Меркурій (планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Меркурій  
Планета Меркурій
фотографія Меркурія з апарату MESSENGER (несправжні кольори)
Епоха J2000
Велика піввісь 57 909 100 км
0,387098 а. о.
Перигелій 46 001 200 км
0,307499 а. о.
Афелій 69 816 900 км
0,466697 а. о.
Ексцентриситет 0,205630
Орбітальний період 87,9691 діб
0,240846 Юліанський роки
0,5 зоряних діб Меркурія
Синодичний період 115,88 діб
Середня орбітальна швидкість 47,87 км/с
Середня аномалія 174,796°
Нахил орбіти 7,005° до екліптики
3,38° до екватора Сонця
6,34° до незмінної площини
Довгота висхідного вузла 48,331°
Аргумент перицентру 29,124°
Супутники відсутні
Фізичні характеристики
Середній радіус 2439,7 ± 1,0 км[2][3]
0,3829 Землі
Сплюснутість 0
Площа поверхні 7,48×107 км²
0,147 Землі
Об'єм 6,083×1010 км³
0,056 Землі
Маса 3,3022×1023 кг
0,055 Землі
Середня густина 5,427 г/см³
Прискорення вільного падіння
на поверхні
3,7 м/с2
0,38 g
Друга космічна швидкість 4,25 км/с
Період обертання 58,6461 діб
1407,5 год
Сонячна доба 175,92 діб
Екваторіальна швидкість обертання 10,892 км/год
3,026 м/с
Нахил осі 2,11′ ± 0,1′
Пряме піднесення пн. полюса 18 год 44 мін 2 с
281,01°
Схилення пн. полюса 61,45°
Альбедо 0,119 (сферичне)
0,106 (геометричне)
Темп. поверхні
   0°N, 0°W
   85°N, 0°W
мін. сер. макс.
100 K 340 K 700 K
80 K 200 K 380 K
Видима зоряна величина −2,3 до 5,7
Кутовий розмір 4,5" – 13"
Атмосфера
Тиск на поверхні незначний
Склад 42% молекулярного кисню
29,0% натрію
22,0% водню
6,0% гелію
0,5% калію
Сліди аргону, азоту, двоокису вуглецю, водяної пари, ксенону, криптону та неону

Мерку́рій — найближча до Сонця велика планета Сонячної системи. Обертається навкола Сонця за 87,969 земних діб. Меркурій належить до внутрішніх планет, оскільки його орбіта лежить ближче до Сонця, ніж пояс астероїдів. Після позбавлення Плутона статусу планети, Меркурій є найменшою планетою Сонячної системи.

Назва[ред.ред. код]

Планету названо на честь римського бога Меркурія, послідовника грецького Гермеса та вавілонського Набу. Давні греки часів Гесіода назвали Меркурій «Στίλβων» (Стилбон, блискучий). До V століття до н. е. греки вважали, що Меркурій, видимий на вечірньому та вранішньому небі — це два різні об'єкти. У Стародавній Індії Меркурій називали Будда (बुध) та Рогінея. У китайській, японській, в'єтнамській та корейських мовах Меркурій називають Водяною зіркою (水星) (в уявленнях про 5 елементів).

Особливості руху[ред.ред. код]

Меркурій обертається навколо Сонця доволі витягнутою еліптичною орбітою, площина якої нахилена до площини екліптики під кутом 7°00'15". Відстань від Меркурія до Сонця змінюється від 46,08 млн км до 68,86 млн км. Період обертання навколо Сонця (меркуріанський рік) становить 87,97 земної доби, а середній інтервал між однаковими фазами (синодичний період) — 115,9 земної доби. Відстань до Меркурія від Землі змінюється від 82 до 217 млн км. Максимальний кутовий розмір планети при спостереженні з Землі становить 13", мінімальний — 5". Середня швидкість руху Меркурія орбітою навколо Сонця — 47,89 км/с.

