Лікург Спартанський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лікург
Див. також: Лікург

Лікург (грец. Λυκοῦργος, 800 до н. е.? — 730 до н. е.?) — легендарний законодавець Спарти, впровадив Конституцію держави, відому в усній формі як «Велика Ретра».

Біографія[ред.ред. код]

Відомості про Лікурга викладені Плутархом у «Порівняльних життєписах»:

Про законодавця Лікурга неможливо повідомити нічого строго достовірного: і про його походження, і про подорожі, і про кончину, а рівно і про його закони, і про устрій, який він дав державі, існують найсуперечніші розповіді. Але понад усе розходяться відомості про те, в яку пору він жив. Одні стверджують, ніби Лікург був сучасником Іфіта і разом з ним заснував Олімпійське перемир'я. Цієї точки зору дотримується серед інших і філософ Арістотель, посилаючись як доказ на олімпійський диск, який зберігає ім'я Лікурга. Інші, як, наприклад, Ератосфен і Аполлодор, обчислюючи час за спадкоємністю спартанських царів, роблять висновок, що він жив небагатьма роками раніше першої олімпіади. Тімей припускає, що в Спарті було в різний час два Лікурга, але діяння обидва приписані одному, знаменитішому; старший жив незабаром після Гомера, а за іншими відомостями — бачив Гомера на власні очі. До глибокої старовини відносять Лікурга і припущення Ксенофонта який говорить, що він жив при гераклидах. Правда, гераклидами за походженням були і пізніші із спартанських царів, але Ксенофонт, ймовірно, має з причини перших гераклидов, найближчих до Гераклу. Та все ж, як ні плутані наші дані, ми спробуємо, слідуючи творам найменше суперечливим або ж таким, що спирається на самих прославлених свідків, розповісти про цю людину…

бо і поет Симонід просто заявляє, що Лікург — син не Евнома, а Прітаніда, у якого, окрім Лікурга, був ще син на ім'я Евном, більшість письменників висловлюють його родовід таким чином: від Прокла, сина Арістодема, народився Сой, від Соя — Евріпонт, від Евріпонта — Прітаней, від Прітанея — Евном, а Евному перша дружина народила Полідекта, друга ж, Діонасса, Лікурга. Отже, за Діевхидом, Лікург — нащадок Прокла в шостому коліні і Геракла в одинадцятому.

З предків Лікурга найбільшу популярність здобув Сой, в правління якого спартанці поневолили ілотів і відняли у аркадян багато землі. Розповідають, що якось громадяни Клітора оточили Соя в суворій, безводій місцевості, і він уклав з ворогом угоду, обіцяючи повернути захоплену спартанцями землю, якщо і він сам, і його люди нап'ються з найближчого джерела. Умови угоди були підтверджені клятвою, і Сой, зібравши своїх, обіцяв віддати царство тому, хто не стане пити. Жодна людина, проте, не утрималася, всі напилися, і лише сам полководець, спустившись до води останнім, лише окропив себе, а потім на очах у супротивника відійшов, залишивши ворожі володіння за Спартою на тій підставі, що напилися не всі. Але, хоча спартанці і захоплювалися ним за цей подвиг, нащадків його вони звали Евріпонтідамі, на ім'я його сина — тому, мені здається, що Евріпонт першим ослабив єдиноначальність царської влади, підлабузнюючись перед натовпом і догоджаючи їй. Унаслідок цих послаблень народ осмілів, а пануй, що правили після Евріпонта, або крутими заходами викликали ненависть підданих, або, шукаючи їх прихильності або через власне безсилля, самі перед ними схилялися, так що беззаконня і небудова надовго оволоділи Спартою. Від них довелося загинути і паную, батьку Лікурга. Рознімаючи тих, що одного разу б'ються, він отримав удар кухонним ножем і помер, залишивши престол старшому синові Полідекту.

