Карабаський конфлікт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Нагірно-Карабаська війна
Karabakhwar01.jpg

Дата: 1987–1994
Місце: Нагірний Карабах, Вірменія та Азербайджан
Привід: Спірна етнічна територія між Вірменією та Азербайджаном:
Результат: Перемога вірмен

Договір про припинення вогню (Бішкекський протокол) підписаний у 1994 р. представниками Нагірного Карабаху, Вірменії та Азербайджану (чинний)

Територіальні зміни: Нагірний Карабах став де-факто незалежною державою, залишаючись де-юре частиною Азербайджану

Проводяться мирні переговори між двома країнами, щоб визначити майбутнє спірної території

Сторони
Flag of Nagorno-Karabakh.svg Нагірно-Карабаська Республіка
Flag of Armenia.svg Вірменські добровольці
Flag of Azerbaijan.svg Азербайджан
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Чеченські добровольці
(січеньсерпень 1992)
Flag of Afghanistan (1992-1996; 2001).svg Афганські добровольці
(березеньжовтень 1993)
Командувачі
Flag of Nagorno-Karabakh.svg Самвел Бабаян
Flag of Nagorno-Karabakh.svg Монте Мелконян
Flag of Armenia.svg Амаяк Аронян
Flag of Armenia.svg Вазген Саргсян
Flag of Nagorno-Karabakh.svg Аркадій Тер-Тадевосян
Flag of Nagorno-Karabakh.svg Анатолій Зіневич
Flag of Azerbaijan.svg Іскандер Гамідов
Flag of Azerbaijan.svg Сурет Гусейнов
Flag of Azerbaijan.svg Рахім Газієв
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Шаміль Басаєв[1]
Військові сили
20,000 72,000 [2]
Втрати
5,856 [3] загиблих
25,000 поранених
25,000-30,000 загиблих
60,000 поранених[2][4]
Історія Нагірного Карабаху
Coat of arms of Nagorno-Karabakh.svg
Давня історія
Азоська печера
Велика Вірменія
(Арцах)
Кавказька Албанія
Середньовіччя
Хачен
Перська епоха
Мелікства Карабаху
Карабаське ханство
Російська епоха
Вірменія у складі Російської імперії
Єлизаветпольська губернія
Радянська епоха
Нагірно-Карабаська автономна область
Боротьба за незалежність
Карабаський конфлікт
Мінська група
Нагірно-Карабаська Республіка

Портал «Нагірний Карабах»
НКР.jpg

Карабаський конфлікт (вірм. Արցախյան գոյամարտ, азерб. Qarabağ müharibəsi) — військовий конфлікт, що відбувався між вірменами та азербайджанцями з вересня 1987 р. по 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом.

Передісторія конфлікту[ред.ред. код]

Територія Нагірного Карабаху в давнину входила в межі провінції Арцах (в середні століття вірменське феодальне князівство Хачен). Нагірний Карабах, населений переважно вірменами, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту (детально див. Історія Нагірного Карабаху). У 1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії (див. Міацум). До середини 1980-х років такі вимоги, однак, рідко ставали надбанням гласності, а будь-які дії в цьому напрямку негайно придушувалися.

Зовсім інші можливості надала розпочата М. Горбачовим політика радянської демократизації суспільного життя. Вже на початку жовтня 1987 року на мітингах у Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменії, які згодом повторялися в численних зверненнях, що прямували на адресу радянського керівництва. У 1987 — початку 1988 в регіоні посилюється невдоволення вірменського населення своїм соціально-економічним становищем, починається збір підписів під зверненням на підтримку вимоги про передачу Карабаху Вірменії. Керівництво Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, зі свого боку, намагалося задіяти звичні командно-бюрократичні важелі, сподіваючись врегулювати ситуацію.

Карабаський конфлікт в радянський період (1987—1991)[ред.ред. код]

Нагнітання напруженості[ред.ред. код]

