Васальні та данницькі держави Османської імперії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Османська імперія при її найбільшому розширенні на Близькому Сході, включаючи її клієнтські держави

Протягом своєї історії Османська імперія мала низку данницьких держав і васалів. Данницькі держави регулярно надсилали данину Османській імперії, що вважалося обома державами також символом підпорядкування. В обмін на певні привілеї її васальні держави були зобов’язані надавати підтримку Османській імперії, коли її вимагали. Деякі з її васальних держав також були данницькими державами. Ці клієнтські держави, багато з яких можна описати сучасними термінами, такими як держави-сателіти або маріонеткові держави, зазвичай знаходились на периферії Османської імперії під сюзеренітетом Високої Порти, над якими з різних причин не було встановлено прямого контролю.

Функції

[ред. | ред. код]

Османи спочатку вимагали лише невелику щорічну данину від васальних князів на знак своєї покори. Пізніше вони вимагали взяти в заручники сина васального князя, щоб князь раз на рік приходив до палацу і присягав на вірність, а також щоб він посилав допоміжні війська в походи султана. Васальні князі повинні були ставитися до друзів і ворогів султана як до своїх. Якщо васал не виконував ці обов’язки, його землі оголошувалися дарюлхарбом (букв. територією війни), відкритою для набігів Газі[en].[1]

Форми

[ред. | ред. код]

Деякі держави в системі еялетів мали санджак-беїв, які були місцевими жителями свого санджаку або які успадковували їхню посаду (наприклад, Самцхе-Саатабаго, деякі курдські санджаки), території, яким було дозволено обирати власних лідерів (наприклад, області Албанії, Епіру та Мореї (Півострів Мані)) номінально входив до складу провінції Егейських островів, але беї Маніоти були данницькими васалами Порти або де-факто незалежними еялетами (наприклад, берберські «регентства» Алжир, Туніс, Триполітанія[en] в Магрибі, а пізніше Єгипетський хедиват).

  • Поза системою еялетів були такі держави, як Молдавія, Валахія та Трансильванія, які сплачували данину Османам і над якими Порта мала право призначати або скидати правителя, права гарнізону та контролювати зовнішню політику. Османи вважали їх частиною Дар аль-Ахд, тому їм дозволили зберегти самоврядування, і вони не перебували під ісламським правом, як власне імперія; Османським підданим або мусульманам не дозволялося постійно заселяти землю або будувати мечеті.[2]
  • Деякі держави, такі як Рагуза, платили данину за всю свою територію та визнавали османський сюзеренітет.
  • Інші, такі як шериф Мекки[en], визнавали сюзеренітет Османської імперії, але їх субсидувала Порта. Очікувалося, що османи також захищатимуть Шарифат під час війни — як сюзерени над Меккою та Мединою, османські султани мали забезпечувати захист прочан хаджу та умри та безпечний їх прохід. Амір аль-Хадж був військовим офіцером, призначеним Султанатом для забезпечення цього.
  • В ХІХ столітті, коли територія Османської імперії скорочувалась, кілька держав, що відкололися від Османської імперії, мали статус васальних держав (наприклад, вони платили данину Османській імперії), перш ніж отримати повну незалежність. Проте де-факто вони були незалежними, в тому числі мали власну зовнішню політику та власну незалежну армію. Так було з князівствами Сербія, Румунія та Болгарія.
  • Деякі держави сплачували данину за володіння, які були юридично пов’язані з Османською імперією, але не належали османам, наприклад Габсбурги для частини Угорського королівства або Венеція для Занте.

Були також вторинні васали, такі як Ногайська Орда та черкеси, які були (принаймні номінально) васалами ханів Криму, або деякі бербери та араби, які платили данину північноафриканським бейлербеям, які, у свою чергу, самі були васалами Османської імперії.

