Аббасидський халіфат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Аббасидський халіфат 820 року

Аббасидський халіфат — ісламська феодальна держава, що отримала свою назву від династії своїх правителів, халіфів із родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До складу халіфату входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку 9 ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до 9 ст.). Він існував як самостійна держава з 750 по 945 рік, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдаду сельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді з 762 по 1258, а після захоплення його монголами перебували в Каїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році.

Аббасидський халіфат був феодально-теократичною деспотією на чолі з халіфом, в руках якого зосереджувалася духовна та світська влада. На відміну від Омеядів (661–750), арабських аристократів, опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у 8-9 сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід Бармакидів, а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.

Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були Басра та Дамаск. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.

Вже наприкінці 8 сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малайї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. У Гуанчжоу були квартали заселені купцями мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.

Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми сектантства, єресей чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом Сумбада в Хорасані (755), повстання Муканни (776783) в Середній Азії, селянська війна хурамітів (816837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом Маз'яра в Мазендерані (839) та інші.

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузестані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували зинджів — рабів зі Східної Африки. У 869883 роках відбулося могутнє повстання зиджів, яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

Вже з кінця 8 сторіччя посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії Ідрісидів (788985) в Марокко, Аглабідів (800909) в Іфрикії, а з 821 року почалося відокремлення Ірану де панували Тахіриди (821873), Саффариди (867908), Саманіди (875999), Газневіди за Махмуда та Маруда та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії та Закавказзя, що завершилася в 9 сторіччі відновленням місцевої державності.

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф Мутасім (833842) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині 9 на початку 10 сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі суніти. Після захоплення Багдада сельджуками в 1055 році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвященниками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.

Відновлення політичної незалежності халіфату[ред.ред. код]

Розпад Іракського султанату Сельджукидів після смерті султана Мухамеда (1118) дозволив Аббасидам вести успішну боротьбу із супротивниками — Мазйадитами, шиїтською бедуїнською династією з Хілли, іракськими Сельджукідами, з ісмаїлітами у самому Багдаді. Після того, як аль-Мустаршид в 1124 році відмовився виплачувати данину султанові Махмуду II, Багдад завдяки 30-тисячному війську, створеному халіфом на основі народного ополчення, витримав облогу сельджуків. При аль-Муктафі (1136–1160), що вважається першим самостійним правителем із часів Буідів, володіння халіфату займали області басейну Тигра й Євфрата від Тикрита до устя Шатт-ель-Араба й від Куфи до Хульвана. Спадкоємці аль-Муктафи усталили політичне й економічне становище держави. Аль-Мустанджид (1160–1170) розгромив сильних союзників Сельджукидів — Маз'ядитів, аль-Мустаді (1170–1180) встановив дружні стосунки з атабеками Азербайджану й Айюбідами.

Ан-Насир, останній значний багдадський халіф, включив до складу держави Хузестан, Рей та Хамадан. За допомогою хорезмшаха Текеш він покінчив із Сельджукідами Іраку. В 1194році султан Тогрул III загинув у битві з хорезмійцями, а його голова була відправлена в Багдад. Незабаром після цього халіф увійшов у конфронтацію з хорезмшахом. Ан-Насир вимагав від Текеша, після перемоги над Тогрулом, який заняв Рей та Хамадан, очистити Західну Персію й задовольнятися Хорезмом. Хорезмшах заявив, що його володіння, навіть із включенням Іраку, недостатні для утримання його численного війська й просив халіфа уступити йому ще Хузестан. До моменту смерті Текеша (1200) перевага в Іраку належала хорезмійцям, але після одержання звістки про цю подію жителі повстали й перебили всіх хорезмійських воїнів, які перебували в їхній області.

Падіння[ред.ред. код]

У лютому 1258року війська монгольського князя Хулагу захопили Багдад, здійснивши розгром міста. Колись найвеличніше місто світу було зруйновано, до мільйона людей убито. Через 10 днів після падіння Багдада останній халіф Аль-Мустасім був страчений. З його нащадків, по клопотанню дружини Хулагу, живим був залишений лише молодший син; про сина й онука останнього згадується на початку XIV століття. Ці Аббасиди не мали при монгольському дворі значення навіть після наверненні ільханів в іслам. Коли припинився рід Аль-Мустасима невідомо.

