Опішня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Опішня
Opishnia coat.svg Opishnia flag.svg
Герб Опішні Прапор Опішні
Collage Opishnia.jpg
Опішня
Опішня на карті Зіньківського району
Опішня на карті Зіньківського району
Країна Україна Україна
Область Полтавська область
Район/міськрада Flag of Zinkiv.jpg Зіньківський район
Рада Опішнянська селищна рада[1]
Код КОАТУУ: 5321355400
Основні дані
Засноване перша половина 17 століття[2]
Статус з 1 липня 1925[3] року
Площа 10,41 км²
Населення 5410 (2015)[4]
Густота 576,710 осіб/км²
Поштовий індекс 38164
Телефонний код +380 5353
Географічні координати 49°57′26″ пн. ш. 34°36′39″ сх. д. / 49.95722° пн. ш. 34.61083° сх. д. / 49.95722; 34.61083Координати: 49°57′26″ пн. ш. 34°36′39″ сх. д. / 49.95722° пн. ш. 34.61083° сх. д. / 49.95722; 34.61083
Висота над рівнем моря 208 м
Водойма річка Ворскла
Катойконіми опішня́нин, опішня́нка, опішня́ни
Відстань
Найближча залізнична станція: Полтава-Південна
До станції: 45 км
До райцентру:
 - автошляхами: 38 км
До обл. центру:
 - автошляхами: 45 км
Схема села
Селищна влада
Адреса 38164, Полтавська область, Зіньківський район, смт Опішня, вул. Перемоги, 3
Голова селищної ради Педченко Світлана Романівна[5]
Карта
Опішня is located in Україна
Опішня
Опішня
Опішня is located in Полтавська область
Опішня
Опішня

Commons-logo.svg Опішня у Вікісховищі

Опі́шня (місцева назва — Опі́шне[6]) — селище міського типу Зіньківського району Полтавської області України. Старовинне козацьке містечко.

Розташоване на пагорбах понад річкою Ворсклою. «Найвище» поселення Полтавщини (208 м над рівнем моря).[7]

Головний осередок сучасного українського гончарства.

Історичне населене місце[8]. За писемними джерелами уперше згадується в 12 столітті.[7] Упродовж трьох останніх тисячоліть на території поселення інтенсивно розвивалося гончарство. Наприкінці 19 — на початку 20 століття в містечку працювали близько 1000 гончарів, продукція яких експортувалася майже на всі континенти світу.[7]

До 1962 року Опішня була районним центром.

Зміст

Назва[ред.ред. код]

Вважається що назва походить від «опока», — тобто назви осадової мікропористої породи (що складена з аморфного кремнезему з домішками глинястої речовини, скелетних часток організмів (діатомей, радіолярій та спікул кремнієвих губок), мінеральних зерен (кварцу, польових шпатів, глауконітів). Саме на її основі в Опішні розвинувся промисел, який, імовірно, склав славу селища, — гончарство.[9] За іншою версією назва «Опішня» походить від слова опішитися, тобто відпочити, опочити, зупинитися, зійти з коня, адже містечко було на перехресті торговельних та транспортних шляхів.[10]

Існують історичні варіанти топоніма «Опішня» — Опішне, Опочинське, Опушне, Опушлинське.[11] Згідно з орфографічним словником[12] назва селища «Опі́шня» вживається в однині, жіночого роду.

Географія[ред.ред. код]

Горбиста місцевість Опішні

Селище Опішня розміщене на сході Полтавської області. Примикає до села Попівка. Неподалік селища біля села Міські Млини протікає річка Ворскла. За 5 км на захід від Опішні зареєстрована абсолютна відмітка рельєфу Лівобережжя області — 202,6 м.[13] Наявні поклади будівельної сировини: глини, піску, суглинків, супісків, гончарної глини (Опішнянське родовище, площею 200 м²).[14]

Територія селища розташована в природних зонах лісостепу та степу. Рельєф місцевості рівнинний горбистий: Опішня розміщена на семи пагорбах (Фесенкових горбах),[15] що знайшло своє відображення на прапорі та гербі селища.[16]

Клімат Опішні суттєво не відрізняється від клімату обласного центру, тобто є помірно континентальним з прохолодною зимою і теплим (інколи спекотним) літом.[17]

Середньорічна температура повітря становить 7,6 °С, найнижча вона у січні (-6,6 °С), найвища — у липні (+20,1 °С). У середньому за рік випадає 525 мм атмосферних опадів,[18] найменше — у лютому-березні, найбільше — у липні.[17]

Ґрунти — темно-сірі та чорноземи опідзолені. На сході селища у долині річки Ворскли поширені лучно-чорноземні та лучні ґрунти.[15]

Історія[ред.ред. код]

Історія археологічних розкопок[ред.ред. код]

Опішня — одне з найдавніших поселень на Полтавщині. Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях селища, ця територія була заселена ще у добу неоліту. Саме у неолітичний час набуває широке використання керамічного посуду.

По берегах річки Ворскли, поблизу сіл Глинського, Хижняківки та Яблучного, були знайдені рештки глиняного посуду.[19] На них добре видно сліди пальців давнього майстра, адже посуд з глини робили ще без гончарного круга. На городищі знайшли також срібну римську монету часів імператора Доміціана (1 століття н. е.).[19]

На південній околиці Опішні археологічна експедиція Інституту керамології відділення Інституту народознавства НАН України провела археологічні розкопки і виявила[19] курган скіфського часу 5 століття до н. е. Серед знахідок — фрагмент залізного панцира, бронзові наконечники стріл, посуд, прикраси. До черняхівської культури відноситься поселення на південний захід від заготконтори, де зібрана ліплена кераміка, фрагменти амфор римського часу, прясельце.

Найпоширенішими знахідками на розкопаних поселеннях є керамічний матеріал (ліплений та гончарний посуд), який відноситься до 3—5 століття  н. е. У ранньому Середньовіччі ця територія була заселена сіверянами.

Опішнянське городище, датоване археологами 7—12 століттям, було невеликим за розміром. Під час археологічних досліджень було знайдено[19] багато різних побутових речей, прикрас, виявлено ями для зберігання зерна.

Опішня у складі Литовської держави[ред.ред. код]

Наприкінці XIV століття територія Полтавщини увійшла до складу Литовської держави. Місцеве населення вело боротьбу проти нападів кочівників. 1399-го року литовський князь Вітовт зазнав поразки у битві з татарами на березі Ворскли. Про цю подію нагадує курган Могила Вітовта, що розміщена неподалік селища. 1430-го року до нього у підданство перейшов знатний татарин Лекса котрий став родоначальником князів Глинських та першим відомим феодалом Опішні і частини Полтавщини.[20]

Гетьманщина[ред.ред. код]

Після Люблінської унії 1569 року українські землі увійшли до складу Речі Посполитої. Опішня на цей час була значним торговельним та ремісничим центром, з першої половини XVII століття користувалася Магдебурзьким правом[джерело?]. Містечко мало власну символіку: ратушну печатку з зображенням бичачої голови (відомі відбитки, датовані XVIII ст.). 1654 року Богдан Хмельницький одержав в особисте володіння місто Гадяч з навколишніми селами та містечками, у тому числі й Опішню.[21] Мешканці містечка брали активну участь у повстанні під проводом Мартина Пушкаря супроти гетьмана Івана Виговського 1658 року.

З 1660-х років Опішня розміщувалася на трьох пагорбах, розділених річкою Тарапунькою і струмком Чехонею. Завдяки цьому місцеві мешканці були добре забезпечені водою. Окрім того побіля них розташовувалися водяні млини та кузні. На сході та півдні розташовувалися місця для мисливства, рибальства, бортництва та брід (перевіз) через Ворсклу.

Територія кожного пагорбу виконувала різні функції. Оскільки Опішня, як і кожне місто Лівобережної України XVII—XVIII століть було фортецею, два з пагорбів були укріплені ровами, земляними валами і дерев'яними стінами. З 1658 року збереглася згадка про їхнє використання — опішняни зачинили міську браму, не впустивши в нього загін козаків та сербських найманців, очолений Іваном Богуном.[22] На тому ж пагорбі (нині — центральна частина селища) розташовувався «город». Зокрема, торговий і адміністративний центр міста — ринкова площа, будинок сотенної канцелярії, ратуша.

