Давньоруська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Давньоруська (давньоукраїнська) мова
Поширена в: Русь
Регіон: Східна Європа
Місце: Мертва, розвинулася в «руську» або староукраїнську/білоруську, Новгородську та російську мови
Класифікація: Індо-Європейська
• Слов'янська
 • Східнослов'янська
Час розходження: приблизно XIV ст.
Офіційний статус
Державна: Русь[Джерело?]
Офіційна: Русь[Джерело?]
Коди мови
ISO 639-2 sla
ISO 639-3 orv

Термін давньоруська мова (також давньосхіднослов'янська мова) вживається для позначення 1) сукупності діалектів, якими розмовляло слов'янське населення Київської Русі (спільносхіднослов'янська мова) 2) наддіалектної писемної мови, якою користувались у Київській Русі (давньоруська (давньокиївська)[1] писемно-літературна мова). Правомірність застосування цього терміну в обох його значеннях визнається не усіма дослідниками.

Слов'янські діалекти Київської Русі[ред.ред. код]

Проблема існування спільної східнослов'янської мови[ред.ред. код]

Сучасні східнослов'янські мови мають ряд спільних рис, що відрізняють їх від інших слов'янських мов. На цей факт спирається гіпотеза про існування в минулому спільної мови східних слов'ян, на основі якої утворилися українська, білоруська та російська мови. Прихильниками цієї гіпотези були О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін.

Вже на початку XX століття український лінгвіст Степан Смаль-Стоцький висловив іншу точку зору. Помітивши певні спільні риси української та сербської мов, що не властиві російські мові, він висловив гіпотезу про формування української та інших східнослов'янських мов безпосередньо з праслов'янської мови і заперечив існування в минулому спільної мови східних слов'ян. Згідно з цією точкою зору, спільні риси східнослов'янських мов з'явились не через спільне походження, а внаслідок взаємного впливу вже після розпаду давньослов'янської спільноти. Такої точки зору дотримувались і дотримуються Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Віталій Русанівський, О. Ткаченко, Г. Півторак, І. Матвіяс, В. Скляренко та ін).

Між прихильниками двох точок зору точилася жвава наукова дискусія. Наявний на той час лінгвістичний матеріал не дозволяв надати перевагу жодній з двох гіпотез. Згасання дискусії у другій половині XX століття було викликане політичними чинниками. У тридцятих роках низка видатних українських лінгвістів, зокрема Є. Тимченко, були репресовані. А з кінця 1940-х років ідеологи радянського режиму вдалися до поширення історичної концепції про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів». Ця концепція включала в себе і постулат про існування за часів Київської Русі «єдиної давньоруської народності» з єдиною мовою. Публічне поширення інших точок зору в Радянському Союзі було заборонене.

Ситуація змінилася лише в 1990 роки. Внаслідок розпаду СРСР припинився ідеологічний тиск, і дискусія повернулась у наукове русло.

Накопичений за півстоліття лінгвістичний матеріал дозволив поставити крапку в суперечці про існування в минулому спільної східнослов'янської мови. Ключову роль у цьому відіграли результати дослідження Новгородських берестяних грамот. Російський лінгвіст А. Залізняк виявив, що у мові старіших грамот специфічні риси давньоновгородського діалекту виявляються найяскравіше. В мові пізніших грамот специфічних новгородських рис стає менше. Отже відбувалося не розходження, а зближення новгородського діалекту з іншими слов'янськими діалектами Київської Русі. Таким чином остаточно з'ясовано, що давньоновгородський діалект розвинувся з праслов'янської мовної єдності незалежно від давньокиївського.

Російський лінгвіст С. Ніколаєв на основі аналізу історичного розвитку системи наголосів у діалектах слов'янських мов прийшов до висновку, що й ряд інших племен Київської Русі походили з різних гілок слов'янства і розмовляли віддаленими слов'янськими діалектами.

Протягом часу існування Київської Русі відбувалось певне зближення слов'янських діалектів на її території, однак паралельно йшов процес формування нових фонетичних, лексичних, морфологічних та граматичних рис, що є специфічними для сучасних української, білоруської та російської мов. Отже гіпотезу про існування у минулому спільної мови східних слов'ян можна вважати спростованою.

Застосування терміну «давньоруська мова» до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду.

Походження[ред.ред. код]

Донедавна вважалося: що східнослов'янські племена (словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, Поляни (східні), волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати) розмовляли близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, які виділилася із праслов'янської етномовної спільності приблизно в VI ст. н. е.

Згідно з сучасними даними, згадані східнослов'янські племена походять з різних діалектних зон спільнослов'янської мови. Давній східнослов'янський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований. Монолітної, структурно одноманітної мови не було. Мовні особливості східнослов'янських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних пам'яток, написаних кирилицею (відомі з серед. XI ст., окр. написи — з поч. X ст.), та сучасних східнослов'янських говірок із залученням матеріалу інших слов'янських мов.

