Кільця Урана

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Схема супутників і колець Урану

Кільця Урану — система планетних кілець, що оточують Уран. Серед інших систем кілець вона займає проміжне положення за складністю будови між розвиненішою системою кілець Сатурна й простими системами кілець Юпітера та Нептуна.

Перші кільця Урана було відкрито 10 березня 1977 року Джеймсом Елліотом, Едвардом Данхемом і Дугласом Минка. За 200 років до цього Вільям Гершель повідомляв про спостереження кілець у Урана, проте сучасні астрономи сумніваються у можливості такого відкриття, тому що кільця дуже слабкі й темні і не могли бути виявлені за допомогою астрономічного обладнання того часу[1]. Ще два кільця було виявлено «Вояджером-2» 1986 року, ще два зовнішніх кільця було виявлено телескопом «Хаббл» у 2003-2005 роках.

Станом на 2008 рік відомо 13 окремих кілець. У порядку збільшення відстані від планети вони розташовані так: 1986U2R / ζ, 6, 5, 4, α, β, η, γ, δ, λ, ε, ν і μ. Мінімальний радіус має кільце 1986U2R / ζ (38 000 км), максимальний - кільце μ (приблизно 98 000 км). Між основними кільцями можуть бути слабкі пилові кільцеві скупчення й незамкнені дуги. Кільця надзвичайно темні, альбедо Бонда для їх часток не перевищує 2%. Ймовірно, вони складаються з водяного льоду з включеннями органіки.

Більшість кілець Урана непрозорі, їх ширина не більше декількох кілометрів. У цілому, кільцева система містить не багато пилу, вона складається в основному з великих об'єктів діаметром від 20 сантиметрів до 20 метрів. Однак деякі кільця оптично тонкі: широке тьмяне 1986U2R / ζ, μ та ν складаються з дрібних частинок пилу, тоді як вузьке тьмяне λ містить великі тіла. Відносно невелика кількість пилу в кільцевій системі пояснюється аеродинамічним опором протяжної екзосфери - корони Урана.

Вважається, що кільця Урана відносно молоді, їхній вік не перевищує 600 мільйонів років. Кільцева система Урана, ймовірно, походить від зіткнень супутників, які раніше оберталися навколо планети. У результаті зіткнень супутники, ймовірно, поступово розбивалися на дрібніші частинки, які тепер існують як кільця в чітко визначених зонах максимальної гравітаційної стабільності.

Досі не зрозумілий механізм, що утримує вузькі кільця в їх межах. Спочатку вважалося, що в кожного вузького кільця є пара «супутників-пастухів», які й підтримують його форму, але 1986 року Вояджер—2 знайшов тільки одну пару таких супутників (Корделію й Офелію) навколо найяскравішого кільця ε.

Історія[ред.ред. код]

У роботах першовідкривача Урана, Вільяма Гершеля, перша згадка про кільце зустрічається в його запису від 22 лютого 1789 року. У своїх примітках до спостережень він зазначив, що припускає наявність у кілець Урана. Гершель припустив, що вони червоного кольору (що було підтверджено в 2006 році спостереженнями обсерваторії Кек у разі передостаннього кільця).

Записи Гершеля потрапили до журналу Королівського товариства в 1797 році. Однак протягом майже двох сторіч (із 1797 до 1979 року), кільця в науковій літературі не згадуються зовсім, що, звичайно, дає право підозрювати помилку вченого. Проте, досить точні описи побаченого Гершелем не дають приводу просто так скидати з рахунків його спостереження.

Наявність кільцевої системи в Урана було підтверджено лише 10 березня 1977 американськими вченими Джеймсом Еліотом, Едвардом Данхемом(англ.)укр. і Дугласом Мінком(англ.)укр., що застосували бортову обсерваторію Койпера(англ.)укр. (KAO).

Відкриття було зроблено випадково - група дослідників планувала здійснити спостереження атмосфери Урана під час покриття ним зірки SAO 158687. Проте, аналізуючи отриману інформацію, вони виявили зменшення яскравості зорі ще до її покриття Ураном, причому відбулося це кілька разів підряд. Після покриття зменшення яскравості повторилися. В результаті досліджень було відкрито 9 кілець Урана.

