Діалекти української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта українських наріч і говорів (2005).
   Північне наріччя (говори)
   Південно-східне наріччя (говори)
   Південно-західне наріччя (говори)
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
ЛітератураМузикаАрхітектура
Народне мистецтвоОбразотворче мистецтво
КіноТеатрТанціКухняМодаСпорт

Українська діаспора
АвстраліяАргентинаБразиліяБілорусь
ГреціяГрузіяКазахстанКанадаКитай
МолдоваНімеччинаПольщаПортугалія
РумуніяРосіяСловаччинаСШАУгорщинаУругвай

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ПінчукиПодоляниПокутяниПоліщуки
РусиниСіверяниСлобожани

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзмАтеїзм

Мова
Українська та її діалекти, російська

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселенняУкраїнські меценати

Українська діалектологія вивчає говірки суцільного поширення діалектичної мови та острівні, які функціонують серед масивів молдовських, румунських, угорських, словацьких, сербських, хорватських, польських, білоруських, російських діалектів та, обмежено, серед мов народів Середньої Азії.

Наріччя української мови[ред.ред. код]

Історія наріч української мови[ред.ред. код]

Три окремих сучасних наріччя української мови існували не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян.

Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку мовознавця М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини.

К. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами.

Три сучасні українські наріччя визначаються сукупністю фонетичних, граматичних і лексичних рис. Виходячи з того, що сучасні південні наріччя відповідають колишньому одному, багатьма рисами північне наріччя протиставляється обом південним.

Позаяк в історичному плані між собою співвідносні північне і південно-західне наріччя. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення.

Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст.

Межі наріч української мови[ред.ред. код]

Як свідчить «Атлас української мови», українська діалектна мова розчленовується на три наріччя пасмом ізоглос фонетичних, граматичних і лексичних явищ.

Північне наріччя української мови, як відомо, на півночі межує з білоруською мовою, на сході — з російською, на заході — з польською.

За даними «Атласу української мови» південна межа північного наріччя проходить приблизно по лінії:

Ізоглоси ряду явищ північного наріччя проходять на південь від названої лінії, на північ від неї поширена смуга говірок з ознаками південних наріч. Ширина смуги з перехідними говірками в різних місцях неоднакова. Досить широка смуга ізоглос розділяє північне і південно-східне наріччя між Києвом і Прилуками, що пояснюється, очевидно, інтенсивною міграцією населення в цьому районі. На решті території перехідні говірки між північним і південним наріччями утворюють вужчу смугу і становлять наслідок міждіалектних взаємовпливів.

Межа між північним і південними наріччями, проведена на основі даних «Атласу української мови», проходить загалом далі на північ порівняно з межею, яка досі визначалась більшістю дослідників, що пояснується, з одного боку, особливістю критеріїв діалектного членування у попередніх дослідників і, з другого — тим, що риси південних наріч витісняють особливості північного наріччя і таким чином територія північного наріччя щораз звужується.

М. В. Никончук південну межу середньополіського говору проводить далі на північ вищенаведеної лінії:

  • на північ від міста Рівне — на північ від міста Новоград-Волинський (між селами Курчиця і Вербівка) — верхів'я ріки Уборть — верхів'я річки Уж — правий берег річки Ірша — на північ від Києва (між селами Лютіж і Сухолуччя) — басейн ріки Остер на Чернігівщині. Приблизно по вказаній лінії пролягає ряд ізоглос діалектних явищ і за даними «Атласу української мови», проте сукупність найістотніших ознак, характерних для північного наріччя, дає підстави проводити південну межу північного наріччя на цьому відрізку далі на південь.

Межу між північним і південними наріччями не можна пояснити ніякими іншими причинами, як тільки найдавнішими етнічними кордонами, пов'язаними з розселенням східнослов'янських племен. Зазначена межа розділяє і давні князівства (Київське, Волинське), і пізніші землі (Чернігівська, Переяславська, Київська, Волинська, Холмська), і воєводства (Київське, Волинське), і губернії (Чернігівська, Полтавська, Київська, Волинська), і сучасні області (Сумська, Чернігівська, Київська, Житомирська, Рівненська, Волинська).

