Двоїна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Двоїна́ — граматична категорія числа, яку вживають, щоб позначити дві особи чи парні предмети. Двоїна була відома ще в праіндоєвропейській мові, від якої її успадкувала праслов'янська мова, а від неї — усі слов'янські мови, включаючи українську[1].

Двоїна відома у багатьох давніх індоєвропейських мовах: санскриті, староцерковнослов'янській, давньогрецькій, старолитовській. Зараз майже всі індоєвропейські мови втратили цю категорію, двоїна існує лише у деяких слов'янських мовах: словенській, верхньолужицькій, нижньолужицькій і в деяких говорах української і хорватської. В інших мовних родинах двоїна трапляється в афразійських (іврит, арабська), уральських (хантийська, мансійська, ненецька) і деяких інших (див. «Двоїна в мовах світу»).

Була в давніх тюркських мовах, зокрема половецькій[2].

Зміст

Двоїна в українській мові[ред.ред. код]

Давньоруська доба[ред.ред. код]

Руйнування двоїни як системи почалося здавна. Уже в найдавніших пам'ятках знаходимо ці порушення, що виявляється у замінні двоїнних займенників множинними: вы (замість ва) небесьная чловѣка єста і под. Але такі відхилення помічаємо лиш у займенників, і водночас в іншиз частинах мови двоїну вживають там, де це потрібно. Двоїна почала втрачати свої позиції з XIII ст., але навіть тоді вона була живим явищем мови, бо знаходимо мало прикладів заміни її множиною: помози рабомъ своимъ (замість рабома своима) Иоанну и Олексию написавшема книги сия. Проте тільки з кінця XIV ст. відзначається відчутне порушення правильності вживання двоїнних форм.

З усіх східнослов'янських мови тільки українська найкраще й неабияк зберегла двоїну, зокрема її південно-західні говори, хоч вона трапляється наразі усюди.

Іменник[ред.ред. код]

Двоїна у праслов'янській і давньоруській, як і вінших слов'янських мовах двоїна, уже в найдавніші часи, куди лише можна проникнути за допомогою порівняльно-історичного методу, мала три граматичні форми: форма називного відмінка, що збігалася зі знахідним і кличним, форма родового — з місцевим, а форма давального — з орудним. Ця ж особливість була притаманна і праіндоєвропейської мові, форма давального й орудного відмінка в ній також збігалася з формою відкладного[3][4]. Проте відповідно до реконструкції Дж. Меллорі і Д. Адамса (2006) закінчення останніх трьох відмінків були в праіндоєвропейській різними[5].

І відміна[ред.ред. код]

У мові східних слов'ян іменники давньої І відміни (іменники -ŏ- (-jŏ-) основ) у формі двоїни відмінювалися так:

Відмінок Брат Вовк Город Літо Кінь Поле Знання
Н. З.К. брата вълка города лѣтѣ конѧ поли знании
Р. М. брату вълку городу лѣту коню полю знанию
Д. О. братома вълкома городома лѣтома конема полема знаниѥма
ІІ відміна[ред.ред. код]

У мові східних слов'ян іменники давньої ІІ відміни (іменники -ŭ- основ) у формі двоїни відмінювалися так:

Відмінок Син Дім Мед Віл Верх Чин
Н. З.К. сыны домы меды волы върхы чины
Р. М. сынову домову медову волову върхову чинову
Д. О. синъма домъма медъма волъма върхъма чинъма
ІІІ відміна[ред.ред. код]

У мові східних слов'ян іменники давньої ІІІ відміни (іменники -ā- основ) у формі двоїни відмінювалися так:

Відмінок Риба Земля Жона Рука Душа Нога
Н. З.К. рыбѣ земли женѣ руцѣ души нозѣ
Р. М. рыбу землю жену руку душу ногу
Д. О. рыбама землѧма женама рукама душѧма ногама
IV відміна[ред.ред. код]

У мові східних слов'ян іменники давньої ІV відміни (іменники -ĭ- основ) у формі двоїни відмінювалися так:

Відмінок Гість Ніч Голуб Сіль Миша Ведмідь
Н. З.К. гости ночи голѫби соли мыши медвѣди
Р. М. гостию ночию голѫбию солию мышию медвѣдию
Д. О. гостьма ночьма голѫбьма сольма мышьма медвѣдьма
V відміна[ред.ред. код]

У мові східних слов'ян іменники давньої V відміни (іменники основ на -n-, -s-, -t-, -r-) у формі двоїни відмінювалися так:

Відмінок Камінь Ім'я Слово Око Вухо Теля Матір
Н. З.К. камени именѣ словесѣ очи уши телѧтѣ матери
Р. М. камену имену словесу очию ушию телѧту матеру
Д. О. каменьма именьма словесьма очима ушима телѧтьма матерьма
VI відміна[ред.ред. код]

У мові східних слов'ян іменники давньої VІ відміни (іменники -ū- (-jū-) основ) у формі двоїни відмінювалися так:

Відмінок Буква Церква Морква Хоругва Тиква
Н. З.К. букъви церкъви мъркъви хорѫгъви тыкьви
Р. М. букъву церкъву мъркъву хорѫгъву тыкъву
Д. О. букъвьма церкъвьма мъркъвьма хорѫгъвьма тыкъвьма

Закінчення двоїни в іменників з давньою основою на *-ŏ (І відміна) аналогічно закінченню родового відмінка однини і теж сходить до ранньопраслов'янського закінчення *-ō. На це вказують дані інших індоєвропейських мов, наприклад, прасл. *čelověkъ («людина», «чоловік») — *čelověka («дві людині», «два чоловіки») і дав.-гр. ἄνθρωπος («людина») — ἀνθρώπω («дві людини»)[6], де літера ο («омікрон») передає короткий «о» (що відповідає праслов'янському ), а ω («омега») — довгий «о» (що відповідає *a). Закінчення двоїни іменників з основою на *-ŭ сходить до давнього закінчення *-ū і пов'язане з чергуванням короткого і довгого звука *u; закінчення слів з основою на *-ĭ — від давнього *-ī і теж пояснюється чергуванням довгого і короткого варіантів голосного. Закінчення має дифтонгічне походження — від *oi̯, на це вказує наявність рефлексів другої палаталізації (рука — руцѣ).

Частота вживання форм двоїни очи та уши привела до того, що форма «очі» витіснила давню форму множини «очеса», а колишню форму множини «ушеса» витіснила і форма «уші», яка иноді вживається поряд з «вуха». При цьому ці слова набули нових закінчень у більшості відмінків (очі, очей, очам, очима, очах і уші, ушей, ушам, ушима, ушах). В українській форма двоїни «сини» витіснила стару форму множини сынове. Закінчення -ма в орудному відмінку деяких слів (очима, ушима, плечима) теж сходять до давально-орудного відмінка двоїни.

Займенник[ред.ред. код]

Форми двоїни займенників починають руйнуватись одними з найперших, починаючи з ХІ ст.

