Березень

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Місяці року
Січень
Лютий
Березень
Квітень
Травень
Червень
Липень
Серпень
Вересень
Жовтень
Листопад
Грудень

Бе́резень — третій місяць року в григоріанському календарі, він має 31 день.

Назва березень закріпилась за місяцем у середині XIX століття. Походить від назви промислу — березол (заготівля березового попелу для виготовлення скла). До того в літературних джерелах місяць називався март (на честь латинського бога Марса). У народі його також звали: капельник, протальник, запалі сніги, з гір потоки, соковик, полютий, красовик.

Свята та пам'ятні дні[ред.ред. код]

Походження назви[ред.ред. код]

Походження назви місяця березень виводять від слова береза, яка в цей місяць починає цвісти. Проте як слово потрапило в літературну мову, визначити досі складно. У фольклорних матеріалах слово «березень» вжива­ється рідко і здебільшого в найновіших записах, як ось:

« «Сухий березень, теплий квітень, мокрий май — буде хліба урожай», «Березень сухий, а мокрий май — буде каша й каравай»[1]  »

Значно частіше в українській народній твор­чості трапляється назва «март» або «марець», як ось:

« «Буває март за всіх варт», «В марець ще змерзне старець», «Білий, як в марці сніг», «Згинув, як марцевий сніг»[2]  »

.

Проте слова «март» і «марець» зовсім не сло­в'янського походження; це латинський «Марс» — бог війни, якому цей місяць був присвяче­ний[3].

Культурне значення[ред.ред. код]

Оскільки весняне рівнодення припадає на 21 березня, у багатьох народів березень був першим місяцем нового року (а не січень, як тепер). Ймовірно, що з цієї ж причини до 15 століття і в Україні березень уважався першим місяцем громадського року (див. докладніше Новий рік на Русі та Новий час).

Індійці на початку березня святкували мале свя­то богині Дурги. А велике свято цієї богині індійці святкували в день осіннього рівнодення.

У стародавньому Римі в березні було свято Кібели, на якому її жреці оплакували Аттіса — символ сонця, що поверталося на весну. На дру­гий день після оплакування Аттіса римляни зу­стрічали весняний поворот сонця всенароднім радісним святом.

В Єгипті в березні згадували похорон Озіріса, який згідно з єгиптеською релігією був сонцем, що було слабким взимку, а на весні знов діставало свою силу. В цьому ж мі­сяці відбувалася їзда на ослі. Верхи на осла звичайно сідав, на розвагу народові, місцевий баляндрасник. Подібний звичай був поширений і в країнах Західньої Європи за середньовіччя.

За свідченнями Плутарха, в Афінах також у березні було свято «Гілконошення» — жителі міста носили по майданах пальмове гілля. Цей звичай зберігся і понині в країнах Близького Сходу, але тепер він пов'язаний там з весільними обря­дами.

У стародавніх юдеїв у березні починався но­вий святий рік, а перси цього місяця святкували новоліття.

У чехів і частково у німців за часів язичництва перше число березня вважалося початком весни і пер­шим днем світобудови.

Весняні свята поганського походжен­ня, що відзначали зв'язок навколишньої приро­ди з життям людини, в'язалися з обрядами, ме­тою яких було прогнати зиму, тобто смерть. Подібні обряди були поширені не тіль­ки в Україні, але й у балтійський народів та німців.

У скандинавських народів, особливо у старо­давніх шведів, за часів поганства у березні місяці було велике свято, яке супроводжувалося жертвоприноси­нами, масовими іграми та торгами протягом цілого тижня.

У персів та в стародавніх слов'ян за часів по­ганства був звичай улаштовувати врочистий обід — «тризну» — на честь мертвих родичів. Такі тризни відбувалися на початку березня. Під час тризни люди оспівували кінець зими і при цьому палили солом'яне опудало. Таке свято ще й досі зберігається у південних шведів, лужичан та чехів, і там воно проходить під знаком ослаблої зими і воскреслої весни. Поляки сьомого березня топили Маржану і при цьому співали про смерть, що в'ється по пар­канах і шукає собі поживи.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Українські народні прислів'я та приказки». Під ред. М. Т. Рильського. Київ, 1955.
  2. «Українські приказки, прислівья и таке инше». Спорудив М. Номис. С. Петербург, 1864.
  3. «Укр. Загальна Енциклопедія», том II., стор. 645.

Література[ред.ред. код]

  • Воропай О. Звичаї нашого народу: у 2 т. — Мюнхен, 1954, том 2