Староукраїнська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Західноруська мова
Руська мова
Поширена в: ВКЛ, Річ Посполита, частина ВКМ, Гетьманщина
Регіон: Східна Європа
Місце: Згасла, розвинулася в українську, русинську і білоруську
Класифікація: Індоєвропейська сім’я
  Слов’янська група
   Східнослов’янська підгрупа
Офіційний статус
Державна: Велике князівство Литовське, Річ Посполита (на території ВКЛ)
Коди мови
ISO 639-2 sla
Ареал поширення Західноруської мови.

Західноруська мова (також рутенська, старобілоруська, руська, рос. Западнорусский письменный язык, литовско-русский язык, біл. Стараўкраінская мова, Старабеларуская мова, англ. Ruthenian language, нім. Ruthenische Sprache, фр. Ruthène) — поширена в XIVXVIII ст. на теренах Київської Русі (України), Білорусі, а частково і в прилеглих землях (Польщі, Молдові) мова юридичних документів, згодом — конфесійної, полемічної, художньої, проповідницької, історіографічної, частково наукової літератури. Традиційна назва Руська мо́ва, але для відокремлення від великоруської мови, тобто говірки східноруських князівств, в історіографії і філології 19 століття для неї вживалась назва західноруська писемна мова, яка тепер вважається застарілою.[1]. Після появи УНР, стали вживати назву "Староукраї́нська".

Історія[ред.ред. код]

«Діалектологічна карта російської мови в Європі»[2]

М.І. Надєждін відрізняє наперед два головні прислівники-наріччя: понтійське і балтійське, по вододілу, південне і північне, чи мало- і білоруське. Першим говорили літописні: угличі, тиверці, дуліби, суличі, сіверяни, поляни, горяне; другим говорили в межах колишнього Литовського князівства: Біла і Чорна Русь (Ковно, Гродно, Мінськ, Могильов, Вітебськ, частина Вільни та Чернігова, Смоленська, частково Псков), - це літописні древляни, дреговичі, полочани, кривичі, в'ятичі, радимичі. Річка Прип'ять і Сож (і/або Десна) розділяють ці два коліна, від яких, при злитті з чудськими племенами, далі на схід, утворилася [згодом] великоросійська мова (що поділялась в свою чергу на два наріччя, за аканням і оканням[3] — див. Діалекти російської мови, а також Історія української мови).

Українська і білоруська писемні мови XIV — 1-ї пол. XVI ст. представлені головним чином юридичними документами: дарчими і купчими грамотами, заповітами тощо, їхня мова (яка мала у різні часи назви західноруська писемна мова; південноруська, українсько-білоруська) — це колишній діловий стиль літератури Київської Русі (див. Давньоукраїнська мова), збагачений місцевими словами й формами, а також запозиченнями з інших мов. Фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах повністю утвердилися, хоч і розходилися часто з традиційною системою письма. Поширювані в Україні й Білорусі в XVI ст. єресі (социніанство, реформація) зумовили проникнення елементів простої мови — в основі своїй мови юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну і художню.

З розвитком багатостильової літератури пробуджувалась національна свідомість. В Україні в ост. чверті XVI ст. розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників, проти католицизму. Поширенню староукраїнської літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті (Бресті), Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та ін. містах. Українська поезія кін. XVI ст. ще бідна на тропи, проте для неї вже характерні ті ключові слова, які згодом визначатимуть особливості барокових творів. Тематично поезія XVI ст. пов'язана з проповідницькою й агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які запровадили в Русі християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники. Автори віршів намагалися писати церковнослов'янською мовою, але не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних під впливом ділової староукраїнської мови. Абстрактна лексика була переважно церковнослов'янського походження. Активно входили в староукраїнську поезію й власне українські слова. Уже на початку XVI ст. староукраїнською мовою створюється багата полемічна література. Її особливістю є широке використання термінологічної лексики.

У XVII ст. в лексиці староукраїнської мови відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративно-правової лексики. З'являються назви нових суспільних станів (козацтво, поспольство, городовая старшина, чернь, шляхетні й посполитиі люди, войськові люди), утверджуються давні і виникають нові назви військових і цивільних посад. Розширення тематики ділових документів, творів ін. стилів, зокрема художніх, веде до поповнення лексики старої української мови суто народними словами.