Сучасна літературна мова не знає зовсім цих форм, лише певні південно-західні говори зберегли займенники у двоїнній формі давального-орудного відмінку: з нама, вама, нима, моїма, твоїма, своїма, цима, нашима, вашима, тотима тощо. Відмінювання особових займенників я/ти у формі двоїни (ми два/ми дві, ви два/ви дві)[7]:

Особа Називний — Кличний Родовий — Місцевий Давальний — Орудний Знахідний
1 вѣ наю нама, на на, наю
2 ва ваю вама, ва ва, ваю

Сучасна літературна українська мова добре знає лише двоїнну форму давального-орудного відмінку займенників: усіма, кількома, стількома тощо. Відмінювання присвійних (мій/наш), указівних (той/?/оний), означальних (увесь) займенників[8]:

Відмінок Рід
Чоловічий Жіночий Середній
Н. З.К. моя наша та я она вьси мои наши тѣ и онѣ вьсѣ мои наши тѣ и онѣ вьсѣ
Р. М. моєю нашєю тою єю вьсєю моєю нашєю тою єю вьсєю моєю нашєю тою єю вьсєю
Д. О. моима нашима тѣма има вьсєма моима нашима тѣма има вьсєма моима нашима тѣма има вьсєма

Прикметник[ред.ред. код]

Прикметники здавна вже почали втрачати свої двоїнні форми. Уже пам'ятки XIII—XIV ст., а особливо XV ст. дають немало прикладів заміни їх множиною. Читаємо в єв. 1354 р.: «неичстыма руками рекше неумвенными». Нині тільки певні західні говори зберегли двоїнну форму давального-орудного відмінку прикметників: молодима, великима, новима тощо. У давньоруській мові вони відмінювалися так[9][10]:

Відмінок Рід
Чоловічий Жіночий Середній
Н. З. добра синѩѩ мъножаиша ужьшѩ добрѣ синии мъножаиши ужьши добрѣ синии мъножаиши ужьши
Р. М. добру синюю(-ѥю) мъножаишоу ужьшю добру синюю(-ѥю) мъножаишоу ужьшю добру синюю(-ѥю) мъножаишоу ужьшю
Д. О. доброма синиима мъножаишєма ужьшема добрама синиима мъножаишама ужьшѩма доброма синиима мъножаишєма ужьшема

Числівник[ред.ред. код]

Числівники два/оба відмінювалися тільки у формі двоїні. Згодом під впливом мови російської (де два стає формою середнього роду вже з XIII віку) та польської[11] форма чоловічого роду два витіснила давню форму середнього роду дві: два відра, два вікна, два літа — замість раніших дві відрі, дві вікні, дві літі. Форму два, як форму роду середнього, знаходимо здебільшого в письменстві; у фолькльорних записах і в мові людовій вона дуже рідка[12]. У зв'язку із загальною втратою форм двоїни множина її заміняла, при чому на українському ґрунті давня основа родового-місцевого відмінка дъво > дво збереглася, а за аналогією до трьхъ, четырьхъ (давній місцевий, що згодом витіснив родовий: трии/трьи і четырь) з'явилася флексія -хъ: дъвохъ > двох. В українській мові залишками родового-місцевого відмінка двоїни слів два, три і оба є, відповідно, прикметники двоюрідний і троюрідний, а також обоюдний, де двою, трою і обою — це родовий-місцевий відмінок двоїни[13].

Відмінювання два, оба, десять, сто, тисяча[14]:

Відмінок Рід Десять Сто Тисяча
Чоловічий рід Жіночий і середній рід
Н. З. К. дъва, оба дъвѣ, обѣ десѩтѣ стѣ тысѩчи
Р. М. дьвою, обою десѩту сту тысѩчу
Д. О. дъвѣма, обѣма десѩтьма стома тысѩчѩма
Дієслово[ред.ред. код]

У мові давніх слов'ян найдавнішої доби форм двоїни вживали або при підметі у формі двоїни, або при двох однорідних предметах, кожен з яких був в однині. У 1-ій особі пам'ятки засвідчують лише дві форми: на -вѣ і на -ва (нижче приклади). У 2-ій і 3-ій вони збігалися, тому була одна форма: на -та (нижче приклади). Пам'ятки XIII-XIV ст. дають уже чимало прикладів заміни множиною двоїни. Наприклад: двѣ птицѣ продаються (замість продаєта сѧ). У XIV-XV ст. лише три рази знаходимо вживання двоїни: дала єсва, цѣлуєва та исправива.

Сучасна ж українська мова зовсім не знає форм двоїни від дієслів теперішнього часу, як і від інших часових форм.

Теперішній час[ред.ред. код]

У формах двоїни теперішнього часу дієслова відмінювалися так[15][16]:

Клас І ІІ ІІІ IV
Особа Нести Ректи Сохнути Двигнути Знати Тішити Хвалити Молити
1 несевѣ речевѣ съхневѣ двигневѣ знаевѣ тешевѣ хваливѣ моливѣ
2 несета речета съхнета двигнета знаета тешета хвалита молита
3

Нетематичні дієслова (V клас):

Особа Бути Імати вісти Їсти Дати
1 есвѣ имавѣ вѣвѣ ѣвѣ давѣ
2 еста имата вѣста ѣста даста
3
Минулий час[ред.ред. код]

Форми двоїни дієслів минулих часів[17]:

Аорист[ред.ред. код]

Сигматичний аорист

Особа Нести Знати Ходити Бути
1 несоховѣ знаховѣ ходиховѣ быховѣ
2 несоста знаста ходиста быста
3

Простий аорист

Особа Падати Іти Могти Гаснути
1 падовѣ идовѣ моговѣ ѹгасовѣ
2 падета идета можета ѹгасета
3 падете идете можете ѹгасете

Як бачимо, у простім аористі форми двоїни у 2 та 3 особі різняться, на відміну від усього іншого

Імперфект[ред.ред. код]

Імперфект (найдавніші форми):

Особа Звати Нести Хвалити Бути
1 зъвааховѣ несѣаховѣ хвалѣаховѣ бѣаховѣ
2 зъваашета несѣашета хвалѣашета бѣашета
3

Імперфект:

Особа Звати Нести Хвалити Бути
1 зъваховѣ несяховѣ хваляховѣ бяховѣ
2 зъваста

(-шета)

несяста

(-шета)

хваляста

(-шета)

бяста

(-шета

3
Перфект[ред.ред. код]

Простий минулий час утворювали, поєднуючи форми дієслова быти у теперішнім часі з відповідними формами дієслів:

Особа Бути Рід
Ч.р. Ж. і с.р.
1 єсвѣ ходила ходилѣ
2 єста
3
Плюсквамперфект[ред.ред. код]

Так само утворювали і давньоминулий час, але замість форм быти у теперішнім часі його використовували в імперфекті:

Плюсквамперфект (найдавніші форми):

Особа Бути Рід
Ч.р. Ж. і с.р.
1 бѣаховѣ ходила ходилѣ
2 бѣашета
3

Плюсквамперфект:

