Степанакерт
| Степанакерт[1]/Ханкенді[2] вірм. Ստեփանակերտ[1]/ азерб. Xankəndi[2] |
||||
|---|---|---|---|---|
|
||||
| Вигляд на місто. | ||||
| Основні дані | ||||
| Країна |  Нагірно-Карабаська Республіка/ Азербайджан |
|||
| Засноване | 490-ті | |||
| Населення | 53 000[3] | |||
| Телефонний код | 3 74 47 (9) | |||
| Географічні координати | 39°48′55″ пн. ш. 46°45′07″ сх. д. / 39.81528° пн. ш. 46.75194° сх. д.Координати: 39°48′55″ пн. ш. 46°45′07″ сх. д. / 39.81528° пн. ш. 46.75194° сх. д. | |||
| Міста-побратими | Монтебелло (Каліфорнія, США) Екс-ан-Прованс (Буш-дю-Рон, Франція) [4] |
|||
| Міська влада | ||||
| Мер міста | Сурен Грігорян[5] | |||
Степанакерт (вірм. Ստեփանակերտ) [1]/Ханкенді (азерб. Xankəndi) [2] — місто в Нагірному Карабасі, столиця самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки, де-юре розташоване в Азербайджані.
Зміст |
Історія [ред.]
Історична назва поселення, що знаходився на місці Степанакерта — Вараракн, через протікаючу через нього річку (поселення відоме з кінця V століття).[6][7][8] Це поселення входило в межі (з кінця IV по VIII ст .) вірменонаселеної [9] частини Кавказької Албанії, далі вірменського князівства Хачен (до XVI ст.) та вірменського мелікства Варанда (XVI—XVIII ст.), що знаходилися під сюзеренітетом змінювавших один одного в регіоні держав: Арабського халіфату, вірменських Багратидів, тюркської Сельджукської імперії, тюркської держави Атабеків Ельденізідів, монгольських Хулагуїдів, Імперії Тімуридів, тюркських держав Ак Коюнлу і Кара Коюнлу, династії шах Ірану — Сефевідів. З середини XVIII століття було володінням Карабаського ханства, з 1822 року — під безпосередньою владою Російської імперії (Шушинський повіт Елісаветпольської губернії). Через свою приналежність карабаськім ханам, село наприкінці XVIII століття отримало назву «Ханкенди» (за тюркською — «Ханське селище»).
У 1847 році в селі було 80 будинків вірменських та 52 будинки російських жителів, а також вірменська церква і кладовище.[10] Близько 1900 року Ханкенді мало населення 3 000 осіб, головним чином вірмен і росіян і 2-класне училище, там на постійних квартирах знаходився 1-й Сунженсько-Владикавказький Терського війська козачий полк.[11]
Після розпаду Російської імперії влада СРСР вирішила включити Нагірний Карабах у склад новоутвореної Азербайджанської РСР в якості Нагірно-Карабаської автономної області (спочатку називалося Автономна область Нагірного Карабаху), навіть не зважаючи на те, що за етнічним складом населення вірмени становили 89,1%, а тюрки лише 10,0%.[12] 6 жовтня 1923 року поселення було перейменовано на Степанакерт, на честь Степана Шаумяна — одного з керівників Бакинської комуни.[10]
Перший проект з планування та облаштування міста був складений в 1926 році архітектором Олександром Таманяном, другий у 1938 році — архітектором Слоботяніком, третій у 1968 році — архітектором Дадашяном. Всі проекти слідували системі, розробленої Таманяном.[6]
У місті був відкритий сільськогосподарський технікум, і він став центром всієї промисловості області, насамперед шовкової та виноробної. У 1939 році в місті було 10 тис. жителів, у 1959 — 20 тис., у 1970 — 30 тис., у 1975 — 33 тис. До кінця радянської епохи там був побудований цілий ряд фабрик і заводів, включаючи електротехнічний та асфальтобетонний комбінати. Функціонували сільськогосподарський технікум, педагогічний інститут, медичне та музичне училище, історико-краєзнавчий музей, Драматичний театр. У 1960 році був побудований ансамбль центральної площі Степанакерта з будівлею обкому (нині уряду НКР).[13] Ця площа (ім. Леніна) в 1988 році стала ареною практично безперервних мітингів.