  • У серпні 1987 р. карабаські вірмени посилають до Москви підписану десятками тисяч людей петицію з проханням передати НКАО до складу Вірменської РСР.
  • У вересні-жовтні 1987 р. перший секретар Шамхорського райкому Компартії Азербайджану М. Асадов вступає в конфлікт з мешканцями вірменського села Чардахлу Шамхорського району (північний Карабах, поза межами НКАО) у зв'язку з протестами жителів села проти заміни директора радгоспу-вірменина азербайджанцем, побивши і заарештувавши кілька десятків жителів села. [5] У Єревані в зв'язку з цим проходять демонстрації протесту.[6] У листопаді 1987 р. на захист ідеї перепідпорядкування Карабаху Вірменії виступає радник Михайла Горбачова Абел Аганбегян.[6]
  • Зима 1987-1988 — ряд азербайджанських мешканців Кафанского району Вірменської РСР одночасно були вигнані і виїхали до Азербайджанської РСР. Терміни називаються різні, від листопада 1987 до лютого 1988. Згідно з одними даними, причиною цього був тиск, який чинили на них вірменські екстремісти з метою видавлювання азербайджанського населення з району.[6][4] Інші джерела стверджують, що перші міжнаціональні зіткнення у Вірменії відбулися лише в листопаді 1988 року, в даному ж випадку втеча була викликана розпущеним з провокаційними цілями чутками. Також зазначається, що в ряді випадків на мітингах під виглядом азербайджанських біженців з Кафану виступали явні провокатори. У всякому разі, про конкретних потерпілих або інциденти нічого не відомо.[7][8] Згідно з даними співробітників КДБ СРСР, втеча кафанських азербайджанців відбулася вже після початку відкритого конфлікту під впливом панічних чуток, викликаних збройним зіткненням у Аскерані (22 лютого).
  • Азербайджанська влада використовує партійні важелі, щоб засудити «націоналістичні», «екстремістсько-сепаратистські» процеси. 11 лютого 1988 р. в Степанакерт виїжджає численна група представників керівництва Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, яку очолює другий секретар ЦК КПАз Василь Коновалов. До групи входять також завідувач відділу адміністративних органів ЦК КПАз (раніше — перший секретар райкому Шамхорського КПАз) М. Асадов, заступники керівників республіканських КДБ, МВС, прокуратури, Верховного суду і забезпечують їх безпеку співробітники правоохоронних органів.
  • У ніч з 11 на 12 лютого в Степанакерті проходить розширене засідання бюро обкому КПАз за участю керівників з Баку. На бюро приймається рішення засудити «націоналістичні», «екстремістсько-сепаратистські» процеси, що набирають чинності в регіоні, і провести 12-13 лютого «партійно-господарські активи» в місті Степанакерті і у всіх районних центрах НКАО, а потім — на рівні автономної області, з тим щоб протиставити зростаючому народному невдоволенню всю потужність єдиного партійно-господарського апарату.
  • 12 лютого в актовому залі Степанакертського міськкому КПАз проводиться міський партійно-господарський актив з участю представників з Баку, місцевих партійних керівників, керівників державних установ, підприємств, профспілок і парторгів. У президії — Василь Коновалов, перший секретар обкому Борис Кеворков, перший секретар бюро міськкому Завен Мовсесян. Мовсесян і Кеворков, виступаючи на початку зборів, заявляють, що за подіями в Карабасі стоять «екстремісти» та «сепаратисти», яким не вдасться повести за собою народ. Василь Коновалов, продовжуючи цю думку, заявляє, що організатори відомі і будуть ізольовані від суспільства, сепаратизм повинен бути засуджений, а Карабах залишиться невід'ємною частиною Азербайджанської РСР. Спочатку збори йдуть за заздалегідь підготовленим сценарієм, виступаючи заявляють про непорушне братерство азербайджанців та вірмен і намагаються звести проблему до критики окремих господарських недоліків. Через деякий час, однак, на трибуну проривається Максим Мірзоян, який піддає різкій критиці Бориса Кеворкова за байдужість і зневагу національною специфікою Карабаху, «азербайджанізацію» і проведення демографічної політики, що сприяє зниженню частки вірменського населення в регіоні. Цей виступ призводить до того, що збори виходить з-під контролю партійних керівників, і члени президії покидають зал. Звістка про провал зборів доходить до Аскерану, і районний партійно-господарський актив також йде не за наміченим сценарієм. Спроба провести в той же день партійно-господарський актив у Гадрутському районі взагалі призводить до стихійного мітингу. Плани азербайджанського керівництва залагодити ситуацію виявилися зірваними. Партійно-господарські керівники Карабаху не тільки не засудили «екстремізм», але навпаки, активно його підтримали.
  • 13 лютого в Степанакерті проходить перший мітинг, на якому висуваються вимоги про приєднання НКАО до Вірменії. Міськвиконком дає дозвіл на його проведення, позначивши мету — «вимога про возз'єднання НКАО з Вірменією». М. Асадов безуспішно намагається перешкодити проведенню мітингу. Завідувач відділом ЦК КП Азербайджанської РСР Асадов на засіданні бюро обкому партії заявив, намагаючись погрозами натиснути на місцеве керівництво НКАО: «Ми перетворимо Карабах у вірменський цвинтар» і «Сто тисяч азербайджанців готові в будь-який час увірватися до Карабаху і влаштувати бійню».[9] Тим часом, як стверджують учасники подій, виконавчі влади автономної області виявляються розколотими і втрачають контроль над ситуацією. Керівництво бере на себе Рада директорів, до якої увійшли голови великих підприємств області та окремі активісти. Рада приймає рішення провести сесії міських і районних рад, а потім скликати сесію обласної Ради народних депутатів.
  • 14 лютого азербайджанське партійне керівництво намагається звернутися до населення НКАО через обласну газету «Советский Карабах» зі зверненням, у якому події що відбуваються розцінюються як «екстремістські і сепаратистські», інспіровані вірменськими націоналістами. В результаті втручання Ради директорів звернення так і не було опубліковано.
  • 20 лютого 1988 р. позачергова сесія народних депутатів НКАО звертається до Верховної Ради Вірменської РСР, Азербайджанської РСР та СРСР з проханням розглянути і позитивно вирішити питання про передачу НКАО зі складу Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР.
  • 21 лютого Політбюро ЦК КПРС приймає постанову, згідно з яким вимога про включення Нагірного Карабаху до складу Вірменської РСР представляється як прийнята в результаті дій «екстремістів» і «націоналістів» і така, що суперечить інтересам Азербайджанської РСР та Вірменської РСР. Постанова обмежується загальними закликами до нормалізації обстановки, вироблення і здійснення заходів щодо подальшого соціально-економічного та культурного розвитку автономної області. Центральні органи влади і надалі, незважаючи на загострення обстановки, будуть керуватися цією постановою, безперервно заявляючи, що «перекроювання кордонів не буде».