Коли опісля небагато помер і Полідект, його наступником, за загальною думкою, повинен був стати Лікург, який і правив до тих пір, поки не виявилося, що дружина померлого брата вагітна. Тільки-но він це дізнався, як оголосив, що царство належить дитині, якщо тільки народиться хлопчик, сам же надалі погоджувався володарювати лише на правах опікуна. (Таких опікунів, що заміщають царів-сиріт, лакедемоняне називали «продиками».) Але жінка тайком підсилала до нього вірних людей і, зав'язавши переговори, виразила готовність витравити плід, з тим щоб Лікург продовжував царювати, а її узяв в дружини. Мерзотний задум обурив Лікурга, проте він не став спорить, навпаки, прикинувся, ніби схвалює його і приймає, і заперечив лише в одному: не нужно-де винищуванням плоду і отрутою калічити своє тіло і піддавати небезпеки життя, а турботу про те, як скоріше прибрати з дороги новонародженого, він, мовляв, бере на себе. Так він одурював невістку до самих пологів, коли ж дізнався, що вона ось-ось вирішиться, відправив до неї декількох чоловік, щоб вони спостерігали за породіллею і караулили її, заздалегідь покаравши їм, якщо з'явиться на світло дівчинка, віддати її жінкам, якщо ж хлопчик — негайно доставити до нього, чим би він в цю мить не займався. А трапилося так, що він обідав з вищими посадовцями, коли жінка народила хлопчика і слуги принесли його Лікургу. Узявши немовляти на руки, Лікург, як розповідають, звернувся до присутніх: «Спартанці, у вас народився цар!» Потім він поклав дитину на царське місце і дав йому ім'я Харілай бо всі тріумфували, захоплюючись благородством і справедливістю Лікурга. Царювання Лікурга продовжувалося вісім місяців. Погляди співгромадян були постійно звернені до нього, і людей, зраджених йому через його високі етичні якості і охоче, із старанністю тих, що виконували його розпорядження, було більше, ніж що просто покорялися царському опікунові і носієві царської влади. Були, звичайно, і заздрісники, що вважали, що необхідно перешкодити піднесенню Лікурга, поки він ще молодий; серед них перше місце займали родичі і близькі матері пануючи, що рахувала себе ображеною дівером. Її брат Леонід одного разу особливо нахабно зачепив Лікурга, сказавши, що той збирається оволодіти престолом і йому, Леоніду, це мол абсолютно ясно. Такими мовами він сіяв підозри і наперед обвивав Лікурга наклепом, виставляв його зловмисником — на випадок, якщо з царем примикатиме що-небудь недобре. Подібного роду чутки виходили і від цариці. Важко страждаючи від цього і боячись невизначеного майбутнього, Лікург вирішив виїхати, щоб таким чином позбавитися від злого недовір'я, поневіряючись далеко від вітчизни, поки племінник не змужніє і у нього не народиться наступник.

Відправившись в шлях, Лікург спочатку побував на Кріті. Він вивчив державний устрій, зближувався з найвідомішими з крітян і деякі тамтешні закони схвалив і засвоїв, щоб потім насадити у себе на батьківщині, іншими ж пренебрег. З якимсь Фалетом, одним з тих, хто користувався на острові славою людини мудрого і досвідченого в державних справах, він подружився і ласкавими домовленостями схилив його переселитися до Спарти. Славлячись ліричним поетом і прикриваючись цим ім'ям, Фалет на ділі здійснював те ж, що й найкращі законодавці. Його пісні були закликом до покори і згоди через наспіви і ритми, що несли в собі якийсь стрункий порядок. Ці пісні непримітно пом'якшували вдачу слухачів і вселяли їм завзяття до доброго і прекрасного, викидаючи з душі що запанувало в ту пору в Спарті взаємна недоброзичливість, так що до деякої міри Фалет розчистив шлях Лікургу і його виховним працям. З Кріта Лікург відплив до Азії, бажаючи, як розповідають, зіставити сувору простоту крітян з іонійською розкішшю і зніженістю — за прикладом лікарів, що порівнюють із здоровими тілами хворі і недуги, щоб виразніше побачити відмінності в образі життя і державному пристрої. Там він вперше познайомився з поемами Гомера, ймовірно, що зберігалися у нащадків Креофіла, і знайшовши, що в них, окрім розповідей, що приносять задоволення і розвагу, поміщено багато надзвичайно цінного для вихователя і державного чоловіка, ретельно їх переписав і зібрав, щоб відвезти з собою. Якась смутна чутка про ці твори вже розповсюдилася серед греків, а небагато навіть володіли розрізненими їх частинами, занесеними до Греції випадково, але повне знайомство з ними вперше відбулося завдяки Лікургу.

Єгиптяни стверджують, що Лікург побував і у них і, гаряче похваливши відособленість воїнів від всіх інших груп населення, переніс цей порядок до Спарти, відокремив ремісників і майстрових і створив зразок держави, справді прекрасної і чистої. Думку єгиптян підтримують і деякі з грецьких письменників але відомостей про те, що Лікург відвідав і Африку, і Іспанію, поневірявся Індією і розмовляв з гимнософистами ми не виявили ні у кого, окрім спартанця Аристократа, сина Гиппарха.

