Плутон (карликова планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Плутон  Pluto symbol.svg
Pluto animiert.gif
Зображення Плутона,
побудоване шляхом спостереження із Землі
змін блиску Плутона під
час затемнення його супутником Хароном,
приблизно в дійсному кольорі
і з максимально доступним розділенням
Відкриття[1]
Відкривач Клайд Томбо
Дата відкриття 18 лютого 1930
Позначення
Названа на честь Плутон
Категорія малої планети карликова планета,
пояс Койпера
Велика піввісь 5 874 000 000 км
39,264 а. е.
Перигелій 4 437 000 000 км
29,657 а. е.
Афелій 7 311 000 000 км
48,871 а. о.
Ексцентриситет 0,24880766
Орбітальний період 248,09 років
14 164,4 сонячних діб Плутона
Середня орбітальна швидкість 4,666 км/с
Середня аномалія 14,86012204°
Нахил орбіти 17,14175° до екліптики
11,88° до екватора Сонця
Довгота висхідного вузла 110,30347°
Аргумент перицентру 113,76329°
Супутники 5
Фізичні характеристики
Середній радіус 1 153 ± 10 км
0,18 Землі
Маса (1,305 ± 0,007)×1022 кг
0,00218 маси Землі
0,178 маси Місяця
Прискорення вільного падіння
на поверхні
0,658 м/с²
0,067 g
Друга космічна швидкість 1,229 км/с
Період обертання −6,387 230 діб
6 днів 9 год 17 хв 36 с
Екваторіальна швидкість обертання 47,18 км/год
Нахил осі 119,591 ± 0.014° (до орбіти)
Пряме піднесення пн. полюса 133,046 ± 0,014°
Схилення пн. полюса −6,145 ± 0,014°
Альбедо 0,49 (Бонд)
0,66 (геом.) (змінення в 35 %)
Видима зоряна величина до 13,65 (средня 15,1)
Атмосфера[3]
Тиск на поверхні 0,30 Па (літній максимум)
Склад азот, метан

Плуто́н (134340 Pluto)— одна з найбільших відомих (поряд з Ерідою) карликових планет Сонячної системи, транснептуновий об'єкт (ТНО) і десяте по масі (без урахування супутників) небесне тіло, що обертається навколо Сонця[4][5][6].Спочатку Плутон класифікувався як класична планета, однак зараз він вважається карликовою планетою і одним з найбільших об'єктів (можливо, найбільшим) в поясі Койпера[7]

Як і більшість об'єктів в поясі Койпера, Плутон складається в основному з гірських порід і льоду і він відносно малий: його маса менше маси Місяця в п'ять разів, а обсяг - в три рази. У орбіти Плутона великий ексцентриситет (ексцентричність орбіти) і великий нахил відносно площини екліптики.

Через ексцентричність орбіти Плутон то наближається до Сонця на відстань 29,6 (4,4 ​​млрд км), опиняючись до нього ближче Нептуна, то віддаляється на 49,3 а. е. (7,4 млрд км). Плутон і його найбільший супутник Харон часто розглядаються в якості подвійної планети, оскільки баріцентр їх системи знаходиться поза обох об'єктів[8].Міжнародний астрономічний союз (МАС) заявив про намір дати формальне визначення для подвійних карликових планет, а до цього моменту Харон класифікується як супутник Плутона[9].

У Плутона маються також чотири менших супутника - Нікта і Гідра, які були відкриті в 2005[10], Кербер, відкритий 28 червня 2011 року[11][12] і Стікс, виявлений 7 липня 2012[13].

З дня свого відкриття в 1930 і до 2006 Плутон вважався дев'ятою планетою Сонячної системи. Однак наприкінці XX і початку XXI століття в зовнішній частині Сонячної системи було відкрито безліч об'єктів. Серед них примітні Квавар, Седна і особливо Еріда, яка на 27% масивніше Плутона[14].24 серпня 2006 МАС вперше дала визначення терміну «планета». Плутон не попадав під це визначення, і МАС зарахувала його до нової категорії карликових планет разом з Ерідою і Церерою[15].Після перекласифікації Плутон був доданий до списку малих планет і отримав номер 134340 по каталогу Центру малих планет(ЦМП)[16][17].Деякі вчені продовжують вважати, що Плутон повинен бути перекласифікований назад в планету[18].

На честь Плутона був названий хімічний елемент плутоній[19].




Параметри планети[ред.ред. код]

Комп'ютерна модель поверхні Плутона з атмосферною імлою, Хароном і Сонцем на небі
Орбіта та екліптика Плутона

Плутон рухається навколо Сонця еліптичною орбітою зі значним ексцентриситетом, рівним 0,25, що перевершує навіть ексцентриситет орбіти Меркурія (0,206). Велика піввісь орбіти Плутона (середня відстань від Сонця) становить 39,439 а.о. або приблизно 5,8 млрд км. Площина орбіти нахилена до екліптики під кутом 17,2°. Одне обертання Плутона навколо Сонця триває 248,1 земних років.

Екваторіальний радіус Плутона (1500 км) приблизно вчетверо, а його маса (близько 1,31·1022 кг) у 500 разів менша від маси Землі[20]. Для густини утворюються розрахункові значення порядку 0,17 г/см3. Існує гіпотеза, що Плутон, подібно низці супутників планет-гігантів, складається переважно з замерзлих летких речовин. Висловлювалися також припущення на підставі даних спектрального аналізу, що поверхня Плутона утворена прошарком метанового льоду.

У 1978 році з'явилося сенсаційне повідомлення: на фотографії, отриманій Дж. Крісті за допомогою 155-сантиметрового телескопа, зображення Плутона виглядало подовженим, тобто мало невеличкий виступ. Це дало підставу стверджувати, що в Плутона є досить близько розташований від нього супутник. Цей висновок пізніше одержав підтвердження на знімках із космічних апаратів. Супутник, названий Хароном (відповідно до грецької міфології, таким було ім'я перевізника душ у царство Плутона Аїд через річку Стикс), має значну масу (близько 1/30 маси планети), знаходиться на відстані усього близько 20 000 км від центру Плутона й обертається навколо нього з періодом 6,4 земної доби, рівним періоду обертання самої планети. Таким чином, Плутон і Харон обертаються як ціле, і тому вони часто розглядаються як єдина подвійна система, що дозволяє уточнити значення мас і густин. Ще одна подія, пов'язана з життям системи Плутон-Харон, це — запуск космічного апарата «Нові обрії» (англ. New Horisons) у січні 2006 року. За розрахунками цей космічний апарат досягне Плутона в 2017 році і планується, що він сфотографує цю подвійну систему, передасть знімки на Землю і полетить далі у пояс Койпера, можливо, досліджувати інші малі планети Сонячної системи.

Нова сенсація. 31 жовтня 2005 року International Astronomical Union Circular (IAUC) офіційно повідомив про відкриття за допомогою телескопа Габбл другого і третього супутників планети. Його текст у форматі pdf можна переглянути на сайті Гарвардського Університету. Також надається фото цих двох супутників отримане за допомогою телескопа Габбл.

Плутон помітно відрізняється від усіх далеких від Сонця планет. І за розмірами, і за багатьма іншими параметрами він скоріше схожий на захоплений у Сонячну систему астероїд (або систему з двох астероїдів).

Плутон розташований приблизно у 40 разів далі від Сонця, ніж Земля, тому, природно, потік сонячної променистої енергії на цій планеті в понад півтори тисячі разів слабший, ніж на Землі. Проте це не означає, що Плутон укритий вічною імлою: Сонце на його небокраї виглядає більш яскравим, ніж Місяць для мешканців Землі. Але, звичайно, температура на планеті, до якої світло від Сонця йде понад п'ять годин, низька — її середнє значення близько 43° К.

1988 року Дж. Елліот виявив атмосферу Плутона — при проходженні планети на тлі зірки остання зникала не різко, а поступово. Така динаміка вказує, що планета оточена газовою оболонкою. В атмосфері Плутона у газоподібному стані може залишатися лише неон (легкіші гази через малу силу тяжіння з атмосфери вивітрюються). Діоксид вуглецю, метан і аміак тверднуть навіть за максимальної для цієї планети температури. В атмосфері Плутона можуть бути й незначні домішки аргону, і ще в менших кількостях азоту. Тиск на поверхні Плутона за наявними теоретичними оцінками становить менше 0,1 атмосфери.

Дані про магнітне поле Плутона наразі відсутні, проте за теорією бароелектричного ефекту його магнітний момент на порядок нижчий за земний. Приливні взаємодії Плутона і Харона повинні призводити й до виникнення електричного поля.

Відкриття планети[ред.ред. код]

Відкриття планети Нептун і уточнення параметрів її орбіти дозволило в десятки разів зменшити розбіжності між розрахунковими значеннями і результатами спостережень (так звані нев'язки) у орбіті Урану. Проте цілком усунути, точніше, звести ці нев'язки до рівня, який би визначався тільки обмеженою точністю елементів орбіти і помилками спостережень, усе ще не вдавалося.

Першим звернув на це увагу в 1848 американський астроном Б. Пірс, а в 1874 інший астроном, С. Ньюком, приступив до побудови нової теорії орбіти Урану, що враховувала б впливи на цю планету з боку Юпітера, Сатурна і Нептуна. Обговорювалося і питання про можливий вплив транснептунової планети.

До цього ж питання звернувся в 1879 у книзі «Популярна астрономія» і французький астроном К. Фламаріон, що спирався на аналіз орбіт трьох комет. Він пророкував існування великої планети, що рухається по орбіті в 43 рази більшого радіуса ніж у Землі, і здійнює повний оберт навколо Сонця за 330 років.