«Перша кров»[ред.ред. код]

Zvartnots img 6965.jpg

Історія Вірменії

Держави та утворення
Айраратське царствоВелика ВірменіяМала Вірменія
ЦопкМарзпанська ВірменіяВірменський емірат
Анійське царствоСюнікВаспураканТашир—Дзорагет
АрцахХаченКарсЦарство Варажнуні
КесунЕдесаМелітенаПірКілікія
Шах-АрменідиХамсАрранЧухур-СаадКарабах
Вірменська областьЕріванська губернія
Єлизаветпольська губерніяПерша Республіка
Вірменська РСРРеспубліка ВірменіяНКР
Війни та битви
Війни: ПарфіяТуреччинаГрузіяАзербайджанКарабах
Битви: ТигранакертАрташатРандеяАварайр
ВарнакертСеванМанцикертГарніБітліс
СардарапатАпаранКаракіліс
Релігії
ПоганствоМітраїзм
Вірменська апостольська церква
ПавлікианиТондракійціКатолицизм
Географія
Вірменія (ЗахіднаСхідна)
Вірменське нагір'яКілікія
Династії
ГайкідиЄрвандідиАрташесіди
АршакідиАрцрунідиБагратіди
РубенідиХетумідиЛузіньяни
Національно-визвольний рух
АрменаканГнчакДашнакцутюнФідаї
ЦегакронАСАЛАМіацум
Тематичні статті
ВірмениЕтногенезКультураМоваВірменське питання
ГеноцидВірменофобіяАмшенціДіаспора
СтолиціМатенадаранВірменознавствоШляхта
Хронологія
  • 22 лютого 1988 р. коло вірменського населеного пункту Аскеран відбувається зіткнення з використанням вогнепальної зброї між групами азербайджанців із міста Агдам, що прямували до Степанакерту «для наведення порядку», і місцевим населенням. У момент, коли кілька азербайджанців спробували захопити вірменський будинок, вірмени відкрили вогонь. У той день загинуло двоє азербайджанців, проте принаймні один з них — від руки міліціонера-азербайджанця. Масовішого кровопролиття в той день вдалося уникнути.[10] Тим часом у Єревані проходить демонстрація. Число демонстрантів до кінця дня сягає 45-50 тисяч. В ефірі програми «Время» зачіпається тема рішення обласної ради НКАО, де воно названо інспірованим «екстремістськими і націоналістично налаштованими особами». Така реакція центральної преси тільки підсилює обурення вірменської громадськості.
  • 26 лютого 1988 — в Єревані проходить мітинг, в якому бере участь майже 1 мільйон осіб. Того ж дня починаються перші мітинги в Сумгаїті.
  • Ніч з 26 на 27 лютого — згідно з рядом джерел саме тоді, під впливом панічних чуток про події в Аскерані, з Кафану до Баку виїжджає 200 жителів, відомих як «кафанські біженці» (див. вище).[7][8]
  • 27 лютого 1988 — по телебаченню в Баку виступає заступник Генерального прокурора СРСР А. Ф. Катусев, який повідомляє про загибель двох азербайджанців в сутичці поблизу Аскерану, що сталася 22 лютого.
  • 27-29 лютого — вірменський погром у місті Сумгаїт (див. Сумгаїтський погром) — перший масовий вибух етнічного насильства в новітній радянській історії. Том де Баал, автор книги про історію карабаського конфлікту, говорить, що «Радянський Союз у мирний час ніколи не переживав того, що відбулося» в Сумгаїті.[4] За офіційними даними Генпрокуратури СРСР, під час цих подій загинуло 26 вірмен і 6 азербайджанців («Известия», 03.03.1988). Вірменські джерела вказують на те, що ці дані занижені.[11] Сотні людей було поранено, величезна кількість піддалося насильству, тортурам і знущанням, багато тисяч стали біженцями. Своєчасного розслідування причин та обставин погромів, встановлення та покарання провокаторів і безпосередніх учасників злочинів не було проведено, що, поза сумнівом, призвело до ескалації конфлікту.
  • Весна-осінь 1988 — Постанови Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС, прийняті в березні 1988 року з приводу міжнаціонального конфлікту в НКАО, не привели до стабілізації ситуації, оскільки найрадикальніші представники обох конфліктуючих сторін відкидали будь-які компромісні пропозиції. Більшість членів обласної ради депутатів та обкому партії підтримали вимоги про передачу НКАО зі складу Азербайджану до складу Вірменії, які були оформлені у відповідних рішеннях сесій обласної Ради та пленуму обкому партії, який очолив Генріх Погосян. У НКАО (особливо в Степанакерті) відбуваються щоденні багатолюдні демонстрації, мітинги, страйки колективів підприємств, організацій, навчальних закладів області з вимогами відділення від Азербайджану. Створюється неформальна організація — комітет «Крунк», який очолив директор Степанакертського комбінату будматеріалів Аркадій Манучаров. Його заявлені цілі — вивчення історії краю, його зв'язків з Вірменією, відновлення пам'ятників старовини. На ділі комітет бере на себе функції організатора масових протестів. Указом Верховної Ради АзРСР комітет розпущений, але він продовжує свою діяльність. У Вірменії розростається рух підтримки вірменського населення НКАО. У Єревані створено комітет «Карабах», лідери якого закликають до посилення тиску на державні органи з метою передачі НКАО Вірменії. Одночасно в Азербайджані тривають заклики до «рішучого наведення порядку» в НКАО. Громадська напруга і національна ворожнеча між азербайджанським і вірменським населенням зростають з кожним днем. Влітку і восени частішають випадки насильства в НКАО, наростає потік біженців як до Азербайджану, так і до Вірменії.
  • У НКАО направляються представники центральних радянських і державних органів СРСР. Деякі з виявлених проблем, які роками накопичувалися в національній сфері, стають надбанням гласності. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР в терміновому порядку приймають постанову «Про заходи щодо прискорення соціально-економічного розвитку Нагірно-Карабаської автономної області Азербайджанської РСР у 1988—1995 роках».