Період обертання Меркурія навколо своєї осі дорівнює 58,646 діб, що становить 2/3 від періоду обертання навколо Сонця. Обертання Меркурія навколо Сонця та його власне обертання призводять до того, що тривалість сонячної доби на планеті дорівнює 3 зоряним меркуріанським добам або 2 меркуріанським рокам і становить близько 175,92 земної доби. Обертання Меркурія є результатом дії припливного тертя і крутного моменту гравітаційних сил з боку Сонця, зумовленого тим, що на Меркурії розподіл мас не є строго концентричним (центр маси зсунуто щодо геометричного центру планети).

Вісь обертання Меркурія нахилена до площини його орбіти не більш ніж на 3°[Джерело?], тому помітних сезонних змін на цій планеті не повинно існувати. Для спостережень із Землі Меркурій — незручний об'єкт. Як внутрішня планета, він не віддаляється від Сонця більш ніж на 28° і видимий лише на фоні вечірньої або ранкової зорі, низько над обрієм, протягом короткого часу. Окрім цього в таку пору фаза планети (тобто кут між напрямками від планети до Сонця і до Землі) близька до 90°, і спостерігач бачить освітленою лише половину її диску.

Дослідження[ред.ред. код]

Меркурій у стародавній астрономії[ред.ред. код]

Найдавніші відомі записи спостережень Меркурію виявлено в таблицях астрологічної збірки «Мул Апін». Ці спостереження, скоріш за все, було зроблено ассирійськими астрономами близько 14 ст. до н. е.[4] Шумерську клинописну назву, що використовувалась для позначення Меркурію в таблицях «Муль Апін», транскрибують як Udu.Idim.Gu\u4.Ud («планета, що стрибає»)[5]. Вавилонські записи про Меркурій належать до 1-го тисячоліття до нашої ери. Спочатку планету асоціювали з богом Нінуртою[6], але в пізніших записах її називають «Набу», на честь вавилонського бога писців та покровителя наук[7].

Модель руху Меркурію Ібн аш-Шатіра

У Стародавній Греції у часи Гесіода планета була відома під назвами Στίλβων («Стілбон»), що означає мерехтіння, та Ἑρμάων («Гермаон»)[8], що є формою імені бога Гермеса[9]. Пізніше греки почали назвати планету «Апполон», коли вона була видимою на ранковому небі, і «Гермес», коли її було видно ввечері. Близько IV ст. до н. е. грецькі астрономи усвідомили, що насправді ці два об'єкти — одне й те саме небесне тіло. Римляни назвали планету на честь швидконогого бога торгівлі Меркурія, який є наступником грецького Гермеса, через те, що вона пересувається на небі швидше за інші планети[10][11]. Давньогрецький астроном Клавдій Птолемей написав про можливе пересування планети через сонячний диск у своїй праці «Планетарні гіпотези». Він припустив, що таке проходження ніколи раніше не спостерігалось тому, що Меркурій є надто малою планетою, аби це помітити, або тому, що таке пересування відбувається дуже рідко[12].

У Стародавньому Китаї Меркурій мав назву Чень-сін (辰星), «Ранкова зоря». Він асоціювався з напрямком на північ, чорним кольором і елементом води в У-сін[13]. За відомостями хроніки «Ханьшу», синодичний період Меркурія китайські учені вважали рівним 115,91 дням, а за відомостями «Хоу Ханьшу» — 115,88 дням[14]. У сучасній китайській, корейській, японській та в'єтнамській культурах назва планети буквально означає «Водяна зірка» (水星), базуючись на У-сін[15]. В Індійській міфології для Меркурія використовували ім'я бога Будхи (बुधः), сина Соми і покровителя середи[16]. Бог Одін у германській міфології також асоціювався з планетою Меркурій і середою[17]. Майя уявляли Меркурій як сову (або, можливо, як чотири сови, причому дві відповідали ранковому Меркурію, а дві — вечірньому), яка була посланцем замогильного світу[18].

В індійському астрономічному трактаті «Сур'я-сиддханта», написаному в V ст., діаметр Меркурія було оцінено у 4840 км; помилка в порівнянні зі справжнім діаметром (4880 км) менше за 1%. Проте ця оцінка базувалася на неточному припущенні про кутовий діаметр планети, який вважали за 3 кутові хвилини.