Проте в більшій, ніж цим дослідженням, мірі, відкриття дев'ятої планети відбулось завдяки П. Ловеллу. У 1915 він опублікував «Трактат про транснептунову планету», в якому відображені (майже без нагадування про авторство) результати величезної проробленої ним роботи. Здійснені Ловеллом задовго до 1915 обчислення стали причиною початих ще в 1905 пошуків «планети Х», як він її називав. Після того, як у 1916 Ловела не стало, робота було продовжено. Ретельне опрацювання фотографічних платівок із зображенням тих ділянок зоряного неба, де передбачалося знайти нову планету, проте, успіху тоді не принесла. (Згодом, коли Плутон уже був відкритий, знімки повторно були оброблені у 1919, і на них таки виявилися чотири дуже слабких і тому не помічених раніше зображення цієї планети).

На початку 1929 у Ловеллівську обсерваторію надійшов 32,5-сантиметровий об'єктив із фокусною відстанню 169 см, що значно поліпшило можливості виявлення шуканого об'єкта. Спостереження почалися 1 квітня, а перші дослідження платівок — у вересні 1929. Зйомка області Водолія продовжувалася місяць за місяцем з просуванням у східному напрямку через сузір'я Риб, Овна і Тільця. Звичайно інтервал між зйомками був дві доби, проте між першим знімком області Близнюків (21 січня 1930) і наступним пройшло на чотири дня більше. Коли знімки були оброблені, 18 лютого 1930 астроном-аматор, що проводив їхнє дослідження, К. Томбо зміг переконатися, що відкрита нова планета. По її переміщенню протягом чотирьох днів було встановлено, що об'єкт розташований за орбітою Нептуна. Побоювання, що об'єкт швидко переміститься, тобто є якимось незвичним астероїдом або кометою, розсіялися, коли підтвердилося, що він незмінно виявляється на перевирахованому місці.

12 березня 1930 директором Ловеллівської обсерваторії В. М. Слайфером була послана телеграма: «Систематичні багаторічні пошуки, що доповнюють дослідження Ловелла по транснептунової планеті, призвели до виявлення об'єкта, що протягом семи тижнів мав швидкість руху і траєкторію, що узгоджуються з даними транснептунового тіла…».

Цікаво, що оголошення про відкриття нової планети збіглося з днем народження Ловелла і з 149 річницею відкриття Урану В. Гершелем.

Нова планета мала жовтуватий колір, що помітно відрізняється від блакитнуватого кольору Нептуна. На честь грецького бога пітьми, спроможного ставати невидимим, її назвали Плутоном. У якості символу планети дуже вдало був обраний знак, складений із латинських букв P і L, що збігаються з монограмою ініціалів П. Ловелла.

Відкриття Плутона було зустрінуте з ентузіазмом астрономами, хоча з'явилися і скептичні висловлення. На думку ряду дослідників відкриття Плутона явилося навіть деякою мірою випадковим, тому що його маса недостатня, щоб зробити помітний вплив на рух Урану.

Багато проблем, що стосуються Плутона, одержали розв'язання тільки на якісно новому етапі досліджень, пов'язаному з появою космічних апаратів.

Так, в процесі досліджень, лише в 1988 році було виявлено, що Плутон має власну атмосферу.

Назва[ред.ред. код]

Право дати назву новому небесному тілу належало обсерваторії Лоуелла. Томбо порадив Слайфер зробити це якомога швидше, поки їх не випередили[21].Варіанти назви почали надходити з усього світу. Констанція Лоуелл, вдова Лоуелла, запропонувала спочатку «Зевс», потім ім'я свого чоловіка - «Персіваль», а потім і зовсім власне ім'я. Всі подібні пропозиції були проігноровані[22].

Ім'я «Плутон» першою запропонувала Венеція Берні, одинадцятирічна школярка з Оксфорду[23][24].

Венеція цікавилася не тільки астрономією, але і класичної міфологією, і вирішила, що це ім'я - давньоримський варіант імені грецького бога підземного царства - підходить для такого, ймовірно, темного і холодного світу. Вона запропонувала цю назву в розмові зі своїм дідом Фолконером Мейданом (англ.), що працював в Бодліанській бібліотеці в Оксфордському університеті - Мейдан прочитав про відкриття планети в «Таймс»і за сніданком розповів про це внучці. Її пропозицію він передав професору Герберту Тернеру (англ.), який телеграфував його колегам в США[25].

Офіційно об'єкт отримав ім'я 24 березня 1930 року[26]. Кожен член обсерваторії Лоуелла міг проголосувати за коротким списком з трьох варіантів: «Мінерва» (хоча так вже був названий один з астероїдів), «Кронос» (це ім'я виявилося непопулярним, будучи запропонованим Томасом Джефферсоном Джексоном Сі - астрономом з поганою репутацією) і «Плутон». Останній із запропонованих отримав всі голоси[27].Ім'я було опубліковано 1 травня 1930року[24]. Після цього Фолконер Мейдан вручив Венеції 5 фунтів стерлінгів в якості нагороди[24].Астрономічним символом Плутона є монограма з букв P і L (♇), які також є ініціалами імені П. Лоуелла[23][28]. Астрологічний символ Плутона нагадує символ Нептуна (Neptune symbol.svg), з тією різницею, що на місці середнього зубця в тризубці коло (Pluto's astrological symbol.svg).

В китайському, японському, корейському і в'єтнамському мовах назва Плутона перекладається як «Зірка підземного царя» (冥王星)[29][30] - цей варіант запропонував в 1930 році японський астроном Хоей Нодзірі[31]. У багатьох інших мовах використовується транслітерація «Pluto» (в російській мові - «Плутон»); проте в деяких індоарійських мовах може використовуватися ім'я бога Яма (наприклад, Ямдев в гуджараті) - стража пекла в буддизмі і в індуїстській міфологіїref name="lingui" />.

Пошук "Планети Ікс"[ред.ред. код]

Відразу після відкриття Плутона його тьмяність, а також відсутність у нього помітного планетного диска, викликали сумніви в тому, що він є лоуеловською «Планетою X». Всю середину XX століття оцінка маси Плутона постійно переглядалася в бік зменшення. Відкриття в 1978 Харона - супутника Плутона - вперше дозволило виміряти його масу. Ця маса, рівна приблизно 0,2% маси Землі, виявилася занадто мала, щоб бути причиною невідповідностей в орбіті Урана.

Наступні пошуки альтернативної Планети X, особливо що проводяться Робертом Гаррінгтоном (англ.)[32],не увінчалися успіхом. Під час проходження « Вояджера-2» близько Нептуна в 1989 були отримані дані, за якими загальна маса Нептуна була переглянута у бік зменшення на 0,5%. В 1993 Майлс Стендіш (англ. Myles Standish) використав ці дані для перерахування гравітаційного впливу Нептуна на Уран. В результаті зникли невідповідності в орбіті Урана, а з ними і потреба в Планеті X[33].На сьогоднішній день переважна більшість астрономів згідна з тим, що лоуелловська Планета X не існує. У 1915 році Лоуелл передбачив положення Планети X, яке було досить близько до фактичному стану Плутона на той момент; проте англійський математик і астроном Ернест Браун прийшов до висновку, що це було випадковим збігом, і дана точка зору нині загальноприйнята[34].

Хронологія подій[ред.ред. код]

  • 1906 - 1916 роки. Американський астроном Персіваль Лоуелл передбачив існування 9-й планети, називаючи її Планета-Х.
  • 18 лютого 1930. Клайд Томбо відкрив дев'яту планету Сонячної системи.
  • 13 березня 1930. Клайд Томбо оголосив про відкриття ним дев'ятої планети Сонячної системи.
  • 24 березня 1930. Новій планеті присвоєно назву Плутон.
  • 24 серпня 2006. Плутон перестав вважатися звичайною планетою Сонячної системи і переведений в розряд карликових планет.
  • Серпня 2113. Плутон вперше з моменту його відкриття досягне афелію.
  • 2178. Плутон вперше з моменту його відкриття завершить повний оборот навколо Сонця.

Орбіта[ред.ред. код]

Плутон щодо інших планет
Орбіта Плутона і екліптика

Орбіта Плутона значно відрізняється від орбіт планет Сонячної системи. Вона сильно нахилена відносно екліптики (більш ніж на 17 °) і сильно ексцентрична (еліптично). Орбіти всіх планет (крім Меркурія) Сонячної системи близькі до кругових і становлять невеликий кут з площиною екліптики. Середня відстань Плутона від Сонця становить 5913000000 км, або 39,53 а. е., але через великий ексцентриситет орбіти (0,249) це змінюється від 4,425 в перигелії до 7375000000 км в афелії (29,6-49,3 а.е.). Світло проходить відстань від Сонця до Плутона, відповідно, за 241 хвилину в перигелії і 402 хвилини в афелії. На 8 хвилин менше потрібно радіохвилям, щоб пройти відстань від Землі до космічного апарату, що знаходиться поруч з Плутоном, при протистоянні. Великий ексцентриситет орбіти призводить до того, що частина її проходить від Сонця ближче, ніж Нептун. Останній раз такий стан Плутон обіймав з 7 лютого 1979 по 11 лютого 1999 року. Детальні обчислення показують, що до цього Плутон займав таке положення з 11 липня 1735 по 15 вересня 1749 року, причому всього 14 років, тоді як з 30 квітня 1483 по 23 липня 1503 він перебував у такому положенні 20 років. Через великий нахил орбіти Плутона до площини екліптики, орбіти Плутона і Нептуна не перетинаються. Проходячи перигелій, Плутон знаходиться на 10 а. е. над площиною екліптики. До того ж, період обертання Плутона дорівнює 247,69 року, і Плутон робить два оберти за той час, поки Нептун робить три. В результаті Плутон і Нептун ніколи не зближуються менш ніж на 17 а. е[35][36]. Орбіту Плутона можна передбачити на кілька мільйонів років як назад, так і вперед, але не більше. Механічний рух Плутона хаотичний і описується нелінійними рівняннями. Але щоб помітити цей хаос, необхідно спостерігати за ним досить довго. Є характерний час його розвитку, так званий час Ляпунова, який для Плутона становить 10-20 млн років. Якщо виробляти спостереження протягом малих проміжків часу, буде здаватися, що рух регулярний (періодичний по еліптичній орбіті). Насправді ж орбіта з кожним періодом трохи зсувається, і за час Ляпунова зсувається настільки сильно, що слідів від первісної орбіти вже не залишається. Тому й моделювати рух дуже складно[35][36].