Історія діалектного членування української мови[ред.ред. код]

Початки української діалектології відносять до 2-ї половини 18 століття. Вони пов'язані з усвідомленням територіальної здиференційованості мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважно фонетичних, явищ [1]. У 19 ст. інтерес до діалектології зріс у зв'язку із загальним піднесенням етнології, національними культурими рухами у різних слов'янських народів. Свідчення про діалектичні явища у цей час ще мають несистемний характер, наводяться без необхідної локалізації.

З'ясування діалектичного членування зазнавало еволюції від орієнтовного окреслення нарічень і діалектів [2] до складання діалектичної карти [3]; змінювалися обсяг і характер матеріалу — від принагідної фіксації до систематичного запису за питальниками, від обстеження невеликих мовних територій до охоплення української діалектичної мови як цілості [4].

На підставі зіставних фонетичних і морфологічних даних К. Михальчук виділив три наріччя : поліське, українське, червоноруське (русинське чи русняцьке), окреслив їхні межі і внутрішню диференціацію на менші мовно-територіальні утворення. Пізніше проблема діалектичного членування української мови мала різне розв'язання залежно від вихідних принципів діалектичної класифікації і використовуваного матеріалу [5]; на сучасному етапі розвитку української діалектології поширенішим є погляд про поділ на такі наріччя: північне, південно-східне і південно-західне. Цей поділ є розвитком запропонованої К.Михальчуком його первісної тричленної класифікації.

Опанас Шафонський[ред.ред. код]

Наукове діалектне членування української мови розпочинає свою історію першою спробою групування українських говорів на території Лівобережної України ще у XVIII ст., коли вийшла праця Опанаса Шафонського «Топографічний опис Чернігівського намісництва» (1786). За мовними і антропологічними особливостями населення Опанас Шафонський Лівобережну Україну поділяв на три частини: північно-західну (на північ від Десни), середню (між Десною, Сеймом, Сулою до міста Лубен і Дніпром), південно-східну (між Пслом, Сулою і Дніпром).

Опанас Шафонський виділяв такі особливості: у північно-західній частині говорять конь, нож, вол, у середній — кунь, нуж, вул, у південно-східній — кінь, ніж, віл. З погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика східноукраїнських говорів спрощена і неточна, проте правильним слід визнати спостереження Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за сучасним діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями.

Дослідження Павловського та Максимовича[ред.ред. код]

Про відмінність північних українських говорів від південних згадує Олексій Павловський у граматиці української мови, написаній 1805 р., зазначаючи, що північні говори, на відміну від південних, характеризуються наявністю дифтонгів (двозвуків) на місці давніх голосних о і е.

У 1830-их роках відносно багато уваги діалектному членуванню української мови присвятив Михайло Максимович. Учений розрізняв малоруське або українське (північно-східне) і червоноруське або галицьке (південно-західне) наріччя української мови. До першого він зараховував говори по обидва боки Дніпра, а також Полісся, Волині і Поділля; до другого — говори по обидва боки Дністра в Галичині і в Карпатах. Серед рис північно-східного наріччя, що протиставляється південно-західному, Максимович виділяв дієслівні форми майбутнього часу типу знатиму, форму орудного відмінка однини іменників і займенників жіночого роду на -ою, -ею (такою головою, цею землею) відповідно до форм на -ов, -ев (тов головов, цев землев) у південно-західному наріччі. В обох наріччях дослідник вирізняв піднаріччя: у північно-східному — українське (південне) і сіверське (північне), у південно-західному — галицьке і закарпатське. Спостереження Максимовича щодо розмежування говорів української мови приблизно відбивали фактичний стан речей, хоч у дослідника не було матеріалу для глибокої і точної класифікації українських говорів.

Іван Вагилевич[ред.ред. код]

Питанням групування говорів присвятив увагу Іван Вагилевич у вступі до виданої 1845 р. у Львові граматики української мови для галичан. На його думку, в українській мові виділяються галицьке і київське наріччя, які розмежовуються ріками Серет і Буг. Умовно визначається ще карпатське наріччя, яке, за наявності в ньому особливостей галицького і київського наріч, характеризується домішками з сусідніх мов. Названі наріччя Вагилевич характеризує рядом фонетичних і морфологічних особливостей, наводяться також окремі синтаксичні риси. У межах наріч Вагилевич окремо характеризує саноцько-перемиський, бузький, гуцульський, чернівецький, волинський, подільський і чернігівський говори. Дослідник зазначає, що певними особливостями характеризуються курський і воронезький говори як перехідні до російської мови, овруцький як перехідний до білоруської мови, виділяється також причорноморський говір. Для характеристики наріч і говорів Вагилевич наводить чималий діалектний матеріал, але подає його без належного розмежування регулярних і поодиноких явищ, характерних тільки для окремих слів.