На другому пагорбі (нині розташовується частина кутків «Гончарівка» і «Їсіпівка») розташовувався «замок». У ньому — споруди військового призначення: сховища для зберігання їжі й боєприпасів, приміщення для вартових, дві церкви. Посеред нього містився великий майдан прямокутної форми, на якому приблизно з 1696 року стояло 2 дерев'яні церкви: Святого архістратига Михаїла та Миколаївська. Від майдану у різні боки розходилися вулички, (нині — Гончарівська, Швейцарська, Заливчого та Комсомольська).[22]

На третьому пагорбі (куток Прогоня) містився форштат. На ньому стояла Покровська церква і була система підземних ходів.

Як і в інших тогочасних містах, в Опішні вулиці були неширокими — до ширини трьох возів (приблизно 4,5 м). Їхня довжина не перевищувала 500 м, а забудова була щільною — з одного боку 9-10 подвір'їв.[22] Головні вулиці були ширшими і прямішими. Інші, що відгалужувалися від них до міських брам, селітряних заводів, садків були викривленими й заплутаними. Оскільки вулиці нічим не вимощувалися, вони були надзвичайно брудними.

1736 року в містечку козаки проживали у 634 дворах, а посполиті (селяни-землероби, що належали до якогось володіння) — у 134 (всього 768). На кінець 1770-1780-х років було 45 будинків дворян і чиновників, 700 дворів козаків і 112 селян, 2 цехових двори, у яких жили козаки по найму — всього 958 будівель, з них 846 — житлові, 3 — сотенні правління. У простих козаків житло складалося з однієї-двох житлових кімнат, у заможних — з 3-6 покоїв.[22]

Впродовж XVIII століття Опішня залишалася сотенним містечком Гадяцького полку, мала власну ратушу. З 1750-х років містечко було центром трьох козацьких сотень — відповідно Першоопошанської, Другоопошанської і Третьоопошанської (зберігаючи цей статус аж до ліквідації полково-сотенного устрою в 1781—1782 рр.).

Велика Північна війна[ред.ред. код]

Територія Опішні була задіяна в Великій Північній війні. 6 (18) травня 1709 року з'ясувалося вкрай важке становище гарнізону Полтави. З метою полегшити долю обложених, було вирішено, переправившись з частиною армії через Ворсклу, зробити напад на Опішню і Будище з метою відвернути головні сили Карла XII і змусити його зняти блокаду фортеці.[23] Напад передбачалося вести одночасно в трьох напрямках: загін Белінга мав рушити вниз Ворскли, зробити переправу і наступати до Опішні; загін генерала Гольца — атакувати за Ворсклою; кінний загін генерала-майора Шаумбурга — йти під Будище.[23] Інша частина армії повинна була залишатися на лівому березі Ворскли в повній готовності. Тим часом, шведи на чолі з генералом-майором Карлом Густавом Росом помітивши, що російські війська збираються біля Опішні, побудували на початку травня на правому березі Ворскли зміцнення для захисту переправи. У ніч на 7 (19) травня загін Гольця приступив до спорудження трьох мостів через Ворсклу під Опішньою. До світанку 7 (19) травня мости були готові, і загін Гольця перейшов в наступ. Його зустріли сильним гарматним і рушничним вогнем з боку шведського укріплення. Тим не менш, переправа закінчилася вдало для російських військ. Частина шведського гарнізону (160—180 осіб), 1 прапор і 2 гармати були взяті росіянами. Залишки гарнізону розбіглися, а росіяни, опанувавши укріпленнями, рушили до Опішні.

Між тим, генерал-майор Карл Рос встиг підняти по тривозі свій загін і поспішив на виручку Лоде. Однак, зрозумівши, що росіяни значно переважають чисельно, Рос не наважився вступити в бій і відступив в Опішнянський замок, де вирішив триматися до прибуття підкріплень. Олександр Меншиков, який перебував тут же зрозумівши, що взяти замок з нальоту не вдасться, і не маючи ніяких звісток від Белінга, не зважився наступати. Відіславши «контр-ордер» Шаумбургу, Олександр Меншиков почав відходити до мостів. У цей час до Карла Роса на допомогу поспішав Карл XII, доручивши спостереження за ходом облоги фельдмаршалу Карлу Реншільду. Підійшовши до Опішні, король кинув сили на російські війська. Давши кілька залпів з гармат, російські війська змусили шведів відступити до Опішні. Бій в селищі не дав бажаних результатів: блокада Полтави шведами не була перервана. Втрати у кожної зі сторін доходили до 600 осіб.[23] Загони Белінга і Шаумбурга не взяли участі в бою, затримані далекими обходами і важкими переправами. Війська Карла XII простояли у Опішні всю ніч на 8 (20) травня, в очікуванні нового нападу, а вранці перейшли в Будище, куди з Опішні був відтягнутий і загін Карла Роса.[23] Відступаючи, шведи спалили селище дощенту.

Період поширення і ствердження російської влади[ред.ред. код]

У 30-х роках у містечку діяли селітроварні заможних козаків А. Тимченка, братів Кирякових, Балеских І. Корецького. 1737 року вони об'єдналися в найбільшу[24] в Україні Опішнянську кампанію, яка впродовж 40-50 років неодноразово укладала контракти з урядом на поставку селітри.

Після ліквідації автономного устрою України колишні рангові володіння на гетьманську булаву царський уряд 1764 року пожалував у власність гетьману Кирилу Розумовському. Економічне становище Опішні характеризувалось значною майновою нерівністю. За переписом 1785 року, 22 господарства зовсім не мали орної землі, їм належало тільки 32 десятини сіножатей, у 17 господарств було 29 десятин орної землі і 20 десятин сіножатей, 6 — мали 24 десятини орної і 80 десятин сіножатей. 4 великих господарства були власниками 27 десятин орної і 50 десятин сіножатей. Цього ж року Розумовський продав у казну 46 населених пунктів із 9949 кріпаками, у тому числі Опішню.[25] В умовах розвитку товарно-грошових відносин селище перетворювалось на центр торгівлі продуктами сільського господарства, ремесел і промислів.

На початку 19 століття в Опішні (на той час — позаштатному містечку Зіньківського повіту Полтавської губернії) було 5 церков,[26] але тільки 1849 року відкрилася перша церковно-парафіяльна школа, у якій навчалося 40-50 дітей. Напередодні реформи 1861 року у містечку налічувалось 720 дворів і 5674 мешканців. Загалом населення Опішні пореформеного періоду складалося з козаків (1009 господарств)[26], державних селян (33 господарства). Були господарства малоземельні та зовсім безземельні.

Опішня наприкінці 19 — на початку 20 століть[ред.ред. код]

1 березня 1878 року в містечку була відкрита бібліотека-читальня. У фонді закладу перебувало 569 книг, завідувач закладу — Артем Маслак. При бібліотеці була відкрита чайна комітету тверезості.[27]

Гончарний ряд на опішнянському ринку, кінець 19 століття

За переписом 1882 р., в Опішні гончарством займались 1218 господарств. Наприкінці 19 — на початку 20 століття тут проживало більше половини всіх гончарів Полтавщини.[7] Кожна третя сім'я займалася гончарством.

1894 року була відкрита школа гончарства. У грудні 1905 року відбулися селянські заворушення, пов'язані із безземеллям. Столипінська реформа ще більше загострила класове розшарування і зубожіння селянства. За переписом 1910 року із 1562 господарств 723 мали менше ніж по 1 десятині придатної для обробітку землі. 1071 родина не могла прожити з свого господарства і змушена була працювати в наймах. Багато осіб займались ремісництвом: у 1910 році в Опішні налічувалось 407 гончарів, які працювали в тяжких умовах (12-14 годин на добу). Крім гончарів у 1910 році налічувалось 30 теслярів, 140 кравців, 590 шевців, 19 бондарів, 230 візників тощо.[28]

На початку 20 століття Опішнянська волость складалася з 32 населених пунктів. Населення волості становило 13097 душ. Гончарство в цей час зайняло перше місце серед усіх ремесел.[10]

У 1913 році в Опішному збудували і відкрили май­стерню Опішнянського гончарного навчально-показового пункту, завідувачем якої був Юрій Лебіщак.

