Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Національні меншини України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ. Нац. меншиною (Н.м.) вважається фізичний масив (група) людей некорінного етнічного статусу, які живуть в сучасному для себе етносередовищі. Н.м. включає осіб, які мають громадянство і, за визначенням, не відіграють провідної ролі в сусп-ві, що зумовлює необхідність відстоювання політ. прав і забезпечення відповідного юрид. захисту. Н.м. поступається чисельністю ін. етнічним групам, але має достатньо сил для впливу на політ. ситуацію регіонів проживання. Прагнучи зберегти ідентичність етнічну, Н.м. створює спец. інституції, нац. культ. центри, освітні установи, ЗМІ тощо. Приналежність до Н.м. визначається суб’єктивно і не вимагає зворотного визнання етнічної групи, на відміну від приналежності до етнічної групи, яка є об’єктивною і визначається генетично. Формування Н.м. супроводжується етапом етнічного відродження (створенням нац. культ. т-в, освіт. центрів, активізацією істор. пам’яті); т. зв. мобілізацією етнічної групи, тобто переходом від елементарного задоволення мовних, культ., реліг. потреб до організованого захисту соціально-екон. інтересів Н.м. Наступним етапом розвитку Н.м. є «політизація етнічності» шляхом висунення політ. вимог, розробки політ. програм, створення відповідних партій політичних.



Поняття Н.м. введене до теор. вжитку ідеологами австромарксизму у контексті опрацювання проблеми відносин між держ. й недерж. націями та розробки концепції національно-персональної (екстериторіальної) автономії.



Ідеї австромарксизму продуктивно розроблялися в Росії С.Бубновим у контексті вирішення «єврейського питання». Національно-культурна автономія для рос. єврейства передбачала самоуправління єврейс. громади, нац. школу і свободу мови. Вона стала політ. платформою кількох політ. єврейс. партій.



Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) протиставила ідеї національно-культ. автономії принцип національно-територіальної автономії. У програмі 1903 ідеалом майбутнього ладу була проголошена республіка, організована за принципом обласного «самоврядування для тих місцевостей, які відзначаються особливими побутовими умовами і складом населення». Виголошувалися право населення отримувати освіту рідною мовою в створюваних за держ. кошт навч. закладах; запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місц. громад. і держ. установах; право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу д-ви. Подальший розвиток більшовицької концепції вирішення нац. питання ґрунтувався на визнанні догми про те, що дотримання прав Н.м. може гарантувати тільки пролетарська революція.



Під час національно-визвол. змагань проблема самовизначення нац. меншин та їхнього конституювання на постімперських просторах набула небаченої теор. та політ. гостроти. Тимчасовий уряд у Декларації від 3 березня 1917 скасував усі обмеження громадян за нац. ознакою, ухвалив ін. правові гарантії прав людини. Однак загальнодемократ. засади вирішення нац. питання не призупинили розвиток національно-визвол. рухів.



В основу вирішення нац. питання в Українській Народній Республіці були покладені теор. засади західноєвроп. соціал-демократії. Правові засади нац. політики в Україні були сформульовані під час Всеукраїнського національного конгресу (6—8 квітня 1917), резолюція якого зазначала, що одним із гол. принципів майбутньої укр. автономії в складі Рос. Республіки стане повне забезпечення прав нац. меншин, які живуть в Україні.



Резолюція Всеукр. нац. конгресу «Про розширення складу Центральної Ради» (7 квітня 1917) проголосила квотний принцип представництва нац. меншин в уряді — 25 %. 8 серпня 1917 мандатна комісія доповіла про введення до складу Української Центральної Ради 104-х членів від рос. політ. партій, 50 — єврейс., 20 — польс., по одному — від молдован, німців, татар, білорусів, чехів, греків, болгар, менонітів.



У створеному 17 червня 1917 уряді було передбачене секретарство з міжнац. справ, очолюване С.О.Єфремовим. 11 липня 1917 відбулося перше засідання Генерального секретаріатукраїнської Центральної Ради за участю представників нац. меншин. 25 липня 1917 секретарство з міжнац. справ було реорганізоване в секретарство охорони прав нац. меншин (очолив О.Шульгін).



Принципово важливими були ухвали З’їзду поневолених народів (8—15 вересня 1917, Київ). Постанова «Про загальнодержавну та крайові мови» (15 вересня 1917) визначила статус російської як загальнодерж. в Рос. Федеративній Республіці й анонсувала  вдосконалення законодавства щодо сфер застосування крайових мов. Постанова Ген. секретаріату УЦР (18 вересня 1917) ввела на теренах керованих ним укр. губерній українсько-рос. двомовність, заступникам ген. секретаря з нац. справ було надане право спілкуватися і вести діловодство мовами нац. меншин. III Універсал УЦР (7 листопада 1917) гарантував нац. меншинам право використання рідної мови при зверненні до держ. установ. Рос., єврейс. та польс. мови повинні були відображатися на нових держ. кредитових білетах та укр. грошах.



Найзначнішим етапом у теор. та практичному опрацюванні нац. питання в УНР треба вважати ухвалення Закону Української Народної Республіки про національно-персональну автономію 1918.



Закон «Про національно-персональну автономію» був включений до тексту Конституції Української Народної Республіки 1918. Великороси, євреї та поляки отримали національно-персональну автономію на підставі прямої дії Конституції, ін. громади могли скористатися цим правом, надіславши до Ген. суду УНР колективну заяву, підписану не менш ніж 10 тис. громадян УНР відповідної національності.



Досягнення УЦР у вирішенні нац. питання не треба переоцінювати. Упродовж нетривалої історії УЦР досягнення лояльного ставлення Н.м. до конституювання нації української залишалося найгострішим політ. завданням укр. урядовців. Лідери деяких нац. громад виступили проти постанови УЦР про скликання Українських Установчих зборів. IV Універсал УЦР привітали лише поляки, хоча незадовго до цього вони виявляли гостро негативну реакцію на III Універсал УЦР, що ліквідував велике польс. землеволодіння в Україні.



З’їзд нім. колоністів Херсон. та Бессарабського округів (квітень 1918) висловився за те, щоб німці не приймали укр. громадянства. Позиція нім. громади та її активна зовнішньополіт. підтримка з боку нім. уряду впродовж 1918—21 надали визначального поштовху визріванню ідеї створення нац. адм.-тер. утворень. Відомо, що вже під час переговорів у Брест-Литовську нім. сторона домагалася визнання колоністів нім. емігрантами і, ґрунтуючись на цьому, вимагала права встановлення протекторату над рос./укр. німцями.



Найбільш непримиренною була позиція рос. громади, яка не визнавала статусу Н.м. На нелояльне ставлення Н.м. до УЦР, як на вагомий чинник її політ. невдач, вказували Д.Дорошенко та В.Винниченко. Перший, зокрема, скептично висловився про ставлення Н.м. до закону «Про національно-персональну автономію», який, на його думку, «не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей». Найбільшою ж перешкодою гармонізації міжетнічних відносин у добу УНР стала повсякденна практика міжнац. відносин, яка знала приклади держ. свавілля, починаючи від звільнення з держ. служби неукр. громадян та виселення їх за межі країни, репресій щодо рос. і польс. преси, закінчуючи стихійними єврейс. погромами.



Реалізація теорії національно-персональної автономії стала політ. платформою держ. розвитку Західноукраїнської Народної Республіки. 19 жовтня 1918 прокламація УНРади (див. Українська національна рада ЗУНР) задекларувала намагання залучити нац. меншини до управління ЗУНР. Нац. меншини запропонували скерувати своїх делегатів до УНРади, передбачалося також надання їм національно-культ. автономії майбутньою конституцією.



Відозва 1 листопада 1918 вказувала полякам, євреям та німцям на необхідність їхнього представництва в УНРаді, а також підтвердила рівноправність громадян незалежно від їхньої нац. та реліг. приналежності. Уряд Є.Петрушевича не приховував, що натомість очікував від Н.м. лояльності й визнання нової, укр. влади. 18 листопада 1918 УНРада ухвалила постанову про створення польс., єврейс. та нім. секретарств, 5 квітня 1919 було створене секретарство з єврейс. справ.



Уряд ЗУНР сприяв утворенню Нім. нац. ради ЗУНР та Єврейс. нац. ради Сх. Галичини в Станіславі (нині м. Івано-Франківськ). Лідери ЗУНР розглядали їх як прообрази загальнонац. громад. орг-цій нац. меншин, через які останні мали в майбутньому реалізувати право національно-культ. автономії. Закони від 15 квітня 1919 «Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР» і «Про скликання Сойму ЗОУНР» передбачали обрання парламенту на основі заг., рівного, таємного, прямого, пропорційного права, який мав складатися з 226 послів (з яких — 33 поляки, 17 євреїв, 6 німців). Поляки, євреї та німці набули право вільного використання рідної мови у взаєминах з органами влади й управління. Закон 13 лютого 1919 «Про основи укладання шкільництва на ЗОУНР» дозволив відкривати нац. школи. У деяких місцевостях нац. меншини встигли скористатися наданим правом: у Станіславі, Тернополі, Стрию та Коломиї працювали єврейс. держ. г-зії, Станіславі — німецька. Відкриття польс. г-зій зірвалося через відмову польс. учителів скласти присягу на вірність ЗУНР.



Про послідовну демократ. позицію ЗУНР в галузі вирішення нац. питання свідчила низка конституційних актів 1920—21, які не були реалізовані внаслідок поразки визвол. змагань. Втім, і в ній існували приклади невиправданого інтернування поляків, незаконних реквізицій, фізичних покарань, антисемітських виступів, закриття газети Єврейс. нац. ради, єврейс. погромів у Тернополі, Станіславі, Дрогобичі.