Лінгвістичні риси східнослов'янських діалектів[ред.ред. код]

Частина фонетичних, лексичних і граматичних рис зближує давньоруську мову з південнослов'янськими та західнослов'янськими мовами. Разом з тим давньоруська мова відрізняється рядом специфічних рис. Фонетичними фактами дописемного періоду стали повноголосся та початкові ро, ло з праслов'янських сполук or, ol перед приголосними при циркумфлексовій інтонації як специфічно східнослов'янська реалізація закону відкритого складу у сполученнях голосних із r, l; палатальні ч’, ж’ (через ступінь дж’) з праслов'янських tj, dj (свѣча, межа) і kt, gt перед голосними переднього ряду (печи, мочи) та ін.

Після деназалізації носових голосних (X ст.) система вокалізму налічувала десять фонем: голосні переднього ряду [і], [e] (= відкритий [ε]), [ѣ] (= закритий [е], близький до [і], або ж дифтонг [іе]), [ь] (= редукований, надкороткий [е]), [a] та непереднього ряду [ы], [у], [о], [ъ] (= редукований, надкороткий [о]), [а]. У системі консонантизму було 26 фонем: губні [п], [б], [в (w)] (імовірно, губно-губний), [м], передньоязикові тверді [д], [т], [з], [с], [н], [р], [л], середньоязикові [с’], [з’], [ш’], [ж’], [дж’], [ц’], [ч’], [ш'ч’], [ж'дж’], [н’], [р’], [л’], задньоязикові [к], [ґ] (на півночі) та [γ] (або [h]) (на півдні), [х]. Звук [j] був позиційним варіантом голосної фонеми [і]. Приголосний ф вживався тільки в запозичених (в основному з грецької мови) словах (Примітка: не зважаючи на написання літери ф, її зазвичай вимовляли як [хв], або заміняли на х (Охрѣмъ або Ехрѣмъ з грец. Εφραίμ) або п (Пилипъ з грец. Φιλίππος)).

Перед голосними переднього ряду приголосні зберігали позиційну палаталізованість, що виникла у праслов'янській мові в результаті дії закону складового сингармонізму. Так зване друге пом'якшення приголосних (2-а половина XI ст.) призвело до ліквідації відмінності між фонематичною та позиційною м'якістю (не в усіх діалектах давньоукраїнської мови цей процес відбувся послідовно): палатальні приголосні змінилися на палаталізовані (передньоязикові за місцем творення). Якості приголосного і голосного стали взаємопов'язаними в єдиній функціональній одиниці — силабемі. Після занепаду редукованих голосних за приголосними фонемами закріпилася диференційна ознака палаталізованості, а за голосними — лабіалізованості (у більшості говірок). Занепад слабких редукованих (XI–XIII ст.) привів до їх повної девокалізації, сильні [ъ], [ь] перейшли відповідно в [о], [е] (позиц. різновиди [ы], [ь] — голосні [ы], [і] — у сильній позиції змінилися у протоукраїнських і протобілоруських діалектах в [ы], [і], у проторосійських — в [о], [е]). Унаслідок занепаду редукованих у фонологічній системі давньоукраїнської мови сталися важливі зміни: скоротилася кількість голосних фонем, перебудувалися фонемні відношення, виникли закриті склади, відбулися процеси спрощення, асиміляції і дисиміляції у нових групах приголосних та ін. Праслов'янскі інтонаційні розрізнення втратилися; наголос став динамічним.

Високорозвиненими були лексична, словотворча і граматична системи, які успадкували багато рис праслов'янської мови і разом з тим виробили чимало інновацій. Граматична будова давньоруської мови була флективною. У системі іменника розрізнялися три роди, три числа і сім відмінків. Типи відмінювання іменників (їх було шість) визначалися характером давньої (праіндоєвропейської) основи. Прикметники мали іменну й займенникову форми (якісні — добръ, добрыи; відносні — камАнь, камАный; вищий ступінь порівняння — добрѣи, добрѣишии) (А — юс малий, ѣ — ять). Найвищий ступінь утворювався описово. Дієслова розрізнялися за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теп. ч. утворювалися нак. сп., акт. і пас. дієприкметники теп. ч.; від основи інфінітива — супін, аорист, імперфект, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприкметник минулого часу на -. Форми минулого часу були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект).

Функціонування[ред.ред. код]

За час функціонування давньоукраїнської мови відбулися занепад давньої системи відмінювання іменників, формування числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникнення єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказового способів, дієприслівників та ін. На основі старослов'янської мови і діалектів відбувалися контакти давньоукраїнської мови з багатьма мовами: грецькою, тюркськими, фіно-угорськими тощо.

