Плутон (карликова планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Плутон  Pluto symbol.svg
Pluto animiert.gif
Зображення Плутона,
побудоване шляхом спостереження із Землі
змін блиску Плутона під
час затемнення його супутником Хароном,
кольори близькі до справжніх
і з максимальною роздільною здатністю
Відкриття
Відкривач Клайд Томбо
Дата відкриття 18 лютого 1930
Позначення
Названа на честь Плутон
Категорія малої планети карликова планета,
пояс Койпера
Велика піввісь 5 874 000 000 км
39,264 а. е.
Перигелій 4 437 000 000 км
29,657 а. е.
Афелій 7 311 000 000 км
48,871 а. о.
Ексцентриситет 0,24880766
Орбітальний період 248,09 років
14 164,4 сонячних діб Плутона
Середня орбітальна швидкість 4,666 км/с
Середня аномалія 14,86012204°
Нахил орбіти 17,14175° до екліптики
11,88° до екватора Сонця
Довгота висхідного вузла 110,30347°
Аргумент перицентру 113,76329°
Супутники 5
Фізичні характеристики
Середній радіус 1 153 ± 10 км
0,18 Землі
Маса (1,305 ± 0,007)×1022 кг
0,00218 маси Землі
0,178 маси Місяця
Прискорення вільного падіння
на поверхні
0,658 м/с²
0,067 g
Друга космічна швидкість 1,229 км/с
Період обертання −6,387 230 діб
6 днів 9 год 17 хв 36 с
Екваторіальна швидкість обертання 47,18 км/год
Нахил осі 119,591 ± 0,014° (до орбіти)
Пряме піднесення пн. полюса 133,046 ± 0,014°
Схилення пн. полюса −6,145 ± 0,014°
Альбедо 0,49 (Бонд)
0,66 (геом.) (змінення в 35%)
Видима зоряна величина до 13,65 (средня 15,1)
Атмосфера
Тиск на поверхні 0,30 Па (літній максимум)
Склад азот, метан

Commons-logo.svg Плутон у Вікісховищі

Плуто́н (134340 Pluto) — одна з найбільших відомих карликових планет Сонячної системи, транснептуновий об'єкт (ТНО), десяте за масою (без урахування супутників) небесне тіло, яке обертається навколо Сонця[1][2][3].

З дня свого відкриття 1930 року й до 2006 року Плутон вважали дев'ятою планетою Сонячної системи. Однак наприкінці XX і початку XXI століття в зовнішній частині Сонячної системи були відкриті інші масивні об'єкти. 24 серпня 2006 XXVI Генеральна асамблея МАС вперше дала формальне визначення терміну «планета». Плутон не задовольняв цьому визначенню, і МАС зарахував його до нової категорії карликових планет разом з Еридою й Церерою[4]. Після перекласифікації Плутон був доданий до списку малих планет і він отримав номер 134 340 у каталозі Центру малих планет (ЦМП)[5][6]. Деякі вчені продовжують вважати, що Плутон слід перекласифікувати назад до планет[7].

Загальний опис[ред.ред. код]

Спочатку Плутон класифікувався як класична планета, однак зараз він вважається карликовою планетою. Є одним з найбільших об'єктів (можливо, найбільшим) у поясі Койпера[Прим. 1].

Як і більшість об'єктів у поясі Койпера, Плутон складається здебільшого з кам'яних порід і льоду; він відносно малий: його маса менша за масу Місяця вп'ятеро, а об'єм — утричі. Орбіта Плутона має значний ексцентриситет (e=0,25, тобто, вона доволі витягнута) і значний нахил до площини екліптики (i>17°).

Через витягнутість орбіти Плутон то наближається до Сонця на відстань 29,6 а.о. (4,4 ​​млрд км) опиняється ближче, ніж Нептун, то віддаляється на 49,3 а.о. (7,4 млрд км). Плутон і його найбільший супутник Харон часто розглядають як подвійну планету, оскільки барицентр їх системи розташований поза обома об'єктами[8]. Міжнародний астрономічний союз (МАС) оголосив про намір дати формальне визначення для подвійних карликових планет, а до цього моменту Харон класифікується як супутник Плутона[9].

У Плутона є також чотири менші супутники — Нікта і Гідра, які були відкриті 2005 року[10], Кербер, відкритий 28 червня 2011 року[11][12] і Стікс, виявлений 7 липня 2012[13].

Параметри планети[ред.ред. код]

Комп'ютерна модель поверхні Плутона з атмосферною імлою, Хароном і Сонцем на небі.

Екваторіальний радіус Плутона (1500 км) приблизно вчетверо, а його маса (близько 1,31·1022 кг) у 500 разів менша від маси Землі[14]. Для густини отримані розрахункові значення близько 0,17 г/см3. Існує гіпотеза, що Плутон, подібно до низки супутників планет-гігантів, складається переважно з замерзлих летких речовин. Висловлювалися також припущення на підставі даних спектрального аналізу, що поверхня Плутона утворена прошарком метанового льоду.

1978 року з'явилося сенсаційне повідомлення: на фотографії, отриманій Дж. Крісті за допомогою 155-сантиметрового телескопа, зображення Плутона виглядало подовженим, тобто мало невеличкий виступ. Це дало підставу стверджувати, що в Плутона є досить близько розташований від нього супутник. Цей висновок пізніше одержав підтвердження на знімках із космічних апаратів. Супутник, названий Хароном (відповідно до грецької міфології, таким було ім'я перевізника душ через річку Стікс до царства Аїда), має значну масу (близько 1/30 маси планети), перебуває на відстані близько 20 000 км від центру Плутона й обертається навколо нього з періодом 6,4 земної доби, рівним періоду обертання самої планети. Таким чином, Плутон і Харон обертаються як ціле, і тому вони часто розглядаються як єдина подвійна система, що дозволяє уточнити значення мас і густини. Ще одна подія, пов'язана з системою Плутон—Харон, — це запуск космічного апарата «Нові обрії» (англ. New Horisons) у січні 2006 року. За розрахунками цей космічний апарат досягне Плутона 2015 року й планується, що він сфотографує цю подвійну систему, передасть знімки на Землю й полетить далі в пояс Койпера, можливо, досліджувати інші малі планети Сонячної системи.

31 жовтня 2005 року International Astronomical Union Circular (IAUC) офіційно повідомив про відкриття за допомогою телескопа Габбл другого й третього супутників планети. Повідомлення про це є на сайті Гарвардського Університету. Там же є фото цих двох супутників, отримане за допомогою телескопа Габбл.

Плутон помітно відрізняється від усіх далеких від Сонця планет. І за розмірами, і за багатьма іншими параметрами він скоріше нагадує астероїд (або систему з двох астероїдів).

Плутон розташований приблизно в 40 разів далі від Сонця, ніж Земля, тому, природно, потік сонячної променистої енергії на цій планеті слабший, ніж на Землі (більш ніж у півтори тисячі раз). Проте це не означає, що Плутон укритий вічною темрявою: Сонце на його небосхилі виглядає яскравішим, ніж Місяць для мешканців Землі. Але, звичайно, температура на планеті, до якої світло від Сонця йде понад п'ять годин, низька.

1988 року Дж. Елліот виявив атмосферу Плутона. В атмосфері Плутона у газоподібному стані може залишатися лише неон (легші гази через малу силу тяжіння з атмосфери вивітрюються). Діоксид вуглецю, метан і аміак тверднуть навіть за максимальної для цієї планети температури. В атмосфері Плутона можуть бути й незначні домішки аргону, і ще в менших кількостях — азоту[Джерело?]. Тиск на поверхні Плутона за наявними теоретичними оцінками становить менше 0,1 атмосфери.

Дані про магнітне поле Плутона наразі відсутні, проте за теорією бароелектричного ефекту його магнітний момент на порядок нижчий за земний. Припливні взаємодії Плутона й Харона мають призводити до виникнення також електричного поля.

Історія відкриття[ред.ред. код]

Відкриття планети Нептун й уточнення параметрів її орбіти дозволило в десятки разів зменшити розбіжності між розрахунковими значеннями й результатами спостережень (так звані нев'язки) у русі Урана. Проте цілком усунути, точніше, звести ці нев'язки до рівня, який би визначався тільки обмеженою точністю елементів орбіти й помилками спостережень, усе ще не вдавалося.

Першим звернув на це увагу американський астроном Б. Пірс 1848 року, а 1874 року інший астроном, С. Ньюком, розпочав побудову нової теорії орбіти Урану, що враховувала б вплив на цю планету з боку Юпітера, Сатурна й Нептуна. Обговорювалося й питання про можливий вплив транснептунової планети.

До цього ж питання звернувся 1879 року й французький астроном К. Фламаріон (у книзі «Популярна астрономія» ), який спирався на аналіз орбіт трьох комет. Він пророкував існування великої планети, що рухається орбітою в 43 рази більшого радіусу, ніж орбіта Землі, і здійснює повний оберт навколо Сонця за 330 років.

Проте більша, ніж попередніх дослідників, заслуга у відкритті дев'ятої планети належить П. Ловеллу. 1915 року він опублікував «Трактат про транснептунову планету», в якому подано (майже без нагадування про авторство) результати величезної зробленої ним роботи. Здійснені Ловеллом задовго до 1915 обчислення стали причиною початих ще в 1905 пошуків «Планети Х», як він її називав. Після того, як 1916 року Ловелла не стало, роботу було продовжено. Ретельне опрацювання фотографічних платівок із зображенням тих ділянок зоряного неба, де передбачалося знайти нову планету, проте, успіху тоді не здобуло. Згодом, коли Плутон уже було відкрито, знімки повторно обробили 1919 року, і на них таки виявили чотири дуже слабкі, і тому не помічені раніше, зображення цієї планети[Джерело?].