Неоднозначним було ставлення до проблеми національно-персональної автономії в урядових колах гетьманату П.Скоропадського. 8 липня 1918 Рада міністрів Української Держави скасувала чинність закону «Про національно-персональну автономію», внаслідок чого були ліквідовані великорус., польс. та єврейс. мін-ва. Чиновників їхніх підрозділів перевели до кадрового резерву. Газ. «Нова Рада» назвала скасування ухвал УЦР поверненням нац. справи до початкового періоду революції. Проте, проголосивши принцип надання рівнозначної допомоги всім громадянам незалежно від нац. приналежності, гетьманат зробив багато корисного в справі політ. дорослішання нац. меншин. За його сприяння були створені нова єврейс. партія, рос. нац. центр, проведений єврейс. санітарний з’їзд, всеукр. польс. з’їзд, відновлена діяльність чехословац. к-ту. 11—13 серпня 1918 відбулися вибори до Тимчасових єврейс. нац. зборів (що мали стати вищим представницьким органом Єврейс. нац. союзу).



Реанімація низки ухвал УЦР відбулася за часів Директорії УНР. У «Зверненні до російської, єврейської і польської демократії на Україні» (листопад 1918) Директорія УНР проголосила відновлення принципів етнонац. політики УЦР та необхідність запровадження національно-персональної автономії. 24 січня 1919 відповідний закон гетьманату був скасований, ще до повернення до Києва був створений Відділ у справах нац. меншин на чолі із С.Гольдельманом. Втім, формальне відновлення правових гарантій прав нац. меншин не заперечувало їхнього нехтування насправді. Так, в УНР були заарештовані рос. правосл. ієрархи, порушувалися мовні права росіян, ігнорувалися вимоги поляків про надання їм права національно-персональної автономії.



На цей час єврейс. громада мала оформлені вимоги і уявлення про форми їхнього втілення в УНР. 6 квітня 1919 секретаріат звернувся до Директорії УНР з доповідною запискою, в якій пропонував визнати Тимчасові нац. збори і Нац. секретаріат законодавчим і виконавчим органами єврейс. автономії до скликання Установчих зборів євреїв України; функції посередника у взаєминах між д-вою та автономією мав виконувати статс-секретар або гол. керуючий у справах єврейс. автономії (на правах міністра). Конфлікт між укр. та єврейс. проводом унаочнився в призначенні міністром єврейс. справ А.Ревуцького без узгодження його кандидатури з Єврейським нац. секретаріатом. Проте  надалі плідна праця мін-ва стала основою закладання правових засад існування євреїв в УНР, зокрема умов єврейс. громад. самоуправління. До його компетенції зарахували реєстрацію актів громадян. стану, юрид. допомогу, представництво в державних і громад. орг-ціях, виконання яких покладалося на Громад. раду й Громад. управу.



Логічним продовженням попередніх пошуків у галузі врегулювання взаємин укр. державності та нац. меншин стало законодавче обґрунтування основ мовної політики. 1 січня 1919 побачив світ закон «Про державну мову в УНР». На розвиток закону 24 січня 1919 був запроваджений наказ міністра освіти, який надав право національно розмежованим установам видавати документи мовами нац. меншин, зі свого боку, Рада народних міністрів Української Народної Республіки ухвалила закон «Про карну відповідальність за образу національної чести та достойності».



У надзвичайно складних внутр. і зовнішньополіт. умовах Директорія УНР намагалася підтримувати дію задекларованих УНР демократ. свобод особи й народів. До складу уряду входило мін-во єврейс. справ (очолюване П.Красним). Конституційні проєкти містили статті, що мали сприяти дотриманню прав Н.м. Верховний орган уряду УНР у вигнанні — Рада Республіки, — на думку її фундаторів, повинна була складатися з 67-ми депутатів, у т. ч. 6-ти євреїв, 2-х поляків і німця. В Україні натомість мало діяти Нар. представництво, на яке покладався нагляд за реалізацією права нац. меншин на національно-персональну автономію. Намагання заручитися широкою підтримкою нац. меншин втілювалися в законах «Про громадянство УНР», «Про встановлення Єдиної національно-державної школи та про Статут єдиної школи» (1921) закордонного уряду УНР.



Утвердження рад. влади в Україні започаткувало новий етап в історії Н.м. За винятком єврейських, в Україні припинили своє існування нац. партії, і етнічні меншини, таким чином, втратили можливість формулювати й відстоювати на держ. рівні свої специфічні вимоги в галузі соціально-екон., політ. і культ. життя.



Унаслідок внутр. міграцій відчутних змін зазнало становище селянських за складом етнічних груп, таких як німці, болгари, греки, чехи. Зокрема, численна група німців, депортованих на початку Першої світової війни царським урядом на сх. Рос. імперії, лише 1918—20 вернулася в залишені оселі, що були зруйновані або перейшли до нових власників. Інтенсивні міграційні процеси відбувалися в контексті польсько-радянської війни 1920, у місцях компактного розселення поляків на Волині. Значним був наплив біженців, переважно росіян, у Пд. Україну.



Докорінно змінилося соціально-екон. обличчя Н.м. Унаслідок соціалістичних за змістом перетворень УЦР, Директорії УНР, а згодом — експропріаторської політики більшовиків росіяни втратили не лише керівну роль у держ. житті, а й екон. основу статусу великоросів. Друга за чисельністю етнічна меншина України — єврейська — унаслідок погромів і політики «воєнного комунізму» втратила економічно найпотужнішу частину своєї громади. У республіці залишилися практично найбідніші прошарки єврейс. спільноти, переважно містечкової, яка прискорено люмпенізувалася. Подальше збіднення громади стало ґрунтом значних соціальних суперечностей і проблем, живило емігрантські настрої, спотворювало екон. й культ. життя регіонів, де переважала єврейс. людність. Рад. земельна реформа вщент зруйнувала ідилію попереднього етапу історії поземельних відносин у місцях компактного розселення колиш. іноз. колоністів. Експропріаторська вакханалія, що охопила Україну на початковому етапі рад. буд-ва, призвела до огульного відрізання в етнічних громад засівних земель, пасовищ та угідь на користь укр. і рос. земельних громад. Перерозподіл відбувався не на засадах соціальної справедливості: нац. меншини, як правило, втрачали найкращі ділянки, залишаючись господарювати на непридатних або малопридатних землях. У 1-й пол. 1920-х рр. екон. міць і пересічна заможність іноз. колоністів залишились у згадках, хоча їхнє матеріальне становище було кращим порівняно з укр. та рос. селом, яке ледь животіло.



На 1921 відбувся перерозподіл національно-етнічного складу населення між містом і селом на користь останнього. При практично незмінній частці укр. сільс. населення 1920 питома вага росіян у селах зросла порівняно з 1917 від 18 до 46 %, євреїв — від 2,5 до 33,8 %, поляків — від 51 до 74 %. Стався повний злам попередньої моделі функціонування сусп-ва і міжнац. розподілу праці як його складової частини. На 1924 селянами були 95 % нім. і болг. громад, 85 — польс., 7 % — єврейської.



Росіяни становили найчисельнішу етнічну меншину України, в її складі переважала міська людність Слобідської та Пд. України. Вони становили до 40 % робітн. класу великих міст Пд. України. 1918 КП(б)У, що налічувала 5 тис. членів, переважно складалася з етнічних росіян, російськомовних євреїв, поляків та українців. 1925 в ній перебувало 75 тис. осіб, проте етнічний склад залишався попереднім.



Рос. громада України в соціальному відношенні була найбільш диференційованою серед етнічних меншин: міські і сільс. верстви в ній були майже рівними. 46 % росіян жили в селі. Мешкаючи відносно компактними масами в прикордонних р-нах Конотопської, Харків., Луган. округ, а також у Нижньому Подніпров’ї, вони в майбутньому склали основу населення Путивльського, Великописарівського, Чугуївського, Олексіївського, Велико-Теплівського та Сорокинського рос. нац. р-нів. Рос. селянство колиш. Слобожанщини за своїми соціально-екон. характеристиками мало відрізнялося від українського. 1926 воно становило 5,1 % селянства УСРР, компактно і дисперсно жило в 33-х з 40 округ республіки.



Євреї задовго до революції 1917 вели активні пошуки в галузі усвідомлення й презентації власних нац. інтересів і складали від 1/4 до 1/3 орг. прошарку всіх революц. партій. Значного розповсюдження в громаді набули соціаліст. ідеї.



Єврейс. громада за нової економічної політики в значних обсягах постачала кадри як для більшовицької, так і для низки опозиційних їй партій. Єврейс. секції («євсекції»; див. Єврейські секції РКП(б), Єврейські секції КП(б)У), створені 1918, починаючи від 1921, стали складовою Агітпропу РКП(б) і були центром офіц. активності євреїв, виконуючи функцію «встановлення диктатури пролетаріату на єврейській вулиці». Незважаючи на вагоме представництво євреїв у лавах більшовицької партії та комсомолу, значно більшим політ. впливом на «єврейській вулиці» користувалися численні сіоністські партії та орг-ції. Орг. структура сіоністського руху в межах колиш. Рос. імперії мала такий вигляд: Алгемейн-сіоністи (ліберальне крило сіоністського руху); «Мізрахі» (орг-ція реліг. характеру); «Цеірей Ціон» (орг-ція сіоністського робітн. руху поміркованого соціаліст. напряму); «Поалей Ціон» (від 1923 — Єврейська комуніст. робітн. партія; близька до меншовиків сіоністська соціаліст. партія); «Гашомер гацоїр» (юнацька орг-ція); «Геголуц» (сусп. орг-ція, що опікувалася соціально-екон. проблемами підготовки єврейс. колонізації Палестини); «Тарбут» (культ. і просвітницька орг-ція для розвитку освіти на івриті) тощо.



Переважна більшість соціаліст. єврейс. партій не перебувала на антирад. позиціях. Вони активно виступали за розбудову рад. системи і наповнення її справжнім демократ. змістом. Вістря політ. виступів єврейс. партій спрямовувалося проти влади більшовицької диктатури, яка стала ототожнювати себе з рад. владою. В цьому сенсі позиція сіоністів була послідовною і непримиренною, а осн. критика припала на «євсекції», які, на думку єврейс. політикуму, узурпували право висловлення інтересів єврейства в СРСР.