5. Лакедемоняни сумували за Лікургом і неодноразово запрошували його повернутися, кажучи, що єдина відмінність їх нинішніх царів від народу — це титул і почесті, які їм виявляються, тоді як в нім видно природа керівника і наставника, якась сила, що дозволяє йому вести за собою людей. Самі царі теж з нетерпінням чекали його повернення, сподіваючись, що в його присутності натовп відноситиметься до них шанобливіше. У такому настрої знаходилися спартанці, коли Лікург приїхав назад і тут же почав змінювати і перетворювати весь державний пристрій. Він був переконаний, що окремі закони не принесуть ніякої користі, якщо, немов лікарюючи хворе тіло, страждаюче всілякими недугами, за допомогою очисних засобів, не знищити поганого змішення соків і не призначити нового, абсолютно іншого способу життя. З цією думкою він перш за все відправився в Дельфи. Принісши жертви богу і запитавши оракула, він повернувся, візши те знаменитий вислів у якому піфія назвала його «боголюбезным», скоріше богом, ніж людиною; на прохання про благі закони була отримана відповідь, що божество обіцяє дарувати спартанцям порядки, незрівнянно кращі, ніж в решті держав. Підбадьорений возвещаниями оракула, Лікург вирішив привернути до виконання свого задуму найкращих громадян і повів таємні переговори спочатку з друзями, поступово захоплюючи все ширший круг і об'єднуючи всіх для задуманого їм поділа. Коли ж приспів термін, він наказав тридцяти знатним мужам вийти рано вранці із зброєю на площу, щоб навести страх на супротивників. З них двадцяти, найзнаменитіші, перераховані Герміппом, першим помічником Лікурга у всіх справах і найбільш ревним співучасником видання нових законів називають Артміада. Як тільки почалося замішання, цар Харілай, злякавшись, що це заколот, сховався в храмі Афіни Меднодомной але потім, повіривши домовленостям і клятвам, вийшов і навіть сам взяв участь в тому, що відбувалося. Він був від природи покірливий; недаремно Архелай, що розділяв з ним престол, сказав якось людям, які хвалили молодого царя: «Зрозуміло, Харілай — прекрасна людина: адже він навіть на негідників не уміє гніватися!»

З численних нововведень Лікурга першою і найголовнішою була Рада старійшин. У з'єднанні з лихоманкою і запаленою, за словами Платона царською владою, володіючи рівним з нею правом голосу при рішенні найважливіших справ, ця Рада стала заставою благополуччя і розсудливості. Держава, яка носилася з одного боку в інший, схиляючись то до тираннии, коли перемогу брали царі, то до повної демократії, коли гору брав натовп, поклавши посередині, точно баласт в трюмі судна, влада старійшин, знайшло рівновагу, стійкість і порядок: двадцять вісім старійшин тепер постійно підтримували царів, чинячи опір демократії, але в той же час допомагали народу зберігати вітчизну від тираннии. Назване число Арістотель пояснює тим, що раніше у Лікурга було тридцять прихильників, але двоє, злякавшись, відійшли від участі в справі. Сфер же говорить, що їх із самого початку було двадцять вісім. Можливо, причина тут та, що це число виникає від множення семи на чотири і що, після шести воно перше із здійснених, бо рівно сумі своїх множників. Втім, здається, Лікург поставив двадцять вісім старійшин швидше за все для того, щоб разом з двома царями їх було рівно тридцять.

Лікург надавав стільки значення владі Ради, що привіз з Дельф особливе прорікання із цього приводу, яке називають «ретрой». Воно свідчить: «Спорудити храм зевса Силланійського і Афіни Силланійськой. Розділити на филы і обы. Заснувати тридцять старійшин з вождями сукупно. Від часу до часу скликати Збори між Бабікой і Кнакионом, і там пропонувати і розпускати, але панування і сила та належить народу». Наказ «розділити» відноситься до народу, а филы і обы — назви частин і груп, на які слід було його розділити. Під «вождями» подразумеваются царі. «Скликати Збори» позначено словом «аппелладзейн», бо початком і джерелом своїх перетворень Лікург оголосив Аполлона Піфійського. Бабіка і Кнакион тепер іменуються… і Енунтом, але Арістотель стверджує, що Кнакион — це річка, а Бабіка — міст. Між ними і відбувалися збори, хоча в тому місці не було ні портика, ні яких-небудь інших укриттів: на думку Лікурга, ніщо подібне не сприяє здоровості думок, навпаки — заподіює один тільки шкода, займаючи розум присутніх дурницями і дурницею, розсіюючи їх увагу, бо вони, замість того щоб займатися справою, роздивляються статуї, картини, проскений театру [16] або стеля Ради, занадто пишно прикрашений. Нікому із звичайних громадян не дозволялося подавати свою думку, і народ, сходячись, лише затверджував або відхиляв те, що запропонують старійшини і царі. Але згодом натовп різного роду вилученнями і збільшеннями стала спотворювати і спотворювати затверджувані рішення, і тоді пануй Полідор і Феопомп зробили до ретре таку приписку: «Якщо народ ухвалить невірно, старійшинам і царям розпустити», тобто рішення прийнятим не вважати, а піти і розпустити народ на тій підставі, що він перекручує і переінакшує найкраще і найбільш корисніше. Вони навіть переконали всю державу в тому, що таке веління бога, як виявляється з однієї згадки у Тіртея:

Ті, хто в печері Піфона почули Феба речення Мудре слово богів в будинок свій рідний принесли: Хай в Раді пануй, яких боги пошанували Першими будуть; нехай милу Спарту зберігають З ними радники-старики, за ними — мужі з народу Ті, що повинні відповідати мовою прямої на питання.

