Гянджа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гянджа
азерб. Gəncə
Герб
Герб Гянджи
Державна академія наук
Гянджа
Основні дані
Країна Азербайджан
Засноване 859
Статус міста 859
Населення 325 820 осіб (на 1 січня 2010 року[1])
Площа міста 298 км²
Густота населення 2 526 осіб/км²
Поштові індекси AZ2000
Телефонний код +994 22
Географічні координати 40°40′58″ пн. ш. 46°21′38″ сх. д. / 40.68278° пн. ш. 46.36056° сх. д. / 40.68278; 46.36056
Часовий пояс UTC+4, влітку UTC+5
Висота над рівнем моря 408 м
Поділ міста 2 міських райони і одне селище
Назва мешканців гянджінец, гянджінка; гянджинці
Міста-побратими Flag of Russia.svg Дербент, Росія
Flag of Georgia.svg Руставі, Грузія
Flag of the United States.svg Ньюарк, США
Flag of Turkey.svg Ізмір, Туреччина
Flag of Russia.svg Москва, Росія
Flag of Georgia.svg Кутаїсі, Грузія
Flag of Turkey.svg Карс, Туреччина
День міста 28 вересня
Міська влада
Адреса м. Гянджа, пл. Свободи
Веб-сторінка http://www.ganca.az
Мер міста Ельдар Азізов

Гянджа́ (азерб. Gəncə́) — друге за величиною місто в Азербайджані.

Місто розташоване біля північно-східного підніжжя Малого Кавказу, на річці Гянджачай (басейн Кури). Центр історичної області Арран. У період з 1804 по 1918 рік місто називалося Єлизаветполь, в 19181935 роках повернуто назву Гянджа, але в 1935 році перейменоване в Кіровабад (на честь С. М. Кірова), у 1989 році відновлено назву Гянджа. Має залізничну станцію на лінії Баку-Тбілісі та аеропорт.

Гянджа, як адміністративна територія, включає в себе 2 райони в місті (Кяпазський — 178 500 мешканців, Нізамінський[2] — 164 500 мешканців) та селище міського типу Аджикент, з відповідними органами місцевого самоврядування.

Історія[ред.ред. код]

Виникнення міста[ред.ред. код]

Гянджа виникла як поселення завдяки своєму сприятливому географічному розташуванню на великому шовковому шляху. Згідно з анонімної «Історії Дербента», Гянджа була заснована у 859 році Мохаммадом бен Халедом бен Йазідом бен Мазьядом з роду Йазідідів Ширвана, які керували Адурбадганом, Арраном і Вірменією за часів халіфа аль-Мутавакіля, і так названа через те, що там знаходилася скарбниця. Походження назви міста пов'язана з пехлевійським словом — Гандзя («Джанза» — у арабів, «Гяндза» — у грузинів), що означало — скарб, місце зберігання врожаю.

Джума-мечеть (мечеть шаха Аббаса), 1606.

Одним зі свідчень віку Гянджі можна вважати мавзолей Джомарда Гассаба, який мешкав у період правління четвертого Халіфа Алі ібн Абі Таліба (656661). На старій території міста (Стара Гянджа) виявлені залишки фортечних стін, веж, мостів (XII — початку XIII ст.). На північний схід від Старої Гянджі знаходиться культовий комплекс Гей-Імам (або Імамзаде: мавзолей XIV-XVII ст., забудований в XVII ст. будівлями мечетей і гробниць). На території міста збереглися Джума-мечеть (1606, архітектор Бахааддін), купольні житлові будинки (XVII-XVIII ст.). На початку VII ст і в VIII століть Східне Закавказзя неодноразово зазнавало нападів, в результаті чого значно постраждав і Гянджа. У першій половині VII ст. Гянджа була зруйнована персами, а в другій половині — арабами. В кінці VII століття місто було перетворено на арену битв між арабами і хозарами. Гянджа починає відігравати важливу роль у міжнародній торгівлі, суспільно-економічного та культурного життя країни. У житті міста торгівля і ремесло займали важливе місце. Для розвитку ремесел тут був економічний потенціал. Залізні, мідні, галунові та інші рудники, що знаходяться недалеко від Гянджі, постачали ремісників сировиною. У міру формування Гянджі як столиці країни особливу увагу приділяли і зміцненню військової могутності міста. Вже в цей період були побудовані фортечні мури, вириті рови. У IX-X ст. у зв'язку з ослабленням арабського халіфату територія сучасного Азербайджану входила у феодальні держави Ширваншахів, Саджидів, Салларідів, Раввадідів.

