Дишель

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дишель у парній запряжці

Ди́шель, також ди́шло (від сер.-в.-нім. dihsel через пол. dyszel) — товста жердина, прикріплена до передньої частини воза або саней, що використовується для запрягання коней і допомагає правити ними[1][2][3].

Використовування[ред. | ред. код]

Однокінний запряг з дишлем

Дишель застосовується в посторонково-дишельному (посторонково-дишловому) запрягу. Дишель розташовується між кіньми, задній його кінець приєднаний до передка (чи єдиної осі) повозу, вершина ж приєднана ременями (так званими нашильниками) до нагрудників[4], які розташовуються вище хомутів (шорок). У деяких випадках до вершини дишля може кріпитися передній барок, на кінцях якого кріпляться нагрудники. Для закріплення дишля на передку він поміщається між двома сницями[5] — поздовжніми колодками, що закріплені на крузі, через який проходить шворінь. Дишель повертає передок на шворні і тягне за собою весь повіз. На відміну від голобель і війя, дишель зазвичай не передає тягового зусилля: тяга здійснюється через посторонки. У рідкісних випадках у повозку з дишлем можуть запрягати одного коня.

При запрягу цугом шістьох і більше коней може використовуватися і складений дишель, що складається з корінної і виносної частин, рухомо з'днаних між собою. До вершини корінної частини кріпиться перша виносна стельвага і корінь виносної частини, до вершини виносної — друга виносна стельвага. Перші дві пари коней, таким чином, йдуть у дишлі, і тільки третя пара є виносною.

Різновидом посторонково-дишельного запрягу є тачанковий запряг (у Стародавній Греції звався квадрига). Він здійснюється запряганням четвіркою у ряд, де середні коні (корінники, дишельні) прив'язуються до дишла і стельваги, а крайні — тільки до стельваги. Назву «тачанкового» цей вид запрягу отримав через те, що у Новітній час його використовували для тачанок.

Види[ред. | ред. код]

Віз, війя і ярмо. Румунія
Гряділь-війце і ярмо з підгірлям у вигляді скоб
  • Ди́шель, ди́шло — у вузькому значенні одиночна жердина, вживана в кінному запрягу.
  • Війя́, війє́ (прасл. *oie від пра-і.е. *ei-/*-oi — «дишель»)[6] — дишель, вживаний у воловому запрягу[7]. Іноді має вигляд довгої палиці з розвилкою у задній частині: кінці відгалужень кріплять до передньої осі. Вершина війя проходить через кільце-каблучку у верхній частині ярма і фіксується кілочком-притикою або з'єднується з ярмом за допомогою шарніра-шворня.
  • Гряді́ль (прасл. *grędelь від *gręda — «перекладина»)[6] — дишло, що є основою плуга[8]. До гряділя кріпляться упряжний гак (чи ярмо), ручки-чепіги, полоз (чи підошва) із лемешем, чересло і стійки-жабки (чи стовби). Може кріпитися як до орчика (у разі використовування волового запрягу — до ярма), так і до спеціального колісного передка («колішні»), з'єднаного другим дишлем із запряжкою. Застосовуваний у воловому запрягу гряділь називався війце́[9].

Інше[ред. | ред. код]

  • Також дишлем зовуть деталь причепів, колісного сільськогосподарського інвентарю для з'єднання його з трактором або іншою машиною[1]. Залежно від форми розрізняють прямі (I-подібні) і трикутні (V- чи A-подібні) дишлі. На рамі дишля розташовані зчіпний вузол (за допомогою якого здійснюється з'єднання з тягово-зчіпним пристроєм автомобіля), підставки-костилі і страхувальні троси.
  • Перспективна технологія «платунінг», розроблена для оптимізації дорожнього руху, в німецькій мові також відома під назвою «електронного дишля» (elektronische Deichsel).

Див. також[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Дишель // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Дишло // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — 572 с.
  4. Б. М. Гопка, М. П. Хоменко, Н. М. Павленко. Конярство: Підручник для підготовки фахівців в аграрних вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації. — К. : Вища освіта, 2004. — С. 248. — ISBN 966-8081-19-6.
  5. Сниця // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  6. а б Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — 632 с.
  7. Війя // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  8. Гряділь // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  9. Війце // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.

Посилання[ред. | ред. код]