Яків Головацький[ред.ред. код]

Подібно групує українські говори Яків Головацький у доповіді про українську мову і її наріччя, виголошеній 1848 р. у Львові, та в підручнику «Граматика української мови», виданому в 1849 р. На його думку, говори української мови утворюють три наріччя: волинсько-подільське або українське (переважна більшість українських говорів), галицьке або наддністрянське (наддністрянські говірки, осередком яких є м. Галич, а також буковинський і гуцульський говори) і гірське або карпаторуське (говори по обидва боки Карпат, за винятком гуцульського). В українському наріччі виділяє (в основному за Михайлом Максимовичем) говори («різності») — києво-переяславський, сіверський, слобожанський і волинсько-подільський.

Волинсько-подільське і галицьке наріччя Яків Головацький розділяє лінією: ЗаліщикиБорщівТернопіль—село ГлядкиЗолочівБузькМости ВеликіРава-РуськаНароль, притому лінію між вказаними населеними пунктами уточнює назвами окремих сіл. Межу між галицьким і гірським наріччями дослідник проводить від витоку ріки Рата на південь між Яворовом та Яновом біля Судової Вишні до Хирова, від Хирова на схід біля Самбора до Дрогобича, звідси на південь між селами Орів і Улично до міста Сколе і до річки Опур, далі на схід хребтом гір до витоків Лімниці, Бистриці, відтак до Ясенева, Рахова. Окремі місця названої лінії Яків Головацький уточнює, називаючи ще деякі населені пункти.

Волинсько-подільське наріччя, на думку автора, давнє, порівняно з іншими найбільше й найодноманітніше, багате фольклором, що поширений і на території інших наріч, його особливості відображені в історичних пам'ятках. Це наріччя вводили в літературу ряд письменників: Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, І. Галка (Микола Костомаров), Віктор Забіла, Тарас Шевченко та інші. Галицьке наріччя також давнє і відбите в деяких пам'ятках, воно рідне письменникам Маркіяну Шашкевичу, Миколі Устияновичу, Івану Вагилевичу. Гірське наріччя зберігає багато архаїзмів, його риси теж відображені в окремих давніх пам'ятках. На думку Якова Головацького, галицьке і гірське наріччя за давністю співвідносні з іншими слов'янськими мовами. На окремих ділянках межі між наріччями історія не засвідчує жодних адміністративних кордонів, отже, наріччя відбивають найдавніші етнічні одиниці. Названі три наріччя автор характеризує низкою фонетичних і морфологічних діалектних рис. На думку сучасного діалектолога Матвіяса, схематичність характеристики українських наріч у Якова Головацького зумовлена вкрай незадовільним вивченням говорів української мови на той час, проте здійснений ним поділ українських говорів у цілому не суперечить і сучасному їх групуванню.

Олександр Потебня[ред.ред. код]

Важливими були діалектологічні спостереження Олександра Потебні, хоч групуванням говорів учений спеціально не займався. Принагідно він вказував на говори: український (за сучасним визначенням — південно-східне наріччя), волинський, подільський, галицький, карпатський або гірський, також бойківський, лемківський. Дослідник часто називав говори за відповідним адміністративним центром: київський, чернігівський, ніжинсько-переяславський, сосницький, козелецький, заблудівський. Потебня користувався також узагальненими назвами українських говорів, не надаючи їм термінологічного значення: східні (східномалоруські), західні, північно-західні, південно-західні тощо.

Костянтин Михальчук[ред.ред. код]

Найґрунтовнішим у XIX ст. дослідженням, присвяченим діалектному членуванню української мови, є праця Костянтина Михальчука про українські наріччя, говори і говірки, написана у 1871 р. Вказане дослідження лягло в основу діалектного членування української мови у 20 і 21 століттях. Своє членування Костянин Михальчук в основному базує на зібраному за програмою Івана Новицького, що охоплювала 74 явища фонетики і морфології, матеріалі у 59 населених пунктах з різних місцевостей України в межах тодішньої царської Росії, він враховує також відповідні праці попередніх дослідників, бере до уваги різні публікації, в яких відображаються діалектні риси певної місцевості. Наріччя і говори автор виділяв на основі суто мовних рис, проте брав також до уваги розміщення в минулому східнослов'янських племен, міграційні чинники пізніших часів, топографічні особливості відповідної території, етнографічні дані. Діалектне членування української мови автор відобразив і в формі лінгвістичної карти.