Середньовічний андалузький астроном Арзахель описав деферент геоцентричної орбіти Меркурія як овал на кшалт яйця або кедрового горіха. Попри те, здогадка не мала впливу на його астрономічну теорію й обчислення[19][20]. У 12 сторіччі Ібн Баджа спостерігав «дві планети у вигляді чорних плям на поверхні сонця». Пізніше в 13 ст. астрономом марагінської обсерваторії Кутб ад-Дін Аш-Ширазі висловив припущення, що його попередник спостерігав проходження Меркурія та/чи Венери по диску Сонця[21] (більшість таких середньовічних повідомлень про проходження пізніше визначено як спостереження сонячних плям[22]). В Індії астроном кералійської школи Нілаканса Сомаяджи в 15 ст. розробив частково геліоцентричну планетарну модель, в якій Меркурій обертався навколо Сонця, яке в свою чергу оберталось навколо Землі. Ця система була схожа на гео-геліоцентричну систему Тихо Браге, розроблену в 16 ст.[23]

Наземні телескопічні дослідження[ред.ред. код]

Проходження Меркурію по диску Сонця. Меркурій видно як маленьку крапку трохи нижче центру Сонця; темна ділянка у лівій частині сонячного диску — сонячна пляма.

Перше телескопічне спостереження Меркурія було зроблене Галілео Галілеєм на початку XVII ст. Хоча він спостерігав фази Венери, його телескоп був недостатньо потужним, щоб спостерігати фази Меркурія. 1631 року П'єр Гассенді здійснив перше телескопічне спостереження проходження планети перед диском Сонця. Момент проходження було обчислено до того Йоганном Кеплером. 1639 року Джованні Зупі за допомогою телескопа відкрив, що орбітальні фази Меркурія подібні фазам Місяця і Венери. Спостереження остаточно довели, що Меркурій обертається навколо Сонця[24].

Покриття однією планетою диска іншої з Землі спостерігається дуже рідко. Венера покриває Меркурій раз на кілька століть і ця подія спостерігалась в історії тільки одного разу — 28 травня 1737 року Джоном Бевісом у Гринвіцькій обсерваторії[25]. Наступне покриття Меркурія Венерою відбудеться 3 грудня 2133 року[26].

Труднощі, притаманні спостереженню Меркурія, зумовили те, що він довгий час залишався найменш вивченою планетою. 1800 року Йоганн Шретер, який вів спостереження поверхні Меркурія, оголосив, що він виявив на ній гори висотою 20 км. Фрідріх Бессель, використовуючи замальовки Шретера, помилково визначив період обертання планети навколо своєї осі за 24 години і нахил осі у 70°[27]. У 1880-х роках Джованні Скіапареллі картографував планету більш точно і припустив, що період обертання становить 88 днів і збігається з сидеричним періодом обертання навколо Сонця через припливні сил[28]. Цей феномен, відомий як синхронне обертання, властивий також Місяцю. Роботу з картографування Меркурія було продовжено Еженом Антоніаді. 1934 року він видав книгу, в якій було подано старі карти і його власні спостереження[29]. Чимало деталей поверхні Меркурія отримали свою назву згідно з картами Антоніаді[30].

У червні 1962 року група науковців Інституту радіотехніки та електроніки Академії наук СРСР під керівництвом Володимира Котельнікова провела перші радіолокаційні спостереження планети та виявила схожість відбивних властивостей Меркурія та Місяця[31][32][33]. Трьома роками пізніше подібні дослідження, здійснені американцями Гордоном Петтергілом та Р. Дьюсом за допомогою радіотелескопа обсерваторії Аресібо в Пуерто-Рико, переконливо довели, що період обертання Меркурію становить близько 59 днів[34][35].

Італійський астроном Джузеппе Коломбо зауважив, що період обертання Меркурію навколо своєї осі становить близько двох третин від його сидеричного періоду обертання, і припустив, що ці періоди утворюють резонанс 3:2, а не 1:1[36]. Дані з «Маринера-10» згодом підтвердили цю точку зору[37]. Це не означає, що карти Скіапареллі та Антоніаді були не невірними. Просто астрономи бачили одні й ті ж деталі планети кожен другий оберт її навколо Сонця, заносили їх у карти й ігнорували спостереження в той час, коли Меркурій був звернений до Сонця іншим боком, оскільки через геометрію орбіти умови для спостереження були несприятливими[27].