На початку 1929 до Ловеллівської обсерваторії надійшов 32,5-сантиметровий об'єктив із фокусною відстанню 169 см, що значно поліпшило можливості виявлення об'єкта, який шукали астрономи. Спостереження почалися 1 квітня, а перші дослідження платівок — у вересні 1929. Зйомка області Водолія тривала місяць за місяцем з просуванням у східному напрямку через сузір'я Риб, Овна і Тільця. Звичайний інтервал між зйомками був дві доби, проте між першим і наступним знімком ділянки Близнят (21 січня 1930), минуло на чотири дні більше. Коли 18 лютого 1930 знімки було оброблено, астроном-аматор К. Томбо, який проводив це дослідження, зміг переконатися, що відкрито нову планету. За її пересуванням протягом чотирьох днів було встановлено, що об'єкт розташований за орбітою Нептуна. Побоювання, що об'єкт пересувається швидко, тобто є якимось незвичним астероїдом або кометою, розвіялися, коли підтвердилося, що він незмінно виявляється на розрахованому місці.

12 березня 1930 директором Ловеллівської обсерваторії В. М. Слайфером було надіслано телеграму: «Систематичні багаторічні пошуки, що доповнюють дослідження Ловелла щодо транснептунової планети, призвели до виявлення об'єкта, що протягом семи тижнів мав швидкість руху і траєкторію, що узгоджуються з даними транснептунового тіла…». 13 березня 1930 Клайд Томбо оголосив про відкриття ним дев'ятої планети Сонячної системи.

Цікаво, що оголошення про відкриття нової планети збіглося з днем народження Ловелла і з 149-ю річницею відкриття Урану В. Гершелем.

Нова планета мала жовтуватий колір, що помітно відрізняється від блакитнуватого кольору Нептуна. На честь грецького бога пітьми, спроможного ставати невидимим, її назвали Плутоном. Символом планети було обрано знак, складений із латинських літер P і L, який збігається з монограмою ініціалів Персіваля Ловелла.

Відкриття Плутона з ентузіазмом зустріли астрономи, хоча були й скептичні висловлювання. На думку деяких дослідників відкриття Плутона було якоюсь мірою випадковим, тому що його маса недостатня, щоб помітно впливати на рух Урана.

Багато проблем, що стосуються Плутона, одержали розв'язання тільки на якісно новому етапі досліджень, з появою космічних апаратів.

Назва[ред.ред. код]

Право дати назву новому небесному тілу належало Ловеллівській обсерваторії. Томбо порадив Слайферу зробити це якомога швидше, поки їх не випередили. Варіанти назви почали надходити з усього світу. Констанція Ловелл, вдова Ловелла, запропонувала спочатку «Зевс», потім ім'я свого чоловіка — «Персіваль», а потім і власне ім'я. Всі подібні пропозиції були проігноровані[15].

Назву «Плутон» першою запропонувала Венеція Берні, одинадцятирічна школярка з Оксфорда[16][17].

Венеція цікавилася не тільки астрономією, але і класичною міфологією, і вирішила, що це ім'я — давньоримський варіант імені грецького бога підземного царства — підходить для такого, ймовірно, темного й холодного світу. Вона запропонувала цю назву в розмові зі своїм дідом Фолконером Мейданом (англ.), що працював у Бодліанській бібліотеці в Оксфордському університеті — Мейдан прочитав про відкриття планети в «Таймс» і за сніданком розповів про це внучці. Її пропозицію щодо назви він передав професору Герберту Тернеру (англ.), який телеграфував її колегам у США[18].

Офіційно об'єкт отримав назву 24 березня 1930 року[19]. Кожен член Ловеллівської обсерваторії міг проголосувати за коротким списком з трьох варіантів: «Мінерва» (хоча так вже було названо один з астероїдів), «Кронос» (ця назва виявилася непопулярною, була запропонована Томасом Джефферсоном Джексоном Сі  — астрономом з поганою репутацією) і «Плутон». Останній отримав усі голоси[20]. Назву було опубліковано 1 травня 1930 року[17]. Після цього Фолконер Мейдан вручив Венеції 5 фунтів стерлінгів як нагороду[17]. Астрономічним символом Плутона є монограма з літер P і L (♇), які також є ініціалами імені П. Ловелла[16][21]. Астрологічний символ Плутона нагадує символ Нептуна (Neptune symbol.svg), з тією різницею, що на місці середнього зубця в тризубі коло (Pluto's astrological symbol.svg).

У китайській, японській, корейській і в'єтнамській мовах назва Плутона перекладається як «Зоря підземного царя» (冥王星)[22][23] — цей варіант запропонував в 1930 році японський астроном Хоей Нодзірі[24]. У багатьох інших мовах використовується транслітерація «Pluto» (в українській мові — «Плутон»); проте в деяких індоарійських мовах може використовуватися ім'я бога Яма (наприклад, Ямдев в гуджараті) — охоронця пекла в буддизмі і в індуїстській міфології[22].

Пошук «Планети Ікс»[ред.ред. код]

Відразу після відкриття Плутона його тьмяність, а також відсутність у нього помітного планетного диска, викликали сумніви в тому, що він є ловеллівською «Планетою X». Всю середину XX століття оцінка маси Плутона постійно переглядалася в бік зменшення. Відкриття Харона — вперше дозволило виміряти його масу. Ця маса — приблизно 0,2% маси Землі — виявилася занадто малою, щоб бути причиною збурень орбіти Урана.

Наступні пошуки альтернативної Планети X, особливо що проводилися Робертом Гаррінгтоном (англ.)[25], не здобули успіху. Під час проходження «Вояджера-2» поблизу Нептуна 1989 року були отримані дані, за якими загальна маса Нептуна була переглянута у бік зменшення на 0,5%. 1993 року Майлс Стендіш (англ. Myles Standish) використав ці дані для перерахунку гравітаційного впливу Нептуна на Уран. У результаті невідповідності в русі Урана зникли, а з ними — й потреба в Планеті X[26]. На сьогодні переважна більшість астрономів погоджується, що ловелівська Планета Ікс не існує. 1915 року Ловелл передбачив розташування Планети X, яке було досить близьким до фактичного місця перебування Плутона на той час; проте англійський математик й астроном Ернест Браун дійшов висновку, що це було випадковим збігом, і нині ця точка зору загальноприйнята[27].

Орбіта[ред.ред. код]

Плутон щодо інших планет.
Орбіта Плутона і екліптика.

Орбіти всіх планет Сонячної системи близькі до кола (за винятком Меркурія) й становлять невеликий кут з площиною екліптики. Орбіта Плутона значно відрізняється від орбіт планет Сонячної системи. Вона нахилена до екліптики (більш ніж на 17°) і значно витягнута. Середня відстань Плутона від Сонця становить 5913000000 км, або 39,53 а. о., але через великий ексцентриситет орбіти (0,249) відстань змінюється від 4425000000 км в перигелії до 7375000000 км в афелії (29,6-49,3 а. о.) Світло долає відстань від Сонця до Плутона, відповідно, за 241 хвилину в перигелії й за 402 хвилини — в афелії. У протистоянні радіохвилям потрібно на 8 хвилин менше, щоб здолати відстань від Землі до космічного апарату, який перебуває поруч із Плутоном. Великий ексцентриситет орбіти призводить до того, що частину шляху Плутон перебуває ближче до Сонця, ніж Нептун. Останній раз це було з 7 лютого 1979 до 11 лютого 1999 року. Детальні обчислення показують, що до того Плутон займав таке положення з 11 липня 1735 до 15 вересня 1749 року, всього 14 років, тоді як з 30 квітня 1483 до 23 липня 1503 він перебував у такому стані аж 20 років. Через великий нахил орбіти Плутона до площини екліптики, орбіти Плутона й Нептуна не перетинаються. Проходячи перигелій, Плутон перебуває на 10 а. о. над площиною екліптики. До того ж, період обертання Плутона дорівнює 248,09 року. Плутон і Нептун ніколи не зближуються менш ніж на 17 а. о[28][29]. Орбіту Плутона можна передбачити на кілька мільйонів років як назад, так і наперед, але не більше. Механічний рух Плутона хаотичний й описується нелінійними рівняннями. Але щоб помітити цей хаос, необхідно спостерігати за ним досить довго. Є характерний час його розвитку, так званий час Ляпунова, який для Плутона становить 10-20 млн років. Якщо проводити спостереження протягом малих проміжків часу, буде здаватися, що рух регулярний (періодичний по еліптичній орбіті). Насправді ж орбіта з кожним періодом дещо зсувається, і за час Ляпунова зсувається настільки, що від первісної орбіти залишається лише згадка. Тому моделювати рух Плутона дуже складно[28][29].

Орбіти Нептуна і Плутона[ред.ред. код]

Погляд на орбіти Плутона (позначено червоним) і Нептуна (позначено блакитним) «зверху». Плутон періодично буває до Сонця ближче Нептуна. Затемнена ділянка орбіти показує, де орбіта Плутона нижче площини екліптики. Положення дано на квітень 2006 року.

Плутон перебуває з Нептуном в орбітальному резонансі 3:2 — на кожні три оберти Нептуна навколо Сонця припадає два оберти Плутона, весь цикл триває близько 500 років. На перший погляд здається, що Плутон має періодично наближатися до Нептуна (адже проекція його орбіти перетинається з орбітою Нептуна)[30][31][32][33].

Парадокс полягає в тому, що іноді Плутон виявляється ближчим до Урана. Причина цього — все той же резонанс. У кожному циклі, коли Плутон уперше проходить перигелій, Нептун перебуває на 50° позаду Плутона; коли Плутон вдруге буде проходити перигелій, Нептун зробить півтора оберти навколо Сонця і опиниться приблизно на тій же відстані, але вже попереду Плутона; у той же час, коли Нептун і Плутон опиняються на одній лінії з Сонцем та по один від нього бік, Плутон перебуває в афелії.