Орбіти Нептуна і Плутона[ред.ред. код]

Вид на орбіти Плутона (позначено червоним) і Нептуна (позначено блакитним) «зверху». Плутон періодично буває до Сонця ближче Нептуна. Затемнена ділянка орбіти показує, де орбіта Плутона нижче площини екліптики. Положення дано на квітень 2006

Плутон знаходиться з Нептуном в орбітальному резонансі 3: 2 - на кожні три обороти Нептуна навколо Сонця доводиться два обороти Плутона, весь цикл займає 500 років. Здається, що Плутон повинен періодично сильно наближатися до Нептуна (адже проекція його орбіти перетинається з орбітою Нептуна).[37][38][39][40].

Парадокс полягає в тому, що Плутон іноді виявляється ближче до Урану. Причина цього - все той же резонанс. У кожному циклі, коли Плутон перший раз проходить перигелій, Нептун виявляється в 50 ° позаду Плутона; коли Плутон вдруге проходитиме перигелій, Нептун зробить півтора обороту навколо Сонця і виявиться приблизно на тій же відстані що й минулого разу, але попереду Плутона; в той час, коли Нептун і Плутон опиняються на одній лінії з Сонцем і по один від нього бік, Плутон йде у афелій.

Таким чином, Плутон не буває ближче 17 а. е. до Нептуна, а з Ураном можливі зближення до 11 а. е.

Орбітальний резонанс між Плутоном і Нептуном дуже стабільний і зберігається мільйони років[41]. Навіть якби орбіта Плутона лежала в площині екліптики, зіткнення було б неможливо[39].

Стабільна взаємозалежність орбіт свідчить проти гіпотези, що Плутон був супутником Нептуна і покинув його систему. Однак виникає питання: якщо Плутон ніколи не проходив близько від Нептуна, то звідки міг виникнути резонанс у карликової планети, набагато менш масивної, ніж, наприклад, Місяць? Одна з теорій припускає, що якщо Плутон спочатку не був в резонансі з Нептуном, то він, ймовірно, час від часу зближувався з ним набагато сильніше, і ці зближення за мільярди років впливали на Плутон, змінивши його орбіту і перетворивши його в спостережувану нині картину.

Додаткові чинники, що впливають на орбіту Плутона[ред.ред. код]

Кеплерові елементи орбіти по відношенню до основної площини

Розрахунки дозволили встановити, що протягом мільйонів років загальна природа взаємодій між Нептуном і Плутоном не змінюється[37][42]. Однак існує ще кілька резонансів і впливів, які впливають на особливості їх переміщення відносно один одного і додатково стабілізують орбіту Плутона. Крім орбітального резонансу 3:2, переважне значення мають наступні два чинники.

По-перше, аргумент перигелію Плутона близький до 90 °[42], що забезпечує досить велику дистанцію до площини екліптики і основних планет при проходженні перигелію, тим самим уникає зближення з Нептуном. Це прямий наслідок ефекту Козаі[37], який співвідносить ексцентриситет і нахил орбіти (в даному випадку орбіти Плутона), враховуючи вплив більш масивного тіла (тут - Нептуна). При цьому амплітуда лібрації Плутона щодо Нептуна складають 38 °, і кутове розділення перигелію Плутона з орбітою Нептуна завжди буде більш 52 ° (тобто 90 °-38 °). Момент, коли кутовий поділ буває найменшим, повторюється кожні 10 тис. Років.[41].

По-друге, довготи висхідних вузлів орбіт цих двох тіл (точок, де вони перетинають екліптику) практично знаходяться в резонансі з вищевказаними коливаннями. Коли ці дві довготи збігаються, тобто коли можна протягнути пряму лінію через ці 2 вузла і Сонце, перигелій Плутона складе з нею кут в 90 °, і при цьому карликова планета перебуватиме вище за все над орбітою Нептуна. Іншими словами, коли Плутон перетне проекцію орбіти Нептуна і найбільш глибоко зайде за її лінію, то він найсильніше віддалиться від її площини. Це явище називають суперрезонансом 1: 1[37].

Для того щоб зрозуміти природу лібрації, уявіть, що ви дивитеся на екліптику з віддаленої точки, де планети видно рухомими проти годинникової стрілки. Після проходження висхідного вузла Плутон знаходиться всередині орбіти Нептуна і рухається швидше, наганяючи Нептун ззаду. Сильне тяжіння між ними викликає обертальний момент, прикладений до Плутона за рахунок гравітації Нептуна. Він переводить Плутон на трохи вищу орбіту, де він рухається трохи повільніше відповідно до третього закона Кеплера. Так як орбіта Плутона змінюється, то процес поступово тягне за собою зміну перицентра і довгот Плутона (і, меншою мірою, Нептуна). Після багатьох таких циклів Плутон настільки гальмується, а Нептун настільки пришвидшується, що Нептун починає ловити Плутон на протилежному боці своєї орбіти (біля вузла, протилежного тому, з якого ми почали). Процес потім звертається, і Плутон віддає обертальний момент Нептуну доти, поки Плутон не розгониться настільки, що починає наздоганяти Нептун біля первісного вузла. Повний цикл завершується приблизно за 20 тис. Років[39][41].

Фізичні характеристики[ред.ред. код]

Великі плутіно в порівнянні за розміром, альбедо і кольором. (Плутон показаний разом з Хароном, Ніктою й Гідрою)
Ймовірна структура Плутона.
1. Замерзлий азот
2. Водний лід
3. Силікати і водний лід

Велика відстань Плутона від Землі сильно ускладнює його всебічне дослідження. Нові відомості про цю карликову планету, можливо, будуть отримані в 2015, коли очікується прибуття апарату «Нові горизонти» (New Horizons) в область Плутона[43].

Візуальні характеристики і будова[ред.ред. код]

Зоряна величина Плутона становить в середньому 15,1, в перигелії досягає 13,65[44].Для спостережень Плутона необхідний телескоп, бажано з апертурою не менше 30 см[45]. Плутон виглядає зіркоподібним і розпливчастим навіть у дуже великі телескопи, оскільки його кутовий діаметр складає всього лише 0,11". При дуже великому збільшенні Плутон виглядає світло-коричневим зі слабким відтінком жовтого[46]. Спектроскопічний аналіз Плутона показує, що його поверхня більш ніж на 98% складається з азотного льоду зі слідами метана і моноокисів вуглецю[47][48]. Відстань і можливості сучасних телескопів не дозволяють отримати якісні знімки поверхні Плутона. Фотографії, отримані космічним телескопом « Хаббл», дозволяють розрізнити лише найзагальніші деталі, і то нечітко[49]. Найкращі зображення Плутона були отримані при складанні так званих «карт яскравості», створених, завдяки спостереженням за затемненнями Плутона його супутником Хароном, що відбувалися в 1985-1990 рр[50]. Використовуючи комп'ютерну обробку, вдавалося вловити зміну поверхневого альбедо при затемненні планети її супутником. Наприклад, затемнення більш яскравої деталі поверхні виробляє великі коливання в видимій яскравості, ніж затемнення темною. Використовуючи цей метод, можна дізнатися повну середню яскравість системи Плутон-Харон і відстежити зміни яскравості протягом довгого часу. Темна смуга нижче екватора Плутона, як можна помітити, має досить складне забарвлення, що вказує на деякі, невідомі поки механізми формування поверхні Плутона[51].

Карти, складені за даними телескопа «Хаббл», свідчать про те, що поверхня Плутона вкрай неоднорідна. Про це також свідчить і крива блиску Плутона (тобто залежність його видимої яскравості від часу) і періодичні зміни в його інфрачервоному спектрі. Поверхня Плутона, звернена до Харону, містить чимало метанового льоду, в той час як протилежна сторона містить більше льоду з азоту і моноокиси вуглецю і там майже немає метанового льоду[47]. Завдяки цьому, Плутон займає друге місце як найбільш контрастний об'єкт в Сонячній системі (після Япета)[52]. Дані, отримані за допомогою космічного телескопа «Хаббл», дозволяють припустити, що щільність Плутона становить 1,8-2,1 г/см³. Ймовірно, внутрішню структуру Плутона складають 50-70% гірських порід і 50-30% льоду[48]. В умовах системи Плутона може існувати водяний лід (різновиди лід I, лід II, лід III, лід IV і лід V, а також замерзлі азот, монооксид вуглецю і метан[53].Оскільки розпад радіоактивних мінералів в підсумку нагрів б льоди досить для того, щоб вони відділилися від гірських порід, вчені припускають, що внутрішня структура Плутона диференційована - гірські породи в щільному ядрі, оточені мантією з льоду, товщина якої в такому випадку повинна буде становити приблизно 300 км[53]. Також можливо, що нагрівання продовжується і сьогодні, створюючи під поверхнею океан рідкої води[54].

Наприкінці 2011 телескопом Хаббл на Плутоні були виявлені складні вуглеводні - сильні лінії поглинання, що свідчать про присутність на поверхні карликової планети цілого ряду раніше невиявлених сполук. Також висунута гіпотеза про те, що на планеті може існувати просте життя[55].