  • Травень 1988 — з ініціативи Шушинського райкому КПАз розпочата депортація вірменського населення з Шуші.
  • 14 червня 1988 — Верховна Рада Вірменської РСР дає згоду на включення Нагірно-Карабаської автономної області до складу Вірменської РСР.
  • 17 червня 1988 — Верховна Рада Азербайджанської РСР приймає рішення про те, що Нагірний Карабах повинен залишитися в складі республіки: «У відповідь на звернення Верховної Ради Вірменської РСР Верховна Рада Азербайджанської РСР, виходячи з інтересів збереження сформованого національно-територіального устрою країни, закріпленого Конституцією СРСР, керуючись принципами інтернаціоналізму, інтересами азербайджанського і вірменського народів, інших націй і народностей республіки, визнав передачу НКАО з Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР неможливою».
  • Липень — у Вірменії проходять багатоденні страйки колективів підприємств, організацій, навчальних закладів, масові мітинги. В результаті зіткнення між мітингуючими і військовослужбовцями Радянської Армії в єреванському аеропорту «Звартноц» загинув один з мітингувальників. Католікос Вазген I звертається по республіканському телебаченню з закликом до мудрості, спокою, почуття відповідальності вірменського народу, до припинення страйку. Заклик залишається непочутим. У Степанакерті вже кілька місяців не працюють підприємства та організації, кожен день відбувається хода по вулицях міста і масові мітинги, обстановка загострюється все більше. Як повідомляють кореспонденти «Известий», з Вірменії надходить потужна підтримка — сотні людей щодня виїжджають у Єреван і, навпаки, приїжджають до Степанакерту (для цього організований повітряний міст між цими містами, кількість авіарейсів з часом доходить до 4-8 на день).[12]
  • За повідомленням ТАСС, «складна, напружена обстановка в Вірменській РСР продовжує викликати масові переміщення азербайджанського населення з Вірменії до Азербайджану. Як повідомляє спеціальна комісія, створена при Раді Міністрів Азербайджанської РСР, азербайджанці, які прибули з Вірменії, тимчасово розміщені в 43 районах республіки. Найбільше число таких громадян — у Нахічеванській АРСР, в Шамхорському, Кубинському, Казаському і Ждановському районах». Станом на середину липня, в Азербайджан з Вірменії виїхало близько 20 тис. осіб (більше 4 тис. сімей). Тим часом ЦК КПАз намагається нормалізувати обстановку в місцях компактного проживання азербайджанців у Вірменії. У Вірменську РСР продовжують прибувати біженці з Азербайджану. За даними місцевої влади, на 13 липня до Вірменії прибуло 7265 чоловік (1598 родин) з Баку, Сумгаїту, Мінгечауру, Казаху, Шамхору та інших міст Азербайджану.[13]
  • 18 липня 1988 — У Кремлі відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були розглянуті рішення Верховних Рад Вірменської РСР та Азербайджанської РСР про Нагірний Карабах та прийнято постанову з даного питання. У постанові зазначено, що, розглянувши прохання Верховної Ради Вірменської РСР від 15 червня 1988 про перехід Нагірно-Карабаської автономної області до складу Вірменської РСР (у зв'язку з клопотанням Ради народних депутатів НКАО) і рішення Верховної Ради Азербайджанської РСР від 17 червня 1988 р. про неприйнятність передачі НКАО до складу Вірменської РСР, Президія Верховної Ради вважає неможливим зміни кордонів і встановленого на конституційній основі національно-територіального поділу Азербайджанської РСР та Вірменської РСР.
  • Вересень 1988 — азербайджанське населення вигнано зі Степанакерту, вірменське — з Шуші.[14] У 20-х числах вересня в Нагірно-Карабаській автономній області і Агдамському районі Азербайджанської РСР введено особливий стан і комендантську годину. У Вірменії Президія Верховної Ради Вірменської РСР прийняла рішення про розпуск комітету «Карабах». Однак спроби партійних і державних органів заспокоїти населення не мають ефекту. У Єревані та деяких інших містах Вірменії тривають заклики до організації страйків, мітингів, голодувань. 22 вересня було припинено роботу ряду підприємств і міського транспорту Єревана, Ленінакана, Абовяна, Чаренцавана, а також Ечміадзинського району. У Єревані до забезпечення порядку на вулицях поряд з органами міліції залучаються військові підрозділи.[15]
  • Листопад-грудень 1988 — в Азербайджані та Вірменії відбуваються масові погроми, що супроводжуються насильством і вбивствами мирного населення. У другій половині 1988 «насильство посилилося з анти-вірменськими погромами в Нахічевані і Кіровабаді. Десятки тисяч вірмен почали залишати Азербайджан, тоді як азербайджанці, боячись відплати, в свою чергу залишали Вірменію». [15] В Азербайджані вірменські погроми, з гаслами «Слава героям Сумгаїту!»,[16] відбувалися в Баку, Кіровабаді (Гянджі) (див. Кіровабадський погром), Шемасі, Шамхорі, Мінгечаурі, Шекі, Закаталах, Нахічеванській АРСР, загинуло 69 чоловік.[17] Біженці з Азербайджану, прямували в основному до Вірменії, де протягом кінця листопада 1988 стало понад 200 000 вірмен.[18] За різними даними, на території Вірменії погроми призводять до загибелі від 20 до 30 азербайджанців.[19][20][21] За даними вірменської сторони, у Вірменії на міжнаціональному ґрунті за три роки (з 1988 по 1990) загинуло 26 азербайджанців, у тому числі з 27 листопада по 3 грудня 1988 року — 23, у 1989 році — один, у 1990 — двоє. У той же час в зіткненнях з азербайджанцями у Вірменії загинуло 17 вірмен.[7]