Михальчук розрізняв три наріччя української мови:

  • українське (з північноукраїнським, середньоукраїнським і південноукраїнським піднаріччями),
  • поліське (з підляським, чорноруським або заблудів-ським, поліським і сіверським піднаріччями),
  • русинське (з подільсько-волинським, галицьким і карпатським піднаріччями).

Названі наріччя, на думку К. П. Михальчука, за різними сторонами мовної будови співвідносяться по-різному: у фонетиці більше подібності між українським і русинським наріччями, ніж між ними (особливо першим) і поліським, у морфології більше спільності між українським і поліським, ніж між ними обома і русинським.

За Михальчуком, межа між українським і русинським та поліським наріччями проходить приблизно по лінії: Нова УшицяКременецьЛюбомльДорогичин; на північному сході від Дорогичина межа повертає на південь біля Пінська до ріки Горинь, далі йде по Горині майже до міста Рівне, звідси майже прямою лінією на схід через Корець, Чоповичі до Дніпра на півночі від Києва; на лівобережжі Дніпра ця межа йде по Десні майже до Новгорода-Сіверського, а звідси на схід до межі з російською мовою.

Піднаріччя в українському наріччі К. Михальчук розмежовує такими двома приблизними лініями:

  1. ДубноЖитомирВасильківПереяслав-ХмельницькийПирятинЛохвицяРомниНедригайлівБілопілля;
  2. на південь від ХмельницькогоЛітинЛиповецьЧеркасиКременчукХарків і далі на північ до межі з російською мовою.

Між цими лініями автор розташовує середньоукраїнське піднаріччя. На півночі від зазначеної території знаходиться північноукраїнське піднаріччя, на півдні і сході — південноукраїнське піднаріччя. Правда, до середньо-українського піднаріччя автор відносить також українські говірки північно-східної Приазовщини і Кубані.

Північноукраїнське піднаріччя К. Михальчук поділяє на говори («різноріччя»):

  • ніжинсько-переяславський або сіверсько-український, що займає територію на схід від Дніпра,
  • середньоукраїнсько-поліський, західна межа якого проходить по ріці Горинь,
  • пінсько-волинський, що займає територію на захід від р. Горинь і на північ від міста Дубно (райони Рівна, Луцька, Ковеля, басейн верхньої Прип'яті).

Середньоукраїнське піднаріччя, за К. Михальчуком, поділяється на два говори — волинсько-український і канівсько-полтавський, які розмежовуються приблизно лінією, проведеною через міста Біла Церква і Богуслав. До канівсько-полтавського говору автор відносить також говірки Приазовщини і Кубані.

Південноукраїнське піднаріччя поділяється на говори: побережно-подільський і слобідсько-український. Перший з них займає територію в північно-західній частині піднаріччя, що відмежовується від другого приблизною лінією: Вінниця—Гайсин—Первомайськ— Балта.

Говори середньоукраїнського і південноукраїнського піднаріч автор об'єднує в дві групи: південно-східну, до якої входять канівсько-полтавський і слобідсько-український говори, і західну, до якої належить волинсько-український і побережно-подільський говори.

Поліське наріччя Михальчук поділяє на піднаріччя:

  • сіверське (на схід від Дніпра),
  • власне поліське або середньополіське (від Дніпра на сході до Горині на заході),
  • чорноруське (на північ від середньополіського — на сході і між ріками Ясельда і Шара, далі на північ від ріки Нарев — на заході)
  • підляське (на південь від Нарева і верхньої Ясельди).

Сіверське піднаріччя, на думку дослідника, поділяється на два говори: власне сіверський, північна межа якого проводиться по лінії, що приблизно збігається з лінією сучасного кордону між України і Білорусі, і перехідний до білоруської і російської мов сіверсько-великоруський, що лежить на північ від власне тверського говору. У підляському піднаріччі К. Михальчук виділяє власне підляський і королевський говори (до останнього відносить говірки північно-західної частини підляського піднаріччя на північ від ріки Буг). У чорноруському піднаріччі виділяються говори: мозирсь-кий, слонимсько-пінський і заблудівський.