Маса і розміри[ред.ред. код]

Земля Місяць Плутон Харон
Земля і Місяць в порівнянні з Плутоном і Хароном

Астрономи, спочатку вважаючи, що Плутон і є та сама «Планета X» Лоуелла, вирахували його масу на основі передбачуваного впливу на орбіту Нептуна і Урана. У 1955 році вважалося, що маса Плутона приблизно дорівнює масі Землі, а подальші обчислення дозволили знизити цю оцінку у 1971 році приблизно до маси Марса[56]. В 1976 Дейл Крукшенк, Карл Пілчер і Девід Моррісон з Гавайського університету вперше вирахували альбедо Плутона, знайшовши, що воно відповідає альбедо метанового льоду. Виходячи з цього було вирішено, що Плутон має бути виключно яскравим для свого розміру і тому не міг мати масу більше, ніж 1% від маси Землі[56][57].

Відкриття в 1978 році супутника Плутона - Харона - дозволило виміряти масу системи Плутона, використовуючи третій закон Кеплера. Як тільки гравітаційний вплив Харона на Плутон було обчислено, оцінки маси системи Плутон - Харон впали до 1,31 ×1022 кг, що на чверть менше маси Еріди і становить 0,24% від маси Землі[58]. Точне визначення маси Плутона зараз неможливо, тому що невідомо співвідношення мас Плутона і Харона. В даний час вважається, що маси Плутона і Харона співвідносяться в пропорції 89:11, з можливою помилкою 1%[53]. В цілому можлива помилка визначення основних параметрів Плутона і Харона становить від 1 до 10%.

До 1950 року вважалося, що по діаметру Плутон близький до Марса (тобто близько 6700 км), з огляду на те, що якби Марс був на такій же відстані від Сонця, то він теж мав би 15 зоряну величину. В 1950 Дж. Койпер виміряв за допомогою телескопа з 5-метровим об'єктивом кутовий діаметр Плутона, отримавши значення 0,23", якому відповідає діаметр в 5900 км. В ніч з 28 на 29 квітня 1965 Плутон мав покрити зірку 15-ої величини, якби його діаметр визначеному Койпером. Дванадцять обсерваторій стежили за блиском цієї зірочки, але він не ослаб. Так було встановлено, що діаметр Плутона не перевищує 5500 км. У 1978 році, після відкриття Харона, діаметр Плутона був оцінений як 2600 км. Пізніше, спостереження за Плутоном під час затемнень Плутона Хароном і Харона Плутоном 1985-1990 роках[50]дозволили встановити, що його діаметр дорівнює приблизно 2390 км[59]. В 2007 году радиус твёрдой поверхности Плутона был определён в 1161 км[60],в 2014 году — 1184 км.

З винаходом адаптивної оптики вдалося точно визначити і форму планети[61].

Серед об'єктів Сонячної системи Плутон менше за розмірами і масою не тільки в порівнянні з іншими планетами, він поступається навіть деяким їх супутникам. Наприклад, маса Плутона складає лише 0,2 від маси Місяця. Плутон менше семи природних супутників інших планет: Ганімеда, Титана, Каллісто, Іо, Місяця, Європи та Тритона. Плутон в два рази більше в діаметрі і раз на десять масивніше Церери, найбільшого об'єкта в поясі астероїдів (розташованого між орбітами Марса і Юпітера), однак, при приблизно рівних діаметрах[4][5], поступається в масі карликовій планеті Еріді з розсіяного диска, виявленої в 2005 році.

Атмосфера[ред.ред. код]

Атмосфера Плутона - тонка оболонка з азоту, метану та монооксиду вуглецю, що випаровуються з поверхневого льоду[62]. З 2000 по 2010 атмосфера значно розширилася за рахунок сублімації поверхневих льодів. На рубежі XXI століття вона простягалася на 100-135 км над поверхнею, а за результатами вимірювань 2009 - 2010 років - тягнеться більш ніж на 3000 км, що становить близько чверті відстані до Харона[63]. Термодинамічні досліди диктують наступний склад цієї атмосфери: 99% азота, трохи менше 1% моноокиси вуглецю, 0,1% метану[53]. Коли Плутон віддаляється від Сонця, його атмосфера поступово заморожується і осідає на поверхню. При наближенні Плутона до Сонця, температура близько його поверхні змушує льоди сублімуватися і перетворюватися на гази. Це створює антипарниковий ефект: подібно поту, охолоджуючому тіло при випаровуванні з поверхні шкіри, сублімація виробляє охолоджуючий ефект на поверхні Плутона. Вчені, завдяки субмілімуючому масиву недавно вирахували, що температура на поверхні Плутона 43 К (-230,1°C), що на 10 К менше, ніж очікувалося[64]. Верхня атмосфера Плутона на 50° тепліше, ніж поверхня, і становить -170°С[65]. Атмосфера Плутона була виявлена ​​в 1985 при спостереженні покриття їм зірок. Надалі факт наявності атмосфери був підтверджений інтенсивними спостереженнями за іншими покриттями в 1988. Коли об'єкт не має атмосфери, покриття зірки відбувається досить різко, у випадку ж з Плутоном зірка затемнюється поступово. Як було встановлено за коефіцієнтом поглинання світла, атмосферний тиск на Плутоні під час цих спостережень становив всього 0,15 Па, що становить лише 1/700 000 від земного[66]. В 2002 чергове покриття зірки Плутоном спостерігалося і аналізувалося командами під початком Брюно Сікарда з Паризької обсерваторії[67],Джеймсом Л. Еліотом з МТІ[68] і Джеєм Пасачоффом з Уільямстаунського коледжу (Массачусетс)[69]. Атмосферний тиск оцінювався на момент вимірів в 0,3 Па, незважаючи на те, що Плутон був далі від Сонця, ніж в 1988 році, і, таким чином, мав бути більш холодним і мати більш розріджену атмосферу. Одне з пояснень невідповідності полягає в тому, що в 1987 південний полюс Плутона вперше за 120 років вийшов з тіні, що сприяло випаровуванню додаткового азоту з полярних шапок. Тепер будуть потрібні десятиліття, щоб цей газ конденсувався з атмосфери[70]. В жовтні 2006 Дейл Крукшенк з дослідницького центру НАСА (новий науковий співробітник місії «Нові горизонти») і його колеги оголосили про відкриття при спектрографії Плутона етану на його поверхні. Етан - похідне від фотолізу або радіолізу (тобто хімічного перетворення при впливі сонячного світла і заряджених частинок) замороженого метану на поверхні Плутона; він виділяється, судячи з усього, в атмосферу[71]. В березні 2014 року були опубліковані дані, отримані Дуже великим телескопом (VLT), про атмосферу Плутона й зміст метану в ній за період з 2008 року по 2012 рік. Атмосфера складається в основному з молекулярного азоту, метану - 0,44%. Тиск атмосфери складає 15 мікробар[72]. Температура атмосфери Плутона значно вище температури його поверхні і дорівнює -180 °C[73].

Супутники[ред.ред. код]

Плутон з Хароном, фотографія «Хаббла»
Плутон і три його відомих супутника з п'яти. Плутон і Харон - два яскравих об'єкта в центрі, праворуч - дві слабких плямочки - Нікта і Гідра

Відомі п'ять природних супутників Плутона. Харон був відкритий в 1978 астрономом Джеймсом Крісті. Два маленьких супутника, Нікта і Гідра, були відкриті в 2005.[74].Четвертий супутник - Кербер - був відкритий за допомогою телескопа «Хаббл»; повідомлення про відкриття було опубліковано 20 Липня 2011 На сайті телескопа. Його розміри становлять від 13 до 34 км[11].11 липня 2012 було оголошено про відкриття п'ятого супутника Плутона, який отримав згодом ім'я Стікс.

Супутники Плутона розташовані ближче до планети, ніж супутники восьми великих планет Сонячної системи. Радіус стійких орбіт для Плутона становить 53% радіуса сфери Хілла (для прямого руху; для ретроградного руху 69%). Однак радіус орбіт відомих супутників Плутона не перевищує декількох відсотків радіусу сфери Хілла. Для порівняння, радіус орбіти одного з найдальших супутників Нептуна Псамафа становить близько 40% радіуса сфери Хілла. Дослідники характеризують супутникову систему Плутона як «дуже компактну і в значній мірі порожню»[75].

Дослідження системи Плутона телескопом «Хаббл» дозволили визначити граничні розміри можливих супутників. З упевненістю 90% можна стверджувати, що у Плутона немає супутників крупніше 12 км в діаметрі (максимум - 37 км при альбедо в 0,041) за межами 5" від диска цієї карликової планети. При цьому передбачається подібне Харону альбедо в 0,38. З упевненістю 50% можна стверджувати, що граничні розміри для таких супутників - 8 км[76].

Обертання Харона навколо Плутона, камера АМС «Нові горизонти», липень 2014

Харон[ред.ред. код]

Харон був відкритий в 1978. Він був названий на честь Харона - перевізника душ померлих через Стікс. Його діаметр, за сучасними оцінками, становить 1205 км - трохи більше половини діаметра Плутона, а співвідношення мас становить 1:8. Для порівняння, співвідношення мас Місяця і Землі дорівнює 1:81.

Спостереження покриття зірки Хароном 7 квітня 1980 дозволили отримати оцінку радіусу Харона: 585-625 км [77]. До середини 1980-х років наземними методами, в першу чергу із застосуванням спекл-інтерферометрії[50] вдалося досить точно оцінити радіус орбіти Харона, наступні спостереження орбітального телескопа «Хаббл» не надто сильно змінили ту оцінку, встановивши, що він - в межах 19 628-19 644 км[77]. У період з лютого 1985 року по жовтень 1990 спостерігалися надзвичайно рідкісні явища: поперемінні затемнення Плутона Хароном і Харона Плутоном. Вони відбуваються, коли висхідний або спадний вузол орбіти Харона опиняється між Плутоном і Сонцем, а таке трапляється приблизно кожні 124 роки. Оскільки період обертання Харона - трохи менше тижня, затемнення повторювалися кожні три доби, і за п'ять років відбулася велика серія цих подій[50]. Ці затемнення дозволили скласти «карти яскравості» і отримати хороші оцінки радіуса Плутона (1150-1200 км)[77].