Особа Бути Рід
Ч.р. Ж. і с.р.
1 бяховѣ ходила ходилѣ
2 бяста
3
Майбутній час[ред.ред. код]

Форми двоїни майбутніх часів[18]:

Складені форми[ред.ред. код]
Особа Стати Імати
1 станевѣ ходити ходити имевѣ
2 станета ходити ходити имета
3
Передмайбутній час[ред.ред. код]
Особа Бути Рід
Ч.р. Ж. і с.р.
1 будевѣ ходила ходилѣ
2 будета
3
Умовний спосіб[ред.ред. код]
Особа Бути Рід
Ч.р. Ж. і с.р.
1 быховѣ ходила ходилѣ
2 быста
3
Наказовий спосіб[ред.ред. код]

У давньоруській мові у дієсловах І та ІІ класу в наказовім способі в корені замість е з'являється ѣ, порівнюючи відповідні дієслова з формами у теперішнім часі. У дієсловах ІІІ (замість е) та ІV класу — так само з'являється ѣ. Ситуація нетематичних дієслів відносно схожа на попередні класи.

Наказовий спосіб двоїни[19]:

Клас I II III IV
Особа Нести Ректи Сохнути Двигнути Знати Тішити Хвалити Молити
1 несѣвѣ речѣвѣ съхнѣвѣ двигнѣвѣ знаивѣ тешивѣ хваливѣ моливѣ
2 несѣта речѣта съхнѣта двигнѣта знаита тешита хвалита молита

Нетематичні дієслова (V клас):

Особа Бути Імати Вісти Їсти Дати Видіти
1 бѫдѣвѣ имѣвѣ вѣвѣ ѣдивѣ дадивѣ видивѣ
2 бѫдѣта имѣита вѣста ѣдита даита видита

Як бачимо, у 3 особі якоїсь особливої форми дієслова у наказовім способі немає. Проте існувала певна конструкція і для 3 особи, а саме: поєднання частки да з формою двоїни дієслова у 3 особі. Наприклад: да несета(е), да молита(е) тощо.

Дієприкметник[ред.ред. код]

Як уже відомо, давньоруська мова знала активні та пасивні дієприкметники теперішнього та минулого часу. Що вже можна казати про їхні двоїнні форми, коли їх узагалі українська мова майже втратила. З активних дієприкметників теперішнього часу сучасна мова зберегла лише «застиглу» форму називного відмінку однини жіночого роду на -чи: несучи, співаючи, ідучи тощо, а єдиним прикладом називного відмінка однини чоловічого роду (ми ж говоримо про активні дієприкметники теперішнього часу) є тепер уже прислівник якомога. Така сама історія і з активними дієприкметниками минулого часу, як збереглися тільки, можливо, у вигляді застиглих форм називного відмінка однини жіночого роду: нісши, пливши, літавши тощо. Пасивних дієприкмеників теперішнього ж часу українська мова зовсім утратила. Пасивні дієприкметники минулого часу збереглися: написаний, узятий, покрито, вирвано тощо.

Та хай там як їх зберегла мова, колись їх активно використовували. Хоч двоїна і почала рано занепадати, але дієприкметники і її мали. У давнину вони у двоїні відмінювался так[20][21]:

Активні дієприкметники теперішнього часу Активні дієприкметники минулого часу Пасивні дієприкметникі теперішнього часу Пасивні дієприкметникі минулого часу
Відмінок Ч.р. С.р. Ж.р. Відмінок Ч.р. С.р. Ж.р. Відмінок Ч.р. С.р. Ж.р. Відмінок Ч.р. С.р. Ж.р.
Н. З. ведуча ведучи Н. З. несъша несъши Н. З. несома несомѣ Н. З. несена несенѣ
Р. М. ведучу Р. М. несъшю Р. М. несому Р. М. несену
Д. О. ведучема ведучама Д. О. несъшема несъшама Д. О. несомома несомама Д. О. несенома несенама

Прислівник[ред.ред. код]

У певних прислівниках, що походять від іменників, і досі зустрічаємо форму з -ма - колишнього давального-орудного відмінку двоїни: ницьма, жартома, лежма, крадькомá, поворíтьма, притьма, дармá, задáрма, тайкомá, кружкома, сторчмá, бігма, стойма, ретьма, нехітьма, совма, лігма, ліжма, рітьма, токма, крачкома, плазма, недолежма, мелькома[22].

ХІХ ст. — ХХ ст.[ред.ред. код]

На початку ХХ ст. граматики української мови ще відбивали тенденцію утримувати тричленну парадигму категорії числа. На думку М. Гладкого, флексії двоїни повністю збереглись у жіночім і середнім роді (), частково у чоловічім (/). А. Штефан і М. Левицький назвали іменники, що їх уживали лиш у формі двоїни (іменники без однини): сани, вуста, граблі, окуляри, ворота, вила тощо, хоч зараз такі слова належать до pluralia tantum. І усно, і на письмі двоїну та множину вживали здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик XIX століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями — П. Залозним (1906), Є. Тимченком (1907), А. Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І. Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В. Сімович (1921). «У відміні імен, — наголошує він, — відріжняємо три числа: 1. однину… 2. двійню… 3. множину»[23]. Те саме бачимо в граматиці М.Левицького (1923)[24]. Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовнім порадникові «Паки й паки» (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто «калічать наші слова на московський штиб»[25]. Уживати завжди двоїну наголошував був пізніше С.Смеречинський[26]. Форму двоїни радили відомі свого часу праці з мовної культури «Уваги до сучасної української літературної мови» О.Курило (1924), «Український стилістичний словник» та «Чистота й правильність української мови» І. Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 — початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді «практично-теоретичному курсі» П. Горецького й І. Шалі (1926 — 1929 рр., 7 вид.). Д

Те, що двоїна жила була серед народу, доводять приклади з тогочасної літератури:

«

«Іншу притчу Він їм розповів: «Царство Небесне подібне до ро'зчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне» (Мт. 13:33).
«І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п'ятеро хліба й дві рибі, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби і дав учням, а учні народові» (Мт. 14:19).
І. Огієнко, «Біблія»

«Ой чи диво, чи не диво:
Завойовали дівки дві місті,
Молодиці дві селі...»
З. Доленґа-Ходаковський

«Одна біда — не біда; от коли дві бабі або три разом біді»
«Багатий, маю дві стодолі: в одній мак, а вдругій так»
«Дві бабі торг, а три — ярмалка»
М. Номис

«Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак червоний в косах — десь далеко! молоді планети!.. Дві дівчині»
П. Тичина, «Ритм»

«Було дві годині дня...»
В. Підмогильний

«І дві косі на рукаві»
Т. Осьмачка

«Дві слові про наукове татарське письменство», «...В кожнім разі можна говорити не менше як про три групі [татарських говірок]»
А. Кримський

«...Мужичий вбір, на босих нозіх рани...»
М. Старицький

 »

Двоїну також використовува Юрій Федькович[27].