Взимку 1991-92 років місто піддавався запеклим обстрілам з боку підконтрольним на той час азербайджанським силам Шуші (у тому числі з установок «Град»), але обстріли припинилися після переходу Шуші 9 травня 1992 року під контроль збройних сил НКР.
Сьогодення [ред.]
Наразі Степанакерт — столиця невизнанної Нагірно-Карабаської Республіки, в якій не було зареєстровано якихось серйозних збройних сутичок з моменту вступу у силу перемир'я з 12 травня 1994 року. В місті знаходяться резиденція Президента, Парламент, Уряд, Міністерства, Верховний суд та інші будівлі центральної влади республіки. Сьогодні місто повністю відновлено від руйнувань, які були заподіяні війною. Місто виглядає чисто та має усю необхідну інфраструктуру регіонального центру, включаючи вищі навчальні заклади, лікарні, готелі (у тому числі п'ятизірковий «Armenia»), школи, дитячі садочки, парки розваг, сучасний стадіон, банки, фешенебельні ресторани, розгалужені системи супермаркетів та інше. При в'їзді до Нагірно-Карабаської Республіки громадянам України (як і іншим громадянам СНД) віза не потрібна, але обов'язково треба отримати акредитаційну картку в будівлі МЗС НКР в Степанакерті (реєстрація безкоштовна). На виїзді з міста у аскеранському напрямі знаходиться символ Нагірного Карабаху — монумент «Ми — наші гори», що був побудований вірменським скульптором на честь того, що в Нагірному Карабасі у відносній масі була найбільша кількість довгожителів в усьому СРСР. Монумент має вигляд бабусі і дідусі та в народі називається «Татік у папік», що дослівно перекладається з вірменської як «Дід та баба». В центрі міста розташований пам'ятник безсмертя, встановлений в одному з центральних парків Степанакерта в пам'ять за загиблими у Великій Вітчизняній війні воїнам.
Транспорт [ред.]
Автомобільний транспорт [ред.]
Місто з'єднують кілька якісних трас:
- Степанакерт — Шуші — Бердзор — Горіс — Єреван;
- Мартакерт — Дрмбон — Степанакерт — Кармір Шука — Гадрут;
- Степанакерт — Мартуні;
- Степанакерт — Іванян — Аскеран.
Міжміський автобусний рух є з Єреваном, Ванадзором, Сісіаном, Горісом та з більшістю населених пунктів та найпопулярніших визначних туристичних об'єктів Нагірно-Карабаської Республіки.
Авіаційний транспорт [ред.]
Єдиний в самопроголошеній республіці аеропорт почне здійснювати регулярні пасажирські рейси з жовтня 2010 року, після вдосконалення Степанакертського аеропорту, що знаходиться за 10 км на північний схід від столиці і поки що використовується лише для приватних, туристичних, дипломатичних рейсів, а також військово-повітряними силами НКР.
Залізничний транспорт [ред.]
Залізнична станція, так само як і аеропорт припинили свою діяльність з початком вірмено-азербайджанського конфлікту 1987—1994 рр. і на відміну від аеропорту залізниці в Нагірному Карабасі не працюють і не відновлюються. При врегулюванні статусу Нагірного Карабаху може розпочатися будівництво залізниці до запланованої Вірменія — Іран, але наразі жодна компанія не готова вкладати такі кошти у хоч і мирну з 1994 року, але невизнанну республіку такі кошти.
Міський транспорт [ред.]
Найпопулярнішим видом транспорту, як і в інших містах Вірменії є маршрутне таксі та автобуси, які коштують 70 драм (1,4 грн.). Місто має розгалужену систему маршрутного таксі та автобусів. Також завдяки своїй відносній дешевості користується популярністю таксі. Інших видів транспорту нема.