В одному масштабі системи Земля - ​​Місяць і Плутон - Харон з позначеннями положення барицентрів
В одному масштабі системи Земля - ​​Місяць і Плутон - Харон з позначеннями положення барицентрів

Барицентр системи Плутон-Харон знаходиться поза поверхнею Плутона, тому деякі астрономи вважають Плутон і Харон подвійною планетою (подвійною планетною системою - такий вид взаємодій вкрай рідко зустрічається в Сонячній системі, зменшеним варіантом такої системи можна вважати астероїд (617)Патрокл [78]. Ця система також незвичайна серед інших планет, що зазнають приливного впливу: і Харон, і Плутон завжди повернені один до одного однією і тією ж стороною. Тобто з одного боку Плутона, зверненого до Харону, Харон видно як нерухомий об'єкт, а з іншого боку планети Харона не видно взагалі ніколи[79]. Особливості спектра відбиваного світла приводять до висновку, що Харон покритий водним льодом, а не метаново-азотним, як Плутон. У 2007 році спостереження обсерваторії Джеміні дозволили встановити наявність на Хароні гідратів аміаку і водяних кристалів, що, в свою чергу, дозволяє припустити наявність на Хароні кріогейзерів[80].

Згідно з проектом Резолюції 5 XXVI Генеральної асамблеї МАС ( 2006) Харону (поряд з Церерою і Ерідою) передбачалося присвоїти статус планети. У примітках до проекту резолюції вказувалося, що в такому випадку Плутон-Харон буде вважатися подвійною планетою. Однак в остаточному варіанті резолюції містилося інше рішення: було введено поняття карликова планета. До цього нового класу об'єктів були віднесені Плутон, Церера і об'єкт 2003 UB 313. Харон не був включений до числа карликових планет.

Плутон і Харон в порівнянні з місяцем (супутником Землі)[81]
им'я діаметр (км) маса (кг) радіус орбіти (км) період обертання (д)
Плутон 2306 (65 % місячного) 1,305 (7)×1022 (18 % місячного) 2040 (100) (0,6 % місячного) 6,3872 (25 % місячного)
Харон 1205 (35 % місячного) 1,52 (7)×1021 (2 % місячного) 17 530 (90) (5 % місячного)

Гідра і Нікта[ред.ред. код]

Поверхня Гідри в уявленні художника. Плутон з Хароном (справа) і Нікта (яскрава точка зліва)

Два супутника Плутона були відображені на фото астрономами, котрі працюють із космічним телескопом « Хаббл» 15 травня 2005, і отримали тимчасові позначення S/2005 P1 і S/2005 P2. 21 червня 2006 року МАС офіційно назвав нові супутники Нікта (або Плутон II, внутрішній з цих двох супутників) і Гідра (Плутон III, зовнішній супутник)[82]. Ці два маленьких супутника звертаються по орбітах, які в 2-3 рази далі орбіти Харона: Гідра розташована на відстані близько 65 тис. км від Плутона, Нікта - приблизно 50 тис. км. Вони звертаються майже в тій же площині, що і Харон, і мають орбіти, близькі до кругових. Вони знаходяться в резонансі з Хароном 4:1 (Нікта) і 6:1 (Гідра) по їх середній кутовій швидкості на орбіті[83]. Спостереження за Ніктою і Гідрою з метою визначити їх індивідуальні характеристики на даний момент тривають. Гідра іноді буває яскравіше, ніж Нікта. Це може свідчити про те, що вона більше або що окремі ділянки її поверхні краще відбивають сонячне світло. Розміри обох супутників були оцінені виходячи з їх альбедо. Спектральна подобу супутників Харону припускає альбедо 35%. Оцінка цих результатів дозволяє припускати, що діаметр Нікти - 46 км, а Гідри - 61 км. Верхні межі для їх діаметрів можуть бути оцінені, приймаючи до уваги 4% -е альбедо найтемніших об'єктів в поясі Койпера, як 137 ± 11 км і 167 ± 10 км відповідно. Маса кожного з супутників становить приблизно 0,3% від маси Харона і 0,03% від маси Плутона[84]. Відкриття двох маленьких супутників дозволяє припускати, що Плутон може мати систему кілець. Зіткнення малих тіл можуть утворювати безліч уламків, що формують кільця. Дані оптичних досліджень вдосконаленої оглядової камери на телескопі « Хаббл» свідчать про відсутність кілець. Якщо кільцева система і існує, вона або незначна, як кільця Юпітера, або складає всього близько 1000 км в ширину[85].

Кербер і Стікс[ред.ред. код]

Телескопом « Хаббл» в червні 2011 року був виявлений ще один супутник Плутона - S/2011 (134340) 1 (S/2011 P 1). Йому було присвоєно тимчасове позначення Р4. За попередніми оцінками, його діаметр становить від 13 до 34 км[86]. В липні 2013 року йому дали ім'я Кербер.

У липні 2012 року відкрито п'ятий супутник Плутона. Йому присвоїли тимчасове позначення Р5 або S/2012 (134340) 1. За попередніми оцінками, його діаметр становить від 15 до 24 км. P5 звертається навколо Плутона на середній відстані приблизно в 47 000 кілометрів, перебуваючи на орбіті, компланарній орбітам інших супутників карликової планети[87]. В липні 2013 року супутник отримав ім'я Стікс.

Кояс Койпера[ред.ред. код]

Схема відомих об'єктів в поясі Койпера і чотирьох зовнішніх планет Сонячної системи

Походження Плутона і його особливості довго були загадкою. В 1936 англійський астроном Реймонд Літлтон висловив гіпотезу, що він - супутник Нептуна, який утік, вибитий з орбіти найбільшим супутником Нептуна, Тритоном. Таке припущення піддалося сильній критиці: як говорилося вище, Плутон ніколи не підходить близько до Нептуна[88]. Починаючи з 1992 року, астрономи стали відкривати все нові і нові невеликі крижані об'єкти за орбітою Нептуна, які були подібні Плутону не тільки по орбіті, але і за розміром та складом. Ця частина зовнішньої Сонячної системи була названа в честь Джерарда Койпера, одного з астрономів, який, розмірковуючи над природою транснептунових об'єктів, припустив, що ця область є джерелом короткоперіодичних комет. Тепер астрономи вважають, що Плутон є всього лише великим об'єктом в поясі Койпера[7]. Плутон має всі особливості інших об'єктів в поясі Койпера, наприклад, таких, як комети - сонячний вітер відносить з поверхні Плутона частинки крижаного пилу, як і у комет[89]. Якби Плутон був так само близький до Сонця, як і Земля, у нього б розвинувся кометний хвіст[90]. Хоча Плутон і вважається найбільшим об'єктом у поясі, виявленим на даний момент, супутник Нептуна Тритон, який трохи більше, ніж Плутон, розділяє з ним багато геологічні, атмосферні, складові та інші властивості, і вважається об'єктом , захопленим з пояса[91]. Еріда, яка дорівнює за розмірами Плутону, не рахується об'єктом пояса. Швидше за все, вона належить до об'єктів, що становлять собою так званий розсіяний диск. Чимала кількість об'єктів пояса, як і Плутон, володіють орбітальним резонансом 3: 2 з Нептуном. Такі об'єкти називають «плутіно»[92].

Дослідження Плутона АМС[ред.ред. код]

Докладніше: New Horizons

Віддаленість Плутона і його маленька маса роблять важкими його дослідження за допомогою космічних апаратів. «Вояджер-1» міг би відвідати Плутон, але перевага була віддана прольоту поблизу супутника Сатурна - Титана, в результаті траєкторія польоту виявилася несумісною з прольотом поблизу Плутона. А у « Вояджера-2» взагалі не було можливості наблизитися до Плутона[93]. Ніяких серйозних спроб дослідити Плутон не робилося аж до останнього десятиліття XX століття. У серпні 1992 року учений Лабораторії реактивного руху Роберт Стеле подзвонив першовідкривачу Плутона Клайду Томбо з проханням дати дозвіл на відвідування його планети. «Я сказав йому: ласкаво просимо, - пізніше згадував Томбо, - проте вам належить довга і холодна подорож»[94]. Незважаючи на отриманий імпульс, НАСА скасувало в 2000 місію до Плутона і поясу Койпера «Pluto Kuiper Express», посилаючись на те, що збільшилися витрати і затримки з ракетою-носієм[95]. Після інтенсивних політичних дебатів переглянута місія до Плутона, під назвою «Нові горизонти», отримала фінансування від американського уряду в 2003[96]. Апарат «Нові горизонти» успішно запущений 19 січня 2006. Керівник цієї місії Алан Стерн підтвердив чутки про те, що частина попелу, що залишилася від кремації Клайда Томбо, померлого в 1997 році, була поміщена на корабель[97]. На початку 2007 апарат зробив гравітаційний маневр поблизу Юпітера, що додало йому додаткове прискорення. Максимальне зближення апарату з Плутоном станеться 14 липня 2015. Наукові спостереження за Плутоном почнуться за 5 місяців до цього і триватимуть, принаймні, протягом місяця з моменту прибуття.

Перший знімок Плутона з апарату «Нові обрії»

«Нові обрії» зробив перше фото Плутона ще в кінці вересня 2006 року, в цілях перевірки камери LORRI (Long Range Reconnaissance Imager)[98]. Зображення, отримані з відстані приблизно в 4,2 млрд км, підтверджують здатність апарату відслідковувати віддалені цілі, що важливо для маневрування на шляху до Плутона і іншим об'єктам в поясі Койпера.