У ряді міст Азербайджану і Вірменії вводиться надзвичайний стан. На цей час припадає найбільший масовий потік біженців — сотні тисяч чоловік з обох сторін. В цілому, до 1989 р. була завершена депортація азербайджанців з Вірменії та вірмен з сільських районів Азербайджану (крім Карабаху).

  • Зима 1988 — проводиться депортація населення вірменських сіл Гардману — гірських і передгірських частин Ханларського, Дашкесанського, Шамхорського і Кедабекського районів, а також м. Кіровабаду (Гянджі). Після закінчення цих подій вірменське населення Азербайджанської РСР виявляється сконцентрованим в НКАО, Шаумянівскому районі, чотирьох селах Ханларського району (Чайкенд, Мартунашен, Азад і Камо) і в Баку (де воно протягом року скоротилося приблизно з 215 тис. до 50 тис. чоловік).

1989 р.[ред.ред. код]

  • 12 січня — за рішенням радянського уряду в НКАО вперше в СРСР було введено пряме управління з утворенням Комітету особливого управління Нагірно-Карабаської автономною областю під головуванням Аркадія Вольського, завідувача відділом ЦК КПРС. Були припинені повноваження обласних партійних і державних органів, обмежені конституційні права громадян. Комітет був покликаний запобігти подальшому загостренню ситуації і сприяти її стабілізації. Як показало життя, однак, його повноважень виявилося недостатньо для вирішення поставлених завдань.
  • У Вірменії та Нагірному Карабасі було введено надзвичайний стан. За рішенням радянського керівництва були арештовані члени так званого комітету «Карабах» (включаючи майбутнього президента Вірменії Левона Тер-Петросяна).
  • Липень — в Азербайджані створена опозиційна партія — Народний Фронт Азербайджану.
  • 26 липня — у зв'язку з проведенням владою Азербайджану репресивних і каральних заходів щодо вірменського населення Шаумянівского району республіки позачергова сесія районної Ради народних депутатів прийняла рішення про входження району до складу району НКАО.
  • 16 серпня — в НКАО відбувся з'їзд представників населення області. З'їзд прийняв звернення до азербайджанського народу, в якому виражалася стурбованість наростаючим відчуженням між вірменським та азербайджанським народами, що переросло у міжнаціональну ворожнечу, містився заклик до взаємного визнання невід'ємних прав один одного. З'їзд також звернувся до коменданта Особливого району, офіцерів і солдатів Радянської армії і підрозділів МВС СРСР з пропозицією активної співпраці з метою забезпечення миру в регіоні. З'їзд обрав Національну Раду (голова — народний депутат СРСР В. Григорян), перед якою було поставлено завдання практичної реалізації рішення сесії обласної Ради народних депутатів від 20 лютого 1988 року. Президія Національної Ради направила звернення до Ради Безпеки ООН з проханням про сприяння в забезпеченні захисту вірменського населення краю. Звернення фактично залишилося без відповіді.
  • Керівництво Азербайджанської РСР як захід тиску на НКАО і Вірменію починає їх економічну блокаду, перекривши доставку народногосподарських вантажів (продовольства, палива та будматеріалів) залізничним та автомобільним транспортом через свою територію. НКАО виявилася практично ізольована від зовнішнього світу. Багато підприємств були зупинені, не діяв транспорт, не вивозився урожай. Населення опинилося на межі голоду.
  • 28 листопада — Верховна Рада СРСР прийняла постанову про скасування Комітету особливого управління, згідно з яким, зокрема, Азербайджан повинен був «створити на паритетних засадах з НКАО республіканський оргкомітет і відновити діяльність Ради народних депутатів НКАО». У створений оргкомітет не увійшли представники від НКАО, діяльність Ради народних депутатів НКАО не була відновлена, не були виконані вимоги Указу щодо забезпечення статусу реальної автономії НКАО, дотримання законності, охорони життя та безпеки громадян, недопущення змін сформованого національного складу в НКАО.[10] Надалі саме цей орган за сприяння міліції і військ розробляв і здійснював операції з депортації (виселення) вірменського населення Нагірного Карабаху і прилеглих районів. Сесія Ради народних депутатів НКАО самостійно проголосила відновлення своєї діяльності і не визнала Республіканський оргкомітет, що призвело до створення в НКАО двох центрів влади, кожен з яких визнавався лише однією з конфліктуючих етнічних груп.
  • 1 грудня — Верховна Рада Вірменської РСР та Національна Рада НКАО, «ґрунтуючись на загальнолюдських принципах самовизначення націй і відгукуючись на законне прагнення до возз'єднання двох насильно розділених частин вірменського народу», на спільному засіданні прийняли постанову про возз'єднання Вірменської РСР та Нагірного Карабаху. Це рішення викликало відповідні силові дії з боку керівництва Азербайджану з використанням комендатури Особливого району та доданих їй підрозділів внутрішніх військ.