Русинське наріччя К. Михальчук поділяє на три піднаріччя — подільсько-холмське або власне русинське, галицьке або наддністрянське і карпатське або гірське. Подільсько-холмське піднаріччя від галицького відділяється з півночі на південь приблизною лінією між містами Холм і Белз і далі ріками Буг і Серет. Галицьке піднаріччя від карпатського відділяє приблизна лінія між містами Перемишль, Борислав, Долина, а далі на південь хребет Карпат.

Названі наріччя, піднаріччя і говори К. П. Михальчук характеризує відповідними діалектними рисами.

Праця К. П. Михальчука була високо оцінена сучасниками автора, зокрема Олексієм Шахматовим, від неї відштовхуються дослідники при сучасному розв'язанні проблеми діалектного членування української мови. Незважаючи на обмеженість матеріалу, який був у розпорядженні автора, дослідник здійснив досить докладне групування українських говорів. Пізніші дослідження доповнили і в дечому змінили діалектне членування української мови К. П. Михальчука. Найвиразніша відмінність дальших групувань говорів порівняно з Михальчуковим полягала в тому, що «північноукраїнське піднаріччя» південно-східного наріччя всіма майже повністю зараховувалось до північного наріччя, а поділ на «середньоукраїнське» і «південноукраїнське» піднаріччя зовсім не визнавався. З сучасного погляду вважається неправомірним також віднесення більшості говірок Волині і Поділля до південно-східного (за термінологією К. П. Михальчука — українського) наріччя, зарахування до українських ряду білоруських («чорноруське піднаріччя») і російських («сіверсько-великоруське піднаріччя») говірок.

Олексій Соболевський та Олексій Шахматов[ред.ред. код]

Олексій Соболевський у розділі праці «Нарис російської діалектології» (1892) українські говори поділяв на два наріччя: північне («північномалоруське») і південне («південномалоруське» або «українсько-галицьке»).

До північного наріччя автор відносив і частину закарпатського говору. Точної межі між північним і південним наріччями Соболевський не визначав, проте з його характеристики окремих говорів виходить, що до північного наріччя належать і ті говори, які К. Михальчук зараховував до північного піднаріччя південного («українського») наріччя. Проте, К. Михальчук у статті «До південноруської діалектології» прийняв поділ О. Соболевського.

У північному наріччі окремі типи говірок О. І. Соболевський характеризує за адміністративними центрами. У південному наріччі він вказує на говори: український, волинський, подільський, галицький, буковинський, покутський, гуцульський, карпатський, бойківський, лемківський. У межах цих говорів характеризує говірки за адміністративними центрами.

Соболевський використав відповідні дані багатьох діалектологічних, етнографічних, фольклорних та інших публікацій. Проте на той час діалектний матеріал у публікаціях був загалом обмежений і не завжди надійний, тому територію наріч і говорів дослідник визначає досить загально. На думку К. Михальчука, відповідна праця О. І. Соболевського становила скоріше систематичне зведення критично опрацьованих ним даних про більш-менш відомі наріччя і говори, ніж наукове визначення їх.

Кладучи в основу класифікації наявність давніх і нових фонетичних явищ без належного врахування їх суті в різних говорах, Соболевський поєднав в одне наріччя північні говори і віддалені від них південно-західними говорами карпатські говірки, чим спричинився до неправильного розуміння характеру українських говорів і їх походження.

Інший мовознавець — Олексій Шахматов — у праці «До питання про утворення російських наріч» (1894), по суті, висловився за три українські наріччя — «українське», галицьке і північне. Пізніше він підтримав думку О. Соболевського про наявність двох наріч української мови — північного і південного. Спираючись на О. І. Соболевського, О. О. Шахматов до північного наріччя відносив частину карпатських говірок. О. О. Шахматов писав, що південне наріччя, яке простягається від Карпат до Дону, поділяється на південно-східні говори, з одного боку, і на західні та північно-східні — з другого. Західна і північно-східна група, на його думку, становить перехідні говори, змішані в різний час з говорами північного наріччя; південно-східні говори південного наріччя зберегли свій первісний тип у чистому вигляді. На думку О. О. Шахматова, західні і північно-східні говори південного наріччя первісно лежали на північ від говорів сучасної південно-східної групи.