На борту апарату є безліч різноманітної наукової апаратури, спектроскопів і приладів для отримання зображень - як для далекого зв'язку із Землею, так і для «промацування» поверхонь Плутона і Харона з метою створення карт рельєфу. Апарат проведе спектрографічне дослідження поверхонь Плутона і Харона, що дозволить вивчити глобальну геологію і морфологію, нанести на карту деталі їх поверхонь і проаналізувати атмосферу Плутона, призвести докладне фотографування поверхні.

Відкриття супутників Нікта і Гідра може означати непередбачені проблеми для польоту. Уламки від зіткнень об'єктів в поясі Койпера з супутниками при відносно низькій швидкості, необхідної для розсіювання оних, можуть створити кільце пилу навколо Плутона. Якщо «Нові горизонти» потрапить в таке кільце, він або отримає серйозні пошкодження і буде не в змозі передавати інформацію на Землю, або зовсім потерпить крах. Проте існування такого кільця всього лише гіпотеза[85].

Статус[ред.ред. код]

Міжнародний астрономічний союз присвоїв Плутону статус планети в травні 1930 (тоді передбачалося, що Плутон можна порівняти з Землею). Однак починаючи з 1992 року, коли був відкритий перший об'єкт в поясі Койпера (15760) 1992 QB1, цей статус піддавався сумнівам. Відкриття інших об'єктів в поясі Койпера лише посилили дебати. Так, 24 серпня 2006 Плутон перенесли в розряд карликових планет.

Плутон як планета[ред.ред. код]

На платівках, що відправилися з зондами «Піонер-10» і «Піонер-11» на початку 1970-х, Плутон ще згадується в якості планети Сонячної системи. Ці пластинки з анодованого алюмінію, відправлені з апаратами в далекий космос з надією, що вони будуть виявлені представниками позаземних цивілізацій, повинні їм дати уявлення про дев'ять планет Сонячної системи[99]. Апарати, що відправилися з подібним посланням в тих же 1970-х «Вояджер-1» і «Вояджер-2» також несли з собою інформацію про Плутон, як про дев'яту планету Сонячної системи[100]. Що цікаво: персонаж діснеївських мультфільмів - Плуто, що вперше з'явився на екранах в 1930, був названий на честь цієї планети[101].

У 1943 році Гленн Сіборг назвав недавно створений елемент плутонієм на честь Плутона, відповідно до традиції позначати недавно відкриті елементи в честь недавно виявлених планет: уран на честь Урана, нептуній на честь Нептуна, церій на честь малої планети Церери і паладій на честь малої планети Паллада[102].

Дебати 2000-х років[ред.ред. код]

У 2002 році був виявлений Квавар, з діаметром приблизно 1280 км - приблизно половина діаметра Плутона[103]. В 2004 була відкрита Седна з верхніми межами для діаметра в 1800 км, тоді як діаметр Плутона 2320 км[104]. Так само як Церера втратила свого часу статус планети після відкриття інших астероїдів, так, в кінцевому рахунку, і статус Плутона повинен був бути переглянутий у світлі відкриття інших подібних йому об'єктів в поясі Койпера.

29 липня 2005 було оголошено про відкриття нового транснептунового об'єкта, який отримав ім'я Еріда. Як вважалося до недавнього часу[4][5], він трохи крупніше Плутона[105]. Це був найбільший об'єкт, відкритий за орбітою Нептуна після супутника Нептуна Тритона в 1846. Першовідкривачі Еріди і преса спочатку назвали її «десята планета», хоча в той час ніякого консенсусу з цього питання не було[106]. Інші члени астрономічного співтовариства вважали відкриття Еріди найсильнішим аргументом на користь переведення Плутона в розряд малих планет[107]. Останньою відмітною ознакою Плутона залишався його великий супутник Харон і його атмосфера. Ці особливості, швидше за все, не унікальні для Плутона: у кількох інших транснептунових об'єктів є супутники, а спектральний аналіз Еріди припускає схожий з Плутоном склад поверхні, що робить вірогідним і наявність схожої атмосфери[108]. Еріда також володіє і супутником - Дисномією, відкритою в вересні 2005 року. Директора музеїв і планетаріїв, починаючи з відкриття об'єктів в поясі Койпера, іноді створювали суперечливі ситуації, виключаючи Плутон з планетарної моделі Сонячної системи. Так, наприклад, в планетарії Хейдена, відкритому після реконструкції в 2000 в Нью-Йорку, на Централ-Парк-Уест, Сонячна система була представлена з 8 планетами. Ці розбіжності були широко висвітлені в пресі[109].

Рішення МАС повторно класифікувати Плутон[ред.ред. код]

В вирішальну стадію дебати про статус Плутона перейшли в 2006 році з рішенням МАС сформувати офіційне визначення для терміну «планета». Згідно з ухваленим рішенням, є три головні умови для об'єкта, який претендує на статус планети Сонячної системи:

  1. Він повинен звертатися по орбіті навколо Сонця.
  2. Він повинен бути досить масивним, щоб прийняти форму гідростатичної рівноваги (сферичну) під дією своїх гравітаційних сил.
  3. Він повинен розчистити околиці своєї орбіти (тобто він повинен бути гравітаційною домінантою і поряд не повинно бути інших тіл порівнянного розміру, крім його власних супутників які перебувають під його гравітаційним впливом)[110][111].

Плутон не задовольняє третій умові, так як його маса становить всього лише 0,07 від маси всіх об'єктів на його орбіті. Для порівняння, маса Землі в 1,7 млн разів більше за всіх інших тіл на її орбіті[112][113].

МАС вирішив віднести Плутон одночасно до двох категорій об'єктів - до карликових планет і як прототип для транснептунових об'єктів під загальною назвою «плутіно», серед яких він був би одночасно окремим, хоча і класифікованих членом[114]. 7 сентября 2006 года МАС включил Плутон в каталог малых планет, дав ему номер 134340.[115]

Якби Плутон отримав статус малої планети відразу після відкриття, то його номер був би серед перших тисяч, а не після більш ніж 100 000. Перша після відкриття Плутона мала планета була виявлена ​​місяць потому, нею стала 1164 Кобольда; таким чином, Плутон міг би мати номер 1164. Серед астрономічного співтовариства спостерігалося деякий опір перекласифікації Плутона[116][117][118].

Алан Стерн - відповідальний дослідник місії НАСА «Нові горизонти» - публічно висміяв рішення МАС, заявивши: «з технічних причин визначення нікуди не годиться»[119]. Стерн сказав, що, якщо вже застосовувати це визначення до Землі, Марса, Юпітера і Нептуна, що розділяють свої орбіти з астероїдами, то і їх довелося б перекласифікувати і позбавляти поточного статусу[120]. Він також заявив, що так як проголосувало менше 5% астрономів, рішення не можна вважати думкою всього астрономічного співтовариства[120]. Марк Буї з Лоуелловській обсерваторії, який є одним з противників нового визначення планети, висловив свою думку на власній веб-сторінці[121]. Рішення МАС перекласифікувати підтримав Майкл Браун, астроном, який знайшов Еріду. Він сказав: «Незважаючи на цю більше схожу на цирк божевільну процедуру, ми, так чи інакше, наткнулися на відповідь. Це зажадало чимало часу. В кінцевому рахунку, наука самокорегуюча, навіть якщо в обговоренні були сильні емоції»[122].

Протести проти перекласифікації Плутона

Широка публіка по-різному сприйняла втрату Плутоном статусу планети. Більшість спокійно прийняли це рішення, деякі ж клопотали МАС в онлайн-режимі, намагаючись переконати астрономів його переглянути. Деякі члени законодавчих зборів штату Каліфорнія засудили рішення МАС, назвавши його науковою єрессю[123]. Палата представників штату Нью-Мексико оголосила, що на честь Клайда Томбо (він багато років жив у цьому штаті і працював в університеті) в Нью-Мексико Плутон завжди буде вважатися планетою, і з 13 березня 2006 щороку в штаті буде проходити так званий «день планети Плутон»[124]. Чимало людей не прийняли рішення МАС з сентиментальних причин, так як вони все життя знали Плутон як планету і продовжують так вважати незалежно від рішень МАС[125]. Опитування серед американців свідчать про те, що багато хто з них налаштований проти рішення також і тому, що Плутон аж до позбавлення статусу був єдиною планетою, відкритою американцем[126].

11 червня 2008 МАС оголосив про введення поняття плутоїд. До плутоїдів були віднесені карликові планети Плутон і Еріда, а пізніше - Макемаке і Хаумеа. Карликова планета Церера плутоїдом не є[127][128].

Оплутонити[ред.ред. код]

Американське діалектологічне суспільство визнало дієслово «to pluto» («оплутонити») «новим словом 2006 року». Нове дієслово означає «пониження в званні або цінності кого-небудь або чого-небудь, як це сталося з тепер вже колишньою планетою Плутон»[129].

Цікаві факти[ред.ред. код]

У березні 2009 року сенат штату Іллінойс прийняв рішення, що Плутон буде вважатися в штаті планетою, а день 13 березня буде в штаті днем Плутона [130][131][132].

Майбутнє системи Плутона[ред.ред. код]

З плином часу Сонце поступово витрачає запаси свого термоядерного палива, і це призведе до того, що через 1,1 млрд років воно буде сяяти на 11% яскравіше, ніж зараз[133]. Жила зона Сонячної системи до того часу зміститься за межі сучасної земної орбіти, досягнувши Марса, Юпітера, а потім Сатурна. Через 7,6-7,8 мільярда років ядро Сонця розігріється настільки, що запустить процес горіння водню в навколишній його оболонці[134]. Це призведе до різкого розширення зовнішніх оболонок Сонця і воно стане червоним гігантом. Цілком можливо, що в ті часи на Плутоні і об'єктах пояса Койпера існуватимуть умови, прийнятні для розвитку життя[135]. Плутон зможе підтримувати ці умови протягом десятків мільйонів років, до тих пір, поки Сонце не стане білим карликом і остаточно згасне[135].