У 1-й пол. 1920-х рр. сіоністські орг-ції, незважаючи на переслідування уряду, виросли в досить значну і впливову політ. силу, яка була фактично всесоюзною орг-цією в підпіллі. Так, Геголуц розпався на ліве і праве крило, кожне з яких мало ЦК у Москві, респ. осередки — у Гомелі та Києві, а також підпорядковані їм окружні орг-ції. Орг. структура єврейс. партій і молодіжних орг-цій практично не відрізнялася від ВКП(б) та Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді, вони так само скликали конференції і з’їзди, мали ЦК й мережу місцевих осередків окружного та районного рівнів.



Повернення єврейс. біженців і відшкодування майнових збитків періоду єврейс. погромів стали значною сусп. проблемою. Справа надто ускладнювалася тим, що колишня смуга осілості була регіоном аграрного перенаселення, критичного сел. малоземелля, що стали основою зростання антисемітських настроїв. У цілому на поч. 1920-х рр. майнове становище та умови життя містечкового єврейства залишалися одними з найгірших серед етнічних меншин України — люмпенізовані прошарки становили щонайменше 60 % єврейс. людності України.



Проблема виживання єврейс. меншини на поч. 1920-х рр. ускладнювалася катастрофічним зменшенням єврейс. с.-г. населення, знищенням під час погромів ряду найзаможніших єврейс. землеробських колоній. За переписом 1926, у 21 із 40 округ УСРР налічувалося 98 тис. селян-євреїв. Це стало причиною зростання в громаді, особливо серед молоді, революц. настроїв і підвищення їхньої громадян. активності, чому значною мірою сприяв антипогромницький рух. На початковому етапі рад. буд-ва для радикальної частини єврейс. сусп-ва внаслідок обмеженості соціальної бази рад. влади та нестачі кваліфікованих кадрів склалися найбільш сприятливі за всю історію єврейства умови для відповідної соціальної реалізації й участі в держ. житті. Цьому, зокрема, сприяло і входження більшості єврейс. комуніст. фракцій до складу КПУ на поч. 1921.



Поляки в межах України віками були третьою за чисельністю й другою за впливовістю етнічною меншиною. Національно-визвол. змагання польс. революціонерів, неодноразові спроби вибороти для Польщі держ. незалежність становили осн. зміст революційно-демократичного руху польс. меншини в Рос. імперії.  Упродовж 1917—21 ідеї відтворення Речі Посполитої з включенням до неї етнічних укр. земель стали генератором непримиренних польсько-укр. і польсько-рад. суперечностей та озброєної боротьби, що негативно позначилися на характері подальших польсько-укр. взаємин по обидва боки держ. кордону.



Польс. меншина на теренах УСРР змінила свій статус однієї з найбільш привілейованих у д-ві на практично повністю селянську. За переписом 1926, переважну її більшість становили селяни — мешканці 14 з 40 округ України, яких налічувалося 360 тис. Особливістю польс. селянства в зх. округах УСРР була дрібнонадільність. Більшість поляків проживала на Поділлі, Волині та Поліссі. На пд. вони були розпорошені і власних однорідних за складом людності населених пунктів не мали: лише в Одесі була невелика польс. громада.



Правове становище польс. меншини в межах УСРР визначалося складними польсько-рад. взаєминами. Укладення Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 розпочало тривалу смугу міждерж. інтриг і дипломатичної боротьби за симпатії прикордонного населення, з одного боку, та упередженого ставлення до представників відповідної етнічної меншини — з другого.



На поч. 1920-х рр. місцями концентрації німецького населення були Олександрійська, Мелітопольська і Бердянська округи Катериносл. губ., Херсон., Миколаїв. та Одеська — Одес. губ. Нім. населення в цих округах переважало за чисельністю ін. етнічні громади. За переписом 1926, селянами були 340 тис. німців.



Колись квітучі нім. с.-г. колонії на поч. 1920-х рр. були відкинуті у своєму госп. та культ. розвиткові на багато десятиріч назад. Працівники земельних і податкових органів, рад. та парт. орг-цій розглядали нім. колонії як осередки куркульського засилля. Унаслідок негативного ставлення місц. і центр. органів влади до спроб нім. колоністів самотужки відродити госп-ва, незацікавленості влади в їхньому відродженні, войовничої атеїстичної пропаганди нім. громади виявляли значний потяг до еміграції. Демографічні втрати через від’їзд з УСРР у 1922—24 становили щонайменше 8 тис. працездатних осіб. Лише штучне стримування еміграції перешкодило масовому від’їздові менонітів з країни.



Нім. громада в 1-й пол. 1920-х рр. займала досить активну сусп. позицію, а її лідери пильно стежили за розвитком етнонац. політики більшовиків. За відсутності, фактичної заборони існування нац. політ. партій виразником колективної свідомості нім. громади стали с.-г. кооперативи, зокрема Союз голл. вихідців на Україні (СГВ) та с.-г. кооп. спілка «Колоніст». Жодна з ін. етнічних меншин республіки не отримала дозволу на утворення принаймні подібних орг-цій. Статут «Союзу південноросійських колоністів і громадян германської раси» був зареєстрований 26 січня 1921 в Таганрозі, а вже 9 лютого відбулися перші заг. збори орг-ції. Статут кооперативу, який став матрицею для орг. оформлення ряду нац. кооперативів, базувався на принципах інтегральної кооперації.



З 2-ї пол. 1923 офіційно розпочала діяти нім. кооп. спілка «Колоніст», створена внаслідок об’єднання кількох нац. т-в взаємодопомоги німців Катеринославщини. На поч. 1924 спілка мала 12 відділень, 5264-х членів, що становило 70 % госп-в німців-колоністів регіону. Прояви неприхованого політ. екстремізму місц. органів виконавчої влади, постійне порушення законності та прав колоністів спонукали кер-во спілки поруч із вирішенням проблем госп. життя колоній чимдалі більше займатися правозахисною діяльністю.



Основу діяльності рад. функціонерів в нім. середовищі становили дискредитація і ліквідація осередків нац. єднання. «Колоніст» був підведений до необхідності саморозпуску вже в липні 1924. Замість нього були утворені 24 низові кооп. т-ва, що увійшли до складу заг. кооп. системи УСРР.



Наприкінці літа — восени 1925 укр. уряд та ЦК КП(б)У організували проти СГВ потужну екон. і громад. кампанію, яка мала на меті знищення орг-ції. Реорганізація СГВ відбулася 1926. Менонітська громада вважала реорганізацію СГВ прийнятним компромісом на шляху збереження общини в Рад. Україні. Найбільш активні й непримиренні опоненти реорганізації емігрували до Канади. Ті ж, що лишилися чи не змогли емігрувати, прагнули віднайти відповідні точки опори для подальшого існування спільноти за нових політ. обставин. Намагання громади відновити діяльність правління СГВ у вигляді «Бюро з’їздів» не увінчалися успіхом. Менонітська спільнота виявилася дезорганізованою перед обличчям масованого натиску більшовизму, який уже на кін. 1920-х рр. досяг визначних успіхів у дезінтеграції менонітської єдності.



Болгари на поч. 1920-х рр. суцільними масивами проживали на пд. України в сільс. місцевостях Одес. і Катериносл. губерній. До революції напрям їхнього госп. розвитку визначали високі (до 60-ти десятин на госп-во) норми землекористування, високотоварні городництво й садівництво. Болг. села менше, ніж сусідні єврейс. чи нім., потерпіли в роки світ. та громадян. воєн. Болг. меншина була селянською за своїм складом: селянами були 85 тис. болгар.



Переважна більшість осіб грецької національності складала Маріупольську грец. громаду, що компактно проживала в Юзівській (згодом — Сталінській) та Маріупольській округах. На момент здійснення районування 1923, за відомостями укр. уряду, грец. населення республіки становило 92 560 осіб.



Поч. 1920-х рр. став часом не лише госп., а й культ. занепаду грец. села.



Незначною, попри територіальну близькість, була чисельність білорусів в УСРР. На пд. їхню більшість (13 тис.) становили нащадки військ. поселенців і поміщицьких селян, вивезених туди наприкінці 18 ст. Білорус. села містилися на Миколаївщині в межиріччі Інгульця й Інгулу. У культ. відношенні їхнє населення практично не відрізнялося від довколишнього слов’ян. селянства.



Більшість чеського населення України проживала на Волині, частково — на Поділлі. Чехи Житомирщини налічували трохи більше 4 тис. осіб, з них 3847 компактними масами мешкали в селі. Незначні їхні анклави розміщувалися в Херсон. та Катериносл. губерніях. 88 % чеської громади становило селянство, переважно заможне й середняцьке.



Революц. зміни в Україні чеське населення зустріло насторожено. Реквізиції й розкуркулювання періоду «воєнного комунізму» призвели до різкого скорочення земельних наділів чеського селянства, погіршили його матеріальне становище. Деградацію чеських госп-в прискорив занепад хмелярства. Це відштовхнуло осн. масу чехів від рад. влади, надовго визначивши їхню політ. пасивність. Величезну проблему становила і відсутність їхньої нац. школи як такої.



Гагаузи, вихідці з Балкан, компактно мешкали на пд. Бессарабії та в Приазов’ї, де їхня чисельність не перевищувала 1 тис. осіб. Вирішальну роль у збереженні специфіки побутового та госп. життя гагаузів відіграли законсервовані елементи сільс. общини з особливим станом великої патріархальної сім’ї. Винесені з Балкан традиції колективного самоврядування, общинного землекористування, кругової поруки та захисту членів громади становили вісь звичаїв і моральних норм, що забезпечували етнозбереження гагаузів у Буджаку. Екон. поступ гагаузького села відбувався в сприятливих умовах. Упродовж 1-ї пол. 19 ст. вони мали статус колоністів: особисто вільних землевласників із правом довічного спадкового користування наділом в 50—60 десятин землі на сім’ю. Про напрями розвитку соціальних процесів у їхньому середовищі до революції та протягом 1917—20 практично нічого не відомо. На початковому етапі рад. буд-ва вони розвивалися за тими ж напрямами, що й у середовищі ін. селянських за складом етнічних меншин. Зокрема, норма землекористування в гагаузькому селі була зведена до середніх показників регіону.