Будівля Азербайджанської Національної Ради в Гянджі

В середині Х століття Гянджа, який перебував під владою Салларідів, стала столицею Шаддадітів. За часи правління Фадлуна I (8951030) Гянджа зміцніла ще більше. Шаддадіди побудували тут фортецю, палаци, мости, караван-сараї і почали карбувати гроші. Навколо міста побудували нову, міцнішу фортецю. У 1063 були створені відомі ворота Гянджі. В міру перетворення Гянджі у великий центр розширювалася і її територія, будувалися нові торгівельно-промислові квартали. Шовк і вироби з нього завоювали симпатії покупців не тільки місцевих базарів, а й зарубіжних.

Турки-сельджуки[ред.ред. код]

У середині XI століття Азербайджан піддався нашестю сельджуків. Після захоплення Тебріза Тогрул I в 1054 рушив у бік Гянджі. Повелитель Гянджі Шавір погодився стати васалом Тогрул-бека. Проте навали сельджуків не припинялися. У 70-і роки XI століття Фадлун III, правитель шаддадітів, бачачи безглуздість війни, здався, проте через деякий час, скориставшись зручним моментом, знову повернувся до влади. У 1086 році сельджуцький правитель Малік-шах послав свого полководця Бугая на Гянджу. Незважаючи на запеклий опір місцевого населення, сельджуки захопили місто. Під час війни правитель Гянджі Фадлун III був полонений і, таким чином, було покладено край царювання династії Шаддадітів, які правили понад 100 років. Правління Гянджею Малік-шах поклав на свого сина Гіяс ад-Діна Тапара. Гіяс ад-Дін Мухаммед Тапар і після обрання його султаном все ще залишався одним із основних резидентів сельджуцьких правителів Гянджі.

У першій половині XII ст. Гянджа кілька разів піддавався навалам грузин, Гянджа стала васалом Грузії і була ним до вторгнення монголів. Іншою подією, пов'язаною з Гянджою, був величезної сили землетрус, який стався 25 вересня 1139 року і зруйнував місто, яке у зв'язку з цим було перенесено в інше місце. В результаті землетрусу в цьому районі утворився ряд провальних озер — Гейгель, Маралгель, Джейрангель, Ордекгель, Залігель, Аггель, Гарагель і Шамлигель. Руїни давньої Гянджі знаходяться за сім кілометрів від сучасного міста, нижче за течією річки. Скориставшись руйнуванням міста і відсутністю правителя, грузинський цар Деметрі I напав на місто, захопив багато трофеїв і забрав із собою знамениті ворота Гянджі, які й досі зберігаються у дворі Гелатського монастиря в Грузії. З утворенням держави Атабеків Азербайджану Гянджа стала резиденцією атабекського правителя Аррана.

Початок XIIXIII ст. можна назвати періодом розквіту Гянджі — другої столиці держави Атабеків, бо завдяки тому, що його вироби стали відомі далеко за межами країни, вона піднялася до рівня «матері Арранськіх міст». Тканина, яка тут виготовлялася і називалася «Гянджинський шовк», отримала високу оцінку на ринках сусідніх країн і Середнього Сходу.

Між Росією та Іраном[ред.ред. код]

Одним із ханств, що зародилися на початку XVIII століття в Азербайджані було Гянджинське ханство. Представник довго правившего у Гянджі роду Зіядогли Шахверді-хан став ханом Гянджі. Центром ханства стала Гянджа. У 80-х роках століття під час правління Джавад-хана, Гянджинське ханство значно зміцнилося. Хан проводив самостійну зовнішню політику. Ханство мало в Гянджі власний монетний двір. У цей період царська Росія намагалася захопити нові землі, розширити ринки збуту, надаючи велике значення Азербайджану через його стратегічне й економічне становище. З огляду на зручне місце розташування Гянджинського ханства, територію його можна було б використовувати як базу армії для об'єднання інших ханств Азербайджану. Командування російської армії вважало Гянджу «ключем до північних провінцій Персії». Генерал Ціціанов писав, що Гянджинська фортеця у зв'язку зі сприятливим географічним положенням займала важливе місце в Азербайджані і тому першорядним завданням Росії було захоплення цієї фортеці. Ціціанов кілька разів звертався до Джавад-хана з пропозицією добровільно здатися і щоразу отримував відмову.

