Білі хорвати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Білі хорвати
East Slavic tribes peoples 8th 9th century.jpg
Східнослов'янські племена (700–850 рр.)
Сучасний ареал розселення і кількість
Найбільші розселення Україна, Польща, Словаччина, Чехія
Вимер по XI ст. н. е.
Расовий тип Європеоїдна
Близькі етнічні групи русини, хорвати
Релігія Язичництво, християнство


Білі хорвати (давньорус. Хорвати Бѣлии, Хорвати[1]) — слов'янське плем'я, яке жило в VI-X століттях на території заходу України, півдня Польщі, півночі Словаччини, півночі Чехії та частково на сході Німеччини. Входили у Антський союз та Київську Русь, прийняли участь у етногенезі українців[2][3].

Нинішні хорвати Хорватії це «червоні хорвати». Одне зі східнослов'янських племен яке проживало в східній Галичині західної території України називалося «білі хорвати» й мало прадавню батьківщину Білу Хорватію, а племена котрі проживають в Моравії та Словаччині - «чорні хорвати».

Історичні згадки[ред.ред. код]

Історична еволюція білих хорватів протягом VI-IXст. (на основі даних кінця ХІХ — поч. ХХ століть)

Вперше назва племені хорватів згадується в зв'язку з містом Танаїс, яке знаходилось у гирлі річки Дон при впадінні в Азовське море. Історичні хроніки були записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорвати згадуються за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175211). Там згадувалося достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian)[4]. На кінець XX століття, версія про зв'язок цих назв із історичними хорватами вважається спростованою і трактується як випадковий термінологічний збіг[5].

У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь[6]. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Констянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут вони згадуються як мешканці Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення)[7]. Константин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610641 рр.). В «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки[8]. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами[9], а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».:

...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії [[[Угорці|угрів]]], поблизу Франкії [[[германці]]в], і межують зі слов'янами - нехрещеними сербами... Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби..[10]

Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами[11]
.

У 907 році карпатські хорвати згадуються як руське плем'я що бере участь у поході Олега на Константинополь

В лѣто 6415 (907) Іде Ѡлегъ на Грѣкы. Игорѧ ѡставивъ Кыєвѣ̑ . поӕ же множьство Варѧгъ и Словѣнъ и Чюди и Кривичи и Мерю и Полѧны и Сѣверо и Деревлѧны и Радимичи и Хорваты и Дулѣбы и Тиверци ӕже суть толковины. си вси звахутьс̑ Великаӕ Скуфь.[12]

Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році:

У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль [13]
.

Про хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава І Хороброго[14], що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 10191030 роках.

Версії походження народу[ред.ред. код]

Велика Моравія наприкінці ІХ ст.

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

За різними теоріями, частина білих хорватів, що склали основу чеського етносу (хорвати у Чехії, також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчакської культури, V–VII ст.)[15]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур[16] (похідних від пшеворської, зарубинецької[17] та київської[18] культур), але виключно на «супер-етнічному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» —" ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)[19], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття[20]. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів[21]. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами[22]. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228[23]. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами[24]. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені[25]. Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах[26], що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою[27]. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами[28]. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів[29]. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії[30]. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії[31].

Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після 10 століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.

Наприкінці XX ст. н.е на території Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільше — Стільське городище із площею 250 га), побудованих у VII–X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України[32].

Про білих хорватів див. також: Бурштиновий шлях. Вплив на цивілізації

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  2. стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. М. Брайчевський. Вибране. Т ІІ. Хозарія і Русь. Київ. Видавництво О. Теліги. 2009. ISBN 978-966-355-029-9, ст. 345–347.
  4. http://www.magma.ca/~rendic/introductioncroats&serbs.htm
  5. Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328
  6. Niderle L. Slovanske starożitnosti. — D.2. — Sv.1. — Praha, 1906. — S.193, 224.
  7. 0 хорватах и о стране, в которой они живут в настоящее время
  8. Dominik MANDIĆ, «Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.20
  9. De Administrando Imperio — Костянтин Багрянородний
  10. Константин Багрянородный. Об управлении империей
  11. ЛІТОПИС РУСЬКИЙ з богом починаєм. Отче, благослови.
  12. http://izbornyk.org.ua/ipatlet/ipat02.htm
  13. ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 988 — 1015.
  14. Monumenta Poloniae Historica.— Lwów, 1872.— T. 2.- P. 231. (лат.)
  15. Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. — С.214-218.
  16. Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. — С.191-204.
  17. Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5(7). -С.19.
  18. Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С.99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. -Ів.-Франківськ, 2003. — № 5. — С.25-34.
  19. Назін С. В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI — VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
  20. Alemko GLUHAK, «Porijeklo imena Hrvat», Zagreb, 1990, c. 125–135
  21. Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata.— Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 61. хорв.
  22. Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.63
  23. Mijo M. ĆURIĆ, «Staroiransko porijeklo Hrvata», Neovisna autorska naklada, Zagreb, 1991, c. 95
  24. Mirko VIDOVIĆ, «Hrvatski iranski korjeni», Zagreb 1991, c. 19
  25. Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.60
  26. Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata… S. 47-48
  27. Dominik MANDIĆ. Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda.— Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 20. хорв.
  28. Ferdo ŠIŠIĆ, «Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara», Zagreb 1925, c. 239–240
  29. B.D. GREKOV. Kijevska Rusija.— Zagreb: Naprijed, 1962.— S. 456–457. хорв.
  30. B.D. GREKOV, «Kijevska Rusija», Naprijed, Zagreb, 1962, с. 438–456.
  31. M. BRANDT, "Ruske zemlje od XII stoljeća do Ivana Groznog.— Zagreb: Naprijed, 1962.— S. 503–504
  32. Білі Хорвати — передісторія Галицької держави

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]