Татарське населення розташовувалося головно в Донбасі та Приазов’ї. Це були переважно поволзькі татари, які працювали на копальнях і пром. підпр-вах Пд. пром. району. Матеріальний стан татар. мігрантів на поч. 1920-х рр. був нужденним унаслідок екон. кризи й безробіття. Живучи в невеликих робітн. селищах та пролетарських районах міст, татари зберігали замкнений спосіб життя, через мовні й культурні, зокрема конфесійні, відмінності практично не спілкувалися з навколишнім населенням. Міжнац. шлюби в середовищі татар. меншини були рідкісним явищем. На поч. 1920-х рр. татар. населення практично повністю було неписьменним як національною, так і двома найпоширенішими в УСРР мовами. Разом із сезонними робітниками татар. меншина налічувала бл. 12,5 тис. осіб.



Більшість литовців потрапила на терени України в 1-й пол. 19 ст. після придушення польського повстання 1830—1831. Мешкали вони в містах Київ., Одес., Катериносл. та Донецької губерній. Їхня чисельність, за даними різних джерел, не перевищувала 10 тис. осіб. Специфічною рисою литов. громади УСРР була її рухливість.



Латиші активно заявили про себе під час громадян. війни 1918—22. Більшу їхню частину становили бійці латис. д-зії, які після її розформування залишилися жити в Києві, Харкові, Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), Олександрівську (нині м. Запоріжжя), Миколаєві, Одесі, Кривому Розі, Каховці, Мелітополі. Вони були висококваліфікованими пром. робітниками, за політ. переконаннями — найактивнішою рушійною силою більшовицької влади в Україні, що брала участь не лише у воєнних діях на боці Червоної армії, а й у продзагонах, безпосередньо здійснюючи політику продрозкладки.



Естонці становили мізерну частку населення УСРР, проживаючи в Одесі та Одес. губ.



В абсолютних показниках упродовж 1917—21 в Україні істотно збільшилася кількість вихідців з Кавказу та Бл. Сходу: вірмен, грузинів, ассирійців. Зростання відбувалося за рахунок біженців, що рятувалися від турец. геноциду в Закавказзі й Туреччині. Адаптація біженців до нових умов життя відбувалася складно й погіршувалася внаслідок неспроможності країни реально покращувати умови їхнього існування.



На початок політики «коренізації» етнополіт. ситуація в Україні була надзвичайно складною щодо держ. регулювання. Вона зумовлювалася не стільки вагомістю представництва меншин в етнічній структурі країни, скільки виразною строкатістю ознак етнічних громад. Останні, зокрема, істотно відрізнялися за адресою еміграції (західно- і східноєвропейські, азійські, із союзних республік) і, відповідно, причинами еміграції (у цьому сенсі окреме місце посідали політ. емігранти). За мовними ознаками нац. меншини складали кілька груп, найчисленнішими серед яких були представники індоєвроп., слов’ян. і тюркської мовних сімей. Д-ва не могла ігнорувати наявність представників китайс., корейської мовних сімей, а також тих народів, які не мали власної літ. мови.



Істотні відмінності існували в галузі соціального структурування етнічних громад. Окремі групи складали колиш. колоністи, містечкові євреї, декласовані (цигани). Епоха «воєнного комунізму» вибила з-під них екон. ґрунт, знищила традиційну систему господарювання й типові етнічні форми зайнятості. За ступенем урбанізації перше місце серед меншин посідали нечисленні дисперсні етнічні громади (вірмени, грузини, литовці, естонці, корейці, китайці та ін.) і євреї. Найбільш урівноваженою була соціальна структура росіян, які майже порівну складалися із селян та городян. Ін. численні етнічні громади були селянськими. Серед меншин, власна історія яких нерозривно пов’язана з історією України, можна назвати окремі групи старожитнього польс., білорус., рос. селянства. Колиш. іноземних колоністів, які на той час мешкали в Україні бл. 150-ти років, зв’язували з новою Батьківщиною заплутані, часто епізовані, відносини, які перейшли в нову фазу після більшовицької аграрної революції. Значну сусп. проблему становила натуралізація новоприбулих етнічних меншин, як біженців, так і політ. емігрантів.



Названі типологічні особливості етнічних меншин у сукупності з докорінною переорієнтацією вироб. і суспільно-політ. життя на постімперському просторі створювали такий «коктейль» етносоціальних та етнонац. проблем,  який був винятковим явищем тогочасної світ. історії.



Запекла боротьба на ХII з’їзді РКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно-держ. будівництва, визначила «оксамитову революцію» згори, що дістала назву політики «коренізації». Вона була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети — побудови соціалізму в рад. д-ві.



Упродовж 1920-х рр. більшовики послідовно впроваджували в життя концепцію монопартійності й штучними заходами обмежували можливості альтернативного політ. думання та волевиявлення народів країни. В основі розвитку політ. процесів перебувало переслідування всіх альтернативних політ. партій та сусп. рухів. Це, у свою чергу, деформувало політ. життя як таке, позбавляючи широкі сусп. верстви, зокрема етнічні громади, можливостей відповідної реалізації політ активності.



Ударні сили були спрямовані проти сіоністських орг-цій та партій. Так, у січні 1922 в Харкові були заарештовані учасники 3-ї конференції Геголуцу, що спричинило розкол в орг-ції. «Ліві» вважали за можливе співпрацювати з властями й були готові готувати кадри виключно для комун (кібуців). «Праві» закликали до переходу на нелегальне становище та збереження позапарт., нац. характеру руху. В серпні 1923 «лівий» Геголуц отримав дозвіл на діяльність у РСФРР, але був заборонений в Україні та Білорусі.



Від 1923 серед мотивів переслідування Геголуцу переважали міркування про неприпустимість прецеденту існування орг-ції як такої. Активним переслідувачем Геголуцу був секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг. У жовтні 1922 уряд УСРР оголосив про ліквідацію осередків міжнар. єврейс. громадсько-госп. спілки Геголуц. Розгром спілки розпочався з одес. осередку в березні 1923, у травні того ж року арешти знищили київ., харків. і крим. осередки, у вересні — білоцерківський. У липні 1924 були заарештовані й вислані до Сибіру чи Палестини й ті члени орг-ції, які залишилися на волі після попередньої хвилі розгрому в містах і містечках Правобережжя. До поч. 1925 орг-ція була розгромлена, а її майно роздали колгоспам республіки. Незважаючи на спроби єврейства зберегти орг-цію, більшовицький уряд в особі гол. бюро «євсекцій» при ЦК КП(б)У в жовтні 1925 проголосив Геголуц легалізованим прикриттям сіонізму і категорично заперечив можливість відновлення його діяльності. Переслідування в Україні та політ. тиск зробили свою справу: наприкінці 1925 в обох фракціях Геголуцу в СРСР налічувалося 14 тис. осіб. Легально діяльність орг-ції була припинена в січні 1928 відповідною постановою НКВС СРСР.



Деморалізуючи й деперсоніфікуючи нац. рухи в УРСР, більшовики в ті роки прагнули не стільки придушити останні, скільки опанувати свідомістю нац. меншин і скерувати її в потрібне річище. Для цього більшовицький уряд почав запроваджувати альтернативну австро-марксистській, уенерівській та гетьманатській модель вирішення нац. питання. Він виходив з принципів пролетарського інтернаціоналізму, «коренізації» галузей держ. управління й освіти, національно-територіальної автономії. Більшовицька концепція держ. буд-ва на базі диктатури пролетаріату виходила за межі національно-держ. буд-ва, оскільки її метою було утвердження всесвіт. комуніст. ладу, який мав піднестися над нац. інтересами й нац. держ. кордонами. Рушійною силою процесу мала стати ідеологія інтернаціоналізму — світогляду, в якому класові інтереси пролетаріату ставилися над національними.



Політика «коренізації» в СРСР запроваджувалася в особливому правовому полі без визначення дефініцій «національна меншина», «корінний народ», «титульна нація» та ґрунтувалася на запереченні надання якійсь мові статусу державної. В урядових постановах, що супроводжували адм.-тер. буд-во щодо нац. меншин, поняття «адміністративно-територіальна одиниця з переважаючою [етнічною] людністю» та «національна адміністративно-територіальна одиниця» використовувалися як синонімічні. Нац. адм.-тер. буд-во в місцях розселення етнічних меншин прискорилося після затвердження 4-ю сесією ВУЦВК постанови «Про низове районування» (19 лютого 1925). Нац. ради і райони рад. влада розглядала лише як знаряддя запровадження на місцях відповідної мовної політики, то були адм.-тер. одиниці з діловодством нац. мовами, а не територіальні автономії певного етносу.



Упродовж міжвоєнного періоду поняття «національна меншина» тлумачилося поза його політ. складовою, лише як група осіб неукр. нац. приналежності, основою формування рад. етнополітики були інтереси діючої влади. Якщо спочатку влада загравала з нац. меншинами (так, на 20 серпня 1924 планувалося скликання Всеукр. з’їзду нац. меншин та обрання на ньому Центр. комісії в справах нац. меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК), то в подальшому уряд перейшов на більш жорсткі засади формування етнополіт. курсу. Ідея про скликання Всеукр. з’їзду нац. меншин, вочевидь, наслідувала нереалізовані УЦР та Директорією УНР проєкти із задоволення запитів нац. меншин. Перехід до політики «коренізації» певним чином реанімував деякі нац. сподівання етнічних меншин, проте з істор. точки зору умови політ. життя в 1-й пол. 1924 докорінним чином відрізнялися від тих, в яких діяли укр. уряди 1917—20. Хоча становище більшовицької влади, як і раніше, ще не уявлялося у світі як непохитне, рад. влада у внутрішньополіт. житті вже заклала досить міцний фундамент свого монопольного політ. впливу. Ліквідувавши всі легальні нац. політ. рухи та опозиційні урядові партії, більшовики фактично закінчили створення монопарт. політ. системи, а відтак, сфокусувавши у своїх руках усю повноту політ. влади, мали можливість вирішувати основоположні проблеми політ. перебудови країни на власний розсуд. Реанімація на початковому етапі створення ЦКНМ при ВУЦВК ідеї про скликання Всеукр. з’їзду нац. меншин визначалася особливостями попереднього етапу історії міжнац. взаємин у країні, проте була цілком ворожою заг. змістові тогочасного політ. життя в країні. Не було жодного сенсу скликати з’їзд представників етнічних меншин, оскільки союзний і укр. уряди не збиралися втілювати сподівання нац. меншин, а прагнули реалізувати більшовицьку пролетарську концепцію вирішення нац. питання в УСРР.



Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1929 — єдина з вищих законів рад. України — не лише проголошувала принцип рівноправності громадян незалежно від нац. походження, а й закріпила можливість створення адм.-тер. одиниць нац. меншин. Упродовж 1920—30-х рр. в УСРР були створені 32 національні райони і Тельманівський р-н змішаного типу, понад 1100 сільрад, 65 селищних рад.



До проголошення «коренізації» нац. меншини не були інтегровані в загальнодерж. к-ру. За пропозицією ЦКНМ при ВУЦВК норма учнів шкільної групи для нечисленних і розпорошених етнічних груп була знижена вдвічі (з 40 до 20-ти). Це значно полегшило створення шкіл нац. меншин. 1925 в Україні було закладено підвалини нац. школи для молдован, 1926 відбулося переведення перших 15-ти груп на новогрец. мову викладання. Поширювалася мережа нім., єврейс. і польс. шкіл. За даними ЦКНМ при ВУЦВК, на 1 травня 1924 існувало 629 шкіл для нім., 499 — для єврейс., 267 — для польс., 43 — для болг., 26 — для татар., 19 — для чеських, 3 — для вірм., 1 — для грец. дітей.



У 1926/27 навч. р. шкільна мережа для етнічних меншин складалася з 354 польс. шкіл (з них — 20 семирічок), 620 нім. (40 семирічок), 369 єврейс. (130 семирічок), 74 болг. (6 семирічок), 16 чеських, 20 татар., 2 ассирійських, 7 вірм., 17 молдов., 15 грец., 1 шведської.



На першому етапі «коренізації» нар. освіти школи нац. меншин щороку потребували декількох сотень учителів. За відсутності спец. навч. закладів у 1924—25 їх готували шляхом перепідготовки на короткотермінових курсах, зокрема Вищих пед. курсах ім. Ф.Кона в Харкові, Центр. курсах перепідготовки польс. учителів у Києві, курсах перепідготовки грец. учителів у Маріуполі тощо. Певне пом’якшення дефіциту викладачів нац. шкіл пов’язане з «коренізацією» спец. та вищої освіти. 1924 було створено польс. пед. технікум у Києві та болгарський — у Преславі, 1925 — нім. відділення при Одес. ін-ті нар. освіти, 1926 — Маріупольський грец. пед. технікум, які поклали початок мережі навч. установ для підготовки вчительства нац. меншин. Згодом пед. школи та ін-ти створили й для ін. етнічних громад.



Велика робота проводилася в галузі ліквідації неписьменності серед Н.м. і створення мережі політично-освіт. установ, хоча вона переважно відбувалася на основі укр. та рос. мов. У червні 1926 було створено Всеукр. філію вид-ва народів СРСР, що взяла на себе видання літератури мовами етнічних груп УСРР.



Були створені кафедри нац. питання та єврейс. к-ри при ВУАН, Грец. відділ при Маріупольському музеї краєзнавства, що займалися дослідженням культ. спадщини етнічних меншин.



Таким чином, уряд України до кінця 1920-х рр. у галузі культ. роботи в середовищі нац. меншин досягнув певних результатів. У 1928/29 навч. р. у таких нац. меншин, як євреї, греки, німці, росіяни, поляки, охоплення дітей початковою освітою сягало майже 100 %. Болг. діти були охоплені школою на 87,3, молдовські — на 70,3 %. Найкращими були показники в нац. районах, оскільки їхнє фінансування значно перевищувало пересічні показники.



За даними Відділу нац. меншин ВУЦВК, що був утворений на базі ЦКНМ при ВУЦВК у 1934, на теренах України діяло 1166 рос., 432 єврейс., 571 нім., 238 польс., 165 молдов., 45 болг., 21 грец., 18 чеських, 8 татар., 6 вірм. шкіл. У період між 1932/33 та 1933/34 навч. роками відчутно змінилася кількість т. зв. мішаних шкіл. Зі 169 до 387 зросла кількість українсько-рос. шкіл, з 5 до 11 — українсько-єврейських. Водночас з 46 до 30 зменшилася кількість українсько-нім. шкіл, з 64 до 44 — українсько-польських. Відчутні позитивні зрушення відбувалися, починаючи від 1933/34 навч. р., в галузі зростання кількості нац. груп у школах 2-го концентру. Для поляків воно становило 96,4 %, євреїв — 27,6, німців — 50,7 %. Згідно з урядовими планами розвитку нар. освіти почалося створення десятирічок для євреїв, поляків і німців.



1934 в Україні для етнічних меншин працювало 17 с.-г. нац. технікумів і 12 відділів нац. меншин при заг. технікумах, а також 27 нац. пед. технікумів та 10 пед. ін-тів чи секторів, де загалом навчалося 11 836 студентів.



Певні позитивні зрушення мали місце у видавничій справі мовами етнічних меншин. 1934 в Україні виходило 9 центр. і більш як 40 обласних і районних газет нац. мовами. Тоді ж було видано 1459 книжок рос., 63 болг., 17 грец., 147 єврейс., 118 молдов., 60 польс., 82 нім., 5 татар., 4 чеською мовами. До 1937 випуск літератури мовами етнічних меншин збільшувався.



Продовжувала роботу мережа культ. і наук. установ, що обслуговували нац. меншини, серед них: Ін-т єврейс. пролетарської к-ри, Ін-т польс. пролетарської к-ри, Етнографічна комісія при ВУАН, Грец. відділ при Маріупольському музеї краєзнавства, Всеукраїнська наукова асоціація сходознавців та ін. Нац. к-ру популяризували 12 єврейс., 9 російських, німецький, болгарський і грецький театри.



Середина 1930-х рр. стала часом протиприродного поєднання «коренізації», масових політ. репресій і депортацій етнічних громад. Нац. райони підпали під нищівний удар суцільної колективізації сільського господарства. Упродовж 1-ї пол. 1930-х рр. опір етнічних громад у переважній більшості регіонів був подоланий. Найбільш запеклим він виявився в нім. та польс. адм.-територіальних одиницях. Нагнітання масової шпигуноманії спричинило розробку Кремлем проєктів фронтальних зачисток кордонів СРСР.



Переважна більшість нім. районів була організаційно й кадрово розгромлена внаслідок репресій 1933—35 у середовищі колг. кер-ва, районної адміністрації, культосвітніх працівників, духовенства. Постанови ЦК КП(б)У «Про німецькі райони» (грудень 1934), «Про Мархлевський та Пулинський райони» (серпень 1935) обґрунтовували загальнодерж. шовіністичну кампанію т. зв. боротьби з націоналізмом та фашизмом. 20 грудня 1934 ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про переселення з прикордонних районів», а в січні 1935 з України депортували 9470 госп-в (бл. 40 тис. осіб). Постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про переселення польських та німецьких господарств з прикордонної смуги» (листопад 1935) ініціювала виселення з Київ. і Він. областей ще 6—7 тис. госп-в. Після здійснення названих заходів Пулинський та Мархлевський райони в демографічному плані втратили ознаки національних.



Більшість нац. районів в УРСР припинила своє існування 1938—39. Окрема доля чекала на рос. райони. У 2-й пол. 1930-х рр. росіян перестали згадувати в переліку нац. меншин. Рос. нац. райони не ліквідовувалися в установленому законодавством порядку. Формально не ліквідовувалися також єврейс. нац. райони. Однак після II світ. війни як нац. вони не відроджувалися.



Масові репресії стали вирішальним фактором політ. деморалізації нац. меншин. Рівень їхньої активності впродовж 1920—30-х рр. був вкрай низьким. Більшовицький  уряд СРСР уміло деполітизував націоналістичні рухи, припинив їхнє критичне зростання на поч. 1930-х рр. і тим самим загальмував процес визрівання внутр. природних процесів формування укр. політ. нації. Таким чином був унеможливлений процес фактичної суверенізації України.



Упродовж 1919—29 нац. політика більшовиків щодо України виключала принцип держ. мови як такий. Обидві Конституції УСРР (1919 і 1929) не знали дефініції «державна мова». Мови всіх народів проголошувалися рівноправними, а громадяни отримували право вільно користуватися рідною мовою в усіх царинах сусп. життя. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української мови» (1 серпня 1923) українська мова набула статусу однієї з двох найпоширеніших мов у республіці і мови діловодства та зносин на її теренах. Політико-правове поле, яке забезпечувало функціонування «коренізації» в Україні, весь час змінювалося. Упродовж «коренізації» воно розвивалося поза запровадженням в юрид. практику такої категорії, як «державна мова». Уникнення цього кроку було вирішальною перемогою більшовицької доктрини, яка вважала застосування принципу надання певній мові статусу державної проявом нац. гноблення.



Мовну ситуацію в Україні пропонувалося вирішувати в напрямі збалансування представництва мов у держ. і освітньо-культ. установах відповідно до питомої ваги етнічних груп. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили вважати укр. мову переважною для офіц. зносин з огляду на чисельну перевагу населення, яке розмовляє укр. мовою.



Вирішальним фактором поступової відмови від багатомовності стала непересічна поліетнічність СРСР, яка вкрай ускладнювала запровадження нац. мов у повсякденне держ. життя. СРСР (як і більшості країн світу, в яких переважали тенденції систематичної і всеосяжної етнокульт. асиміляції населення) було притаманне культивування лінгвістичної й культ. стандартизації. Ця обставина визначила значний розмах асиміляційних процесів у СРСР в цілому та УСРР зокрема, навіть під час «коренізації». Це переважно була асиміляція мовна.