XVII ст. збагатило укр. культурне життя такими працями, як «Грамматіки славенския правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) та її анонімна скорочена переробка «Грамматіки или письменница языка Словенского» (1638), «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627) та ін. Вони значною мірою унормували як тодішню церковнослов'янську мову (Лаврентій Зизаній), так і староукраїнську літературну мову. Граматикою староукраїнської мови була «Грамматика словенская» І. Ужевича (1643, 1645). Активно розвивається барокова староукраїнська література, мова якої насичена образними словами. Розбудові староукраїнської літературної мови в XVII — на поч. XVIII ст. сприяла Києво-Могилянська колегія (згодом академія), яка згуртувала навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Інокентія Гізеля, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Дмитра Туптала, Івана Величковського та ін. Києво-Могилянська академія була й осередком розвитку драми. Твори цього жанру написані староукраїнською літературною мовою і практично не відрізняються від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно.

Проте на кін. XVII — поч. XVIII ст. мова драм досить істотно змінюється: староукраїнську мову поступово змінює т. з. слов'яноруська, тобто значною мірою церковнослов'янська. У проповідницькій літературі, зокрема в «Ключі разумѣнія…» Йоаникія Галятовського, зростає кількість запозичень у сусп.-політ. лексиці. У XVII — на поч. XVIII ст. була поширена літописна література, пов'язана переважно з національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького. Мова літописів неоднорідна. Якщо в «Літописі Самовидця» вона староукраїнська, то в пізніших літописах, зокрема Самійла Величка, із значною домішкою церковнослов'янських слів і форм.

У 1720, коли російський цар Петро І затвердив указ Синоду про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над староукраїнською літературною мовою нависла серйозна загроза. Наступні синодальні укази з вересня 1721, січня й грудня 1727, березня 1728 щораз більше обмежували діяльність Києво-Печерської друкарні. Церковна література відтоді видавалася лише церковнослов'янською мовою. Загальмувався й розвиток українською мовою навчальної та художньої літератури. Залишалася тільки рукописна українська література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрованими дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники та порадники. Друкована ж література писалася слов'яноруською мовою.

Слов'яноруська мова, що витиснула староукраїнську, була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов'янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи несвідомо хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Навіть більше — вони творили його, бо російська література з їхньою участю тільки-но починала розвиватися. Г. Сковорода філософські твори писав російською мовою, свідомо звертаючись час від часу до українізмів. Служачи культурним потребам українців, і слов’яноруська мова і мова Г. Сковороди витискали з ужитку вже освячену двома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, обидві літературні мови — слов'яноруська і російська об'єктивно відігравали деструктивну роль щодо староукраїнської мови. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні російської літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення нової української літературної мови — уже не на церковнослов'янській, а на суто народній основі.

Приклад[ред.ред. код]

* Гл̃ющи(м) бо Грекω(м) / παυ̃σον τήν γλώσσαν σο̃υ από κάκου και χείλη σο̃υ του̃ μή λαλη̃σαι δόλον.

  • Славέнски прεвóдимъ, Оудέржи язык(ъ) свóй ω(т) зла / и оустнѣ́ своѣ έжε нε гл̃áти лсти:
  • Руски исто(л)кóвуεмъ / Гамýй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовятъ зрады.

(Мелетій Смотрицький, «Грамматіки славенския правилноє Сvнтаґма»)

Віршований приклад[ред.ред. код]