Пізніше О. О. Шахматов у дечому змінив свій погляд на діалектне членування української мови, виділяючи в ній наріччя: північномалоруське, східноукраїнське (на схід від Дніпра), галицьке (в Галичині і на Буковині), карпатське (лемки, бойки, гуцули) і угроруське.

Агатангел Кримський[ред.ред. код]

А. Ю. Кримський в «Українській граматиці для учнів вищих класів гімназій і семінарій Наддніпрянщини» (1907) говори української мови поділяв на східне («східномалоруське») і західне («західномалоруське») наріччя. До західного наріччя автор відносив говірки Підляшшя, західної Волині, Поділля, Бессарабії, Буковини, Галичини і Закарпаття. Решту говорів від зарахував до східного наріччя. Діалектне членування А. Кримського пов'язане з його поглядом на історичний розвиток української мови, згідно з яким південні говори східного наріччя органічно розвинулись з його північних говорів, а південні говори західного наріччя є продуктом органічного розвитку північних говорів цього ж наріччя. Діалектний поділ А. Ю, Кримського до певної міри зумовлений прагненням заперечити погляд на це питанння О. І. Соболевського, з яким він у ряді своїх праць гостро полемізував.

Іван Зілинський[ред.ред. код]

Справі групування українських говорів присвятив увагу Іван Зілинський у праці «Проба упорядкування українських говорів» (1914). Автор виділяє два наріччя української мови — південно-східне і північно-західне. Для обох наріч визначається відмінна база вимови звуків: у південно-східному наріччі при вимові голосних і приголосних язик займає передню частину ротової порожнини в напрямі до місця вимови звуків і, й, а в північно-західному наріччі при утворенні звуків язик займає середню і задню частини ротової порожнини.

Південно-східне наріччя дослідник поділяє на східне або наддніпрянське і західне піднаріччя. У західному піднаріччі виділяє дві групи говірок: волинські, північногалицькі і надбузькі говірки, з одного боку, і наддністрянські, подільські та північнобуковинсь-кі — з другого.

Північно-західне наріччя автором членується на північне і карпатське піднаріччя. Північне піднаріччя поділяється на говори: підляський, західно-поліський і східнополіський (чернігівський). Карпатське піднаріччя за типом наголосу роз'єднується на західні (з нерухомим наголосом) і східні (з рухомим наголосом) говірки, приблизну межу між ними утворюють ріки Ослава (на півночі) і Лаборець (на півдні).

Цей поділ говорів української мови загалом близький до поділу О. І. Соболевського. Різниця полягає в тому, що тут північні і карпатські говори об'єднуються смугою сусідніх з польською мовою говірок, і таким чином північно-західне наріччя представляється як суцільний, неперерваний простір. У цьому виявляється вплив О. О. Шахматова, який уважав, що всі українські говори крайнього заходу виявляють вплив північного наріччя.

Діалектологічне членування української мови у російській діалектології[ред.ред. код]

Діалектологічна карта Східної Європи 1914 року (Імператорське російське географічне товариство)

Члени Московської діалектологічної комісії М. М. Дурново, М. М. Соколов і Д. М. Ушаков при опрацюванні діалектологічної карти російської мови в Європі (1915) виділяли три наріччя української мови: північне («північномалоруська група говорів»), південне («південномалоруська група») і карпатське («карпатська група»). Межу між північним і південним наріччями української мови названі дослідники проводять по приблизній лінії: Холм, на північ від Володимира-Волинського, Луцька, Рівного, Житомира, Києва, Переяслава, далі через Ніжин, на південь від Конотопа і Путивля. До карпатського наріччя відносять лемківський, бойківський і закарпатський говори, що приблизно відповідає території карпатського піднаріччя за картою К. П. Михальчука.

Північне наріччя названі дослідники поділяють на групи говірок: підляську, західнополіську, серед-ньополіську і східнополіську. Південне наріччя членують двояко залежно від критерію: за вимовою приголосних звуків перед голосним і, який постав з о, — на північну і південну частини, за рядом інших ознак — на «східноукраїнську», «західноукраїнську», галицьку і гуцульську групи говірок. Карпатське наріччя за ознакою нерухомості і рухомості наголосу поділяється відповідно на західну і східну частини.

