Двоїна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Двоїна́ — граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в праіндоєвропейській мові, від якої її було успадковано праслов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами, включаючи українську[1].

Двоїна відома у багатьох давніх індоєвропейських мовах: санскриті, староцерковнослов'янській, давньогрецькій, старолитовській. Зараз майже всі індоєвропейські мови втратили цю категорію, двоїна існує лише у деяких слов'янських мовах: словенській, верхньолужицькій, нижньолужицькій і в деяких діалектах української і хорватської. В інших мовних родинах двоїна трапляється в афразійських (іврит, арабська), уральських (хантийська, мансійська, ненецька) і деяких інших (див. «Двоїна в мовах світу»).

Була пристутня в давніх тюркських мовах, зокрема половецькій[2].

Двоїна в українській мові[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

У праслов'янській і давньоруській мовах двоїна мала три граматичні форми: форма називного відмінка збігалася з формами знахідного і кличного, форма родового — з формою місцевого, а форма давального — з формою орудного. Ця ж особливість була характерна і для праіндоєвропейської мови, форма давального й орудного відмінка в ній також збігалася з формою відкладного[3][4]. Проте, відповідно до реконструкції Дж. Меллорі і Д. Адамса (2006) закінчення останніх трьох відмінків були в праіндоєвропейській різними[5].

Рід Називний-Знахідний-Кличний Родовий-Місцевий Давальний-Орудний
Чоловічий
брата
города
сыны
домы
гости
брату
городу
сынову
домову
гостию
братома
городома
сынъма
домъма
гостьма
Жіночий
рѫцѣ
рыбѣ
рѫку
рыбу
рѫкама
рыбама
Середній
очи
уши
мѣстѣ
словесѣ
очию
ушию
мѣсту
словесу
очима
ушима
мѣстома
словесьма

Закінчення двоїни в іменників з давньою основою на *-o аналогічно закінченню родового відмінка однини і теж сходить до ранньопраслов'янського закінчення *-ō. На це вказують дані інших індоєвропейських мов, наприклад, прасл. *čelověkъ («людина», «чоловік») — *čelověka («дві людини», «два чоловіки») і дав.-гр. ἄνθρωπος («людина») — ἀνθρώπω («дві людини»)[6], де літера ο («омікрон») передає короткий «о» (що відповідає праслов'янському ), а ω («омега») — довгий «о» (що відповідає *a).

Частота вживання форм двоїни очи та уши привела до того, що форма «очі» витіснила давню форму множини «очеса», а колишню форму множини «ушеса» витіснила і форма «уші», яка іноді вживається поряд з «вуха». При цьому ці слова набули нових закінчень у більшості відмінків (очі, очей, очам, очима, очах і уші, ушей, ушам, ушима, ушах). В українській форма двоїни «сини» витіснила стару форму множини сынове. Закінчення -ма в орудному відмінку деяких слів (очима, ушима, плечима) теж сходять до давально-орудного відмінка двоїни.

Сучасність[ред.ред. код]

Тепер в українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П. Тичина, М. Драй-Хмара, В. Підмогильний, І. Сенченко, Т. Осьмачка, О. Забужко.

Окрім української, серед слов'янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію. У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., залишившись лише в декількох сталих виразах (пол. Mądrej głowie dość dwie słowie — «Мудрій голові і двох слів досить», замість нормативного пол. Mądrej głowie dość dwa słowa). Приклад залишку двоїни в українській мові — числівник «двісті» (з давнього «двѣ стѣ»).

«

Іншу притчу Він їм розповів: «Царство Небесне подібне до ро'зчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне» (Мт. 13:33).
І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п'ятеро хліба й дві рибі, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби і дав учням, а учні народові (Мт. 14:19).

 »

— Біблія, переклад І. Огієнка

Граматично двоїна має такі словоформи[7]:

  • іменники жіночого та середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення : дві стіні́, обидві коро́ві, три доро́зі, чотири кни́жці.
  • деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровимабровами), грудимагрудьми), дверима, очима, плечима, ушимавухами); це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших.
  • у місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око (на очу) і вухо (на вушу): «Мигтить ув очу, мов проміння» (Ганна Барвінок); «Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі» (О. Довженко); «…з отерпом у пучках і сльозами в очу» (О. Забужко); «Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику» (П. Куліш).
  • іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни (): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву́ха, рука́ва, повода́.
  • надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра́ти — всі брати́.
  • акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи́ (Охріменки́) і пішли два (три, чотири, обидва) бра́ти (чоловік і жінка) Солома́хи (Охрі́менки).
«

«Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак червоний в косах — / десь далеко! молоді планети!.. Дві дівчині»
П. Тичина, «Ритм»

«Було дві годині дня...»
В. Підмогильний

«І дві косі на рукаві»
Т. Осьмачка

«Дві слові про наукове татарське письменство», «...В кожнім разі можна говорити не менше як про три групі [татарських говірок]»
А. Кримський

 »

Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року[8]:

  • іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби́дві, три, чоти́ри можуть мати закінчення (як м'які), причому г, к, х перед змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни́зі, три вербі́, ха́ті, руці́, три кві́тці, пі́сні, чоти́ри норі́ і т.ін.
  • замість таких форм твердих іменників жіночого роду зазвичай уживаються форми з , особливо після г, к, х: дві кві́тки, три руки́, кни́ги, чотири бо́чки.
  • іменники середнього роду тверді на при числівниках дві, оби́дві, три, чоти́ри іноді мають закінчення з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрі́, дві сло́ві, три я́блуці, чотири вікні́ і т.ін., але звичайно дво́є відер, два відра́.