Близькість Сонця створює деякі проблеми і для телескопічного вивчення Меркурія. Так, наприклад, телескоп «Габбл» ніколи не використовувався і не буде використаний для спостереження цієї планети. Його будова не дозволяє спостерігати близькі до Сонця об'єкти — спроба зробити це пошкодить апаратуру[38].

Сучасні дослідження[ред.ред. код]

«Марінер-10», перший космічний апарат, що досяг Меркурію.

Меркурій залишається найменш вивченою планетою земної групи. Лише два апарати було спрямовано на її дослідження. Першим був «Марінер-10», що у 1974—1975 роках тричі пролетів повз Меркурій: максимальне зближення становило 320 км. У результаті було отримано кілька тисяч знімків, що охоплюють приблизно 45% поверхні планети. Подальші дослідження з Землі вказали на можливість існування водяного льоду в полярних кратерах

MESSENGER готують до запуску.

Сьогодні НАСА здійснює другу місію до Меркурію під назвою MESSENGER. Апарат було запущено 3 серпня 2004 року, а в січні 2008 року апарат вперше здійснив політ повз свою ціль — Меркурій. Для виходу на орбіту навколо планети у 2011 році апарат зробив ще два гравітаційні маневри повз планету: у жовтні 2006 року та в червні 2007 року, під час яких було зроблено перевірку обладнання.

Європейським космічним агентством (ЄКА) спільно з японським аерокосмічним дослідницьким агентством (JAXA) розробляється місія BepiColombo, що складається з двох космічних апаратів Mercury Planetary Orbiter (MPO) та Mercury Magnetospheric Orbiter (MMO). Європейський апарат MPO буде досліджувати поверхню Меркурія та його глибини, в той час як японський MMO буде спостерігати за магнітним полем та магнітосферою планети. Запуск BepiColombo планується 2013 року, а 2019 року він досягне орбіти Меркурія, де й розділиться на дві складові.

Розвиток електроніки та інформатики зробив можливим наземне спостереження Меркурія за допомогою приймачів випромінювання ПЗЗ та подальшу комп'ютерну обробку знімків. Одним з перших серію спостережень Меркурія з ПЗЗ-приймачами здійснив у 1995—2002 роках Йохан Варел в обсерваторії на острові Ла Пальма на півметровому сонячному телескопі. Варел обирав кращі знімки, не використовуючи комп'ютерного звіту. Звіти почали застосовувати в Абастуманській астрофізичній обсерваторії до серій фотографій Меркурія, отриманих 3 листопада 2001 року, а також в обсерваторії Скінакас Иракліонського університету до серій 1-2 травня 2002 року; для обробки результатів спостережень застосували метод кореляційної сумісності. Отримане роздільне зображення планети мало схожість з фотомозаїкою Марінера-10, обриси невеликих утворень розмірами 150—200 км повторювались. Так було складено карту Меркурія для довгот 210—350°.

Поверхня Меркурію

На початку 2013 року NASA заявило про складення повної точної карти поверхні планети за допомогою апарату Messenger, який знаходиться на орбіті Меркурія з 2011 року.[39]

Розміри, форма і маса[ред.ред. код]

За формою Меркурій близький до кулі з екваторіальним радіусом (2440 ± 2) км, що приблизно в 2,6 раза менше, ніж у Землі. Різниця півосей екваторіального еліпсу планети становить десь 1 км; екваторіальне і полярне стискання незначні. Відхилення геометричного центру планети (кулі) від центру мас — у межах 1,5 кілометри. Площа поверхні Меркурія в 6,8 разів, а об'єм — у 17,8 разів менші, ніж Землі.

Маса Меркурія дорівнює 3,31·1023 кг, що приблизно в 18 разів менше за масу Землі. Середня густина близька до земної і становить 5,44 г/см³. Прискорення вільного падіння поблизу поверхні — 3,7 м/с2.

