Жук-олень
| Жук-олень | ||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 самець та самиця жука-оленя
| ||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
| Lucanus cervus Linnaeus, 1758 | ||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||
|
Жук-о́лень, або рогач звичайний (Lucanus cervus) — вид жуків роду Рогач (Lucanus) з родини рогачевих (Lucanidae), найвідоміший її представник.
Він є найбільшим з твердокрилих фауни України, досягаючи, разом з «рогами», 7,5 см завдовжки. Живе в дуплах старих та мертвих дерев в лісах та лісопосадках. Лісове господарство, зменшуючи кількість старих та мертвих дерев в лісах, знищує також житла цих комах, як і багатьох інших ксилобіонтів. Колись жук-олень був звичайним видом по всій Європі, тепер же його популяція постійно зменшується. Вид належить до тих, яким загрожує вимирання, в Україні його внесено до Червоної книги.
.jpg)
Тіло жука-оленя складається з голови, грудей і черевця. Сегменти голови зливаються в єдину головну капсулу. На передньому кінці голови містяться рот, по боках розташовані два великих складних фасеткових ока, а між ними — три дрібних простих вічка. На голові є 4 пари придатків, які утворилися внаслідок еволюційних перетворень кінцівок. Перша пара придатків — вусики, які прикріплюються до верхньої частини голови. Вони складаються з багатьох члеників.
Решта придатків формують ротовий апарат складної будови. Він представлений верхньою і нижньою губами, а також верхньою і нижньою щелепами. Ротовий апарат призначений для захоплювання, утримування й подрібнювання їжі.
Величезні роги жука-оленя — це дуже розвинені верхні щелепи. У самки верхні щелепи зовсім маленькі не схожі на роги. Ротовий апарат жука-оленя, який живиться твердою рослинною їжею, називають гризучим.
Груди жука-оленя складаються з трьох сегментів: передньо-, середньо-, та задньогруди. На кожному з сегментів розміщено по парі ніг. Ноги жука утворені кількома члениками і закінчуються гострими кігтиками, які допомагають йому лазити по стовбурах дерев.
До грудей жука-оленя прикріплюються дві пари крил. Передні крила вкриті щільною кутикулою. Їх називають надкрилами. Вони призначені не для польоту, а для захисту тіла від ушкоджень. Задні крила тонкі і прозорі, розміщуються на задньогрудях. За їх допомогою жук літає. Крило складається з двох шарів, між якими утворюється щілина — продовження порожнини тіла. У крилі проходять нерви і дихальні трубки, розташування яких можна визначити за його жилками. Черевце жука-оленя складається з семи сегментів. У ньому містяться внутрішні органи.
Самці та самиці відрізняються за розмірами мандибул, що дозволяє дуже легко їх розрізняти.
Нестандартна зовнішність жука-оленя зробила його улюбленим об'єктом для зображення на поштових марках.
Пліній згадує жуків-оленів у своїй "Природничій історії", називаючи їх 'Lucanus', що означає "той, що мешкає в Луканії"[1] - області в північній Етрурії, що розташована на північному сході від м. Піза, де їх використовували як амулети. Згодом цю назву було дано всьому роду жуків, до якого належить цей вид. У 1758 рік у Карл Лінней описав цей вид у своїй праці "Systema naturæ", давши йому видовий латинський епітет "cervus", що означає "олень"[1].
Жук-олень є представником голарктичного роду Lucanus (Scopoli, 1763), який налічує близько 50 видів, що поширені на території Європа, Південно-Східна Азія та Північної Америки. Більшість видів роду зосереджено в Азії. Даний рід включає в себе великих жуків чорного, бурого, коричневого кольорів з подовженим сплощеним тілом. Самці всіх видів відрізняються сильно збільшеними мандибулами (виражений статевий диморфізм). Жук-олень є єдиним представником роду на території України та Білорусі.
Західнопалеарктичний суббореальний вид. Жуки-олені поширені в Європі, Передній Азії, Туреччині, Ірані і на крайньому північному заході Казахстану, а також, можливо, в Північній Африці.