1913 року в Опішні відкрили вищу початкову школу, програма якої відповідала здебільшого програмі семирічної школи.

1913 р. відкрилася рукодільна майстерня Зінківського повітового земства, а при Опішнянській килимарній майстерні, відкритій 1912 року, був заснований килимарський навчальний пункт.

Прихід до влади більшовиків[ред.ред. код]

Працівники артілі «Художній керамік». Опішня. Кінець 1930-х років

Жорстока експлуатація, класове розшарування характеризували становище жителів Опішні. Революційну роботу серед селян і ремісників у роки Першої світової війни очолив Андрій Заливчий. З Харкова він систематично приїздив до Опішні, привозив революційну літературу, проводив бесіди з молоддю.[28]

Революційну роботу проводив також М. Н. Суконька — перший голова Опішнянського волосного ревкому. Він підняв жителів на боротьбу проти Центральної ради.

Більшовиків в Опішні в 1917 році були одиниці. Лише під зиму 1918 року солдати з фронту принесли більшовицькі ідеї.[29]

12 січня 1918 року в Опішні була встановлена радянська влада.[28] Почалось розкуркулення. У маєтку Рубінштейна планувалося відкрити школу. Та діяльність радянських органів перервав наступ німецьких окупантів. Захопивши у квітні 1918 року село, німці розстріляли членів ревкому. Наприкінці цього ж року Опішня була звільнена від німецьких окупантів, проте владу захопили петлюрівські війська.[28]

26 січня 1919 року знов був утворений волосний ревком. У травні партійна організація налічувала 60 членів партії.

11 листопада 1919 року село захопили денікінці. Вони розігнали волосний революційний комітет, спалили його документи, пограбували декілька сімей радянських службовців. Повстанці також перехопили великий транспорт із хлібом, який рухався із Зіньківського повіту до Полтави, і роздали збіжжя селянам. Того ж дня вони звільнили 400 насильно мобілізованих до Червоної армії юнаків, яких під охороною червоноармійців та міліції гнали до Полтави.[30] Місцеві партизани вели боротьбу з денікінцями до грудня 1919 року. Після визволення від білогвардійських військ партійні органи вели боротьбу проти махновців.[28]

У червні 1920 року в Опішні відновився курс на боротьбу з куркульством. 18 січня 1921 року в дім місцевого жителя Тараса Савенка з'явилися Опішнянський волосний воєнком Прокіп Холоша і міліціонер Яків Кощій. Без будь-якої причини вони вбили господаря лише за те, що він, на їх думку, був куркулем і добровільно не віддав хліб радянській владі. Старий дідусь господаря Кіндрат Савенко почав кликати сусідів на допомогу. Тоді представники радянської влади вбили і його, а майно своїх жертв конфіскували і привласнили.[31]

1922 року гончарі об'єднувалися у виробничі колективи, бригади. Налагодили виробництво продукції гончарські, ткацькі, струнні, шевські й чинбарні артілі (імені Надії Крупської, «Червоний гончар»), які належали до Полтавського губернського Союзу кустарних і промислових кооперативів.

На основі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року був створений Опішнянський район, а 1925 року Опішні був присвоєний статус селище міського типу. Цього ж року почала діяти Опішнянська селищна рада.

У 1929—1930 роках почалася масова колективізація селянських господарств. Були створені такі колгоспи: «Шлях до комуни» (349 господарств), «ім. XIV партз'їзду» (349 господарств), «ім. Чапаєва» (84 господарства). У 1930 році було організовано Опішнянську МТС, 1931 року — артілі ім. Куйбишева, «Червоний гончар», «Художній керамік».[28]

Сталінські репресії[ред.ред. код]

Голодомор 1932—1933 років[ред.ред. код]

Голодна чума не оминула й Опішню. Загинуло в той період 83 людини.[32] Уродженець Опішнянського району Кассала Іван Григорович, згадуючи ці роки, описує таку картину:

«
Я жив на хуторі Шкидинівці, на березі річки Ворскли. Навколо зеленіли ліси і гаї, синіли озера. У 1933-му мені йшов шостий рік. Бачив коло озера Оступа курені із гілок дерев. В озері голі й голодні люди ловили черепашок, варили їх і їли. Варили бур'ян, корінці. Коли потім я став вивчати у третьому класі історію стародавнього світу, то він уявлявся мені у вигляді голоду 1933 року...

Мій батько, Григорій Данилович Кассала, зустрів банду комуністів спокійно. Ті обнишпорили всю хату, на горищі своїми будьонівками обібрали всю павутину, але хліба не знайшли. Залізними штрикачками перекололи весь город, але марно, бо батько кілька мішків жита сховав у лісі. Восени ми назбирали жолудів і їли хліб, спечений із суміші житнього та жолудевого борошна. Залишилася в нас також корова, завдяки якій і вижили.[33]

 »

Голодні 1932—1933 роки були важкими для опішнянського гончарства. Зокрема, опішнянська малювальниця Мотрона Назарчук згадувала, що роботи майже припинилися, багато розійшлися по різних місцях. Виїхали до Харкова Явдоха та Гаврило Пошивайли.[34]

На початок 1930 років зменшилася увага державних органів влади до стану розвитку кустарної промисловості. Майже припинили фінансування і гончарних шкіл.

Червоний терор 1937—1938 років[ред.ред. код]

Не оминув селище і сталінський терор 1937—1938 років. Лише реабілітованих жертв тих часів налічується понад 100.[35] Деякі справи:

  • Васільєв Тихін Андрійович (1903 року народження) — українець, із священиків, освіта середня. Заарештований 31 травня 1938 року. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР 11 жовтня 1939 року за статтею 54-6 Кримінального Кодексу УРСР до 5 років заслання у Казахстан. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 7 вересня 1989 року.[35]
  • Начальний Петро Іванович (1894 року народження) — українець, із кустарів, освіта початкова. Бухгалтер млина. Заарештований 8 вересня 1937 року. Засуджений Особливою трійкою при УНКВС Харківської області 25 жовтня 1937 року за статтею 54-10 частиною 1 Кримінального Кодексу УРСР до 10 років позбавлення волі. Особливою трійкою при УНКВС Полтавської області 15 березня 1940 року вирок замінено на заслання у Хорезмську область Узбецької РСР. Реабілітований Полтавським обласним судом 29 травня 1965 року.[35]
  • Шаблiй Панас Сафронович(1870-1937)-українець, із селян, освіта початкова. Селянин-одноосібник. Заарештований 14 вересня 1937 р. Засуджений Особливою трійкою при УНКВС Харківської обл. 29-30 вересня 1937 р. за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР до розстрілу з конфіскацією особистого майна. Вирок виконано 26 жовтня 1937 р. у м. Полтава. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 23 червня 1989 р.

Загалом у Опішні населення на 1939 рік скоротилось на 16,4 % у порівнянні з 1926 роком.[36]

За переписом 1937 року в Опішні близько 57 відсотків людей у віці від 16 років назвали себе прихильниками однієї з діючих конфесій, і тільки 40 % молоді назвали себе віруючими[37].

Довоєнний розвиток[ред.ред. код]

Протягом 1936 по 1941 року в Опішні діяла дворічна школа майстрів художньої кераміки, випускників якої направляли в інші гончарні осередки України та за її межі для налагодження там виробництва.[38]

1935 р. артіль «Художній керамік» взяла участь у Всеукраїнській виставці, де була відзначена дипломом І ступеня, а 1937 року на Міжнародній виставці в Парижі дипломом II ступеня.[10] Провідними майстрами 1930-1940-х років у «Художньому кераміку» були Т. Наливайко, 3. Коломієць, М. Сердюченко, І. Задорожний, Н. Оначко, М. Каша та інші.