Температура і рельєф поверхні[ред.ред. код]

Як найближча до Сонця планета, Меркурій одержує від центрального світила значно більшу енергію, ніж, наприклад, Земля (у середньому в 10 разів). Через витягнутість орбіти потік енергії від Сонця змінюється приблизно вдвічі. Велика тривалість дня і ночі призводить до того, що температури (що вимірюються за інфрачервоним випромінюванням відповідно до закону теплового випромінювання Планка) на «денній» і на «нічній» сторонах поверхні Меркурія при середній відстані від Сонця можуть змінюватися приблизно від 700 К до 100 К[Джерело?]. Але вже на глибині декількох десятків сантиметрів значних коливань температури немає, що є наслідком дуже низької теплопровідності порід.

Поверхню Меркурія вкрито подрібненою речовиною базальтового типу, вона досить темна. Судячи зі спостережень із Землі і фотографій з космічних апаратів, вона в цілому схожа на поверхню Місяця, хоча контраст між темними і світлими ділянками менш помітний. Поряд із кратерами (як правило, менш глибокими, ніж на Місяці) є пагорби та долини.

Згідно з останніми даними наукової місії MESSENGER, на поверхні планети біля Південного Полюсу можливе існування регіонів, вкритих водяним льодом, незважаючи на близькість до Сонця. Це пояснюється постійним перебуванням цих ділянок у тіні[40].

Див. також: Шопен (кратер)

Атмосфера і фізичні поля[ред.ред. код]

Над поверхнею Меркурія є сліди дуже розрідженої атмосфери, що містить, крім гелію, також водень, вуглекислий газ, вуглець, кисень і благородні гази (аргон, неон). Близькість Сонця зумовлює суттєвий вплив на Меркурій сонячного вітру. Завдяки цій близькості значним є і припливний вплив Сонця на Меркурій, що має призводити до виникнення над поверхнею планети електричного поля, напруженість якого може бути приблизно вдвічі більшою, ніж у «поля ясної погоди» над поверхнею Землі, і відрізняється від останнього порівняною стабільністю.

На Меркурії є й магнітне поле. Магнітний дипольний момент Меркурія дорівнює 4,9·1022 Гс·см³, що приблизно на чотири порядки менше, ніж у Землі; проте, оскільки напруженість поля обернено пропорційна кубу радіуса планети, то на Меркурії і на Землі вони близькі за величиною[Джерело?].

Модель внутрішньої будови[ред.ред. код]

Запропоновано декілька моделей внутрішньої будови Меркурія. Відповідно до найпоширенішої (хоча і попередньої) думки, планета складається з гарячого залізонікелевого ядра, що поступово остигає, і силікатної оболонки, на межі між якими температура може наближатися до 1000 °C. На частку ядра припадає більше половини маси планети.

Меркурій

Меркурій у літературі та анімації[ред.ред. код]