Граматично двоїна мала такі словоформи[28]:

  • іменники жіночого та середнього роду в називнім і знахіднім відмінку дістають закінчення : дві стіні́, обидві коро́ві, три доро́зі, чотири кни́жці.
  • деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в оруднім відмінкові: бровимабровами), грудимагрудьми), дверима, очима, плечима, ушимавухами); це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома тощо.
  • у місцевім відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око (на очу) і вухо (на вушу): «Мигтить ув очу, мов проміння» (Ганна Барвінок); «Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі» (О. Довженко); «…з отерпом у пучках і сльозами в очу» (О. Забужко); «Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику» (П. Куліш).
  • іменники чоловічого роду дотепер, загалом, сливе втратили закінчення двоїни (): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву́ха, рука́ва, повода́.
  • надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра́ти — всі брати́. (Про це активно писав був І. Огієнко: «Усі іменники, з'єднуючись із числівниками два, три, чотири, зберігають у нас стародавній наголос двоїни (dualis), що завжди однаковий із наголосом родового однини і відмінний від наголосу множини… Це стародавній притаманний наголос, який тут має виразне функційне значення»[29]).
  • акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи́ (Охріменки́) і пішли два (три, чотири, обидва) бра́ти (чоловік і жінка) Солома́хи (Охрі́менки). Згідно із заувагами, вміщеними у «Довіднику українських прізвищ» Юліана Редька[30], форма множини, що позначає назву роду, має наголос на останнім складі (на відміну від форми двоїни, що позначає декількох представників роду). Наприклад: Ґалаґани́ (рід), Петро і Гнат Ґалаґа́ни (двоє людей).

Правописна реформа 1933 року, яку здійснили в атмосфері «боротьби з націоналізмом на мовному фронті», розгортаючи репресії, двоїну поряд із літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови було заборонено. Андрій Хвиля — тоді заступник наркома освіти УСРР — так описує мету цієї реформи: «...Наркомос України розгорнув роботу в справі ліквідації націоналістичного засмічення мовного фронту України...», «у граматиці ліквідовано...», «ліквідовано архаїчні форми та провінціалізми...», «ліквідовано паралельні форми...». А так пояснює мотиви правописних новацій: «За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між україносійською та російською мовами. Треба було говорити й писати „дві книзі“, „три вербі“, „три квітці“ тощо. Комісія визнала за потрібне скасувати таку форму в українській літературній мові, і зараз уже не будемо писати й казати „дві слові“, а будемо писати „два слова“, не будемо писати й казати „дві відрі“, а „два відра“».

Двоїну заборонили навіть для наукового розгляду. Що вже навіть казати про те, що 1934 року звільнили з університету через лекцію про двоїну М. Сулиму. Тим часом у часописі "Рідна мова" й граматиці "Рідне слово" І. Огієнко її жваво популяризував у Польщі. Одначе ще 1937 року вийшла друком стаття Л. Рак про село Кодня, що на Житомирщині, де авторка зазначає таке: "Форму двоїни вживають паралельно з формою множини. Важео встановити, яка з них переважає".

Оскільки захід України того часу ще не належав Совєцькому Союзові, там було більше можливостей зберегти питомі риси української мови, зокрема двоїну, яку там уживають. Наприклад, у мовленні С. Бандери засвідчено паралельне вживання двоїни та множини: рамці, у рамцях, організаційні рамці, загальні структурні рамки[31].

1958-го, виходить друком третя книжка "Української малої енциклопедії" Є. Онацького, де він зазначає, що «...літературна мова все більше, особливо під впливом московської, яка двоїни не має, цю характерну особливість української мови втрачає, заступаючи її формами множини...Коли хтось у нас вживає родовий відмнок одини, замість двоїни як от: два сина, три стовпа — знаходиться явно під асиміляційним впливом москалів...Слова чоловік, люди, невільник після всіх числівників можуть мати давню форму двоїни — сім чоловіка, сто люда і т.д...У підсовєтській Україні послідовно й систематично двоїни в українській мові не вживається, щоб наблизити її до московської мови»[32]. Колишні статус двоїна зберегла тільки у мові української діаспори, яка користувалася винятково Харківським правописом.

Но те, що двоїну ліквідували у правописі, не означає, що її не існує серед народу. У пізніших працях про українську мову хоч-не-хоч вона все ще фігурувала у багатьох діалектах. У наддністрянськім говорі у 50 роках двоїну добре зберігають іменники жіночого й середнього роду[33]:

  • дві нозі, мн. ноги
  • дві березі, мн. берези
  • дві вівци, мн. вівці
  • дві бабці, мн. бабки
  • дві дішці, мн. дішки
  • дві дочці, мн. дочки
  • дві літрі, мн. літри
  • дві сестрі, мн. сестри
  • дві руці, мн. руки
  • дві корові, мн. корови
  • дві полици, мн. полиці
  • дві черешни, мн. черешні
  • дві долони, мн. долоні
  • дві яйци, мн. яйця
  • дві видрі, мн. ведра
  • дві варитені, мн. варитена
  • дві слові, але слова
  • два серці, мн. серця



Схожа ситуація і на Черкащині, де окремі форми двоїни у 50 роках теж є широко вживаними: дві хустці, дві вербі, дві нозі, дві калині, дві сестрі, три корові, три хаті, дві кімнаті, але множина поступово її витісняє[34].

Як зазначає С. Бевзенко у своїй "Діалектології" 1980 року, категорія числа в українській діалектній мові полягає в розрізненні двох числових форм — однини і множини. Проте в різних діалектах збереглися також більше чи менше двоїнні форми. Певні залишки двоїни в усіх діалектах відбиваються в наявності флексій -ома, -има, -ома, -єма, -ема, -іма, -ма, -мами, (та найчастіше саме в південно-західних говорах). Наприклад: із псома, зубома, язикома, лісома, хащома, баранома, братома, тілома, ярмома, ножома, дньома, диньома, польома, вишньома, плечима, грошима, мишима, пальцима, очима, вошима, ключима, курима, дверима, грушима, ніхтєма, пальцєма, днєма, яйцєма, ковалєма, тилєтєма, землєма, полєма, вівцєма, мужема, хлопціма, коніма, госціма, кіньма, дітьма, кіньмами, кіньмима, грішмами тощо. Тільки на заході подибуємо двоїну у прикметниках: великима, червонима, синіма тощо, і серед займенників: німа, нима, тима, тотима, сама, моїма, твоїма, своїма тощо. Відчутніші залишки двоїни (і знову саме у південно-західніх говорах їх найбільше) в різних українських діалектах маємо в називнім відмінку, що виступають у сполуці з числівниками два, дві, обидва, обидві, три, чотири, від деяких іменників жіночого і середнього роду: дві, три, чотири руці, нозі, вербі, корові, літрі, вікні, відрі, слові, кілі, бабі, годині, мінуті, бабці, березі, хустці, версті, душі, калині, копі, дорозі тощо[35].