Коли в околиці Урана прибув космічний апарат «Вояджер-2», за допомогою бортової оптики було відкрито ще 2 кільця, і загальна кількість відомих кілець зросла до 11. У грудні 2005 року космічний телескоп «Хаббл» зареєстрував ще 2 раніше невідомих кільця. Вони були віддалені від планети на відстань удвічі більше, ніж раніше відкриті кільця, і тому їх часто називають «зовнішньою системою кілець Урана». Останні два кільця доводять загальну кількість відомих кілець Урана до 13. Крім кілець «Хаббл» допоміг відкрити два раніше невідомих невеликих супутника, один з яких (Маб) має ту ж орбіту, що й зовнішнє кільце. У квітні 2006 року зображення нових кілець, отримані обсерваторією Кек на Гавайських островах, дозволили розрізнити їх колір. Одне з них було червоним, а інше (зовнішнє) - синім. Припускають, що синій колір зовнішнього кільця обумовлений деякою домішкою дрібних частинок водяного льоду з поверхні Маба. Внутрішні кільця планети виглядають сірими.

Під час спостережень із Землі можна помітити, що іноді кільця Урана повертаються площиною до спостерігача. У 20072008 роках кільця були звернені до спостерігача ребром.

Основні відомості[ред.ред. код]

Система кілець Урана містить 13 добре помітних кілець. Вони розташовані в такому порядку від планети : 1986U2R / ζ, 6, 5, 4, α, β, η, γ, δ, λ, ε, ν, і μ кільця. Їх можна розділити на 3 групи: 9 вузьких головних кілець (6, 5, 4, α, β, η, γ, δ, ε), два пилових кільця (1986U2R / ζ, λ) і два зовнішніх кільця (μ, ν).

Головним чином, кільця Урана складаються з макрочасток і невеликої кількості пилу. Пилові частинки, як відомо, присутні в 1986U2R / ζ, η, δ, λ, ν і μ кільцях. На додаток до відомих кілець, швидше за все, існують майже нерозрізнені пилові смуги і дуже слабкі й тонкі кільця між ними. Ці слабкі кільця й пилові смуги можуть існувати лише тимчасово або складатися з кількох окремих дуг, які іноді можуть виявлятися під час покриття планетою зірки. Деякі з них ставали помітними під час серії перетинів Землею площині кілець в 2007 році. Багато пилових смуг між кільцями спостерігалися при прямому розсіюванні світла ще Вояджером-2. Усі кільця Урана показують азимутальні зміни яскравості.

Кільця складаються з надзвичайно темної речовини. Геометричне альбедо частинок складових кільця не перевищує 5-6%, а альбедо Бонда ще менше - близько 2%. Частки кілець мають більше альбедо при прямому освітленні так як частинки складові собою кільця - відкидають тіні. Кільця здаються трохи червонуватими в ультрафіолетовій і видимій частині спектру і сірими в ближній інфрачервоній[Джерело?]. Яких-небудь ідентифікованих спектральних особливостей у кілець не спостерігається.

Хімічний склад частинок кілець невідомий. Проте вони не можуть складатися з чистого водяного льоду - як, наприклад кільця Сатурна, тому що дуже темні, навіть темніші, ніж внутрішні супутники Урана. Це вказує на те, що вони є сумішшю льоду й темної речовини. Природа цієї речовини невідома, але це може бути органіка, значно затемнена зарядженими частинками з магнітосфери Урана. Можливо, кільця - це залишки від одного з внутрішніх супутників Урана, оскільки речовина кілець і внутрішніх супутників подібна[Джерело?].

У цілому система кілець Урана не схожа на слабкі, пилові кільця Юпітера або широкі й складні кільця Сатурна, деякі з яких складаються з частинок водяного льоду, що мають дуже високу відбивну здатність. Проте у кілець Урана є й спільне з кільцями Сатурна: Кільце F Сатурна і кільце ε Урана є вузькими, темними й обидва «випасаються» парою супутників. Нещодавно відкриті зовнішні кільця Урана подібні до зовнішніх кілець G і E Сатурна. Невеликі кілечка між широкими кільцями Сатурна також нагадують вузькі кільця Урану. Крім цього пилові скупчення між кільцями Урана можуть бути схожі з пиловими кільцями Юпітера. Кільцева система Нептуна, навпаки, схожа на кільцеву систему Урана, але простіша, тьмяніша й містить більше пилу; кільця Нептуна розташовані далі від планети, ніж кільця Урана.

