Гомеостаз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Гомеоста́з — стан рівноваги динамічного середовища, у якому відбуваються біологічні процеси. Здебільшого це поняття вживається в біології. Гомеостаз підтримується безперервною роботою систем органів кровообігу, дихання, травлення, виділення тощо, виділенням у кров біологічно активних хімічних речовин, які забезпечують взаємодію клітин і органів. Найважливіша роль у підтриманні гомеостазу належить нервовій системі, яка регулює діяльність органів і систем організму. Гомеостаз регулюється безпосередньо проміжним мозком.

Гомеостаз — відносна сталість складу та властивостей внутрішнього середовища біологічних систем різних рівнів організації.

В основі гомеостазу лежать динамічні процеси, оскільки сталість внутрішнього середовища безперервно порушується і так само безперервно відновлюється.

Фізіологічні процеси в організмі і процеси підтримання гомеостазу знаходиться під контролем зворотного зв'язку (керований об'єкт у свою чергу, контролює об'єкт огляду, між ними існує взаємодія).

Гомеостаз — це система скоординованих реакцій, спрямованих на забезпечення, підтримання або відновлення сталості внутрішнього середовища організму.

Організм як тварини, так і людини є відкритою системою, що досить сильно пов'язнана з середовищем. Існує таке поняття, як саморегуляція, для якої було запропоновано назву «gomios stasis» — лат. подібний стан. Гомеостаз — це постійність внутрішнього середовища і фізіологічних функцій організму (сталість хімічного складу та фізико-хімічних властивостей, він виражається наявністю ряду стійких показників (констант), характеризує нормальний стан організма: температуру, тиск крові, кількість у крові речовин(Са, К, Na).

Історія[ред.ред. код]

Французький фізіолог XIX сторіччя Клод Бернар (1813–1878) першим помітив, що всі вищі живі організми активно і постійно протидіють тому, щоб фактори зовнішнього середовища порушили ті умови, які необхідні для підтримки життєдіяльності організму[1]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Д. Морман, Л. Хеллер, Физиология сердечно-сосудистой системы, Издательство «Питер», 2000, 256 с.