Таким чином, Плутон не наближається до Нептуна ближче 17 а. е., а з Ураном можливі зближення до 11 а. е.

Орбітальний резонанс між Плутоном і Нептуном дуже стабільний і зберігається мільйони років[34]. Навіть якби орбіта Плутона лежала в площині екліптики, зіткнення було б неможливим[32].

Взаємна стабільність орбіт свідчить проти гіпотези, що Плутон колись був супутником Нептуна й залишив його систему. Однак виникає питання: якщо Плутон ніколи не проходив близько від Нептуна, то звідки міг виникнути резонанс у карликової планети, набагато менш масивної, ніж, наприклад, Місяць? Одна з теорій припускає, що, якщо Плутон спочатку не був в резонансі з Нептуном, то він, ймовірно, час від часу зближувався з ним набагато сильніше, і ці зближення за мільярди років впливали на Плутон, змінивши його орбіту.

Додаткові чинники, що впливають на орбіту Плутона[ред.ред. код]

Кеплерові елементи орбіти стосовно основної площини.

Розрахунки дозволили встановити, що протягом мільйонів років загальна природа взаємодії між Нептуном і Плутоном не змінюється[30][35]. Однак існує ще кілька резонансів і впливів, які відображаються на особливостях їх руху одного відносно одного й додатково стабілізують орбіту Плутона. Крім орбітального резонансу 3:2, переважне значення мають наступні два чинники.

По-перше, аргумент перигелію Плутона близький до 90°[35], що забезпечує досить велику дистанцію до площини екліптики й основних планет під час проходження перигелію, тим чином уникаючи зближення з Нептуном. Це прямий наслідок ефекту Козаї[30], який зіставляє ексцентриситет і нахил орбіти (у наведеному випадку — орбіти Плутона) щодо масивнішого тіла (тут — Нептуна). При цьому амплітуда лібрації Плутона щодо Нептуна становить 38°, і кутова різниця перигелію Плутона з орбітою Нептуна завжди буде більшою, ніж 52° (тобто, 90° — 38°). Момент, коли кутова різниця буває найменшою, повторюється кожні 10 тис. років[34].

По-друге, довготи висхідних вузлів орбіт цих двох тіл (точок, де вони перетинають екліптику) практично перебувають у резонансі з вищеназваними коливаннями. Коли ці дві довготи збігаються, тобто коли можна протягнути пряму лінію через ці 2 вузли й Сонце, перигелій Плутона становитиме з нею прямий кут (90°), і при цьому карликова планета перебуватиме найвище над орбітою Нептуна. Іншими словами, коли Плутон перетне проекцію орбіти Нептуна і найглибше зайде за її лінію, то він найбільше віддалиться від її площини. Це явище називають суперрезонансом 1:1[30].

Для того щоб зрозуміти природу лібрації, уявіть, що ви дивитеся на екліптику з віддаленої точки, де планети рухаються проти годинникової стрілки. Після проходження висхідного вузла Плутон перебуває всередині орбіти Нептуна й рухається швидше, наганяючи Нептун ззаду. Сильне тяжіння між ними викликає обертальний момент, прикладений до Плутона завдяки гравітації Нептуна. Він переводить Плутон на трохи вищу орбіту, де він рухається трохи повільніше відповідно до третього закону Кеплера. Оскільки орбіта Плутона змінюється, то процес поступово тягне за собою зміну перицентра й довготи Плутона (і, меншою мірою — Нептуна). Після багатьох таких циклів Плутон настільки гальмується, а Нептун настільки пришвидшується, що Нептун починає ловити Плутон на протилежному боці своєї орбіти (біля вузла, протилежного тому, з якого ми почали). Процес потім повторюється, і Плутон віддає обертальний момент Нептуну доти, доки сам не розганяється настільки, що починає наздоганяти Нептун біля початкового вузла. Повний цикл завершується приблизно за 20 тис. років[32][34].

Фізичні характеристики[ред.ред. код]

Великі плутино в порівнянні за розміром, альбедо і кольором. (Плутон показаний разом з Хароном, Ніктою й Гідрою).
Ймовірна структура Плутона.
1. Замерзлий азот;
2. Водний лід;
3. Силікати і водний лід.

Велика відстань Плутона від Землі значно ускладнює його всебічне дослідження. Нові відомості про цю карликову планету, можливо, будуть отримані 2015 року, коли очікується прибуття до неї апарату «Нові обрії» (New Horizons)[36].

Візуальні характеристики й будова[ред.ред. код]

Зоряна величина Плутона становить в середньому 15,1, у перигелії сягає 13,65. Для спостережень Плутона необхідний телескоп, бажано з апертурою не менше 30 см[37]. Плутон виглядає зореподібним і розпливчастим навіть у дуже великі телескопи, оскільки його кутовий діаметр становить лише 0,11". При дуже великому збільшенні Плутон виглядає світло-коричневим зі слабким відтінком жовтого[38]. Спектроскопічний аналіз Плутона показує, що його поверхня більш ніж на 98% складається з азотного льоду зі слідами метану й монооксиду вуглецю[39][40]. Відстань і можливості сучасних телескопів не дозволяють отримати якісні знімки поверхні Плутона. Фотографії, отримані космічним телескопом «Габбл», дозволяють розрізнити лише найзагальніші деталі, але й ті нечітко[41]. Найкращі зображення Плутона було отримано під час складання так званих «карт яскравості», створених завдяки спостереженням за затемненнями Плутона його супутником Хароном, що відбувалися в 19851990 рр[42]. Використовуючи комп'ютерну обробку, вдавалося вловити зміну поверхневого альбедо при затемненні планети її супутником. Наприклад, затемнення яскравішої деталі поверхні викликає більші коливання блиску, ніж затемнення тьмяної. Застосовуючи цей метод, можна дізнатися повну середню яскравість системи Плутон-Харон і відстежити зміни яскравості протягом тривалого часу. Темна смуга нижче екватора Плутона, як можна помітити, має досить складне забарвлення, що вказує на якісь невідомі поки що механізми формування поверхні Плутона[43].

Карти, складені за даними телескопа «Габбл», свідчать про те, що поверхня Плутона вкрай неоднорідна. Про це також свідчить і крива блиску Плутона (тобто залежність його видимої яскравості від часу) і періодичні зміни в його інфрачервоному спектрі. Поверхня Плутона, обернена до Харона, містить чимало метанового льоду, у той час як протилежна сторона містить більше льоду з азоту і монооксиду вуглецю і там майже немає метанового[39]. Завдяки цьому Плутон є одним з найконтрастніших об'єктів у Сонячній системі (поступається лише Япету)[44]. Дані, отримані за допомогою космічного телескопа «Габбл», дозволяють припустити, що густина Плутона становить 1,8-2,1 г/см³. Ймовірно, внутрішню структуру Плутона складають 50-70% каменю і 50-30% льоду[40]. В умовах системи Плутона може існувати водяний лід (різновиди лід I, лід II, лід III, лід IV і лід V), а також замерзлі азот, монооксид вуглецю і метан[45]. Оскільки розпад радіоактивних речовин у підсумку нагрів би лід достатньо для того, щоб він відділився від гірських порід, вчені припускають, що внутрішня структура Плутона диференційована — гірські породи в щільному ядрі, оточені мантією з льоду, товщина якої в такому разі становитиме приблизно 300 км[45]. Також можливо, що нагрівання продовжується й досі, створюючи під поверхнею океан води[46].

Наприкінці 2011 телескопом «Габбл» в ультрафіолетовому спектрі Плутона були виявлені сильні лінії поглинання, що свідчать про наявність на його поверхні складних вуглеводнів чи нітрилів. Також висунута гіпотеза про те, що на планеті може існувати просте життя[47].

Маса й розміри[ред.ред. код]

Земля Місяць Плутон Харон
Земля і Місяць у порівнянні з Плутоном і Хароном.

Астрономи, спочатку вважаючи, що Плутон і є та сама «Планета Ікс» Ловелла, вирахували його масу на основі передбачуваного впливу на орбіти Нептуна й Урана. 1955 року вважалося, що маса Плутона приблизно дорівнює масі Землі, а подальші обчислення 1971 року знизили цю оцінку приблизно до маси Марса[48]. 1976 року Дейл Крукшенк, Карл Пілчер і Девід Моррісон з Гавайського університету вперше вирахували альбедо Плутона, знайшовши, що воно відповідає альбедо метанового льоду. Виходячи з цього було вирішено, що для свого розміру Плутон має бути більш яскравим і тому його маса не може перевищувати 1% маси Землі[48][49].

Відкриття Харона — дозволило виміряти масу системи Плутона, використовуючи третій закон Кеплера. Як тільки гравітаційний вплив Харона на Плутон було обчислено, оцінки маси системи Плутон — Харон знизилися до 1,31 ×1022 кг, що на чверть менше маси Ериди й становить 0,24% від маси Землі[50]. Точне визначення маси Плутона зараз неможливе, тому що невідомо співвідношення мас Плутона і Харона. Вважається, що маси Плутона і Харона співвідносяться в пропорції 89:11, з можливою помилкою 1%[45]. У цілому, можлива похибка визначення основних параметрів Плутона й Харона становить від 1 до 10%.

До 1950 року вважалося, що за діаметром Плутон близький до Марса (тобто близько 6700 км), з огляду на те, що якби Марс був на такій же відстані від Сонця, то він теж мав би 15 зоряну величину. 1950 року Дж. Койпер виміряв за допомогою телескопа з 5-метровим об'єктивом кутовий діаметр Плутона, отримавши значення 0,23", якому відповідає діаметр в 5900 км. Якщо б його діаметр дорівнював визначеному Койпером, то в ніч на 29 квітня 1965 Плутон мав покрити зорю 15-ої величини. За її блиском стежили дванадцять обсерваторій, але він не ослаб. Так було встановлено, що діаметр Плутона не перевищує 5500 км. Після відкриття Харона діаметр Плутона був оцінений як 2600 км. Пізніше спостереження за Плутоном під час затемнень Плутона Хароном і Харона Плутоном у 1985–1990 роках[42] дозволили встановити, що його діаметр дорівнює приблизно 2390 км[51]. В 2007 році радіус твердої поверхні Плутона був оцінений у 1161 км[52], у 2014 році — 1184 км.