Анексія Буковини Північної та Бессарабії істотно змінила етнонац. обличчя УРСР. Відповідно до законів «Про набуття громадянства мешканцями Західної України» та «Про надання радянського громадянства постійним мешканцям західних областей УРСР і БРСР» громадянами УРСР стали представники укр., польс., єврейс., молдов., угор. та ін. етнічних громад Румун. Королівства та 2-ї Речіпосполитої. За соціальними, загальноосвіт. та ментальними ознаками й уподобаннями вони істотно відрізнялися  від однойменних етнічних громад решти території України.



Підкреслено нігілістичне ставлення рад. влади до прагнень Н.м. послідовно втілювалося в практиці радянізації місц. органів влади. Досить скоро були ліквідовані всі політ. партії та громад. орг-ції, альтернативні профспілки («Прогрес-спілки», «Брясла», «Ільхи»), нац. кооперативи. Тільки у Львів. обл. напередодні приєднання існувало 565 клубів і т-в етнічних громад, 1392 б-ки, а в грудні 1939 — залишилися 282 сільс. й робітн. клуби. Наприкінці березня 1941 на Тернопільщині був ліквідований єврейс. пересувний театр, який не отримав затвердження РНК УРСР. Ліквідували також львів. польс. наук. т-во «Оссолінеум»: на основі його фондів був створений філіал б-ки АН УРСР. Націоналізація пром. підприємств, землі й нац. банків вибила екон. підґрунтя з-під етнічних громад і полегшила їхнє політ. обеззброєння рад. держ. машиною.



Найбільших утисків зазнало польс. населення. Зловживання щодо нього опосередковано визнані в 3-х постановах ЦК КП(б)У (6 та 28 вересня, 2 листопада 1940), в яких ідеться про відмови в прийнятті на роботу трудящих польс. національності, колиш. польс. та румун. комуністів, заборони у використанні польс. мови та вимоги замінити її українською, самовільні захоплення квартир поляків, відсутність реагування міліції і органів влади на ущемлення їхніх прав.



Угода між урядами СРСР та польс. урядом на еміграції розпочала новий етап у взаєминах рад. влади і польс. громади: полякам було повернуто польс. громадянство, оголошена амністія, і вже, як іноземці, вони отримали можливість вступати до створюваних в СРСР польс. військ. частин задля спільної боротьби з нацистською Німеччиною.



Водночас кардинально змінилося становище нім. меншини, запідозреної в лояльному ставленні до нім. окупаційних військ. Постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 31 серпня 1941 «Про німців, які проживають на території УРСР» стала початком примусової трудової мобілізації німців призовного віку та їхньої депортації вглиб СРСР. Відповідно до постанови Держ. к-ту оборони СРСР «Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей» (22 вересня 1941) планувалося виселення із Запоріз. обл. 31 320, Луганської — 2590 німців. Зі Сталінської обл. на 1 жовтня 1941 були депортовані 28 743 німці. Згодом, наприкінці 1941 — на поч. 1942, з Одес. та Дніпроп. областей депортували 9200, з Харків. — 1500, з Крим. АРСР — бл. 65 тис. німців.



У повоєнні часи відбулися істотні зміни в нац. політиці Кремля загалом і ставленні до окремих етнічних громад зокрема та в  етнонац. структурі України. Після завершення Другої світової війни внаслідок приєднання Закарпатської України істотно зросли угор. і румун. громади. Стратегія радянізації нац. меншин залишилася старою — вона нормувалася постановою ЦК КП(б)У «Про відбудову та розвиток культурно-освітніх установ, покращення медичної допомоги та соціального забезпечення населення в західних областях УРСР» (8  березня 1945). Розширення шкільної мережі, переведення її на нац. мови викладання, удоступнення освіти для незаможних категорій населення були безпрограшним козирем рад. влади в справі формування лояльності приєднаних територій.



Мережа шкіл з нац. мовою викладання в Західній Україні була розгалуженою, зростала з кожним роком і в цілому забезпечувала потреби нац. меншин. Улітку 1947 при Чернів. пед. уч-щі відкрили відділення підготовки вчителів для шкіл з молдов. мовою навчання.



Ін. стороною рад. освіт. політики стали ідеологічна переорієнтація освітньо-виховної справи, перегляд професорсько-викладацького складу вузів Зх. України, унаслідок чого в ньому зросла частка етнічних росіян, які відряджалися з ін. регіонів України та СРСР. У вересні 1949 серед львів. викладачів вузів 455 були росіянами, 30 — поляками, 136 — євреями, 90 — громадянами ін. національностей. З 2-го півріччя 1945/46 навч. р. в других класах укр. шкіл розпочалося вивчення рос. мови, надалі збільшувалася частка початкових і середніх шкіл з рос. мовою викладання.



Складовою частиною плану приведення етнічного складу приєднаних територій у відповідність до стратегічних міркувань Кремля стали т. зв. добровільні переселення нац. меншин. Восени 1944 згідно з Угодою між урядом УРСР та Польс. к-том нац. визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» (9 вересня 1944), Угодою між СРСР та Чехословац. Республікою «Про Закарпатську Україну» (29 червня 1945), низкою додаткових актів відбувся обмін населенням між УРСР, Польщею та Чехословаччиною. Із західноукр. областей було репатрійовано понад 796 тис. поляків, 30 тис. євреїв, 12 тис. громадян ін. національностей. До липня 1947 звідси виїхали понад 33 тис. чехів і словаків. 25 березня 1957 уряди СРСР та Польс. Нар. Республіки підписали Угоду про «Про строки і порядок дальшої репатріації з СРСР осіб польської національності», яка свідчила про послідовність кремлівської політики щодо досягнення етнічної гомогенності прикордонних територій як стратегічного напряму внутр. і зовн. політики СРСР.



«Добровільне переселення» поляків докорінно змінило етногр. карту Зх. України та її етнокульт. обличчя: припинили існування польс. школи, польс. драм. театр, газ. «Червоний штандарт», відповідно до угоди між МЗС УРСР та Польс. к-том нац. визволення (9 вересня 1944) Львів утратив ряд історико-культ. пам’ятників, демонтованих як невідповідні цінностям рад. к-ри.



Навесні 1944 відбулися масові депортації етнічних груп Криму, зокрема 183 115 кримських татар, за мотивом колективної відповідальності народу за співробітництво з окупантами.



Перманентні болючі зміни етнонац. обличчя низки регіонів України були не єдиним наслідком II світ. війни та повоєн. переділу територій Європи. Окреме місце посіли проблеми єврейс. населення й чергова хвиля побутового антисемітизму. Пов’язана вона була з майновими проблемами: у зруйнованій країні катастрофічно не вистачало житла та засобів до існування. Євреї, які верталися на Батьківщину з евакуації чи фронту, виявилися сам на сам зі своїми побутовими проблемами й недоброзичливим ставленням населення.



Заг. обставини існування єврейс. громади в повоєн. Україні відображені в листі групи комуністів до ЦК ВКП(б), НКВС СРСР та газ. «Правда» (16 жовтня 1945), в якому засвідчені факти звільнення євреїв з парт. і рад. органів, обмеження прийому на роботу й до вищих навч. закладів, безпідставної заборони проживання в Києві, відсутність реагування держ. органів на антисемітизм населення.



Відчутне погіршення становища єврейс. нац. меншини відбулося після проголошення Д-ви Ізраїль і розгортання загальносоюзної кампанії боротьби з «космополітами». Побутовий антисемітизм набув ознак держ. політики після ліквідації (1948) Єврейського антифашистського комітету. Антиєврейс. репресії тривали до квітня 1952, під час їх проведення на теренах України було розкрито ряд міфічних сіоністських підпільних орг-цій. На межі 1940—50-х рр. у республіці були закриті всі єврейс. навч., наук. та культ. заклади. Початок 1953 ознаменувався викривальною агітаційно-пропагандистською кампанією в контексті т. зв. справи лікарів: громадяни відмовлялися отримувати допомогу від лікарів-євреїв, на ринку євреям не продавали м’яса, ширилися конфлікти в трудових колективах, у Львові мали місце виселення за нац. ознакою, звільнення з роботи.



Формальне проголошення принципів пролетарського інтернаціоналізму на практиці поєднувалося з масовими порушеннями прав нац. меншин в усіх галузях сусп. життя. Певна лібералізація держ. нац. політики відбулася після смерті Й.Сталіна, однак вона була нетривалою. Частково та непослідовно відбувалася реабілітація репресованих нац. меншин. 13 серпня 1954 РМ СРСР ухвалила постанову «Про зняття обмежень по спецпоселенню з колишніх куркулів, з німців, які були взяті на облік за місцем проживання, і з німців, мобілізованих у період Великої Вітчизняної війни для праці в промисловості, які виселенню не підлягали». 22 листопада 1955 Військ. колегія Верховного суду СРСР скасувала вирок у кримінальній справі «Єврейського антифашистського комітету». 13 грудня 1955 Президія ВР СРСР ухвалила Указ «Про зняття обмежень у правовому положенні німців і членів їхніх сімей, які знаходяться на спецпоселенні». У серпні 1956 ЦК КПРС і ЦК КПУ відновили парт. стаж колиш. членам Комуніст. партії Польщі, розпущеної 1938. Упродовж 2-ї пол. 1950-х рр. були реабілітовані сотні тисяч громадян, які постраждали від репресій за нац. ознакою.



Утім, зазначені позитивні зрушення стосувалися не всіх репресованих народів. 1954 Крим. обком КПУ в категоричній формі висловився проти реабілітації греків, вірмен та болгар, виселених звідси 1944. Позиція обкому була врахована в постанові РМ СРСР «Про розселення громадян, які раніше проживали в Кримській області» (15 грудня 1956), яка відмовила німцям, грекам, болгарам та вірменам у праві проживати в Криму. Пізніше до переліку місцевостей, в яких заборонялося мешкати німцям, була додана Запорізька область. Обмеження щодо вибору місць мешкання були скасовані Указом Президії ВР СРСР «Про зняття обмежень у виборі місця проживання, передбачених у минулому для окремих категорій громадян» (3 листопада 1972), саме тоді німцям вернули право оселятися в Україні.



