Алевіти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Алевіти (Турецька: Aleviler курд. Elewî) — субетнічна, релігійна і культурна громада у Туреччині у кількості декількох мільйонів.

Алевіти мають місце поклоніння в будинках (цемві), а не в мечетях. Церемонія (âyîn-i cem,, або просто цем) складається з музики і танців (семах), які символізують очищення себе і єднання з Богом. У алевітів, чоловіки і жінки рівноцінні, оскільки моляться поряд.

Ключові принципи алевітів включають:

  • Любов і повага до всіх людей («Важлива річ — не релігія, а людське існування»)
  • Повага до інших релігій і етнічних груп («Якщо ви робите боляче іншій особі, молитва ваша нічого не варта»)
  • Повага до робочих людей («Найбільша шана — праця»)

Дехто вважає алевізм різновидом ісламу (і особливо, Шиїти-двонадесятники з Заїді) подібно до шиїтів алевіти шанують Алі і дванадцять імамів. Багато алевітів, проте, не вважають себе шиїтами, особливо після ісламської революції в Ірані.

Алевізм також близько пов'язаний з Бекташи суфійського походження, в сенсі, що обидва шанують Хаджу Бекташи (Hacibektaş Veli), святого 13-го сторіччя. Багато алевітів посилаються на традицію «Алевіти-Бекташи», але ця єдність загально не прийнята, об'єднане ім'я, не використуються не-турецькими бекташами (наприклад, на Балканському півострові).

На додаток до його релігійного аспекту, алевізм також тісно пов'язаний з народною культурою Анатолії. Курдська і турецька мови (не арабська) загалом використовуються в ритуалах алевітів.

На теологію сучасних алевітів глибоко вплинули гуманізм і універсалізм. Протягом 1960-х, багато молодих алевітів замислювали алевізм в не релігійних термінах, з чимось навіть, зв'язуючи його з марксизмом. 1990-і навіяли алевізму нового акценту як етнічна або культурна єдність. Громади алевітів сьогодні загалом підтримують атеїзм у вигляді кемалізму.

Алевіти Хорсану, Вірменії і Азербайджану розмовляють діалектами Курманджи або Зазакі. Різні групи з подібною вірою існують в Північно-західному Ірані і Північному Іраку, зокрема ібрагімі, Сарлійя, Какаї, Шабаки і Аль-е Хакк. Об'єднує перш за все населення меншини курдів, такі групи часто групуються разом під спірним терміном «гулат» («екстремізм») посилаючись на їх намагання, привернути людей до шани Алі.

Ім'я[ред.ред. код]

Зульфікар, стилізованне уявлення меча Алі

Основна версія пов'язує назву з Алі — кузеном, зятем, і останнім з 4 обраних наступників Мухаммеда. У турецькій мові, афікс -evi «засіб» або «маючи відношення»; і загалом має сенс, «послідовники Алі». У цьому сенсі ім'я одне з арабськими алавітами علوي. Проте, турецькомовних і курдськомовних алевітів не варто плутати з сирійськими, вони мають мало спільного окрім шанування Алі.

Альтернативне (і менш обґрунтоване) пояснення для імені «Алевіти» є, що воно походить від турецького слова alev — «ватра» Алевітів іноді звуть «Кизилбаши». Іноді використовують як лайливе слово (припускаючи їх відданості Ірану замість Туреччини). Інші імена існують (часто для підугрупувань), серед них: Tahtacı(«Дроворуби»); Abdal («Барди»), Çepni.

Історія[ред.ред. код]

«Будьте дитиною вашого часу!» — вислів Алі

Намагання визначити походження Алевізму завжди спірні. Багато алевітів стежать за їх традицією до початкового ісламу і дванадцяти імамів. Інші бачать алевізм як до ісламський субстрат, який придбав вигляду шиїтської теології, і поділяється в думках чи описанні як народна культура як тюркськів або персів. Ще інші вбачають православний вплив, можливо вірменський. Можливо не одна, а декілька з цих точок зору, може бути вірною одночасно.

Протягом сельджуцького періоду (одинадцяте і дванадцяте сторіччя), північний Іран і східна Анатолія потрапили під владу кочових тюркських племен, що мігрували з Центральної Азії. Їх перехід до шиїтського ісламу відбувався за часів монгольського періоду за допомогою харизматичних суфійських місіонерів. Поет Юнус Емре і чудодійний святий Хаджа Бекташ Валі, чиї імена пізніше стали пов'язаними з алевітами, жили протягом цього періоду (або незабаром після).

Форми шиїзму, які були сприйняті в таких групах зазвичай були далекі від традиційного шиїзму (як наприклад щоденна молитва). Ймовірно, що елементи кочового турецького суспільства вижили в пізнішому алевізмі. Наприклад, шаманський вплив був виявлені в алевітському «Журавлиний Танок».

Інша теорія (особливо популярна серед курдський алевітів) — оскільки тюркські племена мігрували через іранську культурну сферу, вони прийняли різні елементи до-ісламських іранських релігій. Як свідоцтво, вони указують на схожість між алевізмом і курдським релігійним рухам. як наприклад, учення Аль-е Хакк і Єзидизм.

Так чи інакше, ці кочові тюркські групи зайняли прикордонні смуги між двома великими осілими суспільствами, Оттоманською імперією і Сефевідською Персією.

Тим часом, правителі Оттоманської імперії поступово віддалили себе від їх кочової тюркської спадщини, кінець кінцем (протягом тринадцятого сторіччя) прийняли суннізм. У 15-му і 16-му сторіччі продовжувалась боротьба з перськими племенами кизилбашів-сефевідів за контроль над Анатолійським плоскогір'ям, і призводила до повстання проти Османів. У 1555 був підписаний Амасийський мир про кордон Оттоманської і Перської імперій. Незважаючи на мир, різанина кизилбашів продовжувалася.

Під Оттоманським керуванням алевіти з'явилися, як ендогамна етнічна група, перш за все, турецькомовні (але і, зокрема. курдські громади), концентрувались в сільській Анатолії. (Один автор вважає, що Дерсимські курди перейшли до алевізму від іншої гулатської секти)[1]. Вважають себе нащадками дедес, або дервішів — бектешів, що практикували такія («лицемірство», або секретність).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Martin van Bruinessen, «Aslini Inkar Eden Haramzadedir! The Debate on the Kurdish Ethnic Identity of the Kurdish Alevis.» in K. Kehl-Bodrogi, B. Kellner-Heinkele, & A. Otter-Beaujean (eds), Syncretistic Religious Communities in the Near East (Leiden: Brill, 1997). Note p. 7.)

Джерела[ред.ред. код]