Вузькі головні кільця[ред.ред. код]

ε (епсилон)[ред.ред. код]

Кільце ε (епсилон) - найяскравіше та найщільне з кілець Урана. Воно відбиває приблизно за дві третини всього світла кільцями. У цього кільця найбільший ексцентриситет з усіх, воно також має незначний орбітальний нахил. Ексцентриситет є причиною змін яскравості цього кільця. Якщо створити для нього «кругову карту яскравості», то можна зазначити, що яскравість досягає найвищого значення поблизу перицентра (найвіддаленішої точки орбіти)[Джерело?] і зменшується поблизу апоцентру (найближчої до планети точки орбіти).

Контраст між максимальною та мінімальною яскравістю кільця - близько 2,5-3,0. Ця різниця пов'язана зі зміною ширини кільця, що становить 19,7 км в апоцентрі і 96,4 км у перицентрі. У міру того, як кільце стає ширшим, зменшується кількість взаємних «затінень» частками ода одної і можна спостерігати більшу їх кількість, що призводить до вищої інтегральної яскравості. Варіації ширини кільця були виміряні безпосередньо зі знімків, отриманих «Вояджером-2», кільце ε було одним з двох кілець, чия ширина помітна на камерах «Вояджера». Це вказує на те, що кільце є оптично глибоким. Справді, покриття цим кільцем зір, що спостерігалися з Землі й «Вояджера-2» показали, що його нормальна «оптична глибина» варіюється від 0,5 до 2,5, і максимальна поблизу апоцентра орбіти кільця. «Еквівалентна глибина» кільця ε - близько 47 кілометрів. Вона не змінюється протягом усієї його орбіти.

Геометрична товщина кільця ε достеменно невідома, хоча, за деякими оцінками, становить приблизно 150 метрів. Незважаючи на настільки малу товщину, кільце складається з декількох шарів часток. Кільце ε - досить «переповнене місце» з коефіцієнтом заповнення оціненим різними джерелами від 0,008 до 0,06 поблизу Перицентр. Середній розмір частинок у цьому кільці 0,2-20 метрів, відстань між ними становить у середньому 4,5 їх середніх радіусів. З-за своєї виняткової тонкощі кільце ε зникає при спостереженні з ребра. Таке сталося в 2007 році, під час серії перетинів Землею площині кілець. Низький вміст космічного пилу в кільці можна пояснити аеродинамічним лобовим опором розширеної атмосферної корони Урана.

«Вояджер-2» отримав дивні сигнали від цього кільця під час проведення експерименту «радіопокриття». Сигнал був схожий на сильне підвищення прямого розсіювання на довжині хвилі в 3,6 см поблизу Перицентр кільця. Таке сильне розсіювання вимагає наявності когерентної структури. Така структура кільця ε була підтверджена багатьма подальшими спостереженнями покриттів.

Кільце ε виглядає що складається з безлічі вузьких і оптично щільних колечок. У нього є два «супутника-пастуха» - Корделія (внутрішній) і Офелія (зовнішній). Внутрішній край кільця знаходиться в орбітальному резонансі 24: 25 з Корделія, а зовнішній край в 14:13 з Офелією. Щоб ефективно «пасти» (утримувати в існуючих рамках) кільце, маса кожного супутника повинна бути як мінімум в три рази більше маси кільця. Маса кільця ε оцінюється близько 1016 кг.

δ (дельта)[ред.ред. код]

Кільце δ кругле і має невеликий нахил. У кільця відзначено значні нез'ясовні азимутальні зміни нормальної оптичної глибини і ширини. Можливе пояснення полягає в тому, що у кільця є хвилеподібна азимутальна структура, створювана невеликим супутником прямо всередині нього. Зовнішній край кільця знаходиться в орбітальному резонансі 23:22 з Корделія.