Указ Президії ВР СРСР 1956 визнав недоцільним подальше утримування крим. татар у спецпоселеннях, однак, заперечуючи їхню репатріацію та повернення втраченого майна, на практиці сприяв етнічній консолідації кримськотатар. народу й визріванню ідей нац. відродження.



Масштабний наступ на сферу використання нац. мов відбувся в контексті запровадження постанови ЦК КПРС та РМ СРСР «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (26 травня 1983). Н.м. перебували під пильним наглядом спец. органів, які упереджували найменші прояви вільнодумства. Як загрозливі явища називалися прояви регіоналізму, зокрема, у Закарпатській області відзначалися факти пропаганди ідей створення нац. округу в складі УРСР. Ініціаторами називалися викладач Ужгородського держ. ун-ту Ш.Фодов і член Спілки письменників СРСР В.Ковач.



На такі настрої уряд відповідав переслідуваннями і прихованим скороченням культ. програм. У серед. 1960-х рр. в Одесі, в якій проживало 150 тис. євреїв, не було жодної єврейс. школи.



Після розірвання дипломатичних відносин між СРСР та Ізраїлем у зв’язку з початком арабо-ізраїльської війни в СРСР розгорнулася широкомасштабна антисіоністська кампанія, водночас різко обмежився виїзд євреїв за кордон. Початок 1970-х рр. став часом зростання дисидентського руху в середовищі нац. меншин. У 2-й пол. 1970-х рр. еміграція євреїв набула масового характеру й стала відповіддю громади на рад. нац. політику.



Упродовж 1960—80-х рр. зародився і набув організованих форм кримськотатар. нац. рух поза межами України. Активісти руху до 45-річчя cтворення Крим. АСРР приурочили низку масових акцій. У вересні 1967 в Ленінабаді відбувся нелегальний з’їзд активістів кримськотатар. руху, які налагодили контакти з правозахисниками й звернулися за підтримкою до світ. співтовариства. Відповіддю на розгортання руху нац. меншини став указ Президії ВР СРСР (1967), який у цілому реабілітував кримськотатар. народ, хоча й замовчував його право на повернення в місця істор. розселення.



Новий етап в історії нац. меншин СРСР розпочався з проголошенням перебудови. Союзне кер-во пішло на вимушені поступки нац. рухам, що ширилися в союзних республіках і були спровоковані прорахунками нац. політики попередніх десятиліть, намаганнями неприродним чином прискорити процеси етнічного розчинення. Намагаючись взяти під свій контроль нац. рухи, 18 квітня 1988 ВР УРСР проголосувала за обрання Комісії з питань патріотичного та інтернац. виховання і міжнац. відносин на чолі з Л.Кравчуком. Після виборів до ВР УРСР 1990 вона перетворилася на Комісію ВР УРСР з питань держ. суверенітету, міжресп. і міжнац. відносин (очолив М.Шульга). У той час існували думки про наділення її повноваженнями щодо прийняття рішень про створення нац. адм. одиниць, сприяння держ. органам і контролю за їхньою діяльністю щодо дотримання прав нац. меншин.



Поверхове з’ясування етнокульт. проблем у республіці привело до висновку, що найгострішою проблемою нац. меншин стало надзвичайне звуження сфери використання їхніх мов, практична відсутність національно орієнтованої освіти. Одним з перших 26—27 жовтня 1989 ВР УРСР обговорила законопроєкт «Про мови в УРСР», який гарантував використання мов нац. меншин поряд з українською.



27 березня 1990 ВР СРСР ухвалила Закон «Про утворення Державного комітету СРСР з національних питань», а через 2 дні відповідна ухвала передбачила створення Держ. к-ту УРСР у справах національностей. З невідомих причин ця ухвала залишилася невиконаною, замість неї 9  липня 1991 був створений К-т у справах національностей при КМ України.



1987 з’явилися перші нац. т-ва при львів. обласному відділі Українського фонду культури. ХIX конференція КПРС заохочувала створення нац. культ. центрів, т-в, земляцтв тощо з метою оновлення соціаліст. ладу. На межі 1980—90-х рр. створення громад. орг-цій нац. меншин набуло масового характеру. На поч. 1991 вже діяли 87 національно-культ. т-в, з них — 22 єврейс., по 8 рос. і польс., 6 болг., 5 вірм., 4 грец., 3 нім., по 2 караїмських і молдовських.



Т-ва нац. меншин вважали створення осередків освіти нац. мовами передумовою відродження власних громад, вважаючи існуючу мережу навч. закладів невідповідною справжнім потребам (на поч. 1989 в республіці діяли 4,6 тис. рос. шкіл, 11 молдов., 50 угор., 2 польс.). За кошти нац. орг-цій було створено 138 факультативних мовних груп, налагоджено випуск 11 газет угор. і молдов. мовами, болг. сторінок у п’яти газетах Одес. обл. На лютий 1991 в деяких областях відновилася діяльність нац. професійних та самодіяльних театрально-концертних орг-цій і колективів, газет, етнореліг. громад. У травні 1990 відбувся 1-й конгрес поляків УРСР, у травні 1991 — 1-й з’їзд болгар СРСР. Діяльність орг-цій нац. меншин відбувалася самотужки, на принципах самооплатності, без зацікавленої підтримки д-ви.



Намагаючись скерувати нац. рухи в регульоване русло, надати їм організованого характеру й нейтралізувати вплив антипарт. рухів, уряд УРСР створив Раду нац. т-в на чолі з І.Левітасом (статут ухвалений постановою РМ УРСР від 2 серпня 1990). Вона позиціонувалася як єдиний громад. представник нац. меншин з правом заснування та реєстрації нац. т-в. Позиція ЦК КПУ щодо нац. меншин залишалася суто декларативною, лише зазначалася безліч проблем у сфері міжнац. взаємин.



Проголошення незалежності України стало поворотним пунктом у модерній історії нац. меншин. Як і 1917—18, врегулювання взаємин між титульною нацією та нац. меншинами стало стратегічним питанням для розбудови й життєвості укр. державності. Вже у своєму зверненні 28 серпня 1991 ВР України запевнила, що проголошення незалежності України ні в якій мірі не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей. 1 листопада 1991 була затверджена Декларація прав національностей України, яка проголосила можливість створення нац. адм.-тер. одиниць, використання мов нац. меншин нарівні з державною, росіянам гарантувалося вільне користування рідною мовою.



Теор. проблеми етнонац. політики мав опрацьовувати створений того ж року Ін-т нац. відносин і політології АН України (нині Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), проблеми історії та етнології — низка спец. структурних підрозділів Ін-ту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського АН України, Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського АН України, Ін-ту історії України АН України.



25 червня 1992 ВР України ухвалила Закон «Про національні меншини в Україні», який не лише враховував специфіку етнонац. розвитку України, а й міжнар. досвід регулювання міжнац. взаємин. Відповідно до міжнар. права було дане визначення терміна «національна меншина», при цьому пріоритетним проголошувалося забезпечення не тільки індивідуальних, а й колективних прав нац. меншин, окремо обумовлювалася можливість утворення нац. районів, селищ і сіл за зразком 1920—30-х рр. Ухвалення закону мало принципове значення для перспектив д-ви, оскільки була задекларована побудова поліетнічного демократ. правового сусп-ва. Основою його проголошувалися обопільні взаємні зобов’язання д-ви та нац. меншин.



Права нац. меншин були зафіксовані в Конституції України 1996. Принциповим стало введення до практики державотворення дефініцій «український народ» («громадяни всіх національностей»), «українська нація» («увесь український народ»), «національні меншини», «корінні народи». У суверенній Україні ратифіковані міжнар. правові документи, що регулюють становище нац. меншин у поліетнічних сусп-вах: Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (17 липня 1997), Рамкова конвенція про захист національних меншин (9 грудня 1999). Від 1 січня 2006 в Україні вступила в дію Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992).



25 травня 1994 при ВР України створена постійна комісія, 5 травня 1997 (згідно з положеннями Конституції України 1996) перетворена на К-т ВР України з питань прав людини, нац. меншин, міжнац. відносин (підкомісії з питань депортованих народів, нац. меншин та жертв політ. репресій).



Указом Президента України від 26 квітня 1993 створене Мін-во України в справах національностей та міграції, в подальшому ліквідоване відповідно до Указу Президента від 15 грудня 1999. Натомість у складі Мін-ва юстиції України створений департамент у справах національностей та міграції, а Мін-ву юстиції України були передані функції реалізації держ. політики з питань міжнац. відносин, у серпні 2000 в його складі створений Держ. департамент у справах національностей та міграції. Унаслідок чергової реорганізації 13 вересня 2001 останній перетворено на Держ. к-т України в справах національностей та міграції.



Для координації державотворчого потенціалу нац. меншин у травні 1996 при Мін-ві України у справах національностей та міграції була створена Рада представників громад. об’єднань нац. меншин (яка мислилася як дорадчий орган). Від 19 квітня 2000 при Президентові України діє Рада представників громад. об’єднань нац. меншин, яка має сприяти підвищенню ролі громад. орг-цій нац. меншин у розробці держ. політики та розбудові укр. державності. Рішення ради мають рекомендаційний характер, робота її забезпечується Мін-вом юстиції України.



Сучасне законодавство України в галузі міжнац. відносин перебуває в стадії становлення, так само, як дискусійними залишаються концепція нац. політики, терміни «національна меншина», «корінний народ», «українська нація», «український народ». В основу сучасної концепції етнонац. політики покладений інститут конституційного права — громадянство, що не тільки врегульовує взаємини особи з д-вою, а й визначається як невід’ємне право особи. Конституція України 1996 та Закон «Про національні меншини в Україні» 1992 гарантують вільний розвиток, використання мов нац. меншин, а також надають можливість використання їхніх мов поряд з українською в роботі держ. органів, громадських об’єднань, підпр-в, установ і орг-цій у місцях компактного проживання. Визначення нац. приналежності індивідуальне. До пріоритетних політ. прав нац. меншин треба зарахувати право на участь у держ. управлінні (регулюється Конституцією України 1996 та Законом «Про державну службу»), свободу об’єднання в політ. партії та громад. орг-ції.