Праця членів Московської діалектологічної комісії стосовно українських говорів побудована на основі критичного зіставлення попередніх досліджень у ділянці діалектології, чимало місця в ній відведено характеристиці перехідних говірок між українською і російською, білоруською та словацькою мовами. Названі дослідники не підтримали О. І. Соболевського в тому, що частину карпатських говірок треба віднести до північного наріччя української мови.

М. М. Дурново в пізнішій праці «Вступ в історію російської мови» (1927) говори української мови поділяв на поліські, східноукраїнські і західноукраїнські. У праці «Діалектологічна класифікація українських говорів» (1923) В. М. Ганцова і на доданій до неї карті за фонетичними і морфологічними ознаками виділяються північне і південне наріччя. Південне наріччя автор поділяє на старожитні південно-західні говори, співвідносні щодо часу виникнення з північним наріччям, і нові південно-східні, виникнення яких припадає на кінець XV і початок XVI ст. Південна межа північного наріччя разом з перехідними говірками на північній основі за картою проводиться по приблизній лінії: на південь від Холма — від Грубешова — від Луцька — від Рівного — від Новограда-Волинського — Житомир — понад Россю до Канева—Лубни — далі по Сулі на північ від Сум. Південно-західні говори від південно-східних відділяє приблизна лінія: АнаньївУмань—на схід від Житомира.

Ю. Ф. Карський у підручнику «Російська діалектологія» (1924) підтримує поділ української мови на північне і південне наріччя з виділенням карпатських говорів, що був запропонований Московською діалектологічною комісією.

Дослідження 1930-их-1940-их[ред.ред. код]

На «Карті українських говорів» (1933) Іван Зілинський приймає поділ українських говорів на північне і південне наріччя. Правда, в південному наріччі східноукраїнські говори автор відділяє від західноукраїнських, і по суті діалектне членування української мови сприймається як тричленне. У південно-західній групі виділяються говори: південноволинський, подільський, наддністрянський або опільський, надсянський, лемківський, бойківський, середньозакарпат-ський, гуцульський, покутсько-буковинський. Окремо позначаються говірки, перехідні між північним і південним наріччями.

А. А. Москаленко в посібнику «Конспект лекцій з української діалектології» (1940) відстоює групування українських говорів К. П. Михальчука на три наріччя — північне, південно-західне і південно-східне; всі три наріччя автор характеризує фонетичними, морфологічними, синтаксичними і лексичними ознаками.

У «Програмі з української діалектології» (1941) М. Ф. Наконечний виділяє північне, південно-західне (з карпатським) і південно-східне наріччя. Північне наріччя автор членує на східнополіські, середньопо-ліські, західнополіські і підляські говірки; у південно-західному наріччі виділяє наддністрянський або опільський, надсянський, покутсько-буковинський, подільський, південноволинський, а в карпатській діалектній групі — лемківський, бойківський з середньо-закарпатським і гуцульський говори.

Діалектологічне членування за Жилком[ред.ред. код]

У «Нарисах з діалектології української мови» (1955) Ф. Т. Жилка і на вміщеній там карті говори української мови поділяються на три наріччя (групи говорів): північне, південно-західне і південно-східне. Північне наріччя поділяється на східнополіський, середньополіський і західнополіський говори. У південно-західному наріччі виділяється група говорів Галичини, Буковини, Поділля та південної Волині і прикарпатських говорів. У першій групі вирізняються говори: наддністрянський або опільський з надсянським, покутський, буковинський, подільський, волинський; у другій — бойківсько-середньозакарпатський, гуцульський, лемківський. У південно-східному наріччі виділяються говори: середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий.

У монографії «Говори української мови» (1958) і на вміщеній в ній карті Ф. Т. Жилко вніс деякі зміни в групування українських говорів (покутський і буковинський говори об'єднав в один, бойківський і закарпатський роз'єднав, по-іншому визначив східні межі волинського говору тощо).