З винаходом адаптивної оптики вдалося точно визначити й форму планети[53].

Серед об'єктів Сонячної системи Плутон менший за розмірами і масою не тільки в порівнянні з іншими планетами, він поступається навіть деяким їх супутникам. Наприклад, маса Плутона становить лише 0,2 маси Місяця. Плутон менший від семи природних супутників інших планет: Ганімеда, Титана, Каллісто, Іо, Місяця, Європи та Тритона. Плутон удвічі більший за діаметром і разів у десять масивніший від Церери, найбільшого об'єкта в поясі астероїдів (розташованого між орбітами Марса і Юпітера), однак, при приблизно рівних діаметрах[1][2], поступається за масою карликовій планеті Ериді з розсіяного диска, яку було виявлено 2005 року.

Атмосфера[ред.ред. код]

Атмосфера Плутона — тонка оболонка з азоту, метану та монооксиду вуглецю, що випаровуються з поверхневого льоду[54]. З 2000 по 2010 рік атмосфера значно розширилася завдяки сублімації поверхневих льодів. На межі XXI століття вона простягалася на 100–135 км над поверхнею, а за результатами вимірювань 2009 — 2010 років — тягнеться більш ніж на 3000 км, що становить близько чверті відстані до Харона[55]. Термодинамічні досліди визначають такий склад цієї атмосфери: 99% азоту, трохи менше 1% монооксиду вуглецю, 0,1% метану[45]. Коли Плутон віддаляється від Сонця, його атмосфера поступово замерзає й осідає на поверхню. При наближенні Плутона до Сонця температура близько його поверхні змушує льоди сублімуватися й перетворюватися на гази. Це створює антипарниковий ефект: подібно поту, який охолоджує тіло при випаровуванні з поверхні шкіри, сублімація створює охолоджувальний ефект на поверхні Плутона. Вчені завдяки Субміліметровому масиву недавно вирахували, що температура на поверхні Плутона 43 °К (-230,1 °C), що на 10 К менше, ніж очікувалося[56]. Верхня атмосфера Плутона на 50° тепліша, ніж поверхня, і становить −170°С[57]. Атмосфера Плутона була виявлена 1985 року під час спостереження покриття ним зір. Надалі факт наявності атмосфери було підтверджено інтенсивними спостереженнями за іншими покриттями 1988 року. Коли об'єкт не має атмосфери, зникнення світла від зорі відбувається досить різко, у випадку ж з Плутоном зірка затемнюється поступово. Як було встановлено за коефіцієнтом поглинання світла, атмосферний тиск на Плутоні під час цих спостережень становив всього 0,15 Па, що становить лише 1/700 000 від земного[58]. 2002 року чергове покриття Плутоном зорі спостерігали й аналізували команди під керівництвом Брюно Сікарда з Паризької обсерваторії[59], Джеймсом Л. Еліотом з МТІ[60] і Джея Пасачоффа з Вільямстаунського коледжу (Массачусетс)[61]. Атмосферний тиск на момент вимірів був оцінений у 0,3 Па, попри те, що Плутон був далі від Сонця, ніж у 1988 році, і, таким чином, мав бути більш холодним і мати більш розріджену атмосферу. Одне з пояснень невідповідності полягає в тому, що в 1987 південний полюс Плутона вперше за 120 років вийшов з тіні, що сприяло випаровуванню додаткового азоту з полярних шапок. Тепер будуть потрібні десятиліття, щоб цей газ конденсувався з атмосфери[62]. В жовтні 2006 Дейл Крукшенк з дослідницького центру НАСА (новий науковий співробітник місії «Нові обрії») і його колеги оголосили про відкриття при спектрографії Плутона метану на його поверхні. Етан — похідне від фотолізу або радіолізу (тобто хімічного перетворення при впливі сонячного світла і заряджених частинок) замороженого метану на поверхні Плутона; він виділяється, судячи з усього, в атмосферу[63]. В березні 2014 року були опубліковані дані, отримані Дуже великим телескопом (VLT), про атмосферу Плутона й вміст метану в ній за період з 2008 року по 2012 рік. Атмосфера складається в основному з молекулярного азоту, метану — 0,44%. Температура атмосфери Плутона значно вища від температури його поверхні і дорівнює −180 °C[64].

Супутники[ред.ред. код]

Плутон з Хароном, фотографія «Габбла».
Плутон і три його відомих супутники з п'яти. Плутон і Харон — два яскраві об'єкти в центрі, праворуч — дві невиразні плямки — Нікта і Гідра.

Відомі п'ять природних супутників Плутона. Харон був відкритий 1978 року астрономом Джеймсом Крісті. Два маленькі супутники, Нікта і Гідра, були відкриті 2005 року[65].Четвертий супутник — Кербер — було відкрито за допомогою телескопа «Габбл»; повідомлення про відкриття було опубліковано 20 липня 2011 на сайті телескопа. Його розміри становлять від 13 до 34 км[11].11 липня 2012 було оголошено про відкриття п'ятого супутника Плутона, який згодом отримав назву Стікс.

Супутники Плутона розташовані ближче до планети, ніж супутники восьми великих планет Сонячної системи. Радіус стійких орбіт для Плутона становить 53% радіуса сфери Хілла (для прямого руху; для ретроградного руху 69%). Однак радіус орбіт відомих супутників Плутона не перевищує декількох відсотків радіусу сфери Хілла. Для порівняння, радіус орбіти одного з найдальших супутників Нептуна — Псамафи становить близько 40% радіуса сфери Хілла. Дослідники характеризують супутникову систему Плутона як «дуже компактну і значною мірою порожню»[66].

Дослідження системи Плутона телескопом «Габбл» дозволили визначити граничні розміри можливих супутників. З упевненістю 90% можна стверджувати, що в Плутона немає інших супутників більших, ніж 12 км у діаметрі за межами 5" від диска цієї карликової планети. При цьому передбачається, що їх альбедо подібне до Харона (0,38) (при альбедо 0,041 максимальний розмір становитиме 37 км). З упевненістю 50% можна стверджувати, що граничні розміри для таких супутників — 8 км[67].

Обертання Харона навколо Плутона, камера АМС «Нові обрії», липень 2014.

Харон[ред.ред. код]

Харон було відкрито 1978 року. Його названо на честь Харона — перевізника душ померлих через Стікс. Діаметр Харона, за сучасними оцінками, становить 1205 км — трохи більше половини діаметра Плутона, а співвідношення мас — 1:8. Для порівняння, співвідношення мас Місяця і Землі дорівнює 1:81.

Спостереження 7 квітня 1980 покриття Хароном зорі дозволили отримати оцінку радіусу Харона: 585–625 км[68]. До середини 1980-х років наземними методами, в першу чергу із застосуванням спекл-інтерферометрії[42] вдалося досить точно оцінити радіус орбіти Харона, подальші спостереження орбітального телескопа «Габбл» не дуже змінили ту оцінку в межах 19 628-19 644 км[68]. У період з лютого 1985 року по жовтень 1990 спостерігалися надзвичайно рідкісні явища: почергові затемнення Плутона Хароном і Харона Плутоном. Вони відбуваються, коли висхідний або спадний вузол орбіти Харона опиняється між Плутоном і Сонцем, а таке трапляється приблизно кожні 124 роки. Оскільки період обертання Харона — трохи менше тижня, затемнення повторювалися кожні три доби, і за п'ять років відбулася велика серія цих подій[42]. Ці затемнення дозволили скласти «карти яскравості» і отримати добрі оцінки радіусу Плутона (1150–1200 км)[68].


В одному масштабі системи Земля - ​​Місяць і Плутон - Харон з позначеннями положення барицентрів.
В одному масштабі системи Земля - ​​Місяць і Плутон - Харон з позначеннями положення барицентрів.

Барицентр системи Плутон-Харон перебуває поза тілом Плутона, тому деякі астрономи вважають Плутон і Харон подвійною планетою (подвійною планетною системою — такий вид взаємодій украй рідко зустрічається в Сонячній системі, зменшеним варіантом такої системи можна вважати астероїд (617) Патрокл[69]. Ця система також незвичайна серед інших планет, що зазнають припливного впливу: Харон і Плутон завжди обернені один до одного одним і тим же боком. Тобто, з того боку Плутона, який обернено до Харона, супутник видно завжди (як нерухомий об'єкт), а з іншого боку планети супутника не видно взагалі ніколи[70]. Особливості спектра відбитого світла призводять до висновку, що Харон покритий водяним льодом, а не метаново-азотним, як Плутон. У 2007 році спостереження обсерваторії Джеміні дозволили встановити наявність на Хароні гідратів аміаку і водяних кристалів, що, у свою чергу, дозволяє припустити наявність на Хароні кріогейзерів[71].

Згідно з проектом Резолюції 5 XXVI Генеральної асамблеї МАС (2006) Харону (поряд з Церерою й Еридою) передбачалося присвоїти статус планети. У примітках до проекту резолюції вказувалося, що в такому випадку Плутон-Харон буде вважатися подвійною планетою. Однак в остаточному варіанті резолюції містилося інше рішення: було введено поняття карликова планета. До цього нового класу об'єктів були віднесені Плутон, Церера й об'єкт 2003 UB313 (Ерида). Харон не був включений до числа карликових планет.