У культурі[ред.ред. код]

Плутон, незважаючи на свої малі розміри та умови, малопридатні для колонізації, не уникнув уваги письменників фантастів. В 30-х роках XX століття фантастів привертав його статус знову відкритої планети, в більш пізніх творах він час від часу фігурує в якості окраїни Сонячної системи.[136]

Виноски[ред.ред. код]

  1. ...
  2. ...
  3. ...
  4. а б в «Редкое затмение поссорило Плутон с плутоидом». Мембрана. Архів оригіналу за 2012-01-24. 
  5. а б в «Former 'tenth planet' may be smaller than Pluto». New Scientist (en). 8 ноября 2010. Архів оригіналу за 2012-01-24. 
  6. Эрида оказалась не больше Плутона
  7. а б Еріда, конкуруюча з Плутоном за розміром, знаходиться в розсіяному диску. Якщо не вважати цю область частиною пояса Койпера, то Плутон стає в ньому найбільшим об'єктом.
  8. C. B. Olkin, L. H. Wasserman, O. G. Franz. The mass ratio of Charon to Pluto from Hubble Space Telescope astrometry with the fine guidance sensors // Icarus : журнал. — июль 2003. — Vol. 164. — № 1. — P. 254—259. — doi:10.1016/S0019-1035(03)00136-2 doi:10.1016/S0019-1035(03)00136-2
  9. O. Gingerich. (2006). «The Path to Defining Planets». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 13 марта 2007.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  10. B. Sicardy, W. Beisker et al. Observing Two Pluto Stellar Approaches In 2006: Results On Pluto’s Atmosphere And Detection Of Hydra // Bulletin of the American Astronomical Society. — September 2006. — Vol. 38. — P. 542.
  11. а б ««Хаббл» случайно нашел новый спутник Плутона». Lenta.ru. 20 июля 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-07-20. 
  12. «NASA’s Hubble Discovers Another Moon Around Pluto». NASA. 20 июля 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-07-20.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  13. Hubble Spots Fifth Pluto Moon — Science News
  14. «Astronomers Measure Mass of Largest Dwarf Planet». HubbleSite. 14 June 2007. Архів оригіналу за 2011-08-18. Процитовано 28 сентября 2008. 
  15. A. Akwagyiram. (2 августа 2005). «Farewell Pluto?». BBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  16. T. B. Spahr. (7 сентября 2006). «Editorial Notice». Minor Planet Electronic Circular 2006-R19. Minor Planet Center. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  17. D. Shiga. (7 сентября 2006). «Pluto added to official «minor planet» list». New Scientist. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  18. Richard Gray. (10 августа 2008). «Pluto should get back planet status, say astronomers». The Telegraph. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 августа 2008. 
  19. {{{Заголовок}}}. — Т. 2. — 50000 прим.
  20. Кравчук П. А. Рекорды природы. – Любешов: Эрудит, 1993, 216 с.: ил. ISBN 5-7707-2044-1
  21. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок pluto_guide не вказаний текст
  22. B. Mager. «The Search Continues». Pluto: The Discovery of Planet X. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 27 сентября 2008. 
  23. а б Гребеников Е. А., Рябов Ю. А. {{{Заголовок}}}. — 100 000 прим.
  24. а б в «The girl who named a planet». BBC. 13 January 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 27 сентября 2008. 
  25. K. M. Claxton. The Planet «Pluto» // Parents' Union School Diamond Jubilee Magazine : журнал. — 1891—1951 (Ambleside: PUS, 1951). — P. 30—32.
  26. The Trans-Neptunian Body: Decision to call it Pluto // The Times. — 27 May 1930. — С. 15.
  27. K. Croswell. {{{Заголовок}}}. — P. 54—55.
  28. «NASA’s Solar System Exploration: Multimedia: Gallery: Pluto’s Symbol». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 25 марта 2007. 
  29. «Planetary Linguistics». Архів оригіналу за 2007-12-17. Процитовано 12 июня 2007.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка)
  30. «Uranus, Neptune, and Pluto in Chinese, Japanese, and Vietnamese». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 24 мая 2008. 
  31. Steve Renshaw, Saori Ihara. (2000). «A Tribute to Houei Nojiri». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 12 июня 2007. 
  32. Seidelmann P. K., Harrington R. S. Planet X — The current status // Celestial Mechanics and Dynamical Astronomy : журнал. — Springer Netherlands, March 1987. — Vol. 43. — № 1—4. — P. 55—68. — ISSN 1572-9478. — doi:10.1007/BF01234554 ISSN 0923-2958 (Print), ISSN 1572-9478 (Online)
  33. K. Croswell. Hopes Fade in hunt for Planet X // New Scientist. — 30 January 1993. — P. 18.
  34. «History I: The Lowell Observatory in 20th century Astronomy». 106th Annual Meeting. History Sessions. The Astronomical Society of the Pacific. 28 June 1994. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  35. а б Gerald Jay Sussman, Jack Wisdom. Numerical evidence that the motion of Pluto is chaotic // Science. — 1988. — P. 433—437.
  36. а б Jack Wisdom, Matthew Holman. Symplectic maps for the n-body problem // Astronomical Journal. — 1991. — P. 1528—1538.
  37. а б в г X.-S. Wan, T.-Y. Huang, K. A. Innanen. The 1 : 1 Superresonance in Pluto’s Motion // The Astronomical Journal. — 2001. — P. 1155—1162.
  38. Maxwell W. Hunter II. (2004). «Unmanned scientific exploration throughout the solar system». NASA Programs, Lockheed Missiles & Space Company. Процитовано 2007-03-28. 
  39. а б в Renu Malhotra. (1997). «Pluto’s Orbit». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  40. David R. Williams. «Planetary Fact Sheet». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-31. 
  41. а б в Hannes Alfvén, Gustaf Arrhenius. (1976). «SP-345 Evolution of the Solar System». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-28. 
  42. а б Resonances in the Neptune-Pluto System // Astronomical Journal. — 1971. — С. 167.
  43. «Space Probe Heads To Pluto — Finally». CBS. 19 January 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 14 апреля 2007. 
  44. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Pluto_Fact_Sheet не вказаний текст
  45. «This month Pluto’s apparent magnitude is m=14.1. Could we see it with an 11″ reflector of focal length 3400 mm?». Singapore Science Centre. Архів оригіналу за 11 November 2005. Процитовано 2007-03-25. 
  46. M. Cuk. (September 2002). «What color is each planet?». Curious about Astronomy?. Cornell University. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-25. 
  47. а б Tobias C. Owen, Ted L. Roush et al. Surface Ices and the Atmospheric Composition of Pluto // Science. — 6 August 1993. — № 5122. — P. 745—748.
  48. а б «Pluto». SolStation. 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-28. 
  49. «Hubble Reveals Surface of Pluto for First Time». Hubblesite. 1996. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  50. а б в г Емельянов Н. В. Редкие явления в системе Плутона // Земля и Вселенная. — М.: Наука, 1989. — № 4. — С. 27—29. — ISSN 0044-3948.
  51. E. F. Young, R. P. Binzel, K. Crane. A Two-Color Map of Pluto Based on Mutual Event Lightcurves // Bulletin of the American Astronomical Society. — 2000. — P. 1083.
  52. Alan Boyle. (1999-02-11). «Pluto regains its place on the fringe». MSNBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-20. 
  53. а б в г Elkins-Tanton L. T. {{{Заголовок}}}. — P. 109, 113—115, 118. — ISBN 0-8160-5197-6.
  54. «The Inside Story». New Horizons. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 29 марта 2007. 
  55. На Плутоне замечены сложные углеводороды
  56. а б K. Croswell. {{{Заголовок}}}. — P. 57.
  57. D. R. Williams. (7 September 2006). «Pluto Fact Sheet». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-24.  Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  58. J. Davies. (2001). «Beyond Pluto (extract)». Royal Observatory, Edinburgh. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  59. D. J. Tholen, Марк В. Буйе, R. P. Binzel, M. L. Frueh. Improved Orbital and Physical Parameters for the Pluto-Charon System // Science. — 1987. — № 4814. — P. 512—514.
  60. E. F. Young, L. A. Young, M. Buie. Pluto's Radius (англ.) // Bulletin of the American Astronomical Society. — 2007. — Vol. 39. — P. 541.
  61. L. M. Close, W. J. Merline, D. J. Tholen, T. C. Owen, F. J. Roddier, C. Dumas. Adaptive optics imaging of Pluto-Charon and the discovery of a moon around the Asteroid 45 Eugenia: the potential of adaptive optics in planetary astronomy // Proceedings of The International Society for Optical Engineering. — 2000. — P. 787—795.
  62. K. Croswell. (1992). «Nitrogen in Pluto’s Atmosphere» (en). Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 27 апреля 2007. 
  63. «Атмосфера Плутона удивила учёных ростом и новым газом». Мембрана. 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 22 апреля 2011. 
  64. Ker Than. (2006). «Pluto Colder Than Expected». Space.com. Архів оригіналу за 2011-10-08. Процитовано 2011-10-08.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  65. Lower Atmosphere Of Pluto Revealed
  66. «IAUC 4097». 1985. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-10-08. 
  67. B. Sicardy, T. Widemann et al. Large changes in Pluto’s atmosphere as revealed by recent stellar occultations // Nature. — 10 июля 2003. — P. 168.
  68. «Pluto is undergoing global warming, researchers find». Massachusetts Institute of Technology. 2002-10-09. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-20. 
  69. «Williams Scientists Contribute to New Finding About Pluto». Williams College. 2003-07-09. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-20. 
  70. R. R. Britt. (2003). «Puzzling Seasons and Signs of Wind Found on Pluto». Space.com. Архів оригіналу за 2003-07-25. Процитовано 2007-03-26.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка)
  71. A. Stern. (1 November 2006). «Making Old Horizons New». The PI’s Perspective. Johns Hopkins University Applied Physics Laboratory. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-02-12. 