1990 р.[ред.ред. код]

Обкладинка «Картки сім'ї біженця» з Баку
  • Січень — взаємні артилерійські обстріли на вірмено-азербайджанському кордоні.[10]
  • 13-20 січня 1990 відбулись вірменські погроми в Баку, де на початку року вже залишалося лише близько 35 тис. вірмен. Центральні органи влади СРСР виявляють злочинну повільність у прийнятті рішень з метою зупинення насильства. Лише через тиждень після початку погромів до Баку введено війська для запобігання захоплення влади антикомуністичним Народним фронтом Азербайджану. Ця акція призвела до численних жертв серед цивільного населення Баку, яке намагалося перешкодити введенню військ (див. Чорний січень).
  • 15 січня — Президія Верховної Ради СРСР вводить надзвичайний стан у НКАО, прикордонних з нею районах Азербайджанської РСР, в Горіському районі Вірменської РСР, а також у прикордонній зоні уздовж державного кордону СРСР на території Азербайджанської РСР. Утворена військова комендатура району надзвичайного стану, відповідальна за здійснення цього режиму. У її підпорядкуванні знаходилися додані їй підрозділи внутрішніх військ МВС СРСР. Згідно із заявами товариства «Меморіал», співробітниками комендатури і військами під час здійснення режиму надзвичайного стану допускалися численні порушення законності: «Внутрішні війська замість того, щоб сприяти стабілізації ситуації, роз'єднуючи конфліктуючі сторони, виконували невластиві їм політичні функції. Поступово вони перетворилися на ще одну сторону конфлікту».[10]
  • У ситуації, коли державні силові структури демонстрували безпорадність і нездатність протистояти дедалі більшим і широкомасштабним проявам насильства і не тільки не забезпечували захист мирного населення в етнічно змішаних районах, але самі часто допускали беззаконня, все більшу роль почали відігравати незаконні збройні формування, що одержували підтримку місцевого населення, яке бачило в них своїх захисників і месників за завдані образи. Протягом 1990 р. та першої половини 1991 р. в результаті розкручування спіралі насильства і зростаючої активності цих формувань гинули і отримували поранення військовослужбовці, працівники МВС, мирні громадяни. У місця компактного проживання вірменського населення на території Азербайджану (НКАО і прилеглі до неї райони) проникали озброєні групи і з території Вірменії. Тут траплялися численні напади на мирних громадян, викрадення худоби, захоплення заручників, напади на військові наряди із застосуванням вогнепальної зброї.[10]
  • 25 липня було видано Указ Президента СРСР «Про заборону створення незаконних формувань, не передбачених законодавством СРСР, і вилучення зброї у випадках його незаконного зберігання». Широкомасштабна операція по виконанню Указу в НКАО і прилеглих районах Азербайджану була проведена в кінці квітня — на початку червня 1991 силами підрозділів МВС Азербайджанської Республіки, внутрішніх військ МВС СРСР і Радянської Армії.