Скрипниківка[ред.ред. код]

Нормативний характер двоїни (хоч про неї саму і не згадано) в літературній мові закріпив український правопис 1929 року[36]:

  • З числівниками два, оби́два, три й чоти́ри іменники чоловічого роду мають закінчення назовного множини (а не родового), себто , (), а не -а, -я: два сини, три брати, обидва стовпи, чотири вчителі, голуби, товариші, школярі, гаї...
  • Іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби́дві, три, чоти́ри можуть мати закінчення (як м'які), при чім г, к, х перед змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни́зі, три вербі́, ха́ті, руці́, три кві́тці, пі́сні, чоти́ри норі́ і т.ін.

Але замість таких форм твердих іменників жіночого роду звичайно уживаються форми з , особливо після г, к, х: дві кві́тки, три руки́, кни́ги, чотири бо́чки...

  • Іменники ніякого роду тверді на при числівниках дві, оби́дві, три, чоти́ри іноді мають закінчення з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрі́, дві сло́ві, три я́блуці, чотири вікні́ і т. ін., але звичайно дво́є відер, два відра́.
  • Прикметники у таких словосполученнях уживаються у формах назовного відмінку множини: два високі дуби, три крайні хати і т. ін.[37]

Сьогодення[ред.ред. код]

Залишки іменникових двоїнних форм, тотожних із архаїчними, що їх не успадкувала літературна мова, досі зберігає народньорозмовна традиція. Деякі письменники й досі використовують її у своїх творах, як от: Петро Кралюк[38], О. Забужко.

Тепер в українській мові двоїна зберігається в діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. Найпоширеніші слова, які відносно часто вживались у двоїні, подано нижче. У сучаснім літературнім варіанті вживано множину, але наголос збережено від форми двоїни[39]:

  • дві руки → дві руці́
  • (в) обі руки → (в) обі ру́ці
  • дві ноги → дві нозі́
  • дві книги → дві кни́зі
  • дві хати → дві ха́ті
  • дві риби → дві ри́бі
  • дві квітки → дві кві́тці
  • дві дороги → дві доро́зі
  • двоє поросят → дві порося́ті
  • дві мухи → дві му́сі
  • два слова → дві сло́ві
  • два відра → дві відрі́
  • два яблука → дві я́блуці
  • два вікна → дві вікні́
  • два моря → дві мо́рі
  • два колеса → дві ко́лесі
  • дві нори → дві норі́
  • двоє телят → дві теля́ті
  • дві години → дві годи́ні
  • дві кози → дві козі́
  • дві дівчини → дві ді́вчині
  • дві баби → дві ба́бі
  • в (обидвох) очах → в о́чу
  • в (обидвох) вухах → у ву́шу
  • в (обидвох) плечах → у плéчу
  • два рукави́ → два рука́ва
  • два по́води → два повода́



Тепер в українській мові лише два слова повністю зберегли двоїну: око та вухо.

Відмінок Око Вухо
Н.-З.-К. очі вуші
Р.-М. очу вушу
Д.-О. очима вушима

Двоїна у слов'янських мовах[ред.ред. код]

Ця граматична категорія найкраще збереглася досі тільки у лужицьких, і в словенській, а також у чакавському діалекті хорватської. В інших слов'янських мовах праслов'янські форми двоїни майже зникли.

Приклади[ред.ред. код]

Словенська мова[ред.ред. код]

Іменник[ред.ред. код]

У сучасній словенській мові, на відміну від праслов'янської, парадигму двоїни складають чотири відмінкових форми: зникла давня форма родово-місцевого відмінка, яку замінили форми родового-місцевого множини. У таблиці наведено приклади двоїни для слів volk («вовк»), roka («рука») і mésto («місце», «місто»).

Називний — Знахідний — Кличний Родовий Давальний — Орудний Місцевий
Чоловічий
volkova
volkôv
volkôvoma
volkôvih
Жіночий
rôki
rôk
rokama
rokah
Середній
mésti
mést
méstoma
méstih
Займенник[ред.ред. код]
Особа Називний Родовий-Знахідний-Місцевий Давальний-Орудний
1 ми двоє mídva (чол.), médve (жін.) náju, naju náma, nama
2 ви двоє vídva (чол.), védve (жін.) váju, vaju váma, vama
3 вони двоє ônadva (чол.), ônidve (жін. і сер.) njíju, ju / njìh, jih njíma, jima

Як бачимо, у словенській мові не збереглися давні форми займенників у називнім відмінку двоїни. Ті, що є зараз, є наслідком злиття давніших форм множини з числівником два.

Прикметник[ред.ред. код]
Відмінок Чоловічий рід Жіночій та середній рід
Називний-Знахідний nôva nôvi
Родовий-Місцевий nôvih
Давальний-Орудний nôvima
Числівник[ред.ред. код]
Відмінок Чоловічий рід Жіночій та середній рід
Називний-Знахідний dvá dvé
Родовий-Місцевий dvéh
Давальний-Орудний dvéma
Дієслово[ред.ред. код]

Проте на відміну від української словенська мова зберегла дієслова у формі двоїни. Нижче наведено відмінювання дієслів у теперішньому часі delati ("робити"), govoriti ("говорити"), imeti ("мати"), jesti ("їсти"), biti ("бути"), а також в інших часах.

Теперішній час Минулий час Давноминулий час Майбутній час
Особа delati govoriti imeti jesti biti Особа Ч.р. Ж.р. і с.р. Особа Ч.р. Ж.р. і с.р. Особа Ч.р. Ж.р. і с.р.
1 délava govoríva imáva jéva svà 1 sva delala sva delali 1 sva bila delala sva bili delali 1 bova delala bova delali
2 délata govoríta imáta jésta stà 2 sta delala sta delali 2 sta bila delala sta bili delali 2 bosta delala bosta delali
3 3 3 3

Лужицькі мови[ред.ред. код]

Церковнослов'янська мова[ред.ред. код]

Російська мова[ред.ред. код]

У російській мові безсумнівне руйнування двоїни (рос. двойственное число) відбивається в пам'ятках починаючи з XIII ст. Під впливом церковнослов'янської мови зберігся прислівниковій вираз "на власні очі"/"перед очима" - воочию (укр. увіччю), що сходить до старого поєднання прийменника з місц. в. двоїни від очі. До старої форми дав.-оруд. відмінку сходить поширена в частині північноросійських говорів форма оруд. в. множини з закінченням на -ма, головним чином у займенників і прикметників, але в частині говірок - і в іменників, наприклад: за покýпкима, за ýткима, с ногама, c рукама, палкама, плотáма, с имá «з ними двома», крáсныма пятнама. Рідко закінчення на -ма використовується і для утворення дав. відмінку, наприклад: по колинима «по колінах»[40]. У певних північноросійських говірках і досі берігається стара тверда форма на -ма, наприклад: передныма, нима, над родительма, воротма, верныма, ребятма, своима, медвяныма тощо. У колишнім давальнім-оруднім відмінку двоїни -м- пом'якшилося (-мя замість -ма) через уплив форм орудного відмінку множини, яке мало закінчення на -ми, проте голосний а зберігся. Закінчення форм двоїни -мя також зберіглось у прислівниках, наприклад: весьма, ревмя, ливмя, летмя, дрожмя, ругмя, кричмя, торчмя, плашмя, стоймя тощо. Мусимо згадати про слово полмаполмя або поломя), яке являє собою форму давального-орудного відмінку двоїни слова полъ (половина), цебто "на дві половині" (рос. пополам, укр. навпіл)[41]. У деяких прислів'ях зберігаються також форми двоїни: сидит воробей на тыне, надеется на крыле (знахідний двоїни). У літературній мові залишками двоїни є двести (замість два ста) і двенадцать.