У селищі діяли Будинок культури, бібліотека, читальня. Існувало 3 початкових, семирічна та середня школи.[28]

Німецько-радянська війна та післявоєнна відбудова[ред.ред. код]

Опішня перебувала в німецькій окупації з 6 жовтня 1941 року[39] по 19 вересня 1943 року,[40] ставши з 1 вересня 1942 року адміністративним центром Опішнянського ґебіту.

На другий день після окупації приміщення середньої школи було перетворено на тюрму з камерами смертників у підвалі. Деякі промислові підприємства селища продовжували працювати. В умовах німецької окупації створювалися або відновлювалися художні майстерні, зокрема, гончарна артіль.

За допомогу військам Червоної Армії у переправі через Ворсклу комендант Опішні вчинив розправу над жителями села Яблучне — після катувань 5 квітня 1943 року було розстріляно 24 особи.[41] У сутичці з ворогами в Глинському загинув секретар Опішнянського райкому партії М. Ю. Куликов.[42]

Німці стратили в Опішні й в районі понад 200 чоловік, вивезли до Німеччини на примусові роботи понад 2600 людей. Відступаючи, знищили близько 500 будинків, МТС, 4 школи, лікарню, клуб, церкву.[43][28]

Звільняли селище гвардійці 8-ї повітряно-десантної дивізії та 5-ї повітряно-десантної Червонознаменної ордена Суворова Звенигородської дивізії. У боях за визволення селища полягло 18 радянських воїнів. Серед них — гвардійські капітани Васільєв А. С., Демиденко М. Г., Чернявський Д. А. та інші.

У післявоєнні роки промисловість Опішнянського району почала відроджуватися. Відділення Сільгосптехніки мало майстерню, обладнану всім необхідним для забезпечення поточного й капітального ремонту тракторів, комбайнів, автомобілів. Збільшився випуск продукції «Художнього кераміка». У ті роки за заслуги у розвитку народного мистецтва було присудження звання «Заслужений майстер народної творчості УРСР» опішнянам І. Білику, М. Китришу, В. Омеляненку, Г. Пошивайлу, М. Пошивайлу, О. Селюченко.[44]

Перебудова[ред.ред. код]

Перебудова економічного життя у 1985−1991 років вплинула на розвиток господарства Опішні. Відбувався поступовий перехід до ринкових відносин, розширювалися права підприємств, установ, організацій яких налічувалось 40. Серед них: радгосп «Жовтень», експедиція глибокого буріння, Райагробуд, Сільгосптехніка, Сільгоспхімія, заводи «Художній керамік», «Керамік», філія «Полтавчанки», хлібзавод та інші.

25-26 квітня 1986 року світ сколихнула аварія на Чорнобильській АЕС. З Опішні на ліквідацію аварії було відправлено 43 людини.

Сучасна історія Опішні[ред.ред. код]

Дошка на меморіальній садибі)

У листопаді 1986 року був заснований[45] Музей гончарства, який у 1989 року набув статусу Державного музею-заповідника українського гончарства, а в 2001 — статусу Національного. У його створенні й подальшому становленні вагома заслуга генерального директора О. Пошивайла.

До складу Державного музею-заповідника належить Музей мистецької родини Кричевських, присвячений творчому доробку видатної мистецької династії. Музей розташований у будинку, зведеному 1916 року за проектом архітектора Василя Кричевського та технолога-кераміста Юрія Лебіщака у стилі українського модерну.

Для збереження пам'яті про видатних земляків-гончарів відкриті меморіальні музеї-садиби славетної майстрині О. Селюченко та гончарської родини Пошивайлів.

Відомі майстри: І. Білик, В. Омеляненко та М. Китриш нагороджені премією імені Д. Щербаківського, а М. Пошивайло премією імені І. Нечуя-Левицького. 1999 року трьом опішнянським майстрам — Білику І. А., Китришу М. Є., Омеляненку В. О. — присуджена Національна премія імені Т. Шевченка.[46]

Учасниці конкурсу Bodypaint перед виходом на сцену
Експозиція на виставці-продажі в рамках фестивалю «Здвиг-2011»

З 1999 року кожного першого тижня липня під час святкування Національного дня гончара у селищі проходить тиждень Національного гончарного воздвиження «Здвиг».[47] Його мета  — створити національний культ гончарства.

Учасники та гості фестивалю-ярмарку можуть взяти участь у:[48]

  • наукових дискусіях;
  • переглядах керамологічних фільмів;
  • майстер-класах гончарів і малювальниць;
  • виставках-продажах літератури з проблематики українського та світового гончарства;
  • творчих конкурсах гончарів;
  • виступах фольклорних колективів та естрадних етноколективів України;
  • конкурсі розпису на тілі;
  • екскурсіях до музейних закладів селища.

1999 та 2009 роках Опішню відвідав екс-президент Леонід Данилович Кучма, 2005 року — Віктор Андрійович Ющенко.[49]

На початку січня 2013 року з нагоди 140-річчя від дня народження Василя Кричевського у будинку Опішнянського гончарного показового пункту Полтавського губернського земства, спроектованого самим митцем та спорудженого 1916 року, відкрився музей мистецької родини Кричевських.[50] Чималу кількість експонатів передали музею-заповіднику спадкоємці Василя Кричевського зі США.

9 березня 2013 року на честь 199-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у центрі селища було закладено основу для зведення через рік погруддя Великому Кобзарю.[51]

У ході європейської революції 2014 року наприкінці лютого постало питання про долю пам'ятника Леніну. Рішення про його демонтаж ухвалила сесія селищної ради, утім невідомі у ніч на 24 лютого повалили пам'ятник раніше, ніж це мали зробити комунальні служби[52].

24 серпня 2014 року у День Незалежності України в центрі селища було відкрито погруддя Тарасові Шевченку.[53]

Населення[ред.ред. код]

Нижче приведено діаграму зміни чисельності населення Опішні.[54][43]:

Мовні особливості[ред.ред. код]

Мовленню жителів Опішні характерний центральний полтавський говір, поширений навколо Полтави в радіусі 100—120 км.

Деякі риси говору:[55]

  • шо (відповідно до літературного що),
  • мн'асо, памн'ат' (відповідно до літературного мйасо, памйат');
  • в іменниках четвертої відміни однини вживання неправильної форми типу тел'ом, тел'ов'і (відповідно до літературного тел'ам, тел'аті);
  • вживання форми називного відмінка множини для збірних назв із закінченням : сел'ане, цигане;
  • пом'якшення в числівниковій формі: чотир'і та займенниковій: м'ін'і, мойого, твойого, свойого;
  • змішування форм першої та другої дієвідмін дає явища: знайіш, думайіш, ходеш, робеш;
  • скорочення у третій особі однини форми: ходе, носе, робе.

Віросповідання[ред.ред. код]

Нині у селищі представлені чотири громади:[56]

Влада[ред.ред. код]

Нижче наведено діаграму входження Опішні у різні адміністративно-територіальні одиниці.[43]

З 1648 року Опішня — сотенне містечко Опішняської сотні — перебувала у складі Полтавського, Зіньківського, Гадяцького полків.

Після ліквідації автономного устрою України 1782 р. Опішнянська сотня ввійшла до складу Гадяцького повіту Чернігівського намісництва. У 1796 — до Малоросійської губернії, а з 1802 р. у складі Опішнянської волості належала до Зінківського повіту Полтавської губернії. Місцевою владою тоді були становий пристав, волосне й міське правління. Станом на 1914 рік старшиною волості був Василь Михайлович Казацький. На території волості функціонувало 14 військово-кінських відділень, 2 призовних відділень та 2 відділення поліцейських урядників.[58]

У березні 1923 року з Опішнянської та Більської волостей Зіньківського повіту був створений Опішнянський район, який до 1930 року входив до складу Полтавської округи. З 1932 до 1937 року район перебував у складі Харківській області, з 22 вересня 1937 року віднесений до Полтавської області.