1991 р.[ред.ред. код]

  • 24 квітня У відповідь на блокаду Чайкенду і Мартунашену вірменські збройні формування обстріляли Шуші градобійними ракетами типу «Алазані». Зруйновано кілька будинків, поранено 3 мирних жителів.[10]
  • 30 квітня — початок так званої операції «Кільце» з виконання Указу Президента СРСР від 25.07.1990 р. «Про заборону створення незаконних формувань, не передбачених законодавством СРСР, і вилучення зброї у випадках його незаконного зберігання», що проводилася силами підрозділів МВС Азербайджанської Республіки, внутрішніх військ МВС СРСР і Радянської Армії з кінця квітня по початок червня 1991 р. у НКАО і прилеглих районах Азербайджану. Операція, яка мала в якості офіційної мети роззброєння вірменських «незаконних збройних формувань» і перевірку паспортного режиму в Карабасі, призвела до збройних зіткнень і жертв серед населення. Під час операції «Кільце» була здійснена повна депортація 24 вірменських сіл Карабаху (див. Операція «Кільце»).[22]
  • 1 травня — Сенат США одноголосно прийняв резолюцію, що засуджує злочини, здійснені владою СРСР та Азербайджану проти вірменського населення Нагірного Карабаху, Вірменії та Азербайджану.[23]
  • 28 серпня — Азербайджан проголосив незалежність. У декларації «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки» сказано що «Азербайджанська Республіка є спадкоємицею Азербайджанської Республіки що існувала з 28 травня 1918 року по 28 квітня 1920».[24]
  • 2 вересня — Спільна сесія Нагірно-Карабахської обласної та Шаумянівської районної Рад народних депутатів проголосила утворення Нагірно-Карабаської Республіки (НКР) у межах Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) і населеного вірменами прилеглого Шаумянівського району Азербайджанської РСР. Депутати керувалися Законом СРСР від 3 квітня «Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР».[25]
  • Осінь — Агдамське відділення Народного фронту Азербайджану створює Агдамський батальйон ополчення під командуванням Багірова.
  • 25 вересня — Починається 120-добовий обстріл Степанакерту протиградовими установками «Алазані». Ескалація військових дій розгортається практично на всій території НКР.[26]
  • 23 листопада — Азербайджан анулює автономний статус Нагірного Карабаху.[26]
  • 27 листопада — Держрада СРСР приймає постанову з закликом до сторін про припинення вогню, виведення із зони конфлікту всіх «незаконних збройних формувань» та скасування постанов, що змінюють статус НКАО.[27]
  • Грудень — створення Національної армії Азербайджану.
  • 10 грудня — в НКР проведений референдум про незалежність.

Хід війни 1991—1994 р.[ред.ред. код]

Докладніше у статті Карабаська війна

Припинення вогню[ред.ред. код]

Використовувана зброя[ред.ред. код]

Наслідки війни[ред.ред. код]

Післявоєнний період[ред.ред. код]