20 листопада 1803 року Ціціанов через Тифліс попрямував у бік Гянджі з військом (більше 2 тис. чол.). У грудні наблизився до фортеці. Зрозумівши, що оволодіти фортецею буде важко, після певної підготовки, 3 січня 1804 року о 5 годині ранку він дав наказ атакувати її. Війська Цицианова двома колонами пішли на приступ Гянджі. У штурмі, крім росіян, брало участь до 700 азербайджанських ополченців і добровольців з інших ханств — супротивників Джавад-хана. Гянджа являла собою дуже потужну фортецю. Її оточували подвійні стіни (зовнішня — глинобитна і внутрішня — кам'яна), висота яких сягала 8 метрів. Стіни були посилені 6 вежами. З третьої спроби росіянам вдалося подолати стіни і вдертися до фортеці, при чому в бою на стінах загинув Джавад-хан. До полудня Гянджа була взята. Гянджинське ханство було приєднано до Росії, а сама Гянджа перейменована в Єлизаветполь (на честь імператриці Єлизавети Олексіївни — дружини Олександра I). У 1805 році царський уряд офіційно ввів комендантський метод правління. З цього часу вся військова, майнова та фінансова влада була зосереджена в руках коменданта. У 1806 році в Гянджі був створений окружний суд. З метою посилення контролю над населенням міста в 1824 році в Гянджі було створено поліцейське відомство. Населення було невдоволене цим відомством, його методом правління. Комендантська система була ліквідована в 1840 році. Гянджа як повіт увійшла до складу Грузинсько-Імеретійськой губернії і там була заснована посада голови повіту. У 1868 році була створена Єлизаветпольска губернія. Місто Гянджа стало столицею Єлизаветпольскої губернії.

У першій російсько-перській війні 1804—1813 років перська армія в декілька разів перевершувала чисельністю російське військо в Закавказзі, але значно поступалася їм у військовому мистецтві, бойовому вишколі і організації. Основні бойові дії відбувалися по обидва боки озера Гейче на двох напрямках — Єриванському і Гянджинському, де проходили основні дороги на Тифліс. У жовтні 1813 року Персія була змушена укласти Гюлістанський мирний договір, за яким визнала приєднання до Росії Північного Дагестану та Азербайджану. З 1868 року Єлизаветполь — центр Єлизаветпольської губернії. У 1883 році пов'язаний залізницею з Баку, Тбілісі та Батумі.

XX століття[ред.ред. код]

За даними 1892 року в Гянджі налічувалося 25 758 мешканців (з них татар-мусульман (азербайджанців) 13 392, вірмен 10 524. У місті функціювали 13 мечетей, 6 вірменських церков і 2 російські православні церкви[3]. Головна Мечеть Джума (Джаамі Гянджі), побудована шахом Аббасом I в 1620 році, увінчана величезним куполом і оточена багатьма келіями та приміщеннями для учнів мусульман. Гянджа першої половини ХХ століття — надзвичайно гарне місто з широкими розпланованими вулицями. Через розлогі багатовіковими гігантами зі стовбурами у декілька людських обхватів виглядала своєрідною архітектура будинків. Будинки в Гянджі були переважно двоповерхові, з обов'язковими арочними воротами, в яких вирізана аркової ж форми хвіртка. Наявність присадибних двориків також було обов'язковим атрибутом гянджинських будинків. У садах росли практично всі відомі на Кавказі види фруктів, але особливою славою користувалися гянджинська хурма і гранат.

Будинок міської адміністрації.

Восени 1905 року в місті відбулися криваві зіткнення між вірменами і татарами, в результаті яких населення розділилося: мусульмани зосередилися на лівому, вірмени — на правому березі річки. Міжетнічні зіткнення були і в 19181920 рр. У червні 1918 року в Гянджу переїхав із Тифліса перший мусаватістський уряд Азербайджану, зокрема, відновивши історичну назву міста; воно знаходилося в Гянджі до вересня, коли перемістилося у взятий турками Баку. 1 травня 1920 до міста увійшли частини 11-ї армії РКЧА. У ніч з 25 на 26 травня в місті спалахнуло антирадянське повстання, яке було придушене протягом тижня.