Опішнянська селищна рада

Під час окупації німецькими військами Опішня з 1 вересня 1942 року входила до Опішнянського ґебіту Генеральної округи Київ Райхскомісаріату Україна. Ґебіт поділявся на три райони: Диканька (Rayon Dikanka), Котельва (Rayon Kotelwa) і Опішня (Rayon Oposchnia).[59] Після звільнення від окупації, був відновлений довоєнний адміністративно-територіальний устрій. 1962 року Опішнянський район розформували, а територія була передана Зіньківському району Полтавської області. Відтоді устрій не змінювався.

По вулиці Перемоги знаходиться орган місцевого самоврядування — Опішнянська селищна рада. Їй, окрім селища, підпорядковуються 6 навколишніх сіл. До складу ради входять 30 депутатів. Переважна більшість (27 із 30) депутатів — позапартійні.[60] Головою ради до 2010 року був Кужим Олег Миколайович. Нині чільний голова — Степаненко Володимир Миколайович.

Інфраструктура[ред.ред. код]

Головним та єдиним оператором з надання населенню поштових послуг є філія національного оператора УДППЗ «Укрпошта».[61]

В Опішні 5-значні телефонні номери. Код селища 05353. Єдиний оператор фіксованого зв'язку — ПАТ «Укртелеком».

Послуги стільникового зв'язку надають три оператора: Київстар, МТС, та life:).

Банківська система представлена 3 філіями та відділеннями: ВАТ «Держощадбанк України»,[62] СФ «Приватбанк»,[63] АБ «Полтава-банк».[61]

Функціонує окремий пост Державної пожежної охорони.

Досить тривалий час в Опішні діяв Будинок культури.[64] На початку 21 століття його діяльність занепала. Натомість нині в його відреставрованому приміщенні розташований Центр розвитку духовної культури.[65]

У селищі нараховується 71 вулиця.[66] Серед них, головними є:

Центр селища

Освіта[ред.ред. код]

Опішнянська спеціалізована школа I—III ступенів
Будинок дитячої та юнацької творчості

Особливістю Опішні є понадстолітнє функціонування в ньому низки гончарних навчальних закладів. На думку[67] опішнянського керамолога Олени Щербань, саме цей факт може бути одним із основних, що дає підставу вважати Опішне визначним центром гончарного шкільництва України. Зокрема, діяли такі навчальні заклади:[67]

  • Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894—1899),
  • Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт (1912—1922),
  • Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа (1925—1926),
  • Опішнянська керамічна промислова школа (1927—1931),
  • Опішнянська керамічна школа ФЗУ (1931—1933),
  • Опішнянська школа майстрів художньої кераміки (1936—1941),
  • Опішнянська філія Решетилівського СПТУ-№ 28 (1986—1999)

З 1997 року і донині діє Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні».

Загальну повну середню освіту опішняни здобувають також в Опішнянській спеціалізованій школі I—III ступенів. Діє позашкільний навчальний заклад — Опішнянська музична школа.[61]

Працює Опішнянський будинок дитячої та юнацької творчості. На сесії Зіньківської ради у лютому 2012 року було прийнято його статут.[68] Функціонує дитячий ясла-садок «Берізка».[61]


Дошкільні, загальноосвітні та позашкільні навчальні заклади
Заклад Керівник Адреса Телефон
Дитячий ясла-садок «Берізка» Комарцева Валентина Василівна вул. Заливчого, 12 (05353) 9-74-44
Опішнянська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів Гаврільєв Станіслав Миколайович вул. Соборна, 18 (05353) 4-21-87
Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні» Овчаренко Людмила Миколаївна вул. Партизанська, 21 (05353) 4-20-01
Опішнянська дитяча музична школа імені Тимофія Середи Авраменко Іван Васильович вул. Заливчого, 2
Будинок дитячої та юнацької творчості Щербак Зоя Макарівна вул. Жовтнева, 4 (05353) 4-23-51

Наука[ред.ред. код]

1993 р. Опішня стала відомою і як видавничий центр завдяки видавництву Українське Народознавство. Книги видавництва є одним із найважливіших джерел вивчення українського гончарства.[69]

Наприкінці 2000 року створений Інститут керамології — відділення Інституту народознавства НАН України. Станом на 2010 рік Інститутом видано 4393 примірники книг, брошур, періодичних видань.[70]

У селищі розміщені також кіностудія «Відродження», республіканська спеціалізована бібліотека — Гончарська Книгозбірня України та Національний архів українського гончарства.[71]

Вагомі внески у вивчення історії, культури селища роблять Пошивайло Олесь Миколайович та Щербань Олена Василівна, які є авторами численних наукових праць з етнопедагогіки, діяльності гончарних навчальних закладів Опішні, історії селища, історії українського гончарства в цілому.

Охорона здоров'я[ред.ред. код]

У селищі працює Опішнянська районна лікарня, розрахована на 45 ліжко-місць.[61] У лютому 2012 р. вона була реорганізована в Опішнянську амбулаторію загальної практики сімейної медицини.[68] Послуги по лікуванню також надає стоматологічний кабінет «Люкс-DENT»[72]

На околиці селища розташована Опішнянська обласна туберкульозна лікарня. Вона була заснована у 1964 році, з 1993 року стала обласною. На разі заклад займається лікуванням хворих на туберкульоз на території Полтавської області. Територія закладу становить 4,4 га. Громадян обслуговують дев'ять лікарів, тридцять дві медсестри та тридцять три молодших медсестри. Лікарня розрахована на 160 ліжок.[73]

ЗМІ[ред.ред. код]

У селищі діє редакція радіомовлення «Голос Опішні». Окрім Опішні мовлення розповсюджується на такі села: Міські Млини, Малі Будища, Попівка, Васьки, Вільхове, Карабазівка, Заїченці, Ставкове, Батьки, Яблучне, Човно-Федорівка, Волошкове. Диктор — Гармаш Ірина Олексіївна. Як позивні використовується фрагмент пісні Тимофія Середи «Опішнянський вальс». Програма виходить 1 годину 2 хвилини на тиждень на Першому каналі Українського радіо: щовівторка й щочетверга з 06:30 до 06:44 та щопонеділка й щоп'ятниці з 11:40 до 11:57 (не використовуються під час трансляції сесії ВРУ).[74]

Економіка[ред.ред. код]

Хоругва Опішнянського гончарного цеху.
Опішнянські свищики
Опішнянські глечики
Керамічна продукція заводу «Гончарний круг»
Хлібопекарня

Легка промисловість[ред.ред. код]

З 2010 року в Опішні відновила роботу місцева пекарня. Її продукція реалізується в кіосках на території селища.

Кераміка[ред.ред. код]

Характерними рисами глиняних виробів є світло-жовтий колір візерунка, виконаний природним кольором глини, на червоно-коричневому, білому або зеленому фоні. Колір візерунка посилюють контрастами блакитного, темно-коричневого, яскраво-зеленого, синього або чорного і политивають прозорою поливою.[75]

За вироби опішнянських майстрів — жбани для узвару, борщовики, кашники, макітри, глечики, «гарбузи» для води, барильця для вина, миски, зозулиці — на ярмарку платили вдвічі-втричі дорожче.[75]

В опішнянському фігурному посуді раніше подавали до столу вино та інші напої. З часом посуд перетворився на декоративні предмети для інтер'єру. Скульптурному посуду можуть надавати форму бика, козла, коня, птиці, та найпоширеніші образи — баран і лев.[75] Роблять також іграшки-свистунці, або зозулиці — коня, вершника, півня, баранчика, козла, оленя.

В Опішні діяло декілька заводів по виробництву гончарних виробів. Найдовше (19602002 роки) проіснував завод «Художній керамік». Вироби майстрів заводу, та користувалися попитом за кордоном: у 1967 р. підприємство експортувало свої вироби у Канаду, Данію, Бельгію, НДР, Італію, Румунію, Японію, Угорщину.[76]

З 2002 року в старому приміщенні «Художнього кераміка» функціонує приватне підприємство[77] «Гончарний круг», де працює близько 40 осіб.

