «ч» і «дж» (африкати), які не пом’якшуються, за винятком позиції перед «і», де палаталізація автоматична: шити, жити, але жінка, ноші.

Історія[ред.ред. код]

ш походить з х перед голосними переднього ряду і з груп с або х + й (рух: рушити, дух: душа, носити: ноша), ж — з ґ перед голосними переднього ряду і з груп ґ або з + й (нога: ніжка з *ножька, стерегти: сторожа, гризти: грижа), а також із сполуки д + й (пропаде: пропажа). У цьому останньому випадку однак, правдоподібно, первісним рефлексом групи дй було дж, яке згодом спростилося в ж. Сліди первісного дж такого походження вбачають у чергуванні д : дж в дієсловах (ходити: ходжу), а також у тих формах з дж, що зберігаються в говірках (бойківських і лемківських).

Шиплячі перед голосними переднього ряду — явище праслов’янське (близько VI ст.) і характеризують усі слов’янські мови, шелесні, що утворилися зі сполучень з й, постали в період розпаду праслов’янської мови (бл. 6 — 9 століття) і почасти різняться в поодиноких слов’янських мовах. Нове дж утворилося в українській мові близько 1600 року в поодиноких словах зі старого ж або ч (джерело, джміль), а крім того, ширилося в новопозичуваних чужих словах (кинджал). Через те, що пом’якшення шелесних не мало фонологічної вартості, воно втратилося в більшості українських говірок, за винятком гол. бук.-покутських, гуцульських і бойківських. Ці процеси ствердіння спостерігаються від XV ст.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.