Плутон і Харон у порівнянні з Місяцем
Ім'я Діаметр (км) Маса (кг) Радіус орбіти (км) Період обертання (д)
Плутон 2306 (65% місячного) 1,305 (7)×1022 (18% місячного) 2040 (100) (0,6% місячного) 6,3872 (25% місячного)
Харон 1205 (35% місячного) 1,52 (7)×1021 (2% місячного) 17 530 (90) (5% місячного)

Гідра й Нікта[ред.ред. код]

Поверхня Гідри в уявленні художника. Плутон з Хароном (справа) і Ніктою (яскрава точка зліва).

Два супутники Плутона були знайдені на фото астрономами, котрі працюють із космічним телескопом «Габбл», 15 травня 2005, й отримали тимчасові позначення S/2005 P1 і S/2005 P2. 21 червня 2006 року МАС офіційно назвав нові супутники Нікта (або Плутон II, внутрішній з цих двох супутників) і Гідра (Плутон III, зовнішній супутник)[72]. Ці два маленькі супутники обертаються удвічі-втричі далі орбіти Харона: Гідра розташована на відстані близько 65 тис. км від Плутона, Нікта — приблизно 50 тис. км. Вони рухаються майже в тій самій площині, що й Харон, і мають орбіти, близькі до кругових. За їх середньою кутовою швидкістю на орбіті визначено, що вони перебувають у резонансі з Хароном: 4:1 (Нікта) і 6:1 (Гідра)[73]. Спостереження за Ніктою і Гідрою з метою визначити їх індивідуальні характеристики наразі тривають. Гідра іноді буває яскравішою за Нікту. Це може свідчити про те, що вона більша або що окремі ділянки її поверхні краще відбивають сонячне світло. Розміри обох супутників були оцінені, виходячи з їх альбедо. Спектральна схожість з Хароном припускає альбедо 35%. Оцінка цих результатів дозволяє припускати, що діаметр Нікти — 46 км, а Гідри — 61 км. Верхню межу їх діаметрів може бути оцінено (виходячи з альбедо найтемніших об'єктів у поясі Койпера — 4%) як 137 ± 11 км і 167 ± 10 км відповідно. Маса кожного з супутників становить приблизно 0,3% від маси Харона і 0,03% від маси Плутона[74]. Відкриття двох маленьких супутників дозволяє припускати, що Плутон може мати систему кілець. Зіткнення малих тіл можуть утворювати багато уламків, що утворюють кільця. Дані оптичних досліджень вдосконаленої оглядової камери на телескопі «Габбл» свідчать про відсутність кілець. Якщо кільцева система й існує, вона або незначна, як кільця Юпітера, або становить лише близько 1000 км у ширину[75].

Кербер і Стікс[ред.ред. код]

Телескопом «Габбл» у червні 2011 року виявлено ще один супутник Плутона — S/2011 (134340) 1 (S/2011 P 1). Йому було надано тимчасове позначення Р4. За попередніми оцінками, його діаметр становить від 13 до 34 км[76]. У липні 2013 року йому дали назву Кербер.

У липні 2012 року відкрито п'ятий супутник Плутона. Йому надали тимчасове позначення Р5 або S/2012 (134340) 1. За попередніми оцінками, його діаметр становить від 15 до 24 км. P5 обертається навколо Плутона на середній відстані приблизно 47 000 кілометрів, перебуваючи на орбіті, компланарній орбітам інших супутників карликової планети[77]. У липні 2013 року супутник отримав назву Стікс.

Пояс Койпера[ред.ред. код]

Схема відомих об'єктів в поясі Койпера і чотирьох зовнішніх планет Сонячної системи.

Походження Плутона та його особливості довго були загадкою. 1936 року англійський астроном Реймонд Літлтон висловив гіпотезу, що він є колишнім супутником Нептуна, який «утік», був вибитий з орбіти найбільшим супутником Нептуна, Тритоном. Таке припущення піддавалося сильній критиці: як зазначалося, Плутон ніколи не наближається до Нептуна[78]. Починаючи з 1992 року, астрономи стали відкривати все нові й нові невеликі крижані об'єкти за орбітою Нептуна, які були подібні до Плутона не лише орбітою, але й розміром та складом. Ця частина зовнішньої Сонячної системи була названа на честь Джерарда Койпера, одного з астрономів, який, розмірковуючи над природою транснептунових об'єктів, припустив, що ця область є джерелом короткоперіодичних комет. Тепер астрономи вважають, що Плутон є всього лише великим об'єктом у поясі Койпера[Прим. 1]. Плутон має всі особливості інших об'єктів поясу Койпера, наприклад, таких, як комети — сонячний вітер відносить з поверхні Плутона частинки крижаного пилу, як і у комет[79]. Якби Плутон був так само близький до Сонця, як і Земля, у нього б розвинувся кометний хвіст[80]. Хоча Плутон і вважається найбільшим об'єктом у поясі, виявленим на цей час, супутник Нептуна Тритон, який трохи більший Плутона, поділяє з ним багато геологічних, атмосферних складових та інших властивостей, і вважається об'єктом, захопленим з пояса[81]. Ерида, яка дорівнює за розмірами Плутону, не вважається об'єктом пояса. Швидше за все, вона належить до об'єктів, що складають так званий розсіяний диск. Чимала кількість об'єктів пояса, як і Плутон, мають орбітальний Резонанс 3 : 2 з Нептуном. Такі об'єкти називають «плутино»[82].

Дослідження Плутона АМС[ред.ред. код]

Докладніше: New Horizons
Обертання Нікти й Гідри навколо Плутона й Харона, січень-лютий 2015

Віддаленість Плутона і його невелика маса роблять важкими його дослідження за допомогою космічних апаратів. «Вояджер-1» міг би відвідати Плутон, але перевагу було надано прольоту поблизу супутника Сатурна — Титана. Траєкторія польоту виявилася несумісною з прольотом поблизу Плутона. У «Вояджера-2» взагалі не було можливості наблизитися до Плутона[83]. Ніяких серйозних спроб дослідити Плутон не робилося аж до останнього десятиріччя XX століття. У серпні 1992 року вчений Лабораторії реактивного руху Роберт Стеле зателефонував першовідкривачу Плутона Клайду Томбо з проханням надати дозвіл на відвідання його планети. Пізніше Томбо згадував: «Я сказав йому: ласкаво просимо, але це буде довга й холодна подорож»[84]. Попри отриманий імпульс, НАСА скасувало в 2000 місію до Плутона і поясу Койпера «Pluto Kuiper Express», посилаючись на те, що збільшилися витрати й сталися затримки з ракетою-носієм[85]. Після інтенсивних політичних дебатів місію до Плутона було переглянуто, під назвою «Нові обрії» вона отримала фінансування американського уряду 2003 року[86]. Апарат «Нові обрії» успішно запущено 19 січня 2006. Керівник цієї місії Алан Стерн підтвердив чутки про те, що частину попелу, який лишився після кремації померлого 1997 року Клайда Томбо, покладено в космічний апарат[87]. На початку 2007 апарат зробив гравітаційний маневр поблизу Юпітера, що надало йому додаткового прискорення. Найтісніше наближення апарату до Плутона відбудеться 14 липня 2015. Спостереження Плутона почнуться за 5 місяців до того й триватимуть, принаймні, ще протягом місяця після зближення.

Перший знімок Плутона з апарату «Нові обрії».

Апарат «Нові обрії» зробив перше фото Плутона ще наприкінці вересня 2006 року, з метою перевірки камери LORRI (Long Range Reconnaissance Imager)[88]. Зображення, отримані з відстані приблизно в 4,2 млрд км, підтверджують здатність апарату відстежувати віддалені цілі, що важливо для маневрування на шляху до Плутона та інших об'єктів у поясі Койпера.

На борту апарату є багато різноманітної наукової апаратури, спектроскопів і приладів для отримання зображень — як для далекого зв'язку із Землею, так і для «промацування» поверхонь Плутона і Харона з метою створення карт рельєфу. Апарат проведе спектрографічне дослідження поверхонь Плутона й Харона, що дозволить вивчити глобальну геологію й морфологію, нанести на карту деталі їх поверхонь і проаналізувати атмосферу Плутона, зробити докладне фотографування поверхні.

Відкриття супутників Нікта і Гідра може означати непередбачені проблеми для польоту. Уламки від зіткнень об'єктів у поясі Койпера з супутниками на порівняно низькій швидкості, можуть створити кільце пилу навколо Плутона. Якщо «Нові обрії» потрапить у таке кільце, він або отримає серйозні ушкодження й не зможе передавати інформацію на Землю, або взагалі вийде з ладу. Однак існування такого кільця залишається лише гіпотезою[75].

На основі серій зображень з апарату «Нові обрії» в період з 27 січня до 8 лютого 2015 року було відтворено рух супутників Нікта й Гідра навколо Плутона й Харона[89].


Хронологія подій КА «Нові обрії» по відношенню до Плутона.
Хронологія подій КА «Нові обрії» по відношенню до Плутона.

Апарат «Нові обрії» почав робити фотографії, коли перебував більш ніж за 203 млн км (126 млн миль) від Плутона. На фото видно Плутон і його найбільший супутник Харон.

Січень 2015: New Horizons робить світлини Плутона та його найбільшого супутника - Харона. 

Статус[ред.ред. код]

Міжнародний астрономічний союз надав Плутону статус планети в травні 1930 (тоді передбачалося, що Плутон можна порівняти з Землею). Однак починаючи з 1992 року, коли був відкритий перший об'єкт в поясі Койпера (15760) 1992 QB1, цей статус піддавався сумнівам. Відкриття інших об'єктів у поясі Койпера лише посилили дебати. 24 серпня 2006 Плутон перенесли до категорії карликових планет.