  • У науково-фантастичному оповіданні Бориса Ляпунова «Найближчі до Сонця» (1956) радянські космонавти вперше висаджуються на Меркурій і Венеру для їх вивчення.
  • У фантастичній повісті Сергія Павлова «Корона Сонця» (1967) земляни намагаються розгадати таємницю дивних торів.
  • У науково-фантастичній повісті Дм. Біленкіна «Десант на Меркурій» (1967), експедиція на цю планету стикається, крім жорстоких температурних і радіаційних умов, з проблемою непридатності людських органів чуття для орієнтації на поверхні планети і «помилкового сприйняття».
  • У науково-фантастичному романі Сергія Павлова «Місячна веселка» (перша книга «По чорному сліду» 1978 р.; друга книга «М'які дзеркала» 1983 р.) деякі ключові події відбуваються на Меркурії.
  • У повісті Айзека Азімова «Велике сонце Меркурія» (серія про Лаккі Стар) дія відбувається на Меркурії.
  • В оповіданнях Айзека Азімова «Хоровод» (Runaround) і «Ніч, яка вмирає» (The Dying Night), написаних відповідно у 1941 і 1956 роках, описано Меркурій, обернений до Сонця одним боком. У другому оповіданні на цьому факті будується розгадка детективного сюжету.
  • У науково-фантастичному романі Франсіса Карсака «Втеча Землі», поряд з основним сюжетом, описується наукова станція з вивчення Сонця, розташована на Північному полюсі Меркурія. Вчені живуть на базі, розташованій у вічній тіні глибоких кратерів, а спостереження ведуться з постійно освітлених світилом гігантських веж.
  • У науково-фантастичній повісті Алана Нурса «Через Сонячну сторону» головні герої перетинають сторону Меркурія, обернену до Сонця. Повість написано згідно з науковими поглядами того часу, коли вважалося, що Меркурій постійно обернений до Сонця одним боком.
  • У науково-фантастичному романі Артура Кларка «Побачення з Рамою» мешканці Меркурія — нащадки земних колоністів — беруть участь у конференціях з питань таємничого астероїда Рами і посилають швидкісну ракету перехопити цей астероїд.
  • В манзі і аніме-мультсеріалі «Сейлор Мун» планету уособлює дівчина-войовниця Сейлор Меркурій, вона ж Амі Міцуно. Її атака полягає в силі туману, води і льоду.
  • У науково-фантастичній повісті Кліффорда Саймака «Одного разу на Меркурії»[Джерело?] основним місцем дії є Меркурій, а енергетична форма життя на ньому — кулі — перевершує людство на мільйони років розвитку, давно пройшовши стадію цивілізації.
  • У науково-фантастичній повісті Стівена Бакстера «Золоті вії» під поверхнею Меркурія в товстому шарі льоду знайдений артефакт віком 5 мільярдів років.
  • У романі Курта Воннегута «Сирени Титана» головний герой потрапляє на Меркурій з Марса і кілька років мешкає в печерах під його поверхнею, де живуть примітивні створіння — «гармоніуми», що харчуються механічною енергією та мають просту і життєрадісну вдачу.