  • 5-6 грудня 1994 — РБРЄ перетворюється в ОБСЄ під час Будапештського саміту. Карабаський миротворчий мандат підтверджено.
  • 22 грудня 1994 — Парламент Нагірно-Карабаської Республіки обрав Роберта Кочаряна президентом.
  • 6 січня 1995 — Росія стає співголовою Мінської групи ОБСЄ спільно зі Швецією.
  • 23 вересня 1996 — Левон Тер-Петросян переобраний президентом на спірних виборах.
  • 24 червня 1996 — Кочарян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки загальним голосуванням.
  • 14 лютого 1997 — США прийняті в якості третіх співголови Мінської групи ОБСЄ.
  • 1 вересня 1997 — Аркадій Гукасян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки.
  • 20-24 вересня 1997 — Посередники Мінської групи представляють новий план з мирного врегулювання, згідно з яким «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у складі Азербайджану».
  • 3 лютого 1998 — Левон Тер-Петросян подав у відставку.
  • 30 березня 1998 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії.
  • 11 жовтня 1998 — Гейдар Алієв переобраний президентом Азербайджану.
  • Листопад 1998 — нова пропозиція МГ ОБСЄ («спільна держава»). Формулювання статусу НК говорить: «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у формі Республіки і утворює спільну державу з Азербайджаном в його міжнародно визнаних кордонах». Вірменія приймає пропозицію, Азербайджан — ні.
  • 25 квітня 1999 — Кочарян і Алієв проводять першу двосторонню зустріч у Вашингтоні.
  • 27 жовтня 1999 — в результаті збройного нападу на парламент Вірменії групою під керівництвом Наїрі Унаняна вбито Вазгена Саркісяна, Карена Демірчяна і ще шестеро високопоставлених осіб Вірменії.
  • 22 березня 2000 — замах на Аркадія Гукасян в Степанакерті. Самвел Бабаян заарештований.
  • 4-5 березня 2001 — Алієв і Кочарян знову зустрічаються в Парижі. За твердженнями деяких джерел, що є досить обізнаними, істотність «паризьких» і подальших «кі-вестських» принципів зводилося до приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії і торгу навколо статусу транзитного транспортного коридору з «материкового» Азербайджану в Нахічевань через Мегрі. Згодом Азербайджан відкинув цю пропозицію.
  • 3-7 квітня 2001 — мирні переговори в Кі-Вест, штат Флорида, США.
  • 11 серпня 2002 — Аркадій Гукасян обраний президентом НКР на другий термін.
  • 5 березня 2003 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії на другий термін.
  • 15 жовтня 2003 — в Азербайджані відбулися президентські вибори, на яких переміг Ільхам Алієв. Вибори супроводжувалися протестами опозиції, що переросли в масові безлади.
  • 19 лютого 2004 — в навчальному закладі НАТО в Будапешті лейтенант ЗС Азербайджану Раміль Сафаров, зарубав сокирою сплячого вірменського військовослужбовця — 26-річного лейтенанта Гургена Маркаряна. Обидва офіцери вивчали англійську мову в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Суд, який тривав півтора року, визнав провину Сафарова і засудив його до довічного ув'язнення без права на амністію в перші 30 років.
  • 25 травня 2005 — в Баку відбулося офіційне відкриття нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан.
  • 2006 — згідно із заявами офіційних джерел, нова пропозиція МГ ОБСЄ розглядає проведення референдуму для визначення статусу Нагірного Карабаху, і виведення вірменських військ із суміжних з Нагірним Карабахом територій.
  • 10 лютого 2006 — в Парижі, в замку Рамбуйє відбулася зустріч за закритими дверима президентів Ільхама Алієва і Роберта Кочаряна. Ніяких домовленостей досягти не вдалося.
  • 10 грудня 2006 — загальнонародним референдумом прийнята Конституція НКР.
  • 19 липня 2007 — третім президентом НКР обраний Бако Саакян.
  • 19 лютого 2008 — третім президентом Вірменії обраний Серж Саркісян. За підсумками виборів пішли семиденні заворушення в Єревані у формі масових протестів проти порушень, що мали під час виборів. У сутичках загинуло щонайменше 8 осіб.
  • 4 березня 2008 — на лінії зіткнення вірменських та азербайджанських військ в Мартакертському районі відбулася збройна сутичка, найбільша з моменту укладення перемир'я. Вбито щонайменше 4 військовослужбовців.
  • 1 серпня 2008 — американський співголова Мінської групи ОБСЄ розкриває конфіденційні подробиці документа врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Згідно з Метьою Брайзою «Буде проведений референдум, на якому визначаться самі карабасці» і «Жителі Нагірного Карабаху самі вирішать, чи піде республіка під юрисдикцію Азербайджану або отримає незалежність». Офіційний Баку не заперечуючи це, заявляє лише, що референдум в Карабасі можливий через 15 або 20 років.
  • 2 листопада 2008 року — в Підмосков'ї президентами Азербайджану, Росії та Вірменії підписано декларацію по Нагірному Карабаху.
  • 21 листопада 2009 року Ільхам Алієв погрозився відновити військові дії проти Нагірно-Карабаської Республіки.[28]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Griffin, Nicholas (2004). Caucasus: A Journey to the Land Between Christianity and Islam. Chicago: University of Chicago Press. с. 185–186. ISBN 0-2263-0859-6. 
  2. а б Karl R. DeRouen, Uk Heo, Civil Wars of the World. ABC-CLIO, 2007, p. 148. ISBN 978-1-85109-919-1.(англ.)
  3. Сумгаїт інфо(рос.)
  4. а б в Том де Ваал. «Чорний сад»
  5. Листи мешканців села Чардахлу Генеральному Прокурору СРСР
  6. а б в Бі-бі-сі. Карабах: хронологія конфликту
  7. а б в Константин Воеводский, Перестройка в карабахском зеркале, Исход азербайджанцев из Армении: миф и реальность (Опыт сравнительного анализа).(рос.)
  8. а б Across Frontiers, winter-spring 1989, p. 22-23.(англ.)
  9. А. Василевский. «Туча в горах» — «Аврора», 1988, № 10.(рос.)
  10. а б в г д е Меморіал. Хронологія конфликту.
  11. Неповний список жертв Сумгаїту
  12. А.Казиханов. Командировка в Степанакерт. «Известия», 12 июля 1988 г.(рос.)
  13. К положению вокруг НКАО. «Известия», 16 июля 1988 г.(рос.)
  14. Карабах: хронология конфликта. BBC Russian.
  15. К положению вокруг Нагорного Карабаха. «Известия», 24 сентября 1988 г.
  16. Contested borders in the Caucasus. Ethnic Conflicts in the Caucasus 1988—1994, Chapter 1, by Alexei Zverev
  17. Армяно-азербайджанский (Карабахский) вооружённый конфликт (1988—1994 гг.)
  18. In late November, 1988, a mass exodus of Armenian refugees from Azerbaijan started; within two weeks, more than 200,000 Armenians had left the republic, mostly for Armenia

    Contested borders in the Caucasus. Ethnic Conflicts in the Caucasus 1988—1994, Chapter 1, by Alexei Zverev
  19. Труд № 020 за 01.02.2001. 10 баллов по шкале Политбюро.
  20. А. Д. Сахаров. Горький, Москва, далее везде. Глава 3. Новые обстоятельства, новые люди, новые обязательства
  21. А. Д. Сахаров. Горький, Москва, далее везде. Глава 5. Азербайджан, Армения, Карабах.
  22. Правозахисний центр товариства «Меморіал»
  23. «Советский Карабах», 25 мая 1991 г., N 97: Рішення сенату США(рос.)
  24. Конституційний Акт Азербайджанської Республіки Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки
  25. Закон «О порядке решения вопросов, связанных с выходом Союзной Республики из СССР»(рос.)
  26. а б Мяло, Ксения Григорьевна. «Россия и последние войны XX века (1989—200)»(рос.)
  27. www.brusov.am
  28. Президент Азербайджану не виключає відновлення війни в Нагірному Карабаху

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]