  72. Lellouch, E.; C. de Bergh; B. Sicardy; F. Forget; M. Vangvichith; H.-U. Käufl (13 Mar 2014). «Exploring the spatial, temporal, and vertical distribution of methane in Pluto’s atmosphere» (PDF)
  73. «Астрономы измерили температуру атмосферы Плутона». Lenta.ru. Архів оригіналу за 2012-01-24. 
  74. Guy Gugliotta. (1 ноября 2005). «Possible New Moons for Pluto». Washington Post. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-10-10. 
  75. S. A. Stern, H. A. Weaver, A. J. Steffl, M. J. Mutchler, W. J. Merline, Марк В. Буйе, E. F. Young, L. A. Young, J. R. Spencer. Characteristics and Origin of the Quadruple System at Pluto // Nature. — 2006. — P. 946—948.
  76. A. J. Steffl, M. J. Mutchler, H. A. Weaver, S. A. Stern, D. D. Durda, D. Terrell, W. J. Merline, L. A. Young, E. F. Young, Марк В. Буйе, J. R. Spencer. New Constraints on Additional Satellites of the Pluto System // The Astronomical Journal. — 2006. — P. 614—619.
  77. а б в Paul Robert Weissman, Torrence V. Johnson. {{{Заголовок}}}. — P. 545. — ISBN 978-0-12-088589-3.
  78. Derek C. Richardson, Kevin J. Walsh. (2005). «Binary Minor Planets». Department of Astronomy, University of Maryland. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  79. Leslie Young. (1997). «The Once and Future Pluto». Southwest Research Institute, Boulder, Colorado. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  80. «Charon: An ice machine in the ultimate deep freeze». Gemini Observatory. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-07-18. 
  81. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Buie06 не вказаний текст
  82. «IAU Circular No. 8723 — Satellites of Pluto». IAU. 2006-06-21. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-02-12. 
  83. F. R. Ward, R. M. Canup. Forced Resonant Migration of Pluto’s Outer Satellites by Charon // Science. — 25 августа 2006. — № 5790. — P. 1107—1109.
  84. H. A. Weaver, S. A. Stern, M. J. Mutchler, A. J. Steffl, Марк В. Буйе, W. J. Merline, J. R. Spencer, E. F. Young, L. A. Young. Discovery of two new satellites of Pluto // Nature. — 23 февраля 2006. — № 7079. — P. 943—945.
  85. а б Andrew J. Steffl, S. Alan Stern. First Constraints on Rings in the Pluto System // The Astronomical Journal. — 2007. — № 4. — P. 1485—1489.
  86. ««Хаббл» случайно нашёл новый спутник Плутона». Lenta.ru. 20 июля 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-07-20. 
  87. «Астрономы нашли пятый спутник у Плутона». Mail.ru. 11 июля 2012. Архів оригіналу за 2012-11-26. Процитовано 2012-07-11. 
  88. «Pluto’s Orbit». New Horizons. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  89. «Colossal Cousin to a Comet?». New Horizons. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-06-23. 
  90. Neil deGrasse Tyson. (1999). «Space Topics: Pluto Top Ten: Pluto Is Not a Planet». The Planetary Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-06-23. 
  91. «Neptune’s Moon Triton». The Planetary Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  92. David Jewitt. (2004). «The Plutinos». University of Hawaii. Архів оригіналу за 2007-10-11. Процитовано 2007-03-26.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка)
  93. «Voyager Frequently Asked Questions». Jet Propulsion Laboratory. 14 January 2003. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  94. Dava Sobel. (1993). «The last world». Discover magazine. Процитовано 2007-04-13.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка)
  95. Dr. David R. Williams. (2005). «Pluto Kuiper Express». NASA Goddard Space Flight Center. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  96. Robert Roy Britt. (2003). «Pluto Mission a Go! Initial Funding Secured». Space.com. Архів оригіналу за 2003-04-18. Процитовано 2007-04-13.  Проігноровано невідомий параметр |deadlink= (довідка)
  97. Dr. Alan Stern. (2006). «Happy 100th Birthday, Clyde Tombaugh». Southwest Research Institute. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-04-13. 
  98. «New Horizons, Not Quite to Jupiter, Makes First Pluto Sighting». The John Hopkins University Applied Physics Laboratory. 2006-11-28. Архів оригіналу за 2012-10-16. Процитовано 2007-03-20. 
  99. R. W. Robinett. (2001). «Spacecraft Artifacts as Physics Teaching Resources». Department of Physics, The Pennsylvania State University. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  100. «Space Topics: Voyager — The Golden Record». Planetary Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  101. Allison M. Heinrichs. (2006). «Dwarfed by comparison». Pittsburgh Tribune. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  102. David L. Clark, David E. Hobart. (2000). «Reflections on the Legacy of a Legend». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-09. 
  103. Michael E. Brown, Chadwick A. Trujillo. (2006). «Direct Measurement of the Size of the Large Kuiper Belt Object (50000) Quaoar». The American Astronomical Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  104. W. M. Grundy, K. S. Noll, D. C. Stephens. «Diverse Albedos of Small Trans-Neptunian Objects». Lowell Observatory, Space Telescope Science Institute. Процитовано 2007-03-26. 
  105. «Hubble Finds «Tenth Planet» Slightly Larger Than Pluto». 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  106. «NASA-Funded Scientists Discover Tenth Planet». Jet Propulsion Laboratory. 2005. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 22 февраля 2007. 
  107. Steven Soter. (16 August 2006). «What is a Planet?». The Astronomical Journal. Процитовано 24 августа 2006. 
  108. Mike Brown. (2006). «The discovery of 2003 UB313, the 10th planet». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 25 мая 2006.  Проігноровано невідомий параметр |published= (довідка)
  109. «Astronomer Responds to Pluto-Not-a-Planet Claim». Space.com. 2 February 2001. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  110. «IAU 2006 General Assembly: Resolutions 5 and 6». IAU. 24 August 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. 
  111. «IAU 2006 General Assembly: Result of the IAU Resolution votes». IAU (News Release — IAU0603). 24 August 2006. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 15 июня 2008. 
  112. Steven Soter. (2007). «What is a Planet?». Department of Astrophysics, American Museum of Natural History. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-02-21. 
  113. «IAU 2006 General Assembly: Result of the IAU Resolution votes». IAU. 24 August 2006. Архів оригіналу за 2011-08-17. 
  114. «Plutoid chosen as name for Solar System objects like Pluto». IAU (News Release — IAU0804). 11 June 2008. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-06-11. 
  115. Международный астрономический союз (2006-09-07). «MPC 57592». Центр Малых планет. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2012-01-14.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка)
  116. Robert Roy Britt. (24 August 2006). «Pluto Demoted: No Longer a Planet in Highly Controversial Definition». Space.com. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  117. Sal Ruibal. Astronomers question if Pluto is real planet // USA Today. — 6 January 1999.
  118. Robert Roy Britt. (21 November 2006). «Why Planets Will Never Be Defined». Space.com. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 1 декабря 2006. 
  119. Robert Roy Britt. (2006-08-24). «Scientists decide Pluto’s no longer a planet». MSNBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  120. а б David Shiga. (25 August 2006). «New planet definition sparks furore». New Scientist. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  121. Marc W. Buie. (September 2006). «My response to 2006 IAU Resolutions 5a and 6a». Lowell Observatory. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 20 марта 2007. 
  122. Dennis Overbye. (24 August 2006). «Pluto Is Demoted to «Dwarf Planet»». The New York Times. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 20 марта 2007. 
  123. DeVore, Edna (7 September 2006). «Planetary Politics: Protecting Pluto». Space.com. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-09-08. 
  124. Rehabilitating Pluto // Science. — 2007. — С. 1643.
  125. «Pluto’s still the same Pluto». IOL.co.za. 21 October 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-11-01. 
  126. ««Planet» Pluto: America’s «Eternal Embarrassment»». The Beijing News. 28 August 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-10-08. 
  127. Plutoid chosen as name for Solar System objects like Pluto // IAU (News Release — IAU0804). — 11 June 2008.
  128. Последний безымянный плутоид Солнечной системы получил имя Хаумеа
  129. American Dialect Society
  130. Illinois declares Pluto is still a planet Guardian
  131. Штат Иллинойс признал Плутон планетой Лента.ру
  132. SENAT RESOLUTION
  133. Леонид Попов. «Далёкая звезда осветила планы спасения Земли от смерти Солнца». Membrana.ru. Архів оригіналу за 2013-03-09. Процитовано 2013-03-02. 
  134. K. P. Schroder, Robert Connon Smith Distant future of the Sun and Earth revisited // Monthly Notices of the Royal Astronomical Society, 386 (2008) С. 155–163. — DOI:10.1111/j.1365-2966.2008.13022.x.
  135. а б «Уютный Плутон станет последним оазисом жизни». Грани.Ру. Архів оригіналу за 2013-03-12. Процитовано 2013-03-10. 
  136. Brian Stableford {{{Заголовок}}}. — P. 381-382. — 758 p. — ISBN 0‐415‐97460‐7.

Література[ред.ред. код]

  • Гребеников Е. А., Рябов Ю. А. Открытие Плутона // Поиски и открытия планет. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Наука, 1984. — С. 153—164. — 224 с. — (Главная редакция физико-математической литературы). — 100 000 экз.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]