Нафтогазова промисловість[ред.ред. код]

Осередок газовидобувної галузі. В Опішні розташовані:

Транспортний зв'язок[ред.ред. код]

Автостанція «Опішня»

Територією селища проходять автошляхи:[79][80]

Послуги транспортного зв'язку надає «Автостанція „Опішня“»[61], що є складовою ВАТ «Полтаваавтотранс».

На території Опішні розміщені дві АЗС.[72]

Пам'ятник Тарасу Шевченку

Архітектура[ред.ред. код]

В Опішні збудовано такі пам'ятники та пам'ятки архітектури:

Культові споруди[ред.ред. код]

Об'єкт Перша згадка Опис Історія
Храм Покрови Божої Матері 1660 рік — храму був подарований срібний хрест.[56] Стояв на високій горі. Був дерев'яним на мурованому цоколі. Мав п'ять куполів і високу дзвіницю. При ньому працювала парафіяльна школа, бібліотека Перебудований у 1760 та 1891 роках. 1902 року парафіян 1110 чоловічої і 1169 жіночої статі.[56] Остерігаючись гніву опішнян, радянська влада зруйнувала спочатку дзвіницю, і лише через багато років, в 1960 році, руками привезених робітників, із застосуванням техніки, він був практично стертий з лиця землі. Ікони та церковне начиння, які залишилися, були вивезені на болото і затоплені.[82] На місці храму побудована школа, яка стоїть і зараз.
Храм успіння Божої Матері 1661 рік — Афанасій Рибка подарував напрестольне Євангеліє.[56] Після відбудови 1865 року був високим, кам'яним, трьохвівтарним. Мав дзвіницю та п'ять куполів. 1770 року церква перебудована за сприянням Ганни Якубиної. 1902 року парафіян 532 чоловічої та 585 жіночої статей.[56] Зруйнований одразу після Жовтневої революції 1917 року, а з уцілілого цегли вимостили тротуари. На його фундаменті побудований селищний Будинок культури, нині — Центр розвитку духовної культури.
Церква Преображення Господнього Перший запис у церковних книгах — 1693 рік[56] Була дерев'яною. 1709 року спалена шведськими військами. 1712 року — відбудована. У 1848 році згоріла. Нова, дерев'яна, з прибудованою дзвіницею, двох вівтарна церква була відбудована 1852 року. 1902 року налічувалось 760 парафіян чоловічої та 780 жіночої статей.[56] Розібрана після Жовтневої революції 1917 року. Зараз на її місці приватні житлові будинки.
Михалівський храм 1696 рік — Герасим Герасименко подарував церкві дзвін вагою 6 пудів.[56] Після відбудови 1892 року мав п'ять куполів, був дерев'яним на мурованому цоколі. Згорів 1743 року. Перебудований у 1785, 1849, 1892 роках. У 1902 році парафіян чоловічої статі — 904, жіночої — 905.[56] Згорів в роки Радянсько-німецької війни: разом з запасами зерна, що зберігаються в її приміщенні, церкву спалили відступаючі німецькі війська. На його місці зараз парк.
Свято-Троїцька Церква 1701 рік — храму був подарований срібний напрестольний хрест[56] Знаходиться в центрі селища. Раніше до неї прилягали велика ярмаркова площа, а також дві торгові вулиці. Після відбудови 1859 року церква мала п'ять куполів і високу багатоярусну дзвіницю з великим куполом вгорі. Згоріла 1813 року. У 1813—1817 роках на кошти поміщика Коновалова храм відновили. У 1859 році добудували муровану дзвіницю. 1902 року налічувалось парафіян 770 чоловічої і 769 жіночої статей.[56]Зруйнована в 1930 році. У 1995—1997 роках зведено новий храм із дзвіницею. 1998 року встановлений 100-кг дзвін.

Зараз храм живе повноцінним життям. Працює церковна бібліотека, недільна школа для дітей і місіонерський гурток для дорослих. На святкових богослужіннях у церкві співає молодіжний хор.[82]

Всіхсвятська церква 1784 рік — церкві митрополитом Самуїлом Миславським було видано новий антимінс[56] Побудована з дерева. Стояла на центральному кладовищі. Мала парафіяльну школу і квартиру для псаломщика Відбудована 1800 та 1869 роках. Також зруйнована після революції.

Туризм[ред.ред. код]

У селищі розвивається необхідна для прийому гостей інфраструктура.

Туристичний комплекс «Старий хутір»[83] розпочав свою роботу у червні 2010 року. До його складу входять 3 садиби, що збудовані в національних традиціях. Розрахований на 10 гостей, пропонує послуги з проживання, харчування та дозвілля.[84]

Агросадиба «Лялина Світлиця» приймає гостей з 2010 року, розрахована на 4 осіб. Пропонує екскурсійні послуги, проживання та проведення майстер-класів з лялькарства та кулінарства.[85]

У 2013—2014 роках громадською організацією «ВелоПолтава» разом з волонтерами у рамках проекту «Майндруймо Полтавщиною» розроблені та промарковані туристські веломаршрути загальною довжиною понад 50 км, що проходять через Опішню та сусідні села.[86]

З 2013 року ГО «Туристичне СЕЛО Полтавщини» займається популяризацією культурних та гастрономічних традицій регіону.[87] Улітку 2014 року організація провела гастрономічний фестиваль.[88]

Екскурсійними об'єктами є структурні одиниці Національного музею-заповідника українського гончарства:

Об'єкт Чим цікавий Фото Розташування
Національний музей-заповідник українського гончарства В експозиції просто неба представлені ексклюзивні авторські роботи опішнянських гончарів, а також майстрів з інших регіонів, які беруть участь у щорічних фестивалях монументальної керамічної скульптури. У виставковому залі представлені особливо цінні експонати, велика колекція книг про гончарство.[89] Opishna8.JPG вул. Партизанська,102
Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів У музеї-садибі зібрано велику колекцію опішнянських теракотових кахель 19 — початку 20 століття і таврованої цегли кінця 19 — початку 20 століття. Загалом фондові колекції налічують 1571[90] твір кераміки, із них 1347 виробів належать роду Пошивайлів. Меморіальна садиба-музей гончарської родини Пошивайлів 2.jpg вул. Заливчого, 61
Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко У фондах музею зберігаються 1095 глиняних творів видатної опішнянської гончарки Олександри Селюченко.[89] Selyuchenko's museum.JPG вул. Губаря, 29
Визначні пам'ятки археології й керамології довкола Опішні. Більське городище Екскурсія до городища роменської культури (8 століття), городища скіфського часу Кардашів Вал (6 століття до н. е.), Могили Вітовта і Розритої Могили, некрополей Більського городища.[91] Bilske gorogische.JPG Околиці Опішні, сіл Лихачівка і Більськ
Мистецька галерея Центру розвитку духовної культури У приміщенні проводяться тематичні виставки кераміки, експозиції яких постійно змінюються.[92] The center of development of spiritual culture.jpeg вул. Заливчого, 3
Музей родини Кричевських Знайомство з унікальною пам'яткою у стилі українського модерну, зведеною в 1916 році, — «Будинком Кричевського-Лебіщака», діяльністю митця та його династії.[93] Museum of Krychevsky, Opishnja, facade with gate.jpg вул. Партизанська, 2

Опішня в творах української культури[ред.ред. код]

С. Васильківський, 1900-ті роки, дошка, олія
1. «Хата в Опішні»
2. «Узимку в Опішні»

Серію картин, присвячених Опішні, на початку XX століття виконав український пейзажист Сергій Васильківський.