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Меркурій — найшвидша планета в Сонячній Системі, вона рухається орбітою навколо Сонця з середньою швидкістю 47,87 км/с, що майже вдвічі більше швидкості Землі. Така швидкість і той факт, що Меркурій розміщений ближче до Сонця, ніж Земля, приводять до того, що один рік на Меркурії (час його повного оберту навколо Сонця) становить усього 87,99 днів.
  • Меркурій — вельми складний об'єкт для спостереження у високих широтах Землі через те, що він завжди спостерігається при сході або заході Сонця, і досить низько над горизонтом (особливо в північних широтах). Період його найкращої видимості (елонгація) настає декілька разів на рік і триває близько 10 днів. Проте навіть у ці періоди побачити Меркурій неозброєним оком непросто (неяскрава зірка на досить світлому фоні неба). Існує історія про те, що Миколай Коперник, спостерігаючи астрономічні об'єкти в умовах північних широт та туманного клімату Прибалтики, жалкував, що за все життя так і не побачив Меркурія. У низьких широтах Меркурій спостерігається краще.
  • На Меркурії не існує пір року в тому сенсі, що ми розуміємо під цим поняттям на Землі. Це відбувається через те, що вісь обертання планети лежить майже під прямим кутом до площини орбіти. Як наслідок, поряд з полюсами є ділянки, до яких сонячні промені не доходять ніколи. Дослідження, здійснене радіотелескопом Аресібо, дозволяє припустити, що в цих холодних та темних зонах є льодовики. Льодовиковий шар може досягати 2 м і вкритий шаром пилу.
  • З усіх планет, видимих неозброєним оком, лише Меркурій не має власного штучного супутника. Вихід АМС MESSENGER на орбіту Меркурія заплановано на 2011 рік.
  • Телескоп Габл ніколи на використовувався та не буде використаний для спостереження Меркурія. Конструкція телескопа не передбачає спостереження об'єктів, близьких до Сонця, при спробі зробити це апаратура буде зіпсована.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Yeomans, Donald K. (2008-04-07). «HORIZONS System». NASA JPL. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2008-04-07. 
  2. Munsell, Kirk; Smith, Harman; Harvey, Samantha (2009-05-28). «Mercury: Facts & Figures». Solar System Exploration. NASA. Архів оригіналу за 2012-05-22. Процитовано 2008-04-07. 
  3. Seidelmann P. Kenneth, Archinal, B. A.; A’hearn, M. F.; et al. Report of the Ia. о./IAGWorking Group on cartographic coordinates та rotational elements: 2006 // Celestial Mechanics та Dynamical Astronomy, 90 (2007) С. 155–180. — DOI:10,1007/s10569-007-9072-y. Процитовано 2007-08-28.
  4. Schaefer Bradley E. The Latitude and Epoch for the Origin of the Astronomical Lore in Mul.Apin // American Astronomical Society Meeting 210, #42.05, 38 American Astronomical Society (2007). — Bibcode:2007AAS...210.4205S.(англ.)
  5. Hunger Hermann, Pingree, David MUL.APIN: An Astronomical Compendium in Cuneiform // Archiv für Orientforschung, 24 Verlag Ferdinand Berger & Sohne Gesellschaft MBH (1989).
  6. Куртик Г. Е. Звездное небо древней Месопотамии. — СПб.: Алетейя, 2007. — 543—545 с. — ISBN 978-5-903354-36-8.
  7. Staff. (2008). «MESSENGER: Mercury and Ancient Cultures». NASA JPL. Архів оригіналу за 2012-05-22. Процитовано 2008-04-07. 
  8. H. G. Liddell and R. Scott; rev. H. S. Jones and R. McKenzie (1996). Greek-English Lexicon, with a Revised Supplement (вид. 9th). Oxford: Clarendon Press. с. 690 and 1646. ISBN 0-19-864226-1. 
  9. В. Н. Ярхо Ватиканский аноним. О невероятном. (1992). Процитовано 19 березня 2012. (рос.)
  10. Dunne, J. A. and Burgess, E. (1978). «Chapter One». The Voyage of Mariner 10 — Mission to Venus and Mercury. NASA History Office. 
  11. Antoniadi, Eugène Michel; Translated from French by Moore, Patrick (1974). The Planet Mercury. Shaldon, Devon: Keith Reid Ltd. с. 9—11. ISBN 0904094022. 
  12. Goldstein, Bernard R. The Pre-telescopic Treatment of the Phases and Apparent Size of Venus // Journal for the History of Astronomy, 27 (1996).
  13. Kelley, David H.; Milone, E. F.; Aveni, Anthony F. (2004). Exploring Ancient Skies: An Encyclopedic Survey of Archaeoastronomy. Birkhäuser. ISBN 0387953108. 
  14. Духовная культура Китая: энциклопедия. Т. 5. — М.: Вост. лит., 2009. — 104 с.
  15. De Groot, Jan Jakob Maria (1912). «Religion in China: universism. a key to the study of Taoism and Confucianism». American lectures on the history of religions 10 (G. P. Putnam's Sons). с. 300. Процитовано 2010-01-08. 