Кільце δ складається з двох компонентів: вузького, оптично щільного і широкого компонента з низькою оптичною глибиною. Ширина вузького компоненти - 4,1-6,1 км, його еквівалентна глибина - 2,2 км, що відповідає нормальній оптичної глибині близько 0,3-0,6. Широкий компонент кільця δ приблизно 10-12 км завширшки, і його еквівалентна глибина близька до 0,3 км, що відповідає нормальній оптичної глибині в 3 × 10-2.

Всі ці дані отримані зі спостережень покриттів, так як на знімках «Вояджера-2» ширина кільця не видно. Коли кільце спостерігалося з Вояджера-2 при прямому розсіянні, воно здавалося щодо яскравим, що є сумісним з присутністю космічного пилу в його широкому компоненті. Геометрично широкий компонент кільця є більш тьмяним, ніж вузький компонент. Це підтверджується спостереженнями під час перетинів площині кілець Землею в 2007 році, коли яскравість кільця δ збільшилася, що збігається з поведінкою геометрично товстого, але оптично тонкого кільця.

γ (гамма)[ред.ред. код]

Кільце γ вузьке, оптично щільне і має невеликий ексцентриситет. Його орбітальний спосіб майже дорівнює нулю. Ширина кільця змінюється від 3,6 до 4,7 км, хоча еквівалентна глибина незмінна і дорівнює 3,3 км. Нормальна оптична глибина цього кільця - 0,7-0,9. Під час перетину площини кілець в 2007 році з'ясувалося, що кільце γ таке ж геометрично тонке, як і кільце ε і практично позбавлене пилу. Ширина і нормальна оптична глибина цього кільця свідчать про значні азимутальні варіаціях. Невідомо, що дозволяє цьому кільцю залишатися таким вузьким, але було відмічено, що його внутрішній край перебуває в резонансі 6:5 з Офелією.


η (ета)[ред.ред. код]

Кільце η володіє нульовим ексцентриситетом і нахилом. Подібно кільцю δ, воно складається з двох компонентів: вузького оптично щільного компонента і широкого зовнішнього компонента з низькою оптичною глибиною. Ширина вузького компонента становить 1,9-2,7 км, а еквівалентна глибина близько 0,42 км, що відповідає нормальній оптичної глибині приблизно в 0,16-0,25. Широкий компонент приблизно 40 км завширшки і його еквівалентна глибина близька до 0,85 км, що, у свою чергу, говорить про нормальну оптичної глибині в 2x10-2.

Ширина кільця видно на фотографіях з «Вояджера-2». У прямо розсіяному світлі кільце η виглядає яскравим, що вказує на присутність в ньому значної кількості пилу, цілком ймовірно, в широкому компоненті. Геометрично широкий компонент набагато товщі ніж вузький. Це підтверджується спостереженнями під час перетину площини кілець у 2007 році, коли кільце η продемонструвало збільшення яскравості, ставши другим за яскравістю кільцем Урана. Це збігається з поведінкою геометрично товстого, але оптично тонкого кільця. Як і більшість кілець, кільце η демонструє азимутальні істотні зміни в нормальній оптичній глибині і ширині, в деяких місцях кільце настільки вузько, що навіть «пропадає».

α і β (альфа і бета)[ред.ред. код]

α і β найяскравіші після кільця ε в кільцевій системі Урана. Як і кільце ε, вони демонструють регулярні зміни своїй яскравості і ширині. Найбільших яскравості і ширини вони досягають у 30 ° поблизу Перицентр, а найменших - у 30 ° від Апоцентр. Кільця α та β мають значний орбітальний ексцентриситет і незначне спосіб. Ширина цих кілець становить 4,8-10 км і 6,1-11,4 км відповідно. Еквівалентні оптичні глибини становлять 3,29 і 2,14 км, що говорить про нормальну оптичної глибині в 0,3-0,7 та 0,2-0,35 відповідно.