Григір Тютюнник у своєму творі «Обнова» пише:

« Купаюся в річці поміж лататтям…, а по мосту люди йдуть базарові. Малеча гукає до них з річки:
- Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!
Дядьків не чіпають, бо ті сердитіші та й не з нашого села, а з Опішні – у нас їх називають «горщечниками». Везуть хурами горшки, пересипані половою…[94]
 »

У творі «Дуби шумлять» Іван Іванович Пільгук пише:

« Ось уже й Опішня, прославлена горшками та сливами[…] Розвозять опішнянські гончарі свої вироби[…] Тут, на цих глиняних баюрах, від роду до роду живе, бореться за життя дотепне, життєлюбне опішнянське плем'я. Здавна опішняни звикли мандрувати. Адже недаремно опішнянський гончар Олексій Хромий став побратимом Степана Разіна![95]  »

У літературних творах українських класиків селище також згадується як центр садівництва.

У четвертій частині «Енеїди» І. П. Котляревський згадує про опішнянські сливи:

« Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив,
Горіхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених...
[96]
 »

Прославляв Опішню і Панас Мирний:

« Добре знайомі на Полтавщині опішнянські сливи. Сливи ті з породи венгерок, або, як тут (та й краще ж) зовуть їх, угорок, великі, м'ясисті і пригодні для солива... Її кожен знає. Знає й її людей високих, моторних, що з здоровенними бочками солоних слив роз'їжджають усюди по ярмарках...[97]  »

Під'їжджаючи з боку Полтави український письменник описав його так:

« Ось з'їдемо на гору, й перед нами знову засиніє пояс. То Опішня з своїми хуторами та недалеко лежачими селами синіла.[98]  »
« Опішня — здоровенне містечко… Весело їхати Опішнею. Було чим очі порадувати, серце звеселити … Усюди видно достачу: хати рублені, високі, ясні й білі; огорожа скрізь добра, улицею — з острішками; в огорожах — сіріють кошари, чорніють загороди, хліви, хлівці; садки, двори пометені чисто. Рука достачі чепурить містечко; по шляху видно де-не-де й шинки, але не так вони кидаються у вічі, як по других селах; тута вони немов ховаються від чужого ока[98]  »

У романі Григорія Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський» можна теж знайти згадку про Опішню:

« Батенько покійні з великою ретельністю діставали з Опішні плодові щепи й самі своїми руками щепили та очкували. Одне слово, сад був чудовий![99]  »

Уродженець Опішні Тимофій Середа присвятив селищу дві своїх композиції: «Про опішнянських гончарів» (на слова Івка-Квітка) та «Опішнянський вальс».[100]

Ініціативу з розбудови селища хотів узяти Олександр Довженко:

« Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різчиків по дереву і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців... Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові...[101]  »

Особистості[ред.ред. код]

Уродженці[ред.ред. код]