У 1261 році мамлюцький султан Бейбарс поставив в Каїрі халіфа Аль-Мустансира, біженця з Багдада, який оголосив себе нащадком Аз-захіра (1225–1226). Незабаром Аль-Мустансир пропав без звістки в битві з монголами, але халіфом у Каїрі був визнаний інший претендент, Аль-Хаким, нащадок Аль-Мустаршида (1118–1135). Каїрські халіфи в наступні сторіччя були слухняними виконавцями волі султанів, обмежуючись відправленням придворного й релігійного церемоніалу. Вони займали цей пост аж до завоювання Єгипту Османською імперією (1517), коли султан Селім I, прийнявши титул халіфа, відправив Мутаваккіля III в ув'язнення в Стамбул.

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.
  2. Ислам. Словарь атеиста. Москва, 1988, стор. 23. ISBN 5-250-00125-4 (рос.)
  3. История стран Азии и Африки в средние века, М., 1968, ч. 2, гл. 8. (рос.)
  4. Бартольд В. В., Сочинения, т. 6, М., 1966, с. 15-78. (рос.)
  5. Бартольд В. В., Халиф и султан, «Мир ислама», 1912, т. 1. (рос.)
  6. Беляев Е. А., Арабы, ислам и арабский халифат, М., 1965. (рос.)
  7. Крымский А., История арабов и арабской литературы., ч. 2, М., 1911. (рос.)
  8. Заходер Б. Н., История восточного средневековья (Халифат и Ближний Восток), M., 1944. (рос.)
  9. Лэн-Пуль С., Мусульманские династии, пер. с англ., СПБ, 1899. (рос.)
  10. Медников Н. A., Палестина от завоевания ее арабами до крестовых походов., (т. 1-4), СПБ, 1897–1903. (рос.)
  11. Мюллер А., История ислама, пер. с нем., т. 2-3, СПБ, 1895–1896. (рос.)
  12. Якубовский А. Ю., Ирак на грани VIII–IX веков в кн.: Труды Первой сессии арабистов 14-17 июня 1935 г., М.-Л., 1937. (рос.)
  13. Якубовский А. Ю., Об испольных арендах в Ираке в VIII в., «СВ», 1947, No 4. (рос.)
  14. Hitti P. K., History of the Arabs, 8 ed., L., 1964. (англ.)
  15. Abbāsides, Encyclopedie de L'lslam, 2 ed., t. I, P.—Leiden, 1960. (нім.)
  16. Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed ibn Djarir at-Tabari Cum aliis éd. M. J. de Goeje, ser. 1-3, Lugd. Bat., 1879–1898. (фр.)
  17. The eclipse of the Abbasid caliphate. Original caronicles of the fourth Islamic century. Ed., transl. and elucidated by H. P. Amedroz and D. S. Margoliouth, v. 1-7, Oxf., 1920–1921. (англ.)
  18. Abou Yousof Ya'koub, Le livre de l'impôt foncier, trad. par E. Fagnan, P., 1921. (фр.)
  19. Taxation in Islam. Ed., transi. and provided with intr. and not. by A. Ben Shemesh, n. 1 — Yahya Ben Adam's Kitab al Kharaj, Leiden, 1958. (англ.)
  20. Weil G., Geschichte der Chalifen, Bd 1-5, Mannheim, 1846–1862. (нім.)
  21. Muir W., The Caliphate, its rise, decline and fall, Edinb. 1924. (англ.)
  22. Arnold T. W., The Caliphate, Oxf., 1924. (англ.)
  23. Le Strange G., Baghdad during the Abbasid caliphate, L., 1900. (англ.)
  24. Kremer A. von, Kulturgeschichte des Orients unter den Chalifen, Bd 1-2, W., 1875-77. (нім.)

Посилання[ред.ред. код]


Корона принца крові Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.