Друге видання «Нарисів з діалектології української мови» (1966) Ф. Т. Жилка щодо групування говорів відзначається непослідовністю: посилаючись на давній племінний поділ східних слов'ян, автор у сучасній українській діалектній мові визначає два наріччя — північне і південне, пов'язуючи говори з пізнішими феодально-адміністративними і державними кордонами, виділяє три наріччя: північне (поліське), південно-західне і південно-східне. На доданій карті визначається два наріччя. Автор у дечому змінює своє попереднє групування говорів у межах південних наріч, застосовує нову термінологію на позначення територіальних діалектних одиниць.

Подальші дослідження[ред.ред. код]

Проблемі діалектного членування української мови присвячені вузівські посібники С. П. Бевзенка «Діалектні групи і говори україської мови» (1975) та «Українська діалектологія» (1980). У цих працях виділяються три наріччя української мови — поліське або північноукраїнське, південно-західне і південно-східне. С. П. Бевзенко в поліському наріччі визначає говори: східнополіський (лівобережнополіський), середньополіський (правобережнополіський) і західнополіський (волинсько-поліський) з набузько-полісь-ким або підляським. У південно-західному наріччі автор виділяє три групи говорів: волинсько-подільську, галицько-буковинську і карпатську. У першій групі визначаються південноволинський і подільський говори; у другій — наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський або надпрутський і східнокарпатський або гуцульський; у третій — закарпатський (середньозакарпатський), північнокарпатський (північнопідкарпатський) або бойківський і західнокар-патський або лемківський. Південносхідне наріччя дослідник поділяє на середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий говори.

В сучасній діалектології (1900-ті-2000-ні) загальноприйнятим є поділ говорів української мови на три наріччя — північне, південно-західне і південно-східне. Таке членування української діалектної мови підтверджується, зокрема, матеріалами «Атласу української мови». При групуванні говорів української мови доводиться розрізняти давній і сучасний їх стан. Автори, що вивчали проблему групування українських говорів, не раз сплутували різні етапи розвитку говорів, унаслідок чого приходили до неоднакових висновків.

Історія діалектологічних досліджень[ред.ред. код]

Увага до діалектичного членування стимулювала нові обстеження говірок; тому з кінця 19 — початку 20 ст. розпочалося інтенсивне укладання спеціальних програм, за якими здійснювалося збирання діалектичного матеріалу (найдетальнішою була «Програма для збирання діалектичних одмін української мови» К. Михальчука, Є. Тимченка, 1909; її варіант — «Программа для собирания особенностей малорусских говоров» К. Михальчука, А. Кримського, 1910; короткі програми О. Синявського, 1924, 1927; Є. Тимченка, 1925; Діалектологічної комісії УАН, 1926; пізніше — «Програма для збирання матеріалів до Діалектологічного атласу української мови» Б. Ларіна, 1948, 1949; «Програма для збирання матеріалів до Лексичного атласу української мови» Й. Дзендзелівського, 1984, 1987; створювалися питальники для підготовки регіональних описів, атласів, словників). Оцінка фонетичних, а також морфологичних рівнів структури говірок як найінформативніших для розв'язання проблем діалектичного членування відбилася на більшості полірівневих питальників — вони здебільшого спрямовують на запис фонетики і словозміни.

Збирання діалектичного матеріалу за питальниками наблизило українську діалектологію до аналізу говірки як системи.

У дослідженнях найповніше представлена інформація про фонетичну систему (переважно без використання експериментних даних), менше — про граматичну, про синтаксис, просодію, словотворення; лексика і фразеологія окремих діалектів відображена у словниках і описах:

  • поліських діалектів [Лисенко П. С. Словник поліських говорів. К., 1974; Никончук М. В. Матеріали до лексичного атласу української мови (Правобережне Полісся). К., 1979; Його ж. Сільськогосподарська лексика правобережного Полісся. К., 1985; Євтушок О. Народна будівельна лексика Західного Полісся. Рівне, 1990];
  • бойківського (Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок, ч. 1-2. К., 1984; Матеріали до словника буковинських говірок, в. 1-6. Чернівці, 1971—1979);
  • окремих наддністрянських, південноволинських говірок (Горбач О. Північнонаддністрянська говірка й діалектний словник с. Романів Львівської області. Мюнхен, 1965, та ін.).

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание, 1778, опубл. 1851
  2. М. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня
  3. К. Михальчук, 1871; опубл. 1878
  4. К. Михальчук
  5. О. Соболевський, Московська діалектологічна комісія, В. Ганцов, І. Зілинський, Ф. Жилко

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]