В. Грипич 03.jpg Vasyl Vrazhlyvy.jpg RedchukHV 20110601.jpg Olena Shcherban.jpg

Також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Облікова картка на сайті Верховної Ради України. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  2. Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу)
  3. Постанова ВУЦВК від 1 липня 1925 року «Про встановлення точного списку містам і містечкам касованої Полтавщини»
  4. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2015 року, Київ-2015 (pdf)
  5. Кандидати від Партії регіонів перемагають на виборах сільських голів на Полтавщині. Процитовано 2014-01-10. 
  6. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка. — Т. 7 : Мл—О. — 2010. — С. 604.
  7. а б в г Національний музей-заповідник гончарства в Опішному. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  8. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» № 878 від 26.07.2001 р.
  9. Янко М. П. Об-Од// Топонімічний словник України — К. : Знання, 1998. — 430 с. — ISBN 5-7707-9443-7
  10. а б в Пошивайло О. М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. — К. : 1993 — 38-39 с.
  11. По-українськи «Опішне», а не «Опішня» сайт Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному
  12. Словники України on-line. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  13. Географія Полтавської області. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  14. Візитівка Зіньківського району. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  15. а б Полтавська область: Географічний атлас: Моя мала Батьківщина/ Під ред. Т. В. Погурельської (редактор). — К. : Мапа, 2004. — 20 с. — ISBN. URL
  16. Опис герба Опішні
  17. а б Клімат Полтавської області. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  18. Опис герба Опішні. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  19. а б в г Зіньківщина: історичні нариси/ Н. М. Баран та ін. — П. : ІнтерГрафіка, 2006. — 640с.
  20. Место в истории. Великая княгиня Елена Глинская (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  21. Історичний нарис Полтавщини. Архів оригіналу за 2012-07-17. Процитовано 2012-04-04. 
  22. а б в г Нарис 2. Споруди й планування міста Опішня — Щербань А. Л., Щербань О. В. Нариси з історії Опішного козацької доби — Харків: Країна мрій, 2011
  23. а б в г Опошня // Военная энциклопедия: [В 18 т.] / Під ред. В. Ф. Новицького та ін. — СПб.: Т-во І. Д. Ситіна, 1911—1915.
  24. Полтавщина: Історичний нарис — Полтава: Дивсосвіт, 2005 р. — ст. 98. ISBN 966-7891-089-9
  25. Пошивайло О. М. Гончарство Лівобережної України XIX — початку XX століття і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості — К. : 1991. — 231 с.
  26. а б Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии. Зеньковский уезд. Т.1.- 4.2. — Полтава, 1883
  27. рос. дореф. Адресъ-календарь. Справочная книжка Полтавской губерніи на 1904. Полтава. Типо-литографія Губернскаго Правленія. 1904
  28. а б в г д е ж и Опішня//Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967. — С. 351—364
  29. Реабілітовані історією. Полтавська область. Науково-документальна серія книг. — Кн. 5 / Упорядник О. А. Білоусько. — Київ-Полтава: Оріяна, 2007. — 720 с.
  30. Ревегук В. Отаман Андрій Левченко // Вечірня Полтава. — 1 червня 2011 р. — № 22(953) — С. 7. Процитовано 24 травня 2012 року
  31. Державний архів Полтавської області, Ф.Р-1502, оп. 1, спр. 13. — Арк. 170.
  32. Книга пам'яті жертв Голодомору Полтавської області
  33. Голодомор 1932–1933 років. Свідчення очевидців. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  34. Краєвиди душі. Леся Григор'єва
  35. а б в Реабілітовані жертви комуністичного терору на ПолтавщиніПроцитовано 14 квітня 2012 року
  36. У Полтаві презентували книгу про сталінський голодомор «Біль і пам'ять» Процитовано 14 квітня 2012 р.
  37. Бабенко Л. Л. Репресії служителів церкви під час «великого терору» (на матеріалах Полтавської області) — Історія України: Маловідомі імена, події, факти. (Зб. ст.). Вип. 34/ Голов. ред. П. Т. Тронько. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. — 390 с. — С. 343.
  38. Історія декоративного мистецтва України. Народне мистецтво та художні промисли XX століття: У 5 т. Т. 1/ Під ред. Г. Скрипника // — НАН України, ІМФЕ ім. Т. Рильського. — К., 2011. — 117 с. ISBN 978-966-02-6057-3
  39. Хронологічна довідка про тимчасову окупацію міст, районних центрів і залізничних станцій Полтавської області та визволення їх частинами Червоної Армії — сайт Полтавської облдержадміністрації
  40. Полтавська міліція викрила «чорних археологів», причетних до пограбування семи братських могил. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2013-05-10. 
  41. Книга пам'яті України. Полтавська обл.: Кобеляцький р-н, Козельщинський р-н, Котелевський р-н / Головна ред. кол.: І. О. Герасимов (голова редколегії) та ін.; обласна ред. кол.: П. Г. Шемет (голова редколегії) та ін. — Полтава: Полтавський літератор, 1996 — с. 22 ISBN 5-7707-8324-4
  42. Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945, Київ, «Наукова думка» — с. 67-68
  43. а б в Полтавщина: Енцикл. довід. / За ред. А. В. Кудрицького. — К. : УЕ, 1992. — с. 616—618 — ISBN 5-88500-033-6
  44. Ревегук В. Я. Полтавщина в роки другої світової війни (1939—1945). — Полтава, 2004.
  45. Постанова від 3 листопада 1989 року Про створення державного музею-заповідника українського гончарства в смт Опішні Полтавської області. Архів оригіналу за 2012-08-05. Процитовано 4 квітня 2012 р. 
  46. Про присудження Державних премій України імені Тараса Шевченка 1999 року. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  47. Національний день гончаря. Архів оригіналу за 2012-12-22. Процитовано 2012-04-04. 
  48. У Гончарній столиці знову свято. (Дзеркало тижня). Процитовано 2012-04-04. 
  49. Леонід Кучма відвідав Опішню, Вечірня Полтава Процитовано 10 квітня
  50. Під Полтавою відкрили музей автора українського Тризуба — Gazeta.ua — 11 січня 2013
  51. В Опішні заклали основу для нового пам'ятника Тарасові Шевченку — Новини Полтавщини — 9 березня 2013
  52. Пам'ятник Леніну в Опішні демонтували вночі (оновлено) — Коло — 24.02.2014
  53. Опішня відзначила 23 річницю Незалежності України
  54. Зміна чисельності населення України. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  55. Говори Полтавщини Автор — Наталія Котух. Процитовано 14 квітня 2012 р.
  56. а б в г д е ж и к л м н Полтавіка — Полтавська енциклопедія Том 12: Релігія і Церква. — Полтава: «Полтавський літератор», 2009, С. — 447—449
  57. Ольга Правденко (3.06.2015). На Полтавщині на свято Трійці відкрили українську церкву. КОЛО — усі новини Полтави. Процитовано 10.09.2015. 
  58. Памятная книжка Полтавской губернии на 1913 год.
  59. Territoriale Veränderungen in Deutschland und deutsch verwalteten Gebieten 1874—1945. (нім.)
  60. Персональний склад Опішнянської селищної ради. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  61. а б в г д е Список підприємств, закладів освіти, комунікацій в Опішні. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  62. Список відділень ОщадБанку України в Зіньківському районі
  63. Філії та відділення Полтава-Банку — Полтавська область
  64. Опішня // Українська радянська енциклопедія / Гол. ред. М. П. Бажан, — К. : Книжкова фабрика «Жовтень», 1962. — Т. 10. Находка-Патріархат.
  65. Національні виставки кераміки в Мистецькій галереї Центру розвитку духовної культури. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  66. Вулиці Опішні на сайті ЦВК
  67. а б Щербань О. В./ Гончарні школи Опішні: збереження й розвиток професійних знань і традицій (1894—2000 роки) : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Щербань О. В. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2012 — 18 с.
  68. а б Новини Зіньківської районної ради. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  69. Видавництво «Українське Народознавство». Архів оригіналу за 2012-07-14. Процитовано 2012-04-04. 
  70. Керамологічна бібліотека України. Архів оригіналу за 2012-07-15. Процитовано 2012-04-04. 
  71. Інтерв'ю з О. Пошивайлом. «Урядовий кур'єр». Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  72. а б Каталог об'єктів Опішні. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  73. Інформація про Опішнянську туберкульозну лікарню. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  74. Державний реєстр РСРМ. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2012-04-05. 
  75. а б в Опішненська кераміка. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  76. Кераміка Опішні другої половини 20 ст. як складова керамічної історії України/ Т. Зіненко // — 2008 р. — с. 114—120
  77. Щербань О.В.. Сучасний стан опішнянського заводу «Художній керамік». Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  78. Розрахунок відстаней між містами. Архів оригіналу за 2012-08-09. 
  79. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 2006 р. N 865 Київ Про затвердження переліку автомобільних доріг загального користування державного значення. Процитовано 5 квітня 2012 р. 
  80. Автодороги України](рос.). Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2012-04-05. 
  81. О. В. Щербань — Український модерн в архітектурно-будівельній кераміці Опішнянського гончарного навчально показового пункту Полтавського губернського земства (1912—1924)
  82. а б Храмы и монастыри Зеньковского благочиния (рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  83. Офіційний сайт
  84. Щербань О.В.. Про зелений туризм Опішні. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  85. Сельский дом «Лялина Світлиця» — Зелений туризм
  86. В Опішні розпочав роботу міжнародний волонтерський табір «Відкриваючи скіфські стежки» — Інтернет-видання «Репортер Полтава»
  87. Громадські активісти розвиватимуть зелений туризм на Полтавщині — КОЛО — 6 листопада 2014 рік
  88. І Всеукраїнський кулінарний фест-квест «Борщик в глиняному горщику» — Інтернет-видання «Репортер Полтава»
  89. а б Опошня — столица украинской керамики(рос.). Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  90. [ Стаття про музей на сайті Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2012-04-05. 
  91. Визначні пам'ятки археології й керамології довкола Опішні. Більське городище. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  92. Національні виставки кераміки в Мистецькій галереї Центру розвитку духовної культури. — Національний музей українського гончарства
  93. Заснування музею мистецької родини Кривечвських — Національний музей українського гончарства
  94. Уривок з твору «Обнова» Григора Тютюнника
  95. Пільгук Іван. «Дуби шумлять»
  96. І. П. Котляревський Енеїда — К. : Радянська школа, 1989 р.
  97. Спогади Панаса Мирного про Опішню
  98. а б Щербань А. Л., Щербань О. В. Нариси з історії Опішного козацької доби — Харків : Країна мрій, 2011
  99. Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Пан-Халявський — Краснодар : Краснодарское книжное издательство, 1954 р.
  100. Щербань О.В.. До 115 річчя від дня народження нашого земляка: Тимофій Середа. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-05. 
  101. Довженко О. П. Про красу: Збірник статей, промов, фрагментів з листів та щоденників — К., 1968. — С. 462-463

Посилання[ред.ред. код]

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg «Опішня — край, омріяний людьми». Автор К. Шкурпела
Nuvola apps kaboodle.svg «Опішне. Свій крок до незалежності" — 5 канал
Nuvola apps kaboodle.svg «Опошня. За сценой». Автор К. Шкурпела

Джерела[ред.ред. код]

  • Інститут рукопису Національної Бібліотеки України ім. Вернадського — Фонд 1, № 1180 «Метрична книга м. Опішні» (1722—1740 рр.).
  • РГАДА — ф. 248, оп. 103, д. 8250 — Присяга 1731 р.
  • РГАДА — ф. 210, оп. 6д — Разрядный приказ (Канцелярия Сената, Канцелярия Сенатского правления, Приказ крепостных дел, Расправная палата). Книги Белгородского стола 1626—1737 гг. — Переписные книги и смотренные списки опошеннских казаков и мещан Листи — 799—806.
  • ЦДІА України в Києві — ф. 127 оп. 1015 спр. 70 — Сповідальні Розписи Зиньківської і Опішнянської протопопії за 1778 р.

Література[ред.ред. код]

  • Щербань А. Л., Щербань О. В. Нариси з історії Опішного козацької доби — Харків: Країна мрій, 2011
  • Л. І. Шаповал З ІСТОРІЇ ЦЕРКОВ В ОПІШНІ (ПОЛТАВЩИНА) У ХVІІІ-ХІХ СТОЛІТТЯХ ЗА МАТЕРІАЛАМИ «ПОЛТАВСЬКИХ ЄПАРХІАЛЬНИХ ВІДОМОСТЕЙ».
  • Щербань О. В. Архітектурно-будівельна кераміка Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912—1925) // Вісник Львівської національної академії мистецтв. Львів: ЛНАМ, 2008. — Вип.19. — С.225-233.
  • Пошивайло О. М. Гончарство Лівобережної України XIX — початку XX століття і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості — К., 1991
  • Щербань О. В. Понадстолітня історія гончарного шкільництва Опішного // Міст. — 2008. — № 4-5. — C.374-382.
  • Пошивайло О. М. Опішне — гончарська столиця України — Опішне: Українське Народознавство, 2000. — 60 с.: іл.
  • Пошивайло О. М. Гончарська столиця України: по-українськи «Опішне», а не «Опішня» / О. Пошивайло ; Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології. — Опішне: Українське Народознавство, 2000. — 24 с.: іл. — (Матеріали до літопису українського гончарства. Серія «Етномистецтвознавчі розвідки»; вип. 10)