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полсце не пребудешь,
Без сей в Литве блазном будешь.
Той лацина езык дает,
Та без Руси не вытрвает.
Ведзь же юж, Русь, иж тва хвала
По всем свете юж дойзралаж
Весели ж се ты, Русине,
Тва слава никгды не згине!
Ян Казімір Пашкевич, 22. VIII. 1621[4]
Две сердца ся споили, меч их розрывает,
Моц старожитных домов през тот осведчает,
Которым варварскии гуфы не зровнали,
Пойзри на гелм, обачиш, як ся потыкали.
Котвицы теж веры статечнои знаком,
Як кгды окрут на ветры умоцнен тройгаком.
А крест церкви похвала, крест верным оброна,
И тот есть Стеткевичов клейнот и корона.
Претож их слава в небо, як стрела, възносити
И на веки ся будет в людех голосити.
Спиридон Соболь, На герб вельможных их милостей панов Стеткевичов[4]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Західноруська писемна мова / Енциклопедія «Українська мова»
  2. «Діалектологічну карту російської мови в Європі» філологи Перербурзької академії наук уклали 1914 року. На ній показано території поширення й діалектичне членування наріч російської мови - великоруського, малоруського (київоруського) і білоруського. Мине кілька років і академічна [радянська] спільнота визнає їх трьома самостійними східнослов'янськими мовами — російською, українською та білоруською. «Малоруське наріччя», судячи з карти, 100 років тому охоплювало території далеко на схід від Харкова, а на півдні, нижче суцільно "малоруської" Кубані, доходило до Сочі.
    Міллер Олексій, Куриленко Олександр. Сьогодні є дві українські ідентичності. // Країна. — 2014. — № 3 (206). — С. 32—37.
  3. О наречиях русского языка (стр. XLIX-LIII) // Даль Владимир. Толковый словарь живого великорусского языка: Т. 1-4. – М.: Рус. яз., 1989 – ISBN 5-200-00748-8
    Т. 1: А-З. – 1989. – 699 с. – ISBN 5-200-01250-3 (рос.)
  4. а б = Славянамоўная паэзія Вялікага Княства Літоўскага XVI-XVIII ст.ст. / НАН Беларусі, Ін-т мовы і літ. імя Я. Коласа і Я. Купалы; уклад., прадм. і камент. А. У. Бразгунова. — Мн.: Беларуская навука, 2011. — P. 74-75. — 901 p. — (Помнікі даўняга пісьменства Беларусі). — 400 прим. — ISBN 978-985-08-1291-9. (біл.)

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Житецкий П. Очерк лит. истории малорус. наречия в XVII в. с приложением словаря книжной малорус. речи по рукописи XVII века. К., 1889;
  • Огієнко І. Укр. літ. мова XVI-го ст. і укр. Крехівський Апостол 1560-х p., т. 1 — 2. Варшава, 1930;
  • Грунський М. К., Ковальов П. К. Нариси з історії української мови. Л., 1941; Hrabec S., Lehr-Splawinski Т., Zwolinski P. Rozwoj jezyka ukrairiskiego. «Kwartalnik Inst. pol.-radzieckiego», 1955, 1/2;
  • Булаховський Л. А. Питання походження української мови. К., 1956;
  • Гудзій М. К. Укр. інтермедії XVII-XVIII ст. В кн.: Укр: інтермедії XVII-XVIII ст. К., 1960;
  • Худаш М. Л. Лексика укр. ділових док-тів кін. XVI — поч. XVIII ст. К., 1961;
  • Німчук В. В. Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорωсскій и имень тлъкованїє». В кн.: Лексикон словенороський Памви Беринди. К., 1961;
  • Граматика слов’янська І. Ужевича. К., 1970;
  • Чепіга І. П. Визначна пам'ятка укр. письменства. В кн.: Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971;
  • Іваньо І. В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. В кн.:
  • Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний). К., 1973;
  • Русанівський В. М. Слов'ян. міжмовні зв'язки і формування функц. стилів української літературної мови XVI — XVII ст. Доповідь на VII Міжнар. з'їзді славістів (Варшава, серп. 1973 p.). К., 1973;
  • Горобець В. Й. Лексика істор.-мемуар. прози першої половини XVIII ст. К., 1979;
  • Чепіга І. П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам'ятка української мови XVII ст. В кн.: Галятовський І. Ключ розуміння. К., 1985;
  • Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К., 1985;
  • Дэже Л. Укр. лексика серед. XVI века. Няговские поучения (словарь й анализ). Дебрецен, 1985; Возняк М. С. Історія укр. літератури, кн. 1 — 2. Л., 1992-94;
  • Огієнко І. Історія укр. літ. мови. К., 1995;
  • Грушевський М. С. Історія укр. літератури, т. 5-6. К., 1995-96.
  • Олексій Редченко. Не молитвою єдиною (українська мова в Київській Русі)


Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.