Серболужичани

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лужицькі серби
Flag of Sorbs.svg
Лужицький національний прапор
(Serbska chorhoj)
Загальна кількість близько 40 тис. лужичан з Верхньої Лужиці та 20 тис. - з Нижньої Лужиці
Найбільші розселення Німеччина:
 60 000
Близькі етнічні групи поляки, чехи, кашуби, словаки, інші західні слов'яни та німці (змішані шлюби)
Мова лужицька мова (верхньолужицька, нижньолужицька), німецька
Релігія лютеранство, католицизм

Лужицькі серби, лужичани, сорби або венди (нім. Sorben) — народність, плем'я; слов'янське населення, що проживає на території Нижньої і Верхньої Лужиці, — областей, що входять до складу сучасної Німеччини. Самоназва — серб'ї, сербський люд — за назвою одного з племен полабських слов'ян; німці називають їх сорбами, вендами. Лужицькі серби — одна з чотирьох офіційно визнаних національних меншин Німеччини (разом з циганами, фризами і данцями).

Карта Лужицьких земель у Німеччині
Прапор Верхньої Лужиці
Прапор Нижньої Лужиці

Історія[ред.ред. код]

Докладніше у статті Лужичани (плем'я)
Лужичани на мапі 1000 року

Слов'янські племена почали заселяти територію сучасної Лужиці близько 600 року. Уперше про них згадують франкські хроніки на початку 30-х років VII ст. В ІХ ст. посилився наступ германських племен на землі сорбів. Князі Дерван, Милидух, Цзимислав та інші намагались протистояти цьому наступу.

До 990 року згадки про них дуже епізодичні. У 990-му вони були завойовані німцями і з того часу їхні землі стали частиною німецького політичного організму (окрім короткого періоду 10181031 років, коли Лужиця була приєднана до Польського королівства). У XIV ст. Лужиця потрапила під Чеську Корону. Саме ці обставини сприяли тому, що лужичани вижили, оскільки чеські володарі не були зацікавлені у знімечуванні тут слов'ян. З ХІІІ ст. з розвитком гірничорудних розробок Лужицькі гори і Верхню Сілезію поступово зайняли німці. У 1635 році Лужиця (окрім Котбуса, столиці Нижньої Лужиці) підпорядкувалася Саксонському князю. У 1815-му більша частина Лужиці була віддана Прусії, яка проводила політику знімечування всіх слов'ян, що проживали у її кордонах. Відтоді Лужиця була поділена на Верхню Лужицю (Оберлаузиц) і Нижню Лужицю (Нідерлаузиц), більш-менш відображаючи поділ між діалектами лужицької мови.

У період Реформації більшість лужичан прийняло лютеранство. Реформація сприяла культурному пробудженню лужичан, розвитку писемності. Водночас вона посилила розбіжності з поляками, які залишилися католиками. Розвиток промисловості у XIX — на початку ХХ ст. призвело до появи широкої смуги німецьких поселень, які перерізали лужицьку територію. Відтак утворилося лише два невеликих ізольованих слов'янських острівця.

У 19181919 роках лужицькі політики зробили спробу створити вільну Лужицьку державу. Але ця спроба зазнала невдачі. У фашистський період усі лужицькі політичні і соціальні організації були заборонені. Лужичани переслідувалися як й інші ненімецькі народи. Після Другої світової війни у межах Німецької демократичної республіки (НДР) були засновані лужицькі школи, видавництва, театри і багато інших культурних інститутів. 1951 року розпочали свою роботу Інститут для вивчення лужицької культури у Німецькій академії наук та Інститут лужицьких студій [1] у Лейпцігському університеті .[2] У листопаді 1989 р. Лужицькі Національні Збори вимагали від німецької влади встановити діалог з лужичанами і провести рішучі зміни у керованій державою громадській організації «Домовина» («Domowina») У 1991 р. Домовина перетворилася на незалежну організацію і лужицький народний фонд.

Лужицький національний костюм (Нижня Лужиця)
Сучасна мапа Лужиці (верхньолужицькою мовою)

Сучасна доба[ред.ред. код]

Лужичани мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею і Чехією, — в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург. Більш компактно живуть лужичани-католики у місцевості довкола Баутцена і Каменця, у Віттихенау. Усього в Німеччині проживає близько 60 тис. лужичан, з яких 20 тис. — у Нижній Лужиці і 40 тис. у Верхній Лужиці.