Плутон як планета[ред.ред. код]

На платівках, що відправилися з зондами «Піонер-10» і «Піонер-11» на початку 1970-х, Плутон ще згадується як планети Сонячної системи. Ці пластинки з анодованого алюмінію, надіслані з апаратами в далекий космос із надією, що їх виявлять представниками позаземних цивілізацій, мають надати їм уявлення про дев'ять планет Сонячної системи[90]. Апарати, що відправилися з подібним посланням в тих же 1970-х «Вояджер-1» і «Вояджер-2» також несли з собою інформацію про Плутон, як про дев'яту планету Сонячної системи[91].

1943 року Гленн Сіборг назвав нещодавно відкритий ним хімічний елемент плутонієм на честь Плутона, відповідно до традиції називати відкриті елементи назвами планет: уран на честь Урана, нептуній на честь Нептуна, церій на честь малої планети Церери і паладій на честь малої планети Паллада[92].

Дебати 2000-х років[ред.ред. код]

2002 року в поясі Койпера було виявлено Квавар діаметром приблизно 1280 км — це приблизно половина діаметра Плутона[93]. 2004 року було відкрито Седну з верхньою межею діаметра 1800 км (діаметр Плутона — 2320 км)[94]. Так само як Церера втратила свого часу статус планети після відкриття інших астероїдів, так, зрештою, і статус Плутона потребував перегляду у світлі відкриття інших подібних йому об'єктів у поясі Койпера.

29 липня 2005 було оголошено про відкриття нового транснептунового об'єкта, який пізніше отримав назву Ерида. Як вважалося донедавна[1][2], вона трохи більша Плутона[95]. Це був найбільший об'єкт, відкритий за орбітою Нептуна після його супутника — Тритона. Першовідкривачі Ериди й преса спочатку назвали її «десятою планетою», хоча на той час консенсусу з цього питання не було[96]. Інші члени астрономічного співтовариства вважали відкриття Ериди найсильнішим аргументом на користь переведення Плутона до категорії малих планет[97]. Останньою визначною ознакою Плутона залишався його великий супутник Харон і його атмосфера. Однак, швидше за все, ці особливості не унікальні для Плутона: у кількох інших транснептунових об'єктів є супутники, а спектральний аналіз Ериди припускає схожий з Плутоном склад поверхні, що робить вірогідною наявність схожої атмосфери[98]. Ерида також має супутник — Дизномію, відкриту у вересні 2005 року. Директори музеїв і планетаріїв, починаючи з відкриття об'єктів у поясі Койпера, іноді створювали суперечливі ситуації, виключаючи Плутон з планетарної моделі Сонячної системи. Так, наприклад, у планетарії Хейдена, відкритому після реконструкції 2000 року в Нью-Йорку, на Централ-Парк-Уест, Сонячна система була зображена в складі восьми планет. Ці розбіжності були широко висвітлені в пресі[99].

Рішення МАС повторно класифікувати Плутон[ред.ред. код]

Вирішальна стадія дебатів щодо статусу Плутона настала 2006 року. На затвердження Генеральної асамблеї МАС було подано формальне визначення терміну «планета». Планетами пропонувалося вважати тіла, які мають досить велику масу, щоб під дією власної гравітації набути кулястої форми, та обертаються навколо Сонця. Другу частину визначення було додано, щоб великі супутники (такі як Місяць) не отримали окремого статусу планет. Відповідно до поданої пропозиції кількість планет у Сонячній системі мала б збільшитися до дванадцяти. Однак таку пропозицію підтримало менше чверті делегатів. Після жвавої кількаденної дискусії було запропоновано альтернативні варіанти визначення. Кінець-кінцем було ухвалено рішення, за яким планета Сонячної системи має задовольняти трьом головним умовам:

  1. Вона має обертатися навколо Сонця.
  2. Вона має бути досить масивною, щоб під дією своїх гравітаційних сил набути гідростатично рівноважної кулястої форми.
  3. Вона має розчистити околиці своєї орбіти (тобто бути гравітаційною домінантою й поряд із нею не має бути інших тіл порівнянного розміру, крім супутників, які перебувають під її гравітаційним впливом)[100][101].

Плутон не задовольняє третій умові, бо його маса становить всього лише 0,07 від маси всіх об'єктів в околиці його орбіти. Для порівняння, маса Землі в 1,7 млн разів більша за масу всіх інших тіл поблизу. Для таких об'єктів (які доволі масивні, але не домінують на своїх орбітах) було запроваджено нове поняття карликової планети[102][101].

Водночас МАС вирішив підкреслити особливий статус Плутона й визначив його прототипом нової категорії транснептунових об'єктів[100]. 2008 року вони отримали назву плутоїдів[103].
7 вересня 2006 року МАС включив Плутон до каталогу малих планет, надавши йому номер 134340[104] . Якби Плутон отримав статус малої планети відразу після відкриття, то його номер був би серед перших тисяч. Мала планета Кобольда, яку було виявлено 19 березня 1930 року (​​через місяць після відкриття Плутона), отримала номер 1164 і саме цей номер міг би отримати Плутон.

Серед астрономічної спільноти спостерігався деякий опір перекласифікації Плутона[105][106][107].

Алан Стерн — відповідальний дослідник місії НАСА «Нові обрії» — публічно висміяв рішення МАС, заявивши: «з технічних причин визначення нікуди не годиться»[108]. Стерн сказав, що, якщо вже застосовувати це визначення до Землі, Марса, Юпітера й Нептуна, що розділяють свої орбіти з астероїдами, то й їх довелося б перекласифікувати й позбавляти поточного статусу[109]. Він також сказав, що оскільки проголосувало менше 5% астрономів, рішення не можна вважати думкою всього астрономічного співтовариства[109]. Марк Буї з Ловеллівської обсерваторії, який є одним з противників нового визначення планети, висловив свою думку на власній веб-сторінці[110]. Рішення МАС перекласифікувати підтримав Майкл Браун, астроном, який знайшов Ериду. Він сказав: «Попри цю більше схожу на цирк божевільну процедуру, ми, так чи інакше, натрапили на відповідь. Це зажадало чимало часу. Зрештою, наука самокорегуюча, навіть якщо в обговоренні були сильні емоції»[111].

Протести проти перекласифікації Плутона.

Широка публіка по-різному сприйняла втрату Плутоном статусу планети. Більшість людей сприйняли це рішення спокійно, деякі ж клопотали МАС в онлайн-режимі, намагаючись переконати астрономів його переглянути. Деякі члени законодавчих зборів штату Каліфорнія засудили рішення МАС, назвавши його науковою єрессю[112]. Палата представників штату Нью-Мексико оголосила, що на честь Клайда Томбо (він багато років жив у цьому штаті й працював в університеті) в Нью-Мексико Плутон завжди буде вважатися планетою, і з 13 березня 2006 щороку в штаті буде проходити так званий «день планети Плутон»[113]. Чимало людей не прийняли рішення МАС з сентиментальних причин, бо вони все життя знали Плутон як планету й продовжують так вважати незалежно від рішень МАС[114]. Опитування серед американців свідчать про те, що багато хто з них налаштований проти рішення також і тому, що Плутон до позбавлення статусу був єдиною планетою, відкритою американцем[115].

11 червня 2008 МАС оголосив про введення поняття плутоїд. До плутоїдів віднесли карликові планети Плутон і Ериду, а пізніше — Макемаке й Хаумеа. Карликова планета Церера плутоїдом не є[103][116].

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • У березні 2009 року сенат штату Іллінойс прийняв рішення, що Плутон буде вважатися в штаті планетою, а день 13 березня буде в штаті днем Плутона[117][118][119].
  • Американське діалектологічне суспільство визнало дієслово «to pluto» («оплутонити») «новим словом 2006 року». Нове дієслово означає «пониження в званні або цінності кого-небудь або чого-небудь, як це сталося з тепер вже колишньою планетою Плутон»[120]
  • З плином часу Сонце поступово витрачає запаси свого термоядерного палива, і це призведе до того, що через 1,1 млрд років воно буде сяяти на 11% яскравіше, ніж зараз[121]. Жила зона Сонячної системи до того часу зсунеться за межі сучасної земної орбіти, досягнувши Марса, Юпітера, а потім Сатурна. Через 7,6-7,8 мільярда років ядро Сонця розігріється настільки, що почнеться процес горіння водню в оболонці навколо нього[122]. Це призведе до різкого розширення зовнішніх оболонок Сонця й воно стане червоним гігантом. Цілком можливо, що в ті часи на Плутоні й об'єктах пояса Койпера існуватимуть умови, прийнятні для розвитку життя[123]. Плутон зможе підтримувати ці умови протягом десятків мільйонів років, доти, доки Сонце не стане білим карликом і остаточно згасне[123].
  • У серпні 2113 Плутон вперше від його відкриття досягне афелію.
  • 2178 — Плутон вперше від його відкриття завершить повний оберт навколо Сонця.

Плутон у культурі[ред.ред. код]

  • Від назви Плутона походить назва хімічного елементу плутонію[124].
  • Персонаж диснеївських мультфільмів — Плуто, з'явився на екранах 1930 року, наступного після відкриття планети. Його ім'я теж походить від назви планети[125].

Література[ред.ред. код]

Плутон, попри свої малі розміри та умови, малопридатні для колонізації, не уникнув уваги письменників-фантастів. У 30-х роках XX століття фантастів привертав його статус щойно відкритої планети, у пізніших творах він час від часу фігурує як закрайок Сонячної системи.[126]. Зокрема, на Плутоні настає кульмінація подій повісті Ларрі Нівена «Світ птавів[en]» (1966 рік).