У Європа ареал виду простягається на північ до Швеції, на південь до південної Франції і Балканського півострова. Ареал включає також Латвію, Білорусію, Україну [2], Молдавію, Росію, західну та центральну частини Грузії[3]. Ареал на сході сягає пойми річки Урал на території Казахстану. Вид вимер на території Данії, Естонії, Литви, а також на більшій частині території Великобританії[4].
У Криму він поширений в основному в гірничо-лісовій частині півострова[5], проте долиною Салгира проник у степ, де виявлено в лісопарку біля села П'ятихатки Красногвардійського району[6].
В Україні вид трапляється в окремих місцях майже по всій території, переважно в північних, центральних і східних частинах країни. Нерідкісний на території Харківської та Чернігівської областей[7].
У Білорусії вид трапляється переважно в дібровах Полісся. У центральній та північній частинах країни знахідки жука є рідкісними та поодинокими. Відзначений у Біловезькій пущі[8].
На території Казахстана вид мешкає в дібровах і широколистяних лісах у долині річки Урал, але також проникає в лісостеп.
Поширення цього виду жуків пов'язане не стільки з географічними регіонами та кліматичними зонами, скільки зі специфічними біотопами, які є типовим місцем його проживання[9]. Є мезофільним видом. Жук-олень прив*язаний до старих широколистяних лісів [10]. Віддає перевагу широколистяним лісам в ділянці дубового поясу, також може зустрічатися в старих парках, у змішаних лісах з домішками дуба[11][12][13]. Заселяє як рівнинні, так і гірські ділянки (зокрема, на Кавказі), але зазвичай не піднімається в горах вище 800-900 н. р. м.[14].
У викопному стані відомий з пліоцену в Німеччині[15].
Імаго з'являються в травні, літають до початку серпня, переважно ввечері. Вони не їдять, лише п'ють інколи сік, що витікає з поранень на стовбурах дерев. Самки відкладають яйця на гниючу деревину.
Личинки сліпі, С-подібні. Живляться гниючою деревиною стовбурів дерев. Тіло личинки кремового кольору прозоре з помаранчевими ногами та головою, з двома рядами коричневих цяток. За допомогою ніг личинки здатні стрекотати, що забезпечує їхню комунікацію між собою. Личинки линяють декілька разів, та перетворюються на лялечку. Тривалість личинкової стадії 4-6 років.
Поширений по всій території України.[16]
- ↑ а б Книпович Н. М. Гребенчатовусі // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)}
- ↑ Мартинов В. В. Контрольний список пластинчастовусих жуків (Coleoptera: Scarabaeoidea) фауни України // Вип. Харківськ. ентомол. общ. - 2012 - Т. 20, № 2. - С. 11-44
- ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюzinне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюb1не вказано текст - ↑ Мартинов В. В. Уточнення та доповнення до фауністичного списку пластинчатовусих жуків (Coleoptera: Scarabaeoidea) Криму // Витв. Харківськ. ентомол. об'єднання. - 2010 - Т. 18, № 1. - С. 95-106.
- ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюКостінне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюККУне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюККБне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюbiomonне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюШохінне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюgornostaevне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюONEChне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюнікітськийне вказано текст - ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоюККРФне вказано текст - ↑ Frank-Thorsten Krell. Fossil Record and Evolution of Scarabaeoidea (Coleoptera: Polyphaga) // Coleopterists Society Monographs. Patricia Vaurie Series. — 2006. — ISSN 1934-0451. Архівовано з джерела 28 січня 2020.
- ↑ В. В. Мартынов. Контрольный список пластинчатоусых жуков (Coleoptera: Scarabaeoidea) фауны Украины // Известия Харьковского энтомологического общества. — 2012. — Т. 20, Вып. 2. — С. 11-44.(рос.)
- Єрмоленко В. М., Б. М. Васько. Жук-олень, рогач звичайний Lucanus cervus cervus (Linnaeus, 1758) // Червона книга України. Тваринний світ [Архівовано 13 квітня 2013 у Wayback Machine.] / під ред. І. А. Акімова. — К.: Глобалконсалтинг, 2009.
- Воловник С. В. Рогатый скарабей // Природа, 1994. № 9. С. 90-92.
|