Зв'язок [ред.]
Телефон [ред.]
З будь-якого стаціонарного телефону можна подзвонити в Україну та майже в будь-яку точку світу. Послуги мобільного зв'язку надає компанія Карабах-телеком, в якої є договори про роумінг зі 140 іноземними компаніями, у тому числі і з МТС-Україна (UMC). Зона покриття охоплює усі найпопулярніші туристичні об'єкти і абсолютну більшість населених пунктів.
Пошта [ред.]
Послуги пошти надає компанія «Арцахпошта», з якої можна відправити листа з будь-якого міста чи великого села. Послуги пошти недорогі, але телеграма коштує відносно дорого.
Інтернет [ред.]
В столиці є розгалужена система інтернет-клубів та інтернет-кафе, але більшість з них працюють зранку до вечора і вночі може бути проблематичним знайти інтернет-клуб.
Видатні мешканці [ред.]
- Араїк Володимирович Арутюнян — прем'єр-міністр Нагірно-Карабаської Республіки (з 2007);
- Аркадій Аршавірович Гукасян — президент Нагірно-Карабаської Республіки (1997—2007);
- Роберт Седракович Кочарян — прем'єр-міністр (1997—1998), після президент Вірменії (1998—2008);
- Бако Саакович Саакян — президент Нагірно-Карабаської Республіки (з 2007);
- Серж Азатович Саргсян — президент Вірменії (з 2008);
- Фахраддін Манаф оглі Манафов — радянський та азербайджанський актер, Народний артист Азербайджану;
- Балаян Зорій Айкович — вірменський письменник, політичний і громадський діяч;
Фотогалерея [ред.]
-
Stepanakert-square-P1003098.JPG
Будинок уряду на центральній площі
-
Головна вулиця міста
-
Степанакерт зі сторони Шуші
-
Central square in Stepanakert.jpg
Центральна площа Степанакерту
Примітки [ред.]
- ↑ а б в Згідно з юрисдикцією Нагірно-Карабаської республіки
- ↑ а б в Згідно з юрисдикцією Азербайджану. В 1991 році влада Азербайджану прийняла рішення про повернення місту назви Ханкенді, яку місто носило до 1923 року, однак влада НКР і місцеві мешканці, як і влада сусідньої Вірменії, цього перейменувати не визнали і користуються назвою, за якою місто було відомо за радянських часів.
- ↑ Статкомітет СНД
- ↑ Karabakh’s Stepanakert and France’s Aix-en-Provence to become twin cities
- ↑ Мером столиці Нагірного Карабаху обраний Сурен Грігорян
- ↑ а б Армянская советская энциклопедия. — Ереван, 1985. — том 11, стр. 124—125, ст. «Степанакерт»(рос.)
- ↑ Краткая Армянская энциклопедия в 4-х томах (вірм.). — Ереван: «Армянская энциклопедия», 2003. — том 4, стр. 508, ст. «Степанакерт»
- ↑ Армянские части занимают аскеранскую крепость и вновь теряют её, Сумгаит.инфо(рос.)
- ↑ Б. А. Рыбаков., Очерки истории СССР. Кризис рабовладельческой системы и зарождение системы феодализма на территории СССР III—IX вв. М., 1958, стр., сс. 303—313(рос.)
- ↑ а б Словарь топонимов Армении:Том4
- ↑ Цитович Г. А. Храмы армии и флота. Пятигорск, 1913, 520+40+XIV с. Кавказский военный округ.
- ↑ http://demoscope.ru/weekly/ssp/sng_nac_26.php?reg=2304 Всесоюзная перепись населения 1926 года. Национальный состав населения по регионам республик СССР. Автономная область Нагорного Карабаха.(рос.)
- ↑ http://slovari.yandex.ru/dict/bse/article/00074/65400.htm БСЭ(рос.)
 |
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Степанакерт |
|
|||||||
|
|||||||
|
|||||||||||
|
||||||||