Під час перетину Землею площині кілець у 2007 році ці кільця на деякий час зникли. Це означає, що вони так само, як і кільце ε, геометрично тонкі і позбавлені пилу. Однак під час перетину виявили геометрично товсту, але оптично тонку смугу пилу відразу за зовнішньою стороною кільця β, яку раніше так само спостерігав і «Вояджер-2». Маси кожного з кілець α та β приблизно оцінюються як 5x1015 кг, що приблизно дорівнює половині маси кільця ε .

Кільця 6, 5 і 4[ред.ред. код]

Кільця 6, 5 і 4 самі тьмяні і майже самі близькі до планети в кільцевій системі Урана. Нахил цих кілець найбільше, і їх орбітальні ексцентриситет - найбільші, за винятком кільця ε. Більш того, їх способу (0,06 °, 0,05 і 0,03 ° ° відповідно) були досить великими, щоб «Вояджер-2» спостерігав їх ельовациі вище екваторіальній площині Урана, які становили 24-46 км. Кільця 6, 5 і 4 також і самі вузькі кільця Урана - оціночно 1,6-2,2 км; 1,9-4,9 км і 2,4-4,4 км відповідно. Їх еквівалентні глибини становлять 0,41 км; 0,91 км і 0,71 км, що говорить про нормальну оптичної глибині 0,18-0,25; 0,18-0,48 і 0,16-0,3 відповідно. Вони не були видні під час перетину площини кілець в 2007 році через надзвичайну вузькість і мізерної кількості пилу.

Пилові кільця[ред.ред. код]

λ (лямбда)[ред.ред. код]

Кільце λ було одним з двох кілець, відкритих «Вояджером-2» 1986 року. Це вузьке і тьмяне кільце, розташоване між кільцем ε і його «супутником-пастухом» Корделія, який створює своєю гравітацією темну смугу в кільці[Джерело?]. Під час спостережень у зворотно-розсіяному світлі кільце λ надзвичайно вузьке - близько 1-2 км і має еквівалентну оптичну глибину 0,1-0,2 км на довжині хвилі 2,2 мкм . Його нормальна оптична глибина - 0,1-0,2. Оптична глибина кільця λ сильно залежить від довжини хвилі, що нетипово для кільцевої системи Урана. В ультрафіолетовій частині спектру еквівалентна глибина сягає 0,36 км, що пояснює, чому його було виявлено тільки під час спостережень покриття зірок в ультрафіолетовому діапазоні. Про виявлення кільця у спостереженнях на довжині хвилі в 2,2 мкм було повідомлено лише 1996 року.

Зовнішній вигляд кільця λ різко змінився під час спостережень у прямому розсіяному світлі 1986 року. При такому розташуванні воно стало найяскравішим об'єктом системи кілець Урана, перевершивши навіть кільце ε. Ці спостереження разом із залежністю оптичної глибини від довжини хвилі, вказують на те, що кільце λ містить істотну кількість пилу розміром в мікрометр. Нормальна оптична глибина цього пилу 10-4-10-3. Спостереження телескопом обсерваторії Кек 2007 року під час перетину Землею площини кілець Урана лише підтвердили це припущення, тому що кільце λ стало одним з найяскравіших елементів кільцевої системи Урана.

Детальний аналіз знімків з «Вояджера-2» дозволив виявити азимутальні зміни в яскравості кільця λ. Зміни, здається, є періодичними, нагадуючи «стоячу хвилю». Походження цієї примітної структури в кільці λ залишається невідомим.

1986U2R / ζ (дзета)[ред.ред. код]

У 1986 році «Вояджер-2» виявив широке слабке колечко, розташоване ближче кільця 6 . Йому дали тимчасове позначення 1986U2R. Воно мало нормальну оптичну глибину 10-3 або менше і було надзвичайно слабким. Його можна було побачити тільки на одному зображенні, зробленому «Вояджером-2». Кільце розташоване між 37 000 і 39 500 км від центру Урана, або на 12 000 км вище рівня хмар. Кільце не спостерігалося аж до 2003-2004, поки телескопи обсерваторії Кек (Гаваї) знову не знайшли широке слабке кільце всередині кільця 6. Кільце назвали ζ. Однак положення кільця значно відрізнялося від спостерігався в 1986 році. Зараз воно розташоване між 37 850 і 41 350 км від центру планети і, поступово слабея, тягнеться всередину по крайней мере до 32 600 км. Це кільце знову спостерігалося обсерваторією Кек лише в 2007 під час перетину площини кілець Урана. Еквівалентна оптична глибина цього кільця близько 1 км (0,6 для розширеної частини кільця), у той час як нормальна оптична глибина така ж - 10-3 або менше.