Філателія[ред.ред. код]

Плутону та його відкриттю присвячено кілька поштових марок різних країн, а також поштовий блок. До 50-річчя відкриття Плутона, 1980 року, було випущено марку Коморських островів. Крім пам'ятного напису, на ній зображено планету, Кеплера й Коперника. 10 березня 1982 відбувся парад планет — всі дев'ять планет вишикувалися по один бік від Сонця. Цій події було присвячено кілька поштових випусків: 1981 року Румунія випустила серію поштових марок, присвячених параду планет, на кожній марці — напис румунською мовою «1982 ALINIERIA PLANETELOR» («Парад планет 1982»), на одній з марок серії представлені Нептун і Плутон; як дев'ята планета Сонячної системи, Плутон, поряд з іншими вісьмома планетами й Сонцем зображений на марці КНР 1982 року, вказана дата параду планет. 1991 року в США була випущена серія марок, присвячених дослідженню планет Сонячної системи й Місяця, одна з марок була присвячена Плутону, на ній — зображення Плутона й підпис англійською мовою: «PLUTO NOT YET EXPLORED» («Плутон ще не досліджений»). Напередодні XXI століття, 1999 року, республікою Чад випущено поштовий блок із серії «Міленіум», присвячений відкриттю Плутона, марка в блоці — з написом французькою мовою «1930 — Découverte de la planète Pluton» («1930 — відкриття планети Плутон»), вона була також випущена в малому аркуші з вісьмома іншими марками, присвяченими періоду 19251949 рр.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Ерида, яка змагається з Плутоном за розмірами, належить до розсіяного диску. Якщо не вважати диск частиною пояса Койпера, то Плутон буде в ньому найбільшим об'єктом серед відомих.

Джерела[ред.ред. код]