Список

[ред. | ред. код]
Карта, на якій зображені деякі васальні держави Османської імперії в 1683 році

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Halil İnalcık (1973). The Ottoman Empire: The Classical Age 1300-1600 (англ.). с. 12.
  2. ↑ Румунський історик Флорін Константініу зазначає, що, переходячи до Валахії, іноземні мандрівники зазвичай помічали, що в кожному селі чули церковні дзвони, які були заборонені ісламським законом в Османській імперії. Константініу, Флорін (2006). Constantiniu, Florin (2006). O istorie sinceră a poporului român [A sincere history of the Romanian people] (вид. IV). Univers Enciclopedic Gold. с. 115—118.
  3. ↑ The Tatar Khanate of Crimea. All Empires. Архів оригіналу за 23 березня 2016. Процитовано 9 жовтня 2010.
  4. ↑ The Ottoman Age of Exploration. Giancarlo Casale. Oxford University Press
  5. ↑ Aregay, Merid W. “A REAPPRAISAL OF THE IMPACT OF FIREARMS IN THE HISTORY OF WARFARE IN ETHIOPIA (C. 1500-1800).” Journal of Ethiopian Studies 14 (1980): 98–121.
  6. ↑ а б Miller, William. The Latins in the Levant: A History of Frankish Greece (1204–1566). London: 1908.
  7. ↑ Rinn, Louis (1891). Histoire de l'insurrection de 1871 en Algérie. Algiers: Librairie Adolphe Jourdan. с. 11.
  8. ↑ Georgian Soviet encyclopedia, volume 6, page 658, Tbilisi, 1983
  9. ↑ The Cambridge History of Africa by J. D. Fage p.406
  10. ↑ Gábor Kármán; Lovro Kunčević (2013). The European Tributary States of the Ottoman Empire in the Sixteenth and Seventeenth Centuries. BRILL. с. 429. ISBN 978-90-04-25440-4.
  11. ↑ Palabiyik, Hamit, Turkish Public Administration: From Tradition to the Modern Age, (Ankara, 2008), 84.
  12. ↑ Ismail Hakki Goksoy. Ottoman-Aceh Relations According to the Turkish Sources (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 січня 2008. Процитовано 10 травня 2018.
  13. ↑ The Cambridge History of Africa by J. D. Fage p.408-
  14. ↑ Peter H. Wilson (2009). The Thirty Years War: Europe's Tragedy. Harvard University Press. с. 294. ISBN 978-0-674-03634-5.
  15. ↑ Riedlmayer, András, and Victor Ostapchuk. "Bohdan Xmel'nyc'kyj and the Porte: A Document from the Ottoman Archives." Harvard Ukrainian Studies 8.3/4 (1984): 453–73. JSTOR. Harvard Ukrainian Research Institute. Web.
  16. ↑ Kármán, Gábor, and Lovro Kunčević, eds. The European Tributary States of the Ottoman Empire in the Sixteenth and Seventeenth Centuries. Leiden: Brill, 2013. Print. p.137
  17. ↑ Kármán, Gábor, and Lovro Kunčević, eds. The European Tributary States of the Ottoman Empire in the Sixteenth and Seventeenth Centuries. Leiden: Brill, 2013. Print. p.142
  18. ↑ Magocsi, Paul Robert. History of Ukraine: The Land and Its Peoples. 2nd ed. Toronto: U of Toronto, 2010. Print. p.369
  19. ↑ Princes of Transylvania. Tacitus.nu. 30 серпня 2008. Процитовано 18 вересня 2013.
  20. ↑ At the beginning of the XVIII century the reinforcing policy of the Safavid in the area of European countries. R Shiraliyev - Гілея: науковий вісник, 2015.
  21. ↑ Peacock, A.C.S. "An Embassy from the Sultan of Darfur to the Sublime Porte in 1791", Islamic Africa 12, 1 (2022): 55-91
  22. ↑ Page 45 British Relations with Ibn Saud of Najd, 1914-1919 Daniel Nolan Silverfarb University of Wisconsin--Madison, 1972
  23. ↑ Britain and the Persian Gulf: 1795-1880. John Barrett Kelly. Clarendon Press.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Васальні_та_данницькі_держави_Османської_імперії&oldid=43496089