Лужицькі писанки

Культура[ред.ред. код]

Широко відомі пасхальні традиції лужичан: Osterreiten (традиційна верхова їзда протягом Великодня) та писанкарство. Німці називають лужичан «Eier-Maler» — писанкарями, через їх традицію розписування писанок на Великдень — ця назва показує найважливішу рису лужицької культури — зв'язок з минувшиною. Це аграрна культура, культура селян, дуже традиційний фольклор, який немає ніякого впливу на сучасну молодь. А молодь єдина, хто може врятувати націю від зникнення, але нація робить дивовижно мало для того, щоби залучити молодь до лужицької культури і мови.

Марки НДР: Лужицька культура
Двомовний дороговказ у Лужиці

Топоніми[ред.ред. код]

Ряд топонімів у Східній Німеччині слов'янського походження. Назви декількох відомих міст у південно-східній Німеччині походять з лужицької мови (наприклад, Лейпциг, Баутцен). Назви місць у Лужиці, що закінчуються на -au або -ow (-owe, -ouwe), так само мають лужицьке коріння. Це свідчення того, що Східна Німеччина була населена слов'янами ще у ранньосередньовічну добу. Оскільки ці землі увійшли до складу Німеччини, у багатьох випадках слов'янські топоніми були германізовані. Багато міст у Лужиці мають міські надписи двома мовами: німецькою та лужицькою.

Література[ред.ред. код]

  • Felix Biermann, Slawische Besiedlung zwischen Elbe, Neiße und Lubsza, Archäologische Studien zum Siedlungswesen und zur Sachkultur des frühen und hohen Mittelalters. Bonn 2000.
  • Sebastian Beather: Archäologie der westlichen Slawen. Siedlung, Wirtschaft und Gesellschaft im früh- und hochmittelalterlichen Ostmitteleuropa. Berlin u.a. 2001, ISBN 3-11-017061-2
  • Elisabeth Friebe: Die Sorbenpolitik in der DDR zwischen 1945—1957. Magisterarbeit, Universität Bremen, Bremen 2006 — PDF-Datei (595 kB)
  • Karl-Markus Gauß: Die sterbenden Europäer. Deutscher Taschenbuch Verlag, München 2002, ISBN 978-3-423-30854-0
  • Joachim Henning, Archäologische Forschungen an Ringwällen in Niederungslage: die Niederlausitz als Burgenlandschaft des östlichen Mitteleuropa im frühen Mittelalter. In: J. Henning — A. T. Ruttkay (Hg.), Frühmittelalterlicher Burgenbau in Mittel- und Osteuropa. Bonn 1998, S. 9-29.
  • Joachim Henning, Der slawische Siedlungsraum und die ottonische Expansion östlich der Elbe: Ereignisgeschichte — Archäologie — Dendrochronologie. In: J. Henning (Hg.), Europa im 10. Jahrhundert. Mainz 2002, 131—146.
  • Christian Lübke: Das östliche Europa. Die Deutschen und das europäische Mittelalter. Berlin 2004, ISBN 3-88680-760-6
  • Jasper von Richthofen, Die Landeskrone bei Görlitz — eine bedeutende slawische Befestigung in der östlichen Oberlausitz. Arbeits— und Forschungsberichte zur sächsischen Bodendenkmalpflege 45, 2003, 263—300.
  • Jasper von Richthofen (Hg.), Besunzane — Milzener — Sorben. Die slawische Oberlausitz zwischen Polen, Deutschen und Tschechen. Schriftenreihe der Städt. Sammlungen für Geschichte und Kultur Görlitz N.F. Bd. 37, Görlitz — Zittau 2004
  • Gertraud Eva Schrage, Die Oberlausitz bis zum Jahr 1346. In: Joachim Bahlke (Hg.), Geschichte der Oberlausitz. Leipzig 2001, 55-97.
  • Gertraud Eva Schrage, Bautzen und das Land Milsza in der Zeit um 1000. In: Jasper von Richthofen (Hg.), Besunzane — Milzner — Sorben. Die slawische Oberlausitz zwischen Polen, Deutschen und Tschechen. Görlitz — Zittau 2004, 32-41.
  • Alfried Wieczorek, Hans-Martin Hinz (Hg.): Europas Mitte um 1000. Stuttgart 2000, ISBN 3-8062-1545-6, ISBN 3-8062-1544-8

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]