Динаміка мобілізації нац. меншин упродовж років незалежності позитивна: 1993 існувало 186 національно-культ. т-в, 1995 — 260, 1999 — 460. З них на поч. 2000 р. 26 мали статус всеукраїнських.



Станом на 1997 в Україні діяли 2940 шкіл з рос. мовою викладання, 104 — румун., 64 — угор., 5 — єврейс., 3 — польською, при національно-культ. т-вах діяло 60 недільних шкіл, в яких навчалося бл. 7 тис. дітей. В Одес. обл. створена болг. г-зія, у Чернів. — румунська. У 15-ти вищих навч. закладах готувалися викладачі мов і літератур нац. меншин. У 2005/06 навч. р. кількість російськомовних шкіл зменшилася до 1411, а в 2008 — до 1305.



Відзначаючи позитивні явища в сучасному житті етносів України, зауважимо, що більшість нормативних актів незалежної України щодо сприяння нац. відродженню нац. меншин на принципах національно-культ. автономії залишається формальною. Так, обраний на 1-му з’їзді німців 1996 вищий представницький орган «Фольксрат» не був зареєстрований Мін-вом юстиції України, як зазначалося, через окремі статутні положення та невизначеність функцій. Не мала продовження затверджена КМ України 3 червня 1994 «Державна програма відродження і розвитку освіти національних меншин на 1994—2000 рр.», яка передбачала розробку концепції освіти нац. меншин як складову заг. концепції етнонац. політики д-ви.



Україна взяла на себе зобов’язання перед несправедливо репресованими народами, зокрема, депортованими в 1941 німцями (у січні 1992 Президент України дав принципову згоду нім. т-ву «Відродження» на реалізацію програми переселення депортованих німців), в 1944 — болгарами, вірменами, греками і німцями Криму.



Відповідно до Декларації «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, що зазнали насильницького переселення, та забезпечення їх прав» Крим. облвиконком ухвалив рішення про виділення 8400 земельних ділянок для кримських татар. З цього часу розпочався погано контрольований процес повернення на істор. батьківщину десятків тисяч представників цього народу, причому від початку йшлося про повернення не окремих соціальних груп, а всього народу. На 1 січня 1998 до АР Крим на постійне місце мешкання було переселено 262,8 тис. нащадків депортованих у 1944 народів. Нині у межах системи нац. самоуправління поступово формуються елементи кримськотатар. державності. Створена специфічна управлінська вертикаль (Меджліс — районні меджліси — сільс. меджліси), яка забезпечує високий рівень політ. мобільності громади та її спроможність виборювати у місц. властей значні поступки й переваги.



Крім кримськотатарської, в АР Крим мешкають ще дві етнічні групи, що мають право називатися корінним народом: етногенез караїмів та кримчаків відбувався на теренах України з часів раннього середньовіччя.



Мова караїмів (самоназва — карай, від арамейського — чтець) належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім’ї. З 14 ст. караїмські колонії відомі в Галичі та Тисмениці, з 15 — у Києві, Львові, Луцьку. Процеси етнічної мобілізації етносу активізувало входження Криму до складу Російської імперії (1783). Зарахування караїмів до євреїв автоматично поставило громаду в становище найбільш незахищеної соціальної верстви. Громада об’єдналася і донесла до самодержців принципові відмінності караїмів та їхньої віри від іудейської. Свого роду нац. маніфестом стала супліка про звільнення від подвійного оподаткування (1794). В ній сформульована думка про те, що караїми є старожитнім осілим населенням Криму. 1795 громада, офіційно визначена як «таврійські євреї, іменовані караїмами», була звільнена від подвійного оподаткування. В 1830-ті рр. 6-тис. громада набула нового визначення — «російські караїми старозаповітного віросповідання». 1857 караїми набули право вступати на держ. службу, отримувати вчені ступені та військ. освіту. 1914 в імперії мешкало 14 тис. караїмів, з них 8 тис. — у Криму.



Період червоного терору в Криму став відправною точкою непоправних демографічних і культ. втрат караїмської громади: вцілілі рештки заможних верств та офіцерства емігрували з країни, припинили своє існування реліг. громади та навч. заклади. Більш щасливою була доля караїмської громади в зх. укр. землях. До 1936 в Луцьку двічі на рік виходив караїмський ж. «Карай авазі».



Частина караїмів була депортована разом з татарами в 1944. 1958 чисельність етносу в Україні скоротилася до 2,6 тис., з них лише 19 % вважали караїмську мову рідною. Чисельність кримських караїмів у 1979 становила 1047 осіб, в 1989 — 823, в 2001 — 671 особу.



На поч. 1990-х рр. відновилася діяльність реліг. караїмських громад. Тоді ж почала свою діяльність Асоціація караїмів Криму («Кримкарайлар»), яка опікується відродженням культ. традицій народу через недільні школи, організацію нац. свят, відродження періодики та нац. святинь.



Кримчаки — традиційно нечисленний етнос, який консолідувався в 14—15 ст. навколо однієї з течій іудаїзму (рабанітизм). Етнічне самоусвідомлення громади завершилося на межі 19—20 ст., тоді ж за ними закріпилася сучасна самоназва. Традиційними центрами розселення кримчаків були Феодосія (Кафа) і Білогорськ (Карасу-Базар). 1912 чисельність кримчацької громади дорівнювала 7500 осіб. З них у Карасу-Базарі проживали 2487 осіб, приблизно стільки ж — у Сімферополі, 750 — у Феодосії, 500 — у Керчі.



В 1926 етнос включав 6338 осіб, 1941 — бл. 10 тис. В роки нацистської окупації кримчаків знищували нарівні з євреями. За роки Другої світової війни крим. діаспора зменшилася з 8 тис. до 700—750 осіб. Асиміляція в середовищі громади набирала обертів: у 1959 з 1,5 тис. кримчаків лише 189 назвали своєю рідною мовою кримчацьку. 1989 було створене культурно-освітнє т-во «Къримчахлар», однак призупинити асиміляцію кримчаків не вдалося. За переписом 2001, в Україні мешкало 406 кримчаків (з них — 204 у Криму); і лише 16,7 % володіли нац. мовою.



Громада укр. гагаузів, яка також вважається автохтонним етносом, на відміну від названих вище, впродовж 20 ст. виявляла тенденцію до сталого демографічного зростання. 1959 їх нараховувалося 23,5 тис. осіб, 1989 — майже 32 тис. За переписом 2001, гагаузів в Україні — 31 923 особи. Підосновою стабільного стану громади є те, що вона лишається переважно селянською і компактно мешкає в Одеській області. Чисельна гагаузька діаспора проживає в Молдові.



Доволі складною залишається проблема інтеграції в укр. сусп-во 47,6 тис. ромів. Традиційно найнижчим лишається освіт. рівень громади.



На сучасному етапі в Україні стрімко зростає чисельність громад за рахунок міграції. Так, щорічно до України вертається бл. 250—300 нащадків депортованих нац. меншин. Загалом відомо, що на теренах Співдружності Незалежних Держав налічується бл. 40 тис. вірмен, болгар, греків та німців, які бажають вернутися до Криму. Згідно з переписом 2001, порівняно з 1989 вдвічі зросла кількість вірмен (100 тис.), на 20 % — азербайджанців (45 тис.), на 50 % — корейців (13 тис.), вшестеро — арабів (6,5 тис.), а також істотно збільшилися громади в’єтнамців, пакистанців, вихідців із країн Пд.-Сх. Азії. За різними джерелами, в Україні перебувають від 100 тис. до 6 млн нелегальних мігрантів (здебільшого вихідці з Азії та Африки), у ряді регіонів формуються організовані китайська, в’єтнамська, індійська громади. Попри урядові заяви про традиційно високий рівень толерантності у сфері міжнац. відносин, країною ширяться націоналістичні неформальні рухи, ЗМІ попереджають про небезпеку зростання расизму.



Навіть незначне зменшення уваги до сфери міжнац. відносин йде не на користь процесам сучасного державотворення. Виклики, що формуються в контексті процесів всесвіт. глобалізації, фінансової та екон. криз, збільшують ризик стагнації процесів політ. мобілізації нац. меншин, перетворення України на країну-транзитера мігрантів та визрівання на цій підоснові конфліктів, що матимуть виразне соціально-екон. й етнічне забарвлення, та вимагають сучасного доопрацювання етнонац. політики д-ви. Зокрема, мають бути чіткіше визначені її основоположні поняття: «корінний народ», «національна меншина». Згідно із Законом «Про національні меншини в Україні» (25 червня 1992) до нац. меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття нац. самоусвідомлення та спільності між собою. У визначення, таким чином, не закладені будь-які якісні, кількісні вимоги, які були б орієнтиром для розмежування нац. меншин та етнічних меншин, не зазначені правові шляхи політизації етнічних меншин та їхнього оформлення в нац. меншини. Порівняно з правовою базою часів УНР і Гетьманату не виписана процедура конституювання нац. меншин та забезпечення їхніх специфічних інтересів у органах держ. влади й управління.

Література

[ред. код]
  • Дорошенко Д. Історія України: 1917—1923, т. 1: Доба Центральної Ради. Нью-Йорк, 1954; Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК, т. 1: 1898—1917. К., 1978;
  • Винниченко В. Відродження нації (історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.), ч. 3. К., 1990;
  • Петлюра С. Вибрані твори та документи. К., 1994;
  • Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. К., 2000;
  • Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні  (1917—2000): Монографія. Львів, 2001;
  • Якубова Л.Д. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. К., 2002;
  • Її ж. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-ті — поч. 30-х років ХХ ст.). К., 2004;
  • Її ж. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. К., 2006.

Джерела

[ред. код]

Автор: Л.Д. Якубова.; url: http://history.org.ua/?termin=Natsionalni_menshyny; том: 7