Залишком двоїни є закінчення -а в іменниках чоловічого роду з основами на -о у сполученнях із числівником два (два брата, два стола, два города тощо), яке потім стало сприйматися як закінчення родового однини і перейшло за аналогією на слова колишнього типу на *-ŭ (два сына) і сполучення з числівниками три, четыре (три брата, три сына, четыре стола), витіснивши давні конструкції з формами множини. О. Потебня зазначав, що в іменниках, де у родовім відмінку однини збережено наголос на першім складі, збережено цей наголос у двоїні: оба глАза, бАрега, рОга (але глазА, берегА, рогА — уже множина)[42]. Такі слова використовувалися частіше, тому вони витіснили форми множини. Деякі іменники у середнім роді залишилися лиш у формі двоїни, наприклад: плечи замість плеча, колени замість колена, бока замість боки (хоч і нині існує вислів "упереть руки в боки"). Ближче до українських говорів у діалектах російської мови можна спостерігати форми двоїни у жіночім роді, наприклад: две, три, четыре сосе (від соха).

Залишка ж родового-місцевого відмінку має числівник два у вигляді дву у складних словах на зразок двуногий, двурогий, двуликий, двустволка тощо, де зберіглося закінчення [43]. Проте істинна форма двоїни числівника два двою зберіглася у певних теж складних прикмениках на зразок двоюродный, троюродный, обоюдный, обоюдоострый тощо. "Скам'янілою" формою двоїни є сучасний прийменник «между». За походженням це є місцевий відмінок двоїни від іменника «межда» (старослов'янський відповідник східнослов'янському «межа»).

Білоруська мова[ред.ред. код]

Наразі в білоруській мові є тільки деякі залишки двоїни (біл. парны лік), які навіть закріплено в літературній мові (пор. оба, абодва, абедзве, дзвесце, дзвярыма, вачыма). Чоловічий рід давно загубив свою кінцівку -а, її заступило -ы: два грошы, три разы, три годы, два браты. Жіночій рід і досі є на півдні Білорусі: дзьве назе, дзве жане, руцэ, сасе. Форми двоїни (замість множини) числа зберегли назви деяких парних предметів: вочы, плечы, калены, вушы. До неї ж входять форми квазі-називного відмінка множини (насправді називного-знахідного-кличного чоловічого двоїни) з числівниками: два кані, а також тры, чатыры кані, форми непрямих відмінків числівника два: дво-х, дво-м, дво-ма, де дво- є родовий-місцевий відмінок двоїни, ускладнений закінченнями займенників за типом ти-х, ти тощо.

Числівник два в основному, як і в усіх давніх слов'янських мовах, довго зберігав відмінювання у двоїні, до того ж форма два стосувалася слів чоловічого роду, а двѣ - жіночого і ніякого. Письменні пам'ятки відображають усі ті загальні зміни, які відбулися в старобілоруську добу. У називному й знахідному відмінку іменників з числівникома два, обадва уже застосовували винятково у формі множини: Иоанъ и Θома, оба мнихи и презвитеры; идЂже еста два или трие събрани; были тежъ тамъ два владыкове. Двоїна збереглася тільки в поєднанні займенника два з іменниками середнього роду: то естъ черезъ д†лЂтЂ. Найчастіше подібні форми зустрічаються у виданнях Скорини, Будного, Тяпинського тощо. Прикметно, що навіть зараз ближче до українських говорів деякі говори Гродненської, Брестської, півдня Мінської і Гомельської областей у називному-знахідному відмінку жіночого й середнього роду і надалі зберігають форми типу дзве акне, дзве сцяне, дзве хаці. Більш помітні зміни в давнину відбулися в родовому відмінку, де замість давньої форми двою застосовується нова з основою дву-, утворена під упливом відповідного відмінка числівників тры і чатыры: жывотъ (повЂда) изъ жывота есть Сынъ а Духъ Светый изъ обудвухъ; и одъ васъ двухъ; папа послалъ до Царогороду двухъ епископовъ. Це утворення (двух) має значення норми, хоча одночасно зустрічається і стара форма, утворена від основи дво-: от преславныхъ двохъ апостоловъ. Давальний відмінок зберіг стару, притаманну старобілоруській грамотності форму двЂма, однак вимагав після себе іменника множини: дамъ двЂма свЂткомъ моимъ[44], і навіть зараз є: дзвюма, трыма, чатырма,, де -ма - це давнє закінчення давального-орудного відмінку двоїни -ма. Інші числівники мали форму тільки множини

Тепер інколи по діалектах подибуємо рукама, плячыма.

Польська мова[ред.ред. код]

У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., і тепер вона її не знає — двоїну заступила множина, хоча ще у XVI-XVII ст. її використовували навіть y літературній мові, у того ж Яна Кохановського. Наприклад: dwa krola, dwa miecza, palca, dwie wojsce, lecie, dwi pokoleni, poli, oczy, uszy, synoma, rokama, oczyma, uszyma тощо. У теперішній польській залишилися тільки незначні останки двоїни. Як і в інших слов'янських мовах числівником с.р. було dwie, obie, але вже з XVII ст. його заміняє dwa, oba, хоч подекуди й досі вживається старий варіант: dwie lecie. Теж саме стосується давального-орудного відмінку, якого літературна мова майже не знає, лишилися тільки деякі останки, хоч іноді зустрічаєтся: lasoma, rybama тощо. З родового-місцевого зовсім мало є, як і всюди, тільки ręku, dwu, obu. Без змін використовують двоїну в прислів'ях, таких як: trzy gęsi, dwie niewieście uczyniły jarmark w mieście або mądrej głowie dość dwie słowie.

Чеська мова[ред.ред. код]

Така ж сама ситуація з чеською мовою, яка дотепер сливе втратила двоїну, її майже повністю заступила множина. До XVIII ст. форми двоїни ще жили в цій мові, хоча з XV потихеньку зникають: dva pany, dva brata, dva syny, dva voly, hosti, rukama, nohama. Але досі dva, oba - це числівники чоловічого роду, а dvě, obě - числівники жіночого та середнього роду (як і в болгарській, словенській та словацькій).