За радянських часів Гянджа (Кіровабад) перетворилася на другий після Баку промисловий і культурний центр Азербайджану. Після початку конфлікту навколо Нагірного Карабаху, 21 листопада 1988 року в місті мали місце спроби влаштувати вірменські погроми[4][5][6][7], які були попереджені зусиллями радянської армії та місцевої міліції. Однак з огляду на напружену міжетнічну атмосферу, вірменське населення було змушене залишити місто.[8]

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Гянджі
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Рік
Абсолютний максимум, °C 23 25 28 33 38 39 43 40 37 33 28 23 43
Середній максимум, °C 6 8 12 18 24 29 32 31 26 20 13 8 19
Середня температура, °C 2 3 7 13 18 22 25 24 20 14 7 4 13
Середній мінімум, °C −2 −1 2 7 13 16 19 19 15 10 5 0 9
Абсолютний мінімум, °C −18 −15 −12 −4 2 6 11 11 2 −1 −8 −19 −19
Норма опадів, мм 10 15 19 32 45 48 24 18 18 30 14 13 286
Джерело: Погода і клімат(рос.)

Населення[ред.ред. код]

Динаміка росту населення:

  • 1897 — 33 600 мешканців
  • 1939 — 99 000 мешканців
  • 1959 — 136 000 мешканців
  • 1972 — 195 000 мешканців
  • 1979 — 231 901 мешканців
  • 1989 — 278 000 мешканців
  • 1990 — 283 600 мешканців
  • 1994 — 292 500 мешканців
  • 1995 — 293 500 мешканців
  • 1996 — 293 300 мешканців
  • 1997 — 294 100 мешканців
  • 2002 — 300 900 мешканців
  • 2003 — 302 000 мешканців
  • 2005 — 304 500 мешканців
  • 2010 — 325 820 мешканців


Міста-побратими[ред.ред. код]

Відомі уродженці[ред.ред. код]

Відомі люди, які жили у Гянджі[ред.ред. код]

  • Дашкевич Лев Урбанович — білоруський фотохудожник і дослідник, викладач французької мови в гімназії Гянджі, в 1918 — державний фотограф уряду Азербайджану.
  • Алекперов Сейфулла огли Сейфи — актор театру і кіно і театральний режисер, народний артист Азербайджану, один із засновників азербайджанського радянського театрального мистецтва.

Фотогалерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. World Gazetteer
  2. Гянджа. Нізамінський муніципалітет. (азерб.) (англ.) (рос.)
  3. Єлизаветополь у Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона

    Мешканців у Єлизаветполі в 1892 році налічувалося 25 758 (татар-мусульман 13 392, вірмен 10 524), 4053 будинків, лавок 1000. Православних церков 2, вірмено-григоріанських — 6, мечетей — 13; навчальних закладів — 10 (у тому числі гімназія), караван-сараїв — 7; аптека — 1, друкарень — 2, готелів — 4, клубів — 2 і лазень — 7 .

  4. Modern Hatreds: The Symbolic Politics of Ethnic War By Stuart J. Kaufman — Page 77
  5. Divided Europeans: Understanding Ethnicities in Conflict, by Tim Allen, Tim Allen John Eade, John Eade — 1999, p. 64
  6. ((cite book | title = Eastern Europe, Russia and Central Asia | uear = 2004 | pages = Page 131 | author = Imogen Gladman | publisher = Taylor & Francis Group))
  7. After Communism: From the Atlantic to the Urals, by Jacques Lesourne, Bernard Lecomte, 1991, p. 52
  8. Modern Hatreds: The Symbolic Politics of Ethnic War, by Stuart J. Kaufman, Cornell University Press, 2001, ISBN 0-8014-8736-6, p. 77: "The Soviet troops apparently tried to defend Armenians during the Kirovabad pogrom November 1988 but the task was in one sense hopeless: while the troops saved lives, the Armenians had to leave their homes and possessions anyway — the atmosphere made it impossible for them to live in Azerbaijan any longer.

Посилання[ред.ред. код]