Весна
|
|
|
|
|
|
|
|
Весна́ — одна з чотирьох пір року між зимою і літом.
Зміст |
Календарна весна [ред.]
Календарна весна складається з трьох місяців: березня, квітня і травня у північній та вересня, жовтня і листопада у південній півкулі.
Астрономічна весна [ред.]
Астрономічна весна наступає пізніше за календарну:
| Календарна | Астрономічна | |
|---|---|---|
| Північна півкуля | 1 березня — 31 травня | Весняне рівнодення (20-21 березня) — літнє сонцестояння (20-21 червня) |
| Південна півкуля | 1 вересня — 30 листопада | Весняне рівнодення (22-23 вересня) — літнє сонцестояння (21-22 грудня) |
За кількістю енергії, що надходить від Сонця, рівнодення повинно бути серединою відповідних сезонів, однак затримка в змінах температури, обумовлена фізичними властивостями води та суші, затримує кліматичні зміни в порівнянні з астрономічними. Температурна затримка залежить від положення місцевості, тому в одних народів рівнодення розглядають як середину весни, в інших - початок.
Весна в українській народній культурі [ред.]
Закликання весни – один із найцікавіших звичаїв українського народу. Адже прихід весняного тепла давав поштовх початку нового хліборобського циклу та вливав потужний струмінь натхнення до селянської душі.
Народна уява створила поетичний образ весни-дівчини з вінком квітів, що “десь у садочку шиє сорочку”, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або готується мати дочку:
- Ой весна, весна та весняночка,
- Ой де ж твоя донька, та паняночка…
Ця вродлива дівчина або молодиця дуже багата, від неї люди сподівалися щедрих дарів, а тому й виглядали її рано-вранці до сходу сонця: вибігали на горби, ставали на воротах, лізли на дах комори чи клуні і запрошували її піснями. Закликали весну зазвичай жінки, дівчата та діти.
Закличні обряди за своєю суттю складаються з дійств по закликанню птахів з теплого краю та, власне, закликання весни.
Загукання пташок з Вирію [ред.]
Птахи — провісники весни, що за уявленнями наших предків її приносили на своїх крилах із вирію — царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею, світом цим і потойбічним. Два споконвічні контрасти: світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток… Але за справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.
- Пташок викликаю з теплого краю,
- Летіть, соловейки, на нашу земельку,
- Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!
- Волинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!
- Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,
- Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!
На Сорок святих (9 березня) печуть із тіста коржики у формі пташок пташок на честь жайворонків, що тоді вилітають із вирію.
Селяни по жайворонках ворожать на врожай: якщо жайворонки летять високо над землею, то це вони «до Бога летять молитися» — буде врожай на збіжжя. Якщо ж вони летять над землею низько, то це вони «загубили ціп по дорозі» — буде неврожай.
Якщо хлопці помітили лелеку, то показували йому свяченні коржики, випечені спеціально для цього, й кричали: "Бусень, бусень! На тобі голвоту, а ти мені жита копу"!
Коли діти бачили диких гусей, то підкидали угору солому і гукали: «Гуси, гуси, нате вам на гніздечко, а нам на здоров’ячко!» або «Гуси, гуси, вам на гніздо, ша на на тепло!» Цю солому матері збирають і кладуть на гніздо під квочку — «щоб курчата водились».
Діти носили у руках зроблену з дерева ластівку, ходили з нею від хати до хати й прославляли весну.
Існує також традиція, що 19 березня із вирію до нас прилітають лелеки. Відомо, що ці птахи поселяються тільки на домівках добрих людей, приносячи їм щастя і радість. Приліт чорногузів пов'язують не тільки з приходом весни, а й з "поповненням" у сім'ях. Здавна збереглися легенди, що лелеки приносять дітей...
Закликання весни [ред.]
Весна - час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водили хороводи, проводили весняні ігри. До наших днів збереглися такі ігри, як «Довга лоза», «Котик і мишка», «Подоляночка», які супроводжувалися веснянками.
Веснянки (гаївки, гагілки, ягілки) — назва старовинних слов’янських обрядових пісень, пов’язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай.
Окремі танцювальні рухи нагадували оранку, сівбу руками, поління, косіння тощо. Слова пісні пояснювали ці рухи: «А ми просо сіяли, сіяли», «Ось так, ось так рвуть мак» та інші. У західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками. Мелодії веснянок побудовані на багаторазовому повторенні однієї-двох поспівок у межах невеликого діапазону.
Період від Стрітення (зустрічі зими з літом) до Благовіщення вважався біологічною межею зимоборства. Остаточний прихід весни припадав на Благовіщення і закінчувався літнім сонцестоянням на Купайла. Відоме таке прислів’я: “До Благовіщення кам’яна весна”.
Жінки у цей день закінчивши ткати полотно, виходять із шматком натканого в поле, вклоняються на всі боки і, повернувшись обличчям до схід-сонця, кажуть: «Ось тобі, мати-весна, нова обновка!» Після цього розстеляють шматок полотна, кладуть на нього пиріг і йдуть геть з надією, що льон і коноплі цього літа вродять добре.
Закликати весну могли і на Сорочини (9 березня), і на Явдохи (14 березня) або й на Теплого Олекси (30 березня). Часто бувало, що ще й сніг лежав.
Закликання весни, символу життя, поєднане із вигнанням зими — смерті. Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять «на цей світ», розважаються і бенкетують разом із живими душі померлих родичів.
Вшановуючи кожне божество весняного циклу, наш пращур не обділив увагою й божество зимове. Обряд поховання Зими — Смерті у вигляді «Морени», по-народному «Марини», чи просто «Мари», що морила землю стужею, а людину хворобою й голодом, сповнений глибокого драматичного змісту.
 |
Подивіться весна у Вікісловнику, вільному словнику. |
Джерела [ред.]
- “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга ІІ”, Степан Килимник, Київ “Обереги” – 1994;
- “Українська міфологія”, Валерій Войтович, Київ “Либідь” – 2005.
- “Дванадцять місяців”, Василь Скуратівський, Київ “Веселка” – 1993