Полабська мова[ред.ред. код]

Тепер уже мертва полабська мова колись теж мала двоїну. З пам'яток полабської мови видно, що чоловічий і середній рід іменників утратили форми двоїни, її заховав тільки жіночій рід, де, як і в словенській мові, родового-місцевого відмінка двоїни витіснила множина. Наприклад: rǫce — дві руки, nüʒe — дві ноги, rǫkomă — рукам, så rǫkomă — руками. У пам'ятках полабської мови знайдено тільки одну форму прикметника двоїни середнього роду в називнім-знахіднім відмінку: påu̯nă — повні. У дієсловах двоїна теж, мабуть, усюди була, проте до наc дійшов приклад тільки для 3-оі особи теперішнього часу: bijăto-să — вони обидва б'ються.

Однак у деяких полабських топонімах можна відшукати двоїну, як от у Granthien, Lütenthien, Vasenthien, Növenthien. Усі вони мають поширеного наростка -tin, який належить до розповсюджених архаїчних словотвірних формант, що позначали в праслов'янську епоху двоїну. За своїм походженням цей наросток належить до кореня іє. *-tana зі значенням "один із...; двоїна". Унаслідок морфологізації та подальшого перерозкладу наростка в межах основи приголосний -t- відійшов до кореня, а первісну квантитативну функцію став виконувати наросток *-in (із іє. *-na). Маємо зазначити, що цей же наросток *-in позначав імена жіночого роду в слов'янських мовах[45].

Релікти[ред.ред. код]

В усіх слов'янських мовах парадигма числівника «два» зберегла ознаки двоїни, що можна бачити з таблиці:

мова Називний-Знахідний-Кличний Родовий-Місцевий Давальний Орудний
праслов'янська *dǔva (чол.) / *dǔvě (жін./сер.) *dǔvoju *dǔvěma *dǔvěma
старослов'янська дъва (чол.) / дъвѣ (жін./сер.) дъвою дъвѣма дъвѣма
білоруська два (чол./сер.) / дзве (жін.) двух (чол./сер.) дзвюх (жін.) двум (чол./сер.) дзвюм (жін.) двума (чол./сер.) дзвюма (жін.)
лужицька dwaj (чол.) / dwě (жін./сер.) dweju dwěmaj dwěmaj
нижньолужицька dwa (чол.) / dwě (жін.сер.) dwejoch (чол.) dweju (жін./сер.) dwejom (чол.) dwěma (жін./сер.) dwěma
польська dwa (чол./сер.) / dwie (жін.)1 dwu / dwóch dwu / dwom dwoma
російська два (чол./сер.) / две (жін.) двух двум двумя
сербська два/dva (чол./сер.)
две/dve (жін.)
двају/dvaju (чол./сер.)
двеју/dveju (жін.)
двома/dvoma (чол./сер.)
двема/dvema (жін.)
двома/dvoma (чол./сер.)
двема/dvema (жін.)
словацька dva / dve dvoch dvom dvoma
словенська dva (чол.) / dve (жін./сер.) dveh dvema dvema
українська два (чол./сер.) / дві (жін.) двох двом двома
хорватська dva (чол./сер.) / dvije (жін.) dvoje/dvojice (чол./сер.) dviju (жін.) dvama (чол./сер.) dvima/dvijema (жін.) dvama (чол./сер.) dvima/dvijema (жін.)
чеська dva (чол.) / dvě (жін./сер.) dvou dvěma dvěma

В інших мовах[ред.ред. код]

Приклади[ред.ред. код]

Санскрит[ред.ред. код]

Давньогрецька мова[ред.ред. код]

Поодинокі приклади вживання двоїни відомі в «Іліаді» та в «Одіссеї» Гомера: очевидно, вже тоді вони вважалися архаїчними, а використання їх замість форм множини зумовлювалося вимогою «вкластися» у гекзаметричний розмір.

У класичній грецькій двоїна невідома, за винятком аттичного діалекту, де вони існувала до V ст. до н. е. Будь-як, її вживання було нерегулярним і залежало від уподобань автора.

Латинська мова[ред.ред. код]

У пам'ятниках класичної латини, як і в письмових свідченнях інших італьських мов двоїну не виявлено. Реліктами двоїни в латинській мові є, зокрема, закінчення числівника viginti («двадцять», у той час як «тридцять» — triginta, «сорок» — quadraginta), числівник ambo («обидва», пор. прасл. *oba), подвійна парадигма відмінювання числівника duo/duae («два»).

Арабська[ред.ред. код]

У сучасній арабській літературній мові, рівно як у класичній арабській, форми двоїни утворюються доданням до кореня іменника або прикметника закінчення ان («-ан») — незалежно від роду і способу утворення множини. У разі якщо слово жіночого роду закінчується на ة («та марбута»), це закінчення в двоїні замінюється на ت («та»). У формах родового або знахідного відмінків закінчення ان набуває форму ين («-айн»).

Форми двоїни мають також займенники 2-ої і 3-ої особи (у 1-ої окремі форми відсутні).

У розмовній арабській закінчення ين часто використовується не тільки в родовому і знахідному відмінках, але й в називному замість ان. У сиро-палестинському діалекті це цілком нормальне явище, наприклад, كيلوين, «кіловайн» («два кілограми»). У магрибських діалектах двоїна взагалі не вживається, а для позначення парних предметів використовують слово زوج, «зуж» (буквально — «пара»), наприклад, زوج كيلو , «зуж кілу» («пара кілограмів»), іменник при цьому стоїть у формі однини. У цілому розмовний варіант арабської має схильність до заміни форм двоїни формами множини.

Список мов з двоїною[ред.ред. код]

Сучасні мови
Історичні мови

Давньоанглійська мова мала складнішу синтаксу, ніж теперішня англійська. Зокрема, займенники і тільки вони мали форми двоїни в усіх тогочасних відмінках, хоч їхня форма у знахіднім і давальнім відмінку дещо збігалася. Проте навіть тоді необов'язково було їх уживати, можна було замінювати їх множиною. Загалом займенників у формі двоїни вживали, щоб підкреслити, що мова йде саме про двох осіб.

Відмінок 1 особа (ми двоє) 2 особа (ви двоє)
Називний wit ġit
Знахідний uncit, unc incit, inc
Родовий uncer incer
Давальний unc inc

Ġif wit unc ġedǣlað, mē bið dēað witod — якщо ми двоє є частиною одне одного, смерть визначено для мене[46].

Залишки двоїни в англійській мові досі також є, наприклад: both проти alleither проти anyneither проти nonebetween проти amongformer проти first, latter проти last тощо.