  1. а б в «Редкое затмение поссорило Плутон с плутоидом». Мембрана. Архів оригіналу за 2012-01-24. 
  2. а б в «Former 'tenth planet' may be smaller than Pluto». New Scientist (en). 8 ноября 2010. Архів оригіналу за 2012-01-24. 
  3. Эрида оказалась не больше Плутона
  4. A. Akwagyiram. (2 августа 2005). «Farewell Pluto?». BBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  5. T. B. Spahr. (7 сентября 2006). «Editorial Notice». Minor Planet Electronic Circular 2006-R19. Minor Planet Center. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  6. D. Shiga. (7 сентября 2006). «Pluto added to official «minor planet» list». New Scientist. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  7. Richard Gray. (10 августа 2008). «Pluto should get back planet status, say astronomers». The Telegraph. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 августа 2008. 
  8. C. B. Olkin, L. H. Wasserman, O. G. Franz. The mass ratio of Charon to Pluto from Hubble Space Telescope astrometry with the fine guidance sensors // Icarus. — July 2003. — Vol. 164. — № 1. — P. 254—259. — doi:10.1016/S0019-1035(03)00136-2
  9. O. Gingerich. (2006). «The Path to Defining Planets». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 13 марта 2007. 
  10. B. Sicardy, W. Beisker et al. Observing Two Pluto Stellar Approaches In 2006: Results On Pluto’s Atmosphere And Detection Of Hydra // Bulletin of the American Astronomical Society. — September 2006. — Vol. 38. — P. 542.
  11. а б ««Хаббл» случайно нашел новый спутник Плутона». Lenta.ru. 20 июля 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-07-20. 
  12. «NASA’s Hubble Discovers Another Moon Around Pluto» (en). NASA. 20 июля 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-07-20. 
  13. Hubble Spots Fifth Pluto Moon — Science News
  14. Кравчук П. А. Рекорды природы. – Любешов: Эрудит, 1993, 216 с.: ил. ISBN 5-7707-2044-1
  15. B. Mager. «The Search Continues». Pluto: The Discovery of Planet X. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 27 сентября 2008. 
  16. а б Гребеников Е. А., Рябов Ю. А. Поиски и открытия планет. — 100 000 прим.
  17. а б в «The girl who named a planet». BBC. 13 January 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 27 сентября 2008. 
  18. K. M. Claxton. The Planet «Pluto» // Parents' Union School Diamond Jubilee Magazine : журнал. — 1891—1951 (Ambleside: PUS, 1951). — P. 30—32.
  19. The Trans-Neptunian Body: Decision to call it Pluto // The Times. — 27 May 1930. — С. 15.
  20. K. Croswell. Planet Quest. Указ. соч. — P. 54—55.
  21. «NASA’s Solar System Exploration: Multimedia: Gallery: Pluto’s Symbol». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 25 марта 2007. 
  22. а б «Planetary Linguistics». Архів оригіналу за 2007-12-17. Процитовано 12 июня 2007. 
  23. «Uranus, Neptune, and Pluto in Chinese, Japanese, and Vietnamese». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 24 мая 2008. 
  24. Steve Renshaw, Saori Ihara. (2000). «A Tribute to Houei Nojiri». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 12 июня 2007. 
  25. Seidelmann P. K., Harrington R. S. Planet X — The current status // Celestial Mechanics and Dynamical Astronomy : журнал. — Springer Netherlands, March 1987. — Vol. 43. — № 1—4. — P. 55—68. — ISSN 1572-9478. — doi:10.1007/BF01234554 ISSN 0923-2958 (Print), ISSN 1572-9478 (Online)
  26. K. Croswell. Hopes Fade in hunt for Planet X // New Scientist. — 30 January 1993. — P. 18.
  27. «History I: The Lowell Observatory in 20th century Astronomy». 106th Annual Meeting. History Sessions (en). The Astronomical Society of the Pacific. 28 June 1994. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 28 сентября 2008. 
  28. а б Gerald Jay Sussman, Jack Wisdom. Numerical evidence that the motion of Pluto is chaotic // Science. — 1988. — P. 433—437.
  29. а б Jack Wisdom, Matthew Holman. Symplectic maps for the n-body problem // Astronomical Journal. — 1991. — P. 1528—1538.
  30. а б в г X.-S. Wan, T.-Y. Huang, K. A. Innanen. The 1 : 1 Superresonance in Pluto’s Motion // The Astronomical Journal. — 2001. — P. 1155—1162.
  31. Maxwell W. Hunter II. (2004). «Unmanned scientific exploration throughout the solar system». NASA Programs, Lockheed Missiles & Space Company. Процитовано 2007-03-28. 
  32. а б в Renu Malhotra. (1997). «Pluto’s Orbit». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  33. David R. Williams. «Planetary Fact Sheet». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-31. 
  34. а б в Hannes Alfvén, Gustaf Arrhenius. (1976). «SP-345 Evolution of the Solar System». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-28. 
  35. а б Resonances in the Neptune-Pluto System // Astronomical Journal. — 1971. — С. 167.
  36. «Space Probe Heads To Pluto — Finally». CBS. 19 January 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 14 апреля 2007. 
  37. «This month Pluto’s apparent magnitude is m=14.1. Could we see it with an 11″ reflector of focal length 3400 mm?». Singapore Science Centre. Архів оригіналу за 11 November 2005. Процитовано 2007-03-25. 
  38. M. Cuk. (September 2002). «What color is each planet?». Curious about Astronomy?. Cornell University. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-25. 
  39. а б Tobias C. Owen, Ted L. Roush et al. Surface Ices and the Atmospheric Composition of Pluto // Science. — 6 August 1993. — № 5122. — P. 745—748.
  40. а б «Pluto». SolStation. 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-28. 
  41. «Hubble Reveals Surface of Pluto for First Time». Hubblesite. 1996. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  42. а б в г Емельянов Н. В. Редкие явления в системе Плутона // Земля и Вселенная. — М.: Наука, 1989. — № 4. — С. 27—29. — ISSN 0044-3948.
  43. E. F. Young, R. P. Binzel, K. Crane. A Two-Color Map of Pluto Based on Mutual Event Lightcurves // Bulletin of the American Astronomical Society. — 2000. — P. 1083.
  44. Alan Boyle. (1999-02-11). «Pluto regains its place on the fringe». MSNBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-20. 
  45. а б в г Elkins-Tanton L. T. Uranus, Neptune, Pluto, and the Outer Solar System. — P. 109, 113—115, 118. — ISBN 0-8160-5197-6.
  46. «The Inside Story». New Horizons. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 29 марта 2007. 
  47. На Плутоне замечены сложные углеводороды
  48. а б K. Croswell. Planet Quest. Указ. соч. — P. 57.
  49. D. R. Williams. (7 September 2006). «Pluto Fact Sheet». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-24. 
  50. J. Davies. (2001). «Beyond Pluto (extract)». Royal Observatory, Edinburgh. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  51. D. J. Tholen, Марк В. Буйе, R. P. Binzel, M. L. Frueh. Improved Orbital and Physical Parameters for the Pluto-Charon System // Science. — 1987. — № 4814. — P. 512—514.
  52. E. F. Young, L. A. Young, M. Buie. Pluto's Radius (англ.) // Bulletin of the American Astronomical Society. — 2007. — Vol. 39. — P. 541.
  53. L. M. Close, W. J. Merline, D. J. Tholen, T. C. Owen, F. J. Roddier, C. Dumas. Adaptive optics imaging of Pluto-Charon and the discovery of a moon around the Asteroid 45 Eugenia: the potential of adaptive optics in planetary astronomy // Proceedings of The International Society for Optical Engineering. — 2000. — P. 787—795.
  54. K. Croswell. (1992). «Nitrogen in Pluto’s Atmosphere» (en). Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 27 апреля 2007. 
  55. «Атмосфера Плутона удивила учёных ростом и новым газом». Мембрана. 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 22 апреля 2011. 
  56. Ker Than. (2006). «Pluto Colder Than Expected». Space.com (en). Архів оригіналу за 2011-10-08. Процитовано 2011-10-08. 
  57. Lower Atmosphere Of Pluto Revealed
  58. «IAUC 4097». 1985. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-10-08. 
  59. B. Sicardy, T. Widemann et al. Large changes in Pluto’s atmosphere as revealed by recent stellar occultations // Nature. — 10 июля 2003. — P. 168.
  60. «Pluto is undergoing global warming, researchers find». Massachusetts Institute of Technology. 2002-10-09. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-20. 
  61. «Williams Scientists Contribute to New Finding About Pluto». Williams College. 2003-07-09. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-20. 
  62. R. R. Britt. (2003). «Puzzling Seasons and Signs of Wind Found on Pluto». Space.com. Архів оригіналу за 2003-07-25. Процитовано 2007-03-26. 
  63. A. Stern. (1 November 2006). «Making Old Horizons New». The PI’s Perspective. Johns Hopkins University Applied Physics Laboratory. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-02-12. 
  64. «Астрономы измерили температуру атмосферы Плутона». Lenta.ru. Архів оригіналу за 2012-01-24. 
  65. Guy Gugliotta. (1 ноября 2005). «Possible New Moons for Pluto». Washington Post. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-10-10. 
  66. S. A. Stern, H. A. Weaver, A. J. Steffl, M. J. Mutchler, W. J. Merline, Марк В. Буйе, E. F. Young, L. A. Young, J. R. Spencer. Characteristics and Origin of the Quadruple System at Pluto // Nature. — 2006. — P. 946—948.
  67. A. J. Steffl, M. J. Mutchler, H. A. Weaver, S. A. Stern, D. D. Durda, D. Terrell, W. J. Merline, L. A. Young, E. F. Young, Марк В. Буйе, J. R. Spencer. New Constraints on Additional Satellites of the Pluto System // The Astronomical Journal. — 2006. — P. 614—619.
  68. а б в Paul Robert Weissman, Torrence V. Johnson. Encyclopedia of the solar system. — P. 545. — ISBN 978-0-12-088589-3.
  69. Derek C. Richardson, Kevin J. Walsh. (2005). «Binary Minor Planets». Department of Astronomy, University of Maryland. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  70. Leslie Young. (1997). «The Once and Future Pluto». Southwest Research Institute, Boulder, Colorado. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  71. «Charon: An ice machine in the ultimate deep freeze». Gemini Observatory. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-07-18. 
  72. «IAU Circular No. 8723 — Satellites of Pluto». МАС. 2006-06-21. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-02-12. 
  73. F. R. Ward, R. M. Canup. Forced Resonant Migration of Pluto’s Outer Satellites by Charon // Science. — 25 августа 2006. — № 5790. — P. 1107—1109.
  74. H. A. Weaver, S. A. Stern, M. J. Mutchler, A. J. Steffl, Марк В. Буйе, W. J. Merline, J. R. Spencer, E. F. Young, L. A. Young. Discovery of two new satellites of Pluto // Nature. — 23 февраля 2006. — № 7079. — P. 943—945.
  75. а б Andrew J. Steffl, S. Alan Stern. First Constraints on Rings in the Pluto System // The Astronomical Journal. — 2007. — № 4. — P. 1485—1489.
  76. ««Хаббл» случайно нашёл новый спутник Плутона». Lenta.ru. 20 июля 2011. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2011-07-20. 
  77. «Астрономы нашли пятый спутник у Плутона». Mail.ru. 11 июля 2012. Архів оригіналу за 2012-11-26. Процитовано 2012-07-11. 
  78. «Pluto’s Orbit». New Horizons. 2007. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  79. «Colossal Cousin to a Comet?». New Horizons. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-06-23. 
  80. Neil deGrasse Tyson. (1999). «Space Topics: Pluto Top Ten: Pluto Is Not a Planet». The Planetary Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-06-23. 
  81. «Neptune’s Moon Triton». The Planetary Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  82. David Jewitt. (2004). «The Plutinos». University of Hawaii. Архів оригіналу за 2007-10-11. Процитовано 2007-03-26. 
  83. «Voyager Frequently Asked Questions». Jet Propulsion Laboratory. 14 January 2003. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  84. Dava Sobel. (1993). «The last world». Discover magazine. Процитовано 2007-04-13. 
  85. Dr. David R. Williams. (2005). «Pluto Kuiper Express». NASA Goddard Space Flight Center. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  86. Robert Roy Britt. (2003). «Pluto Mission a Go! Initial Funding Secured». Space.com. Архів оригіналу за 2003-04-18. Процитовано 2007-04-13. 
  87. Dr. Alan Stern. (2006). «Happy 100th Birthday, Clyde Tombaugh». Southwest Research Institute. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-04-13. 
  88. «New Horizons, Not Quite to Jupiter, Makes First Pluto Sighting». The Johns Hopkins University Applied Physics Laboratory. 2006-11-28. Архів оригіналу за 2012-10-16. Процитовано 2007-03-20. 
  89. «85 Years after Pluto’s Discovery, New Horizons Spots Small Moons Orbiting Pluto». The Johns Hopkins University Applied Physics Laboratory LLC. 2015-02-18. 
  90. R. W. Robinett. (2001). «Spacecraft Artifacts as Physics Teaching Resources». Department of Physics, The Pennsylvania State University. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  91. «Space Topics: Voyager — The Golden Record». Planetary Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  92. David L. Clark, David E. Hobart. (2000). «Reflections on the Legacy of a Legend». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-08-09. 
  93. Michael E. Brown, Chadwick A. Trujillo. (2006). «Direct Measurement of the Size of the Large Kuiper Belt Object (50000) Quaoar». The American Astronomical Society. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  94. W. M. Grundy, K. S. Noll, D. C. Stephens. «Diverse Albedos of Small Trans-Neptunian Objects». Lowell Observatory, Space Telescope Science Institute. Процитовано 2007-03-26. 
  95. «Hubble Finds «Tenth Planet» Slightly Larger Than Pluto». 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  96. «NASA-Funded Scientists Discover Tenth Planet». Jet Propulsion Laboratory. 2005. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 22 февраля 2007. 
  97. Steven Soter. (16 August 2006). «What is a Planet?». The Astronomical Journal. Процитовано 24 августа 2006. 
  98. Mike Brown. (2006). «The discovery of 2003 UB313, the 10th planet». Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 25 мая 2006. 
  99. «Astronomer Responds to Pluto-Not-a-Planet Claim». Space.com. 2 February 2001. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  100. а б «IAU 2006 General Assembly: Resolutions 5 and 6». МАС. 24 August 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. 
  101. а б «IAU 2006 General Assembly: Result of the IAU Resolution votes». МАС (News Release — IAU0603). 24 August 2006. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 15 июня 2008. 
  102. Steven Soter. (2007). «What is a Planet?». Department of Astrophysics, American Museum of Natural History. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-02-21. 
  103. а б «Plutoid chosen as name for Solar System objects like Pluto». МАС (News Release — IAU0804). 11 June 2008. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2008-06-11. 
  104. Міжнародний астрономічний союз (2006-09-07). «MPC 57592» (en). Центр малих планет. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2012-01-14. 
  105. Robert Roy Britt. (24 August 2006). «Pluto Demoted: No Longer a Planet in Highly Controversial Definition». Space.com. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  106. Sal Ruibal. Astronomers question if Pluto is real planet // USA Today. — 6 January 1999.
  107. Robert Roy Britt. (21 November 2006). «Why Planets Will Never Be Defined». Space.com. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 1 декабря 2006. 
  108. Robert Roy Britt. (2006-08-24). «Scientists decide Pluto’s no longer a planet». MSNBC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  109. а б David Shiga. (25 August 2006). «New planet definition sparks furore». New Scientist. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 8 сентября 2006. 
  110. Marc W. Buie. (September 2006). «My response to 2006 IAU Resolutions 5a and 6a». Lowell Observatory. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 20 марта 2007. 
  111. Dennis Overbye. (24 August 2006). «Pluto Is Demoted to «Dwarf Planet»». The New York Times. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 20 марта 2007. 
  112. DeVore, Edna (7 September 2006). «Planetary Politics: Protecting Pluto». Space.com. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-09-08. 
  113. Rehabilitating Pluto // Science. — 2007. — С. 1643.
  114. «Pluto’s still the same Pluto». IOL.co.za. 21 October 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2006-11-01. 
  115. ««Planet» Pluto: America’s «Eternal Embarrassment»». The Beijing News. 28 August 2006. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-10-08. 
  116. Последний безымянный плутоид Солнечной системы получил имя Хаумеа
  117. Illinois declares Pluto is still a planet Guardian
  118. Штат Иллинойс признал Плутон планетой Лента.ру
  119. SENAT RESOLUTION
  120. American Dialect Society
  121. Леонид Попов. «Далёкая звезда осветила планы спасения Земли от смерти Солнца». Membrana.ru. Архів оригіналу за 2013-03-09. Процитовано 2013-03-02. 
  122. K. P. Schroder, Robert Connon Smith (2008). «Distant future of the Sun and Earth revisited». Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 386. с. 155–163. doi:10.1111/j.1365-2966.2008.13022.x. 
  123. а б «Уютный Плутон станет последним оазисом жизни». Грани.Ру. Архів оригіналу за 2013-03-12. Процитовано 2013-03-10. 
  124. Серебро—Нильсборий и далее. — Т. 2. — 50000 прим.
  125. Allison M. Heinrichs. (2006). «Dwarfed by comparison». Pittsburgh Tribune. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-03-26. 
  126. Brian Stableford Science Fact and Science Fiction. An Encyclopedia. — P. 381-382. — 758 p. — ISBN 0‐415‐97460‐7.


Література[ред.ред. код]

  • (рос.) Гребеников Е. А., Рябов Ю. А. Открытие Плутона // Поиски и открытия планет. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Наука, 1984. — С. 153–164. — 224 с. — (Главная редакция физико-математической литературы). — 100 000 экз.
  • Пришляк М.П. Планети-карлики // Астрономія: 11 кл. / Яцків Я.С.. — Харків: Ранок, 2011. — 160 с. — ISBN 978-617-540-424-9.

Посилання[ред.ред. код]