Білик Іван Архипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Білик Іван Архипович
Народження 13 (26) листопада 1910
Опішня, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Смерть 29 грудня 1999(1999-12-29) (89 років)
  Опішня, Зіньківський район, Полтавська область, Україна
Поховання Опішня
Країна  СРСР
 Україна
Навчання Опішнянська гончарська школа
Діяльність гончар
Відомі учні Никитченко Володимир Васильович
Працівник Завод «Художній керамік»
Діти Білик В'ячеслав Іванович
Учасник німецько-радянська війна
Роботи в колекції Національний музей декоративного мистецтва України, Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка і Музей етнографії та художнього промислу Національної академії наук України
Нагороди
орден Вітчизняної війни I ступеня медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
срібна медаль ВДНГ бронзова медаль ВДНГ Заслужений майстер народної творчості УРСР Національна премія України імені Тараса Шевченка

Іва́н Архи́пович Бі́лик (26 листопада 1910, Опішня — 29 грудня 1999, Опішня) — український майстер народно-декоративного мистецтва; член Спілки радянських художників України з 1970 року. Батько майстра В'ячеслава Білика.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 13 [26] листопада 1910(19101126) року в містечку Опішні (селище Полтавського району Полтавської області України) в багатодітній селянській сім'ї[1]. Протягом 1922—1923 років навчався гончарному ремеслу в Опішнянській навчально-показовій гончарній майстерні, далі, у середині 1920-х років — у свого дядька, гончара Якова Павловича Пічки у селі Хижняківці, та в кінці 1920-х років — в Опішнянській керамічній промисловій школі. Упродовж 1929—1933 та 1938—1941 років працював в артілі «Художній керамік»[1].

1943 року призваний до Червоної армії. Брав участь у німецько-радянській війні: у боях за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській битві. Отримав п'ять поранень, переніс понад 20 операцій, втрачав тимчасово зір, слух, здатність говорити[2]. З грудня 1944 року дев'ять з половиною місяців перебував у Сочинському військовому госпіталі на лікуванні і реабілітації[2], отримав інвалідність[1]. За участь у війні нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня (1985), 8 медалями[1].

1945 року повернувся в Опішню. Спершу працював токарем — підточував денця посуду, згодом став майстром — виготовляв сувеніри, згодом почав працювати у творчій лабораторії й навчати новачків. 1984 року вийшов на пенсію, проте, майже до самої смерті ходив на завод. Мешкав в Опішні в будинку на вулиці Партизанській, № 140[3]. Помер в Опішні 28 грудня 1999 року. Похований на місцевому кладовищі.

Творчість[ред. | ред. код]

«Лев» Івана Білика.

Був майстром виготовлення гончарних виробів на всіх стадіях: і гончарював, і декорував, і ангобував, і поливав поливою. Переважно створював скульптури малих форм, також виготовляв вази з рельєфним орнаментом та декоративні тарелі. Серед робіт:

  • посудини у вигляді тварин — «Лев» (1949), «Баран» (1962); «Кінь» (1965), «Іжачок» (1967); «Собачка», «Вовк», «Хор левів» (1970);
  • скульптура малих форм — «Дикий кабан» (1955), «Баран» (1960);
  • скульптури — «Лев на чатах» (1962—1963), «Лев» (1971, 1977, 1983), «Баран» (1976), «Бик» (1977);
  • цикли — «Хор левів» (1930-ті), «Лев на чатах», «Зачарований лев», «Зелений лев» (1970-ті), «Космічний лев» (1980-ті), «Смугастий кінь», «Баран-красень» (1991), «Баран круторогий» (1992).

Брав участь у республіканських та всесоюзних виставках, зокрема Києві та Полтаві з 1949 року, Москві з 1951 року, Харкові у 1969 році, Вільнюсі у 1971 та 1975 роках. Його вироби експонувалися на міжнародних виставках: у Варшаві у 1954 році, Парижі у 1957 році, Брюсселі, Марселі та Софії у 1958 році, Остенде у 1960 році, в Угорщині та Німеччині у 1965 році, «Експо–67» у Монреалі, у Велико-Тирново у 1976 році, Канаді й Венесуелі у 1976 році, Лос-Анджелесі у 1977 році, Югославії у 1979 році, а також Японії, Норвегії тощо.

Роботи зберігаються у Національному музеї декоративного мистецтва України та Національному музеї народної архітектури та побуту України у Києві, Музеї етнографії та художнього промислу у Львові, Полтавському краєзнавчому музеї, Полтавському художньому музеї, Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Лубенській галереї образотворчого мистецтва, Шевченківському національному заповіднику в Каневі, Канівському музеї народного декоративного мистецтва, Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав», Національному музеї-заповіднику Миколи Гоголя у селі Гоголевому, Волинському краєзнавчому музеї, Музеї етнографії в Санкт-Петербурзі.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Вшанування[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на стіні гончарної слави в Опішні

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]