Різниця між спостереженнями в 1986 і 2003 кільця ζ може бути викликана різними розглядаються геометричними конфігураціями: Геометрією зворотного розсіювання в 2003-2007 і геометрією бокового розсіювання в 1986 році. Однак і зміни розподілу пилу (яка, як вважають, переважає в кільці) протягом тих 20 років могли стати причиною різниці результатів дослідження.

Інші пилові смуги[ред.ред. код]

На додаток до кілець 1986U2R / ζ і λ в системі є досить слабкі пилові смуги. Їх не видно під час покриттів, тому що володіють незначною оптичної глибиною, хоча прямо в розсіяному світлі вони досить яскраві. Зображення з «Вояджера-2» у прямо розсіяному світлі показали існування яскравих пилових смуг між кільцями λ і δ, між кільцями η і β, і між кільцями α та 4. Багато хто з спостерігалися в 1986 році пилових смуг в 2003-2004 році були знов зафіксовані телескопами обсерваторії Кек. Вони також спостерігалися при перетині площині кілець в 2007 році в зворотно-розсіяному світлі, але їх точне місце розташування і яскравість відрізнялися від результатів спостережень з Вояджера-2. Нормальна оптична глибина цих груп пилу близько 10-5 або менше. Розподіл розміру пилових частинок, як вважають, підпорядковується експоненціальним закону з показником ступеня p = 2,5 ± 0,5.

Зовнішня система кілець[ред.ред. код]

У 2003-2005 рр.. телескоп «Хаббл» виявив кілька раніше невідомих кілець, тепер вважаються зовнішньою частиною кільцевої системи Урану, що довело кількість відомих кілець до 13. Згодом ці кільця були названі μ та ν (мю і ню). Кільце μ в цій парі є зовнішнім. Воно знаходиться в два рази далі від планети, ніж яскраве кільце η (ця) . Зовнішні кільця у багатьох відношеннях відрізняються від вузьких внутрішніх кілець. Вони широкі, 17,000 та 3,800 км завширшки і дуже тьмяні. Максимальна нормальна оптична глибина - 8,5 × 10-6 та 5,4 × 10-6. Еквівалентні оптичні глибини - 0,14 км і 0,012 км. Профілі радіальної яскравості кілець трикутної форми.

Область пікової яскравості кільця μ практично збігається з орбітою супутника Урану - Маба, який ймовірно, і є джерелом частинок кільця. Кільце ν розташоване між супутниками Порція і Розалінда і не містить в собі ніяких супутників. Повторний аналіз зображень в прямому розсіяному світлі, отриманих Вояджером, дозволяє ясно розрізнити кільця μ та ν. У цій геометрії кільця набагато яскравіші, що вказує на високий вміст у них пилових частинок розміром порядку мікрометра. Зовнішні кільця Урана нагадують кільця G і E в кільцевій системі Сатурна. У кільці G не відомо жодного спостережуваного об'єкта - джерела частинок, у той час як кільце E надзвичайно широке і поповнюється пилом з поверхні Енцеладу.

Можливо, кільце μ складається цілком з пилу, без будь-яких великих частинок. Ця гіпотеза підтримується спостереженнями обсерваторії Кек, яка так і не виявила кільце μ у близькому інфрачервоному діапазоні на довжині хвилі 2,2 мкм, однак кільце ν вона виявила. Невдала спроба виявити кільце μ означає, що воно синього кольору. Це, у свою чергу, вказує, що воно переважно складається з найменших (субмікронними) пилу . Можливо, пил складається з водяного льоду. Кільце ν, навпаки, має червонуватий відтінок.