І усно, й на письмі двоїна і множина вживалися здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик XIX століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями — П. Залозним (1906), Є. Тимченком (1907), А. Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І. Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В. Сімович (1921). «У відміні імен, — наголошує він, — відріжняємо три числа: 1. однину… 2. двійню… 3. множину»[9]. Те саме бачимо в граматиці М.Левицького (1923)[10]. Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовному порадникові «Паки й паки» (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто «калічать наші слова на московський штиб»[11]. На вживанні завжди двоїни наголошував пізніше С.Смеречинський[12]. Форму двоїни рекомендували відомі свого часу праці з мовної культури «Уваги до сучасної української літературної мови» О.Курило (1924), «Український стилістичний словник» та «Чистота й правильність української мови» І. Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 — початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді «практично-теоретичному курсі» П. Горецького й І. Шалі (1926 — 1929 рр., 7 вид.).

Найпоширеніші слова, які відносно часто вживалися у двоїні, подано нижче. У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни[13].

  • дві руки → дві руці́
  • (в) обі руки → (в) обі ру́ці
  • дві ноги → дві нозі́
  • дві книги → дві кни́зі
  • дві хати → дві ха́ті
  • дві риби → дві ри́бі
  • дві квітки → дві кві́тці
  • дві дороги → дві доро́зі
  • дві мухи → дві му́сі
  • два слова → дві сло́ві
  • два відра → дві відрі́
  • два яблука → дві я́блуці
  • два вікна → дві вікні́
  • два моря → дві мо́рі
  • два колеса → дві ко́лесі
  • дві нори → дві норі́
  • дві години → дві годи́ні
  • дві кози → дві козі́
  • дві дівчини → дві ді́вчині
  • дві баби → дві ба́бі
  • в (обидвох) очах → в о́чу
  • в (обидвох) вухах → у ву́шу
  • два рукави́ → два рука́ва
  • два по́води → два повода́
  • двоє телят → дві теля́ті
  • двоє поросят → дві порося́ті



Правописною реформою 1933 року, здійсненою в атмосфері «боротьби з націоналізмом на мовному фронті» та розгортання репресій, двоїна поряд з літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови була заборонена. Андрій Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій: «За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати „дві книзі“, „три вербі“, „три квітці“ і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати „дві слові“, а будемо писати „два слова“, не будемо писати й казати „дві відрі“, а „два відра“».

Акцентуальне розрізнення двоїни[ред.ред. код]

І. Огієнко про акцентуальне розрізнення пише так: «Всі іменники, з'єднуючись із числівниками два, три, чотири, зберігають у нас стародавній наголос двоїни (dualis), що завжди однаковий із наголосом родового однини і відмінний від наголосу множини… Це стародавній притаманний наголос, який тут має виразне функційне значення»[14].

Вплив двоїни на наголос в українських прізвищах[ред.ред. код]

Згідно з заувагами, вміщеними у «Довіднику українських прізвищ» Юліана Редька[15], форма множини, що позначає назву роду, має наголос на останньому складі (на відміну від форми двоїни, що позначає декількох представників роду). Наприклад, Ґалаґани́ (рід), Петро і Гнат Ґалаґа́ни (декілька людей)

Двоїна в слов'янських мовах[ред.ред. код]

Двоїна існувала ще за давньоруської доби. Жива вона у лужичан, у словенців. В інших слов'янських мовах двоїна майже зникла. Але в усіх слов'янських мовах парадигма числівника «два» зберегла характеристики двоїни, що можна бачити з таблиці:

мова Називний-Знахідний-Кличний Родовий-Місцевий Давальний Орудний
праслов'янська *dǔva (чол.) / *dǔvě (жін./сер.) *dǔvoju *dǔvěma *dǔvěma
старослов'янська дъва (чол.) / дъвѣ (жін./сер.) дъвою дъвѣма дъвѣма
білоруська два (чол./сер.)
дзве (жін.)
двух (чол./сер.)
дзвюх (жін.)
двум (чол./сер.)
дзвюм (жін.)
двума (чол./сер.)
дзвюма (жін.)
лужицька dwaj (чол.) dwě (жін./сер.) dweju² dwěmaj dwěmaj
польська dwa (чол./сер.) / dwie (жін.)1 dwu / dwóch dwu / dwom dwoma
російська два (чол./сер.) / две (жін.) двух двум двумя
сербська два/dva (чол./сер.)
две/dve (жін.)
двају//dvaju (чол./сер.)
двеју/dveju (жін.)
двома/dvoma (чол./сер.)
двема/dvema (жін.)
двома/dvoma (чол./сер.)
двема/dvema (жін.)
словацька dva / dve dvoch dvom dvoma
словенська dva (чол.) dve (жін./сер.) dveh dvema dvema
українська два (чол./сер.) дві (жін.) двох двом двома
хорватська dva (чол./сер.) dvije (жін.) dvoje/dvojice (чол./сер.) dviju (жін.)² dvama (чол./сер.) dvima/dvijema (жін.) dvama (чол./сер.) dvima/dvijema (жін.)
чеська dva (чол.) / dvě (жін./сер.) dvou dvěma dvěma