Вигадані мови
Докладніше: Двоїна у квенья

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Двоїна (з енциклопедії «Українська мова»). (укр.)
  2. Чеченов А. А. Половецкий язык // Языки мира: Тюркские языки. — Москва., 1997. — С. 110—116.
  3. Erhart A. Indoevropské jazyky. — Praha: Academia, 1982. — С. 93.
  4. Тронский И. М. Общеиндоевропейское языковое состояние. — М.: УРСС, 2004. — С. 66. — ISBN 5-354-01025-X.
  5. Mallory, James Patrick; Adams, Douglas Q. (2006). The Oxford Introduction to Proto-Indo-European and the Proto-Indo-European World. New York: Oxford University Press. 
  6. Т. А. Иванова Старославянский язык. Учебник. — С.-П. : Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 116.
  7. Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький (2014). Історична граматика української мови (Українською). Львів. с. 69. 
  8. Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький (2014). Історична граматика української мови (Українською). Львів. с. 70–72. 
  9. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Українською). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 186, 188–189. 
  10. Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький (2014). Історична граматика української мови (Українською). Львів. с. 82. 
  11. Записки Українського Наукового Товариства. Книга VI (Українською/Німецькою). Київ: З друкарні Першої Київської Друкарської Спілки. 1909. с. 94. 
  12. Огієнко, Іван. Двійне число в українській мові (Українською). 
  13. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Українською). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 227–228, 232. 
  14. Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький (2014). Історична граматика української мови (Українською). Львів. с. 87–89. 
  15. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Українською). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 256. 
  16. Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький (2014). Історична граматика української мови (Українською). Львів. с. 95. 
  17. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Українською). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 258–261, 263. 
  18. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Україською). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 262. 
  19. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Українською). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 263. 
  20. Бевзенко, Степан (1980). Історична морфологія української мови (Українська). Ужгород: Закарпатське обласне видавництво. с. 265–268. 
  21. Зоряна Купчинська, Володимир Пілецький (2014). Історична граматика української мови (Українською). Львів. с. 103, 105–106. 
  22. Гримашевич Г. І. (2013). Відсубстантивні адвербіативи у формі орудного відмінка в українських діалектах (Українською). 
  23. Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. — Київ; Ляйпциґ етц., [1921]. — С.129.
  24. Левицький М. Українська граматика для самонавчання. — Вид. 3-тє, випр. і доп. — Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. — С. 58.
  25. Левицький М. Паки й паки: (Про нашу літературну мову). — Відень; Київ, 1920. — С.43, 44.
  26. «По числівниках два, дві, обидві, три, чотири (вони в укр. мові мають у реченні прикметникову силу, в рос. — іменникову) іменники в українській мові стоять завжди у двоїні, навіть як ці числівники додані до десятків, сотень, тисяч тощо, а прикметники в називному множини, напр.: два чоловіки, дві руці, дві вікні, три чоловіки, три руці, три вікні, …, двадцять чотири чоловіки, руці, вікні, … п'ять мільйонів чотириста сім тисяч триста двадцять два (дві, три, чотири) чоловіки, руці, вікні етц. … Або з прикметниками: два великі чоловіки, три високі тополі і т. інше» (Смеречинський С. Нариси з української синтакси у зв'язку з фразеологією та стилістикою. — Х., 1932. — С. 114).
  27. В.Г. Таранець (2013). Українці: етнос і мова (Українською). Одеса. с. 269. 
  28. Дві слові про двоїну. (укр.)
  29. Митрополит Іларіон. Український літературний наголос (мовознавча монографія), Вінніпег, 1952. — С. 156.
  30. Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. — К.: Радянська школа, 1968 — С.11
  31. Ципердюк, Оксана (2009). Мовостиль Степана Бандери в контексті сучасної української літературної мови (Українською). Галичина. 
  32. Онацький, Євген (1958). Українська мала енциклопедія. (Книжка третя. Літери Д - Є) (Українською). Буенос-Айрес: Друкарня "Чампіон". с. 309–310. 
  33. Шило, Гаврило (1957). Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра (Українською). Львів: Львівський державний педагогічний інститут. с. 115–118. 
  34. Могила, Андрій (1958). До характеристики середньочеркаських говірок (Українською). Київ: Видавництво Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. с. 26. 
  35. Бевзенко, Степан (1980). Діалектологія (Українською). Київ: Головне видавництво видавничого об'єднання "Вища школа". с. 92–93, 106–107. 
  36. Український правопис. — Х., 1929. — С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. — Х., 1931. — С.54, 55.
  37. Український правопис (Українською). Харків: Державне видавництво України. 1929. с. 40–41. 
  38. Боднар, Ольга. Мова прозових творів П.М. Кралюка на прикладі роману "Реліквія" (Українською). 
  39. Два, три, чотири. Г. Х. Щербатюк. (укр.)
  40. В.И.Борковський, П.С.Кузнецов (2006). Историческая грамматика русского языка (Російською). Москва: «КомКнига». с. 203–207. 
  41. Шмелев, Дмитрий (2002). Избранные труды по русскому языку (Російською). Москва: Языки славянской культуры. с. 583–584. 
  42. Т.І. Приступа. Двоїна східнослов'янських іменників: лінгвоісторичний аспект (Українською). с. 23. 
  43. Шмелев, Дмитрий (2002). Избранные труды по русскому языку (584-585). Москва: Языки славянской культуры. с. Російською. 
  44. Канавалова Ю.А (2013). "Філалагічныя навуки" (УДК 808.26 - 085.3) Словаформы лічэбнікаў у помніках палемічнай літаратуры (Білоруською). ДУА "Гомельські інжынерны інстытут". с. 106. 
  45. В.Г. Таранець (2013). Українці: етнос і мова (Українською). Одеса. с. 186–187. 
  46. Peter S. Baker (2003–12). Pronouns. WaybackMachine (Англійськоою). 

Джерела[ред.ред. код]

  • Вживана двоїна, хоч і рідше, також в інших українських перекладах Святого Письма — П. Куліша — І. Пулюя та І. Хоменка.
  • Голоскевич Г. Правописний словник. — Вид. 12-те. — Нью-Йорк етц., 1994. — С. 83.
  • Правописний словник української мови / За ред. Яр. Рудницького і К.Церкевича. — Нью-Йорк; Монреаль, 1979. — С.154.
  • Грамоти XIV ст. — К., 1974. — С. 61, 140.
  • Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1977. — Т. 1. — С. 286.
  • Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 193.
  • Історичний словник українського язика. — Харків; Київ, 1932. — Т. 1. — Зош. ІІ. — С. 673.
  • Тимченко Є. Курс історії українського язика. — [К.], 1927. — С.40, 53.
  • Кримський А. Є. «Література кримських татар» // Студії з Криму. — У Києві, 1930. — С.178, 189.
  • Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. — Київ; Ляйпциґ етц., [1921]. — С.129.
  • Левицький М. Українська граматика для самонавчання. — Вид. 3-тє, випр. і доп. — Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. — С. 58.
  • Левицький М. Паки й паки: (Про нашу літературну мову). — Відень; Київ, 1920. — С.43, 44.
  • Український правопис. — Х., 1929. — С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. — Х., 1931. — С.54, 55.
  • Андрій Хвиля «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» (Більшовик України. — 1933. — № 7-8).
  • Хвиля А. «На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті» // За марксо-ленінську критику. — 1933. — № 7. — С.22.

Посилання[ред.ред. код]