Розгалуження мови[ред.ред. код]

У давньоруській мові розрізнялися говори північно-західних територій із цоканням (нерозрізненням [ц] і [ч]) (дивіться Давньоновгородський діалект), проривним ґ, формою родового відмінку однини жіночого роду на -ѣ (у женѣ) та на південних і південно-східних — з розрізненням [ц] і [ч] , фрикативним [г] (або [h], [γ]), формою родового відмінку однини жіночого роду на (у жены) та ін. Діалектальні відмінності були і в лексиці.

Наступний розвиток діалектальних рис був пов'язаний із посиленням феодальної роздрібненості (кінець XI — 2-а половина XII ст.). За наслідками процесу занепаду редукованих в XI–XIII ст.:

Писемна мова Київської Русі[ред.ред. код]

Давньоруська чи місцевий варіант старослов'янської?[ред.ред. код]

Питання про існування в Київській Русі спільної писемної мови є значно менш контраверсійним. Абсолютна більшість лінгвістів визнає існування такої мови. Все ж у науковому товаристві існує дискусія щодо виправданості застосування терміну давньоруська мова.

На відміну від сучасних літературних мов східнослов'янських народів, писемна мова часів Київської Русі була значно менш пов'язана з місцевими діалектами. Бурхливий розвиток писемності на Русі розпочався з приходом на її терени Християнства. Разом з Християнством на Русі почала поширюватись і писемна мова слов'янського перекладу Святого Письма — старослов'янська (церковнослов'янська) писемна мова. Цю мову створили в середині IX століття Кирило і Мефодій на основі діалекту, яким розмовляли предки сучасних македонців, що жили тоді на дещо більшій території, що включала також рідне місто Кирила та Мефодія Солунь (нині місто Салоніки в Греції). Крім македонських, ця мова включала в себе також моравські елементи, оскільки Кирило і Мефодій тривалий час вели місіонерську діяльність серед слов'ян Великоморавії. У кінці IX століття мова слов'янського перекладу Святого Письма була піддана подальшій модифікації на території Болгарії.

Отже старослов'янська писемна мова, яка прийшла в Київську Русь разом з християнством, поєднувала в собі лінгвістичні особливості македонських, моравських та болгарських діалектів. Слов'янські діалекти Київської Русі у формуванні цієї мови участі не брали.

Перебуваючи в обігу в Київській Русі, старослов'янська мова вбирала в себе дедалі більше рис місцевих діалектів. Глибина цього процесу була різною в різних сферах застосування мови. Найменшому впливу піддалися канонічні тексти релігійного змісту. Мова цих текстів залишалася найбільш близькою до початкового варіанту старослов'янської писемної мови. Цей варіант старослов'янської отримав назву церковнослов'янська мова.

У світських документах вплив місцевих діалектів був сильніший. Пишучи договори, купчі грамоти тощо їхні автори не могли обійтися без побутової лексики, яку вони змушені були брати з розмовної мови. Отже мова світських документів Київської Русі дедалі більше поєднувала в собі як старослов'янську основу так і деякі риси місцевих діалектів. Щодо співвідношення цих двох складових думки лінгвістів різняться. Частина дослідників, не заперечуючи присутність у писемній мові Київської Русі місцевих елементів, вважає, щов своїй основі все ж залишалась старослов'янською. Тому вони вважають, доречнішим вважати її місцевим варіантом старослов'янської мови. Однак більшість філологів, визнаючи старослов'янську основу давньоруської мови, все ж вважають що присутність східнослов'янських елементів є настільки значною, що дозволяє говорити про окрему давньоруську писемну мову.

Застосування[ред.ред. код]

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і російської писемно-літернатурних мов давнього періоду.

Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська (церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.

Приклад[ред.ред. код]

«Заповіт» Т. Шевченка давньоруською мовою (переклав Андрій Андрусяк)

ЗАВѢТЪ Шьвьчєнъковъ

Въ гробѣ мѧ по съмьрти
Погрєбѣтє чинъмь
Сєрєдѣ широка полıа
Милъı Ѹкраинъı
ІАко бъıхъ рольѭ широкѫ
Дънѣпръ жє и скалъı
Видѣти а чюти моглъ
Громъ ѥго нємалъıи
А сънєсє ѿъ Ѹкраинъı
Въ синѥѥ морє
Кръвь ворожьѭ, а тако
И рольѭ и горъı
Вьргѫ вьсє, поущѭ сѧ
Къ самомоу Богѹ
Молитъ сѧ… А пєрєжє
ІА нє знаѭ Бога.
А погрєбъшє възидѣтє
Вєригъı поръвѣтє
Ворога кръвьѭ зълоѭ
Волѭ ѡкропитє
И тъгдъı въ домоу вєлицѣ
Вольни въ новѣ родѣ
Помѧнѫти мѧ мозѣтє
Въ добрѣ рѣчи годѣ.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. В. І. Тихоша, М. Я. Плющ, С. О. Караман. Рідна мова 10. К., «Освіта» 2004. ISBN 966-04-0467-0

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Мови Це незавершена стаття про мову.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.