У дієсловах[ред.ред. код]

«В староукраїнських пам'ятках читаємо що:

Всеволод і Мстислав стояста й познаста брата своєго

(Лаврент. літопис)», — пишуть проф. М. Грунський і П. Ковальов у «Історії форм української мови», стор. 283 (вид. «Рад. школа», Харків, 1931 р.). (Тут -ста — є закінченням аориста двоїни чоловічого і середнього роду)

В інших мовах[ред.ред. код]

Сучасні мови[ред.ред. код]

Історичні мови[ред.ред. код]

Вигадані мови[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Двоїна (з енциклопедії «Українська мова»). (укр.)
  2. Чеченов А. А. Половецкий язык // Языки мира: Тюркские языки. — Москва., 1997. — С. 110—116.
  3. Erhart A. Indoevropské jazyky. — Praha: Academia, 1982. — С. 93.
  4. Тронский И. М. Общеиндоевропейское языковое состояние. — М.: УРСС, 2004. — С. 66. — ISBN 5-354-01025-X.
  5. Mallory, James Patrick; Adams, Douglas Q. (2006). The Oxford Introduction to Proto-Indo-European and the Proto-Indo-European World. New York: Oxford University Press. 
  6. Т. А. Иванова Старославянский язык. Учебник. — С.-П. : Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 116.
  7. Дві слові про двоїну. (укр.)
  8. Український правопис. — Х., 1929. — С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. — Х., 1931. — С.54, 55.
  9. Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. — Київ; Ляйпциґ етц., [1921]. — С.129.
  10. Левицький М. Українська граматика для самонавчання. — Вид. 3-тє, випр. і доп. — Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. — С. 58.
  11. Левицький М. Паки й паки: (Про нашу літературну мову). — Відень; Київ, 1920. — С.43, 44.
  12. «По числівниках два, дві, обидві, три, чотири (вони в укр. мові мають у реченні прикметникову силу, в рос. — іменникову) іменники в українській мові стоять завжди у двоїні, навіть як ці числівники додані до десятків, сотень, тисяч тощо, а прикметники в називному множини, напр.: два чоловіки, дві руці, дві вікні, три чоловіки, три руці, три вікні, …, двадцять чотири чоловіки, руці, вікні, … п'ять мільйонів чотириста сім тисяч триста двадцять два (дві, три, чотири) чоловіки, руці, вікні етц. … Або з прикметниками: два великі чоловіки, три високі тополі і т. інше» (Смеречинський С. Нариси з української синтакси у зв'язку з фразеологією та стилістикою. — Х., 1932. — С. 114).
  13. Два, три, чотири. Г. Х. Щербатюк. (укр.)
  14. Митрополит Іларіон. Український літературний наголос (мовознавча монографія), Вінніпег, 1952. — С. 156.
  15. Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. — К.: Радянська школа, 1968 — С.11

Джерела[ред.ред. код]

  • Вживана двоїна, хоч і рідше, також в інших українських перекладах Святого Письма — П. Куліша — І. Пулюя та І. Хоменка.
  • Голоскевич Г. Правописний словник. — Вид. 12-те. — Нью-Йорк етц., 1994. — С. 83.
  • Правописний словник української мови / За ред. Яр. Рудницького і К.Церкевича. — Нью-Йорк; Монреаль, 1979. — С.154.
  • Грамоти XIV ст. — К., 1974. — С. 61, 140.
  • Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1977. — Т. 1. — С. 286.
  • Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 193.
  • Історичний словник українського язика. — Харків; Київ, 1932. — Т. 1. — Зош. ІІ. — С. 673.
  • Тимченко Є. Курс історії українського язика. — [К.], 1927. — С.40, 53.
  • Кримський А. Є. «Література кримських татар» // Студії з Криму. — У Києві, 1930. — С.178, 189.
  • Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. — Київ; Ляйпциґ етц., [1921]. — С.129.
  • Левицький М. Українська граматика для самонавчання. — Вид. 3-тє, випр. і доп. — Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. — С. 58.
  • Левицький М. Паки й паки: (Про нашу літературну мову). — Відень; Київ, 1920. — С.43, 44.
  • Український правопис. — Х., 1929. — С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. — Х., 1931. — С.54, 55.
  • Андрій Хвиля «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» (Більшовик України. — 1933. — № 7-8).
  • Хвиля А. «На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті» // За марксо-ленінську критику. — 1933. — № 7. — С.22.

Посилання[ред.ред. код]