    Crump, Thomas (1992). «The Japanese numbers game: the use and understanding of numbers in modern Japan». Nissan Institute/Routledge Japanese studies series (Routledge). с. 39–40. ISBN 0415056098. 
    Hulbert, Homer Bezaleel (1909). The passing of Korea. Doubleday, Page & company. с. 426. Процитовано 2010-01-08. 
  16. Pujari, R.M.; Kolhe, Pradeep; Kumar, N. R. (2006). Pride of India: A Glimpse Into India's Scientific Heritage. Samskrita Bharati. ISBN 81-87276-27-4. 
  17. Bakich, Michael E. (2000). The Cambridge Planetary Handbook. Cambridge University Press. ISBN 0-521-63280-3. 
  18. Milbrath, Susan (1999). Star Gods of the Maya: Astronomy in Art, Folklore and Calendars. University of Texas Press. ISBN 0292752261. 
  19. Samsó, Julio; Mielgo, Honorino Ibn al-Zarqālluh on Mercury // Journal for the History of Astronomy, 25 (1994) С. 289–96 [292]. — Bibcode:1994JHA....25..289S.
  20. Hartner Willy The Mercury Horoscope of Marcantonio Michiel of Venice // Vistas in Astronomy, 1 (1955) С. 84–138. — Bibcode:1955VA......1...84H. — DOI:10.1016/0083-6656(55)90016-7. at pp. 118–122.
  21. Ansari, S. M. Razaullah(2002). "History of oriental astronomy: proceedings of the joint discussion-17 at the 23rd General Assembly of the International Astronomical Union, organised by the Commission 41 (History of Astronomy), held in Kyoto, August 25—26, 1997". {{{назва_книги}}}, Springer.
  22. Goldstein Bernard R. Some Medieval Reports of Venus and Mercury Transits // Centaurus, 14 (1969) (1) С. 49–59. — Bibcode:1969Cent...14...49G. — DOI:10.1111/j.1600-0498.1969.tb00135.x.
  23. Ramasubramanian, K.; Srinivas, M. S.; Sriram, M. S. Modification of the Earlier Indian Planetary Theory by the Kerala Astronomers (c. 1500 AD) and the Implied Heliocentric Picture of Planetary Motion // Current Science, 66 (1994) С. 784–790. Процитовано 2010-04-23.
  24. Strom, Robert G.; Sprague, Ann L. (2003). Exploring Mercury: the iron planet. Springer. ISBN 1-85233-731-1. 
  25. Sinnott RW, Meeus, J John Bevis and a Rare Occultation // Sky and Telescope, 72 (1986). — Bibcode:1986S&T....72..220S.
  26. Ferris, Timothy (2003). Seeing in the Dark: How Amateur Astronomers. Simon and Schuster. ISBN 0-684-86580-7. 
  27. а б Colombo G., Shapiro, I. I. The Rotation of the Planet Mercury // SAO Special Report #188R, 188 (11/1965). — Bibcode:1965SAOSR.188.....C.
  28. Holden E. S. Announcement of the Discovery of the Rotation Period of Mercury [by Professor Schiaparelli] // Publications of the Astronomical Society of the Pacific, 2 (1890) (7). — Bibcode:1890PASP....2...79H. — DOI:10.1086/120099.
  29. Beatty, J. Kelly; Petersen, Carolyn Collins; Chaikin, Andrew (1999). The New Solar System. Cambridge University Press. ISBN 0521645875. 
  30. Merton E. Davies, et al. (1978). «Surface Mapping». Atlas of Mercury. NASA Office of Space Sciences. Процитовано 2008-05-28. 
  31. Evans J. V., Brockelman, R. A.; Henry, J. C.; Hyde, G. M.; Kraft, L. G.; Reid, W. A.; Smith, W. W. Radio Echo Observations of Venus and Mercury at 23 cm Wavelength // Astronomical Journal, 70 (1965) С. 487–500. — Bibcode:1965AJ.....70..486E. — DOI:10.1086/109772.
  32. Moore, Patrick (2000). The Data Book of Astronomy. New York: CRC Press. с. 483. ISBN 0-7503-0620-3. 
  33. Butrica, Andrew J. (1996). «Chapter 5». To See the Unseen: A History of Planetary Radar Astronomy. NASA History Office, Washington D.C. ISBN 0-16-048578-9. 
  34. Pettengill G. H., Dyce, R. B. A Radar Determination of the Rotation of the Planet Mercury // Nature, 206 (1965) (1240) С. 451–2. — Bibcode:1965Natur.206Q1240P. — DOI:10.1038/2061240a0.
  35. Mercury at Eric Weisstein's 'World of Astronomy'
  36. Colombo G. Rotational Period of the Planet Mercury // Nature, 208 (1965) (5010). — Bibcode:1965Natur.208..575C. — DOI:10.1038/208575a0.
  37. Davies, Merton E. et al. (1976). «Mariner 10 Mission and Spacecraft». SP-423 Atlas of Mercury. NASA JPL. Архів оригіналу за 2012-05-22. Процитовано 2008-04-07. 
  38. «Interesting Facts About Mercury. Universe Today» (англійською). Архів оригіналу за 2012-05-22. 
  39. Зонд Messenger составил полную карту поверхности Меркурия(рос.)
  40. ЛЕД НА СКОВОРОДКЕ: МЕРКУРИЙ: НОВЫЕ ИЗВЕСТИЯ

Посилання[ред.ред. код]