Динаміка кілець і їх походження[ред.ред. код]

Важливою і поки фізичної невирішеною проблемою залишається дозвіл загадки механізму, що утримує кордону кілець. Якщо б такий механізм був відсутній, то частинки кільця би розлетілися в різні боки. Без нього кільця Урану не проіснували б довше мільйони років. Найбільш часто згадувана модель механізму стримування була запропонована Пітером Голдрейчем і Скоттом Тремейном: Це пара сусідніх супутників, зовнішні і внутрішні «пастухи», які за допомогою гравітаційної взаємодії відбирають у кільця надмірний або додають йому недостатній кутовий момент (або, що еквівалентно, енергію). «Пастухи» таким чином утримують частинки, з яких складаються кільця, хоча поступово віддаляються від них . Для цього ефекту маси супутників-пастухів повинні перевищувати масу кільця, принаймні, в 2-3 рази. Такий механізм працює для кільця ε, яке, як відомо, «пасуть» Корделія і Офелія . Корделія також є зовнішнім «пастухом» для кільця δ, а Офелія - для γ кільця. Однак не відомо ні одного супутника понад 10 кілометрів поблизу інших кілець. Поточне відстань Корделії і Офелії від кільця ε може використовуватися для визначення віку кільця. Обчислення показують, що ця обручка не може бути старше 6 × 108 років.

Так як кільця Урана, ймовірно, молоді, вони повинні безупинно поповнюватися фрагментами зіткнень між більш великими тілами. За деякими оцінками, час руйнування супутника розміром з Пак може становити кілька мільярдів років. Відповідно, супутник менших розмірів зруйнується набагато швидше. Таким чином, можливо, що всі внутрішні і зовнішні кільця Урана є продуктом руйнування супутників розміром менше Пака протягом останніх чотирьох з половиною мільярдів років. Кожне таке руйнування дало б початок цілого каскаду зіткнень, які размололі б майже всі великі тіла в набагато менші частки, включаючи пил. Зрештою, більша частина маси була б втрачена, і частки збереглися б тільки в областях, які були стабілізовані взаємними резонансами і «випасом». Кінцевим продуктом такої «руйнівної еволюції» стала б система з вузьких кілець, однак деякі маленькі супутники повинні були зберегтися в межах кілець. Їх розмір в цей час передбачається близько 10 кілометрів .

Походження пилових смуг більш ясне. Час існування пилу дуже короткий, від ста до тисячі років, і, мабуть, вона безперервно поповнюється в результаті зіткнень між великими частками в кільцях, маленькими супутниками і метеороідамі, що потрапили в систему Урана ззовні .Пояси породжують пил супутників і часток невидимі через їх низьку оптичної глибини, у той час як пил добре видно в прямому розсіяному світлі . Передбачається, що вузькі головні кільця і пояси з пилових смуг і дрібних супутників розрізняються розподілом розмірів часток. У головних кільцях більше часток з розмірами від сантиметра до метра. Такий розподіл збільшує площу поверхні матеріалу кілець, що призводить до високої оптичної щільності в зворотно-розсіяному світлі . У пилових смугах, навпаки, кількість великих часток відносно невелика, що призводить до низької оптичної глибині .

Дослідження кілець[ред.ред. код]

Кільця Урана були ретельно досліджені під час прольоту "Вояджера-2» повз Урана в січні 1986 року. Було виявлено 2 нових кільця - λ і 1986U2R, які збільшили загальну кількість відомих кілець Урана до 11. Фізичні властивості кілець були вивчені при аналізі результатів радіо-, ультрафіолетових і оптичних покриттів. «Вояджер-2» спостерігав кільця в різних положеннях щодо Сонця, робив фотографії в прямому, зворотному і розсіяному світлі. Аналіз цих зображень дав можливість встановити повну фазову функцію, геометричне альбедо та альбедо Бонда часток у кільцях. На зображеннях двох кілець - ε і η - можна розгледіти їх складну мікроструктуру. Аналіз зображень також дозволив відкрити 10 внутрішніх супутників Урана, включаючи два «супутника-пастуха» кільця ε - Корделія і Офелію.

Виноски[ред.ред. код]

  1. «Did William Herschel Discover The Rings Of Uranus In The 18th Century?». Physorg.com. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-11. Процитовано 2007-06-20. 

Посилання[ред.ред. код]