Отже Лікург додав державному управлінню змішаний характер, але наступники його, бачивши, що олігархія все ще занадто сильна, що вона, як говорив Платон гордовита і схильна до гніву, накидають на неї, немов узду, влада эфоров-охоронців — приблизно сто тридцять років опісля після Лікурга, при царі Феопомпі. Першими эфорами були Елат і його товариші. Говорять, дружина лаяла Феопомпа за те, що він залишить дітям царську могутність меншим, ніж отримав сам. «Навпаки, великим, оскільки тривалішим», заперечив цар. І вірно, відмовившись від надмірної влади, спартанські царі разом з тим позбавилися і від ненависті, і від заздрості; їм не довелося випробувати того, що мессенцы і аргивяне чинили з своїми правителями, що не побажали поступитися нічим на користь народу. Це робить особливо очевидною мудрість і прозорливість Лікурга для всякого, хто б не пригадав про мессенцах і аргивянах, родичах і сусідах спартанців, про розбрати між народами і царями, про погане управління. Спочатку вони користувалися всіма тими ж перевагами, що і спартанці, а землі їм, здається, дісталося навіть і більше, але благоденствували вони недовго: безчинства царів, а рівно і свавілля народу привели в розлад сталий порядок речей. Їх приклад показує, що справді щасливим даром богів був для спартанців той, хто так струнко поєднував і зрівноважив різні сили в державі. Але про це — пізніше.

Друге і найсміливіше з перетворень Лікурга — переділ землі. Оскільки панувала страшна нерівність, натовпи неімущих і таких, що мають потребу обтяжували місто, а всі багатства перейшли в руки небагатьох, Лікург, щоб вигнати нахабство, заздрість, злість, розкіш і ще старіші, ще грізніші недуги держави — багатство і бідність, умовив спартанців об'єднати всі землі, а потім поділити їх наново і надалі зберігати майнову рівність, переваги ж шукати в доблесті, бо немає між людьми іншої відмінності, іншої першості, ніж те, що встановлюється осудом ганебному і похвалою прекрасному. Переходячи від слів до справи, він розділив Лаконію між периэками, або, інакше кажучи, жителями навколишніх місць, на тридцять тисяч ділянок, а землі, що відносяться до самого міста Спарті, на дев'ять тисяч, за кількістю сімей спартиатов. Деякі пишуть, що Лікург нарізував шість тисяч наділів, а ще три тисячі додав згодом Полідор, інші — що обидва роздали по чотири з половиною тисячі наділів. Кожен наділ був такої величини, щоб приносити по сімдесяти медимнов ячменю на одного чоловіка і по дванадцяти на жінку і відповідну кількість рідких продуктів. Лікург вважав, що цього виявиться достатнім для такого способу життя, який збереже його співгромадянам сили і здоров'я, між тим як інших потреб у них бути не повинно. Розповідають, що пізніше, повертаючись з якоїсь відсутності і проїжджаючи недавно зжатими полями, де рівними рядами височіли однакові купи колосів, він посміхнувся і промовив своїм супутникам: «Вся Лаконія здається мені власністю багатьох братів, які тільки що її поділили».

Потім він узявся за розділ і рухомого майна, щоб до кінця знищити усіляку нерівність, але, розуміючи, що відкрите вилучення власності викличе різку незадоволеність, здолав пожадливість і користолюбство непрямими засобами. По-перше, він вивів з вживання всю золоту і срібну монету, залишивши в обігу тільки залізну, та і тією при величезній вазі і розмірах призначив нікчемну вартість, так що для зберігання суми, рівної десяти мінам, був потрібний великий склад, а для перевезення — парне запрягання. У міру розповсюдження нової монети багато видів злочинів в Лакедемоне зникли. Кому, насправді, могла припасти охота красти, брати хабарі або грабувати, якщо нечисто нажите і заховати було немислиме, і нічого завидного воно не було, і навіть розбите на шматки не отримувало ніякого вживання? Адже Лікург, як повідомляють, велів загартовувати залізо, занурюючи його в оцет, і це позбавляло метал фортеці, він ставав крихким і ні на що не придатнішим, бо ніякій подальшій обробці вже не піддавався.

Потім Лікург вигнав із Спарти даремні і зайві ремесла. Втім, велика їх частина, і без того віддалилася б услід за загальноприйнятою монетою, не знаходячи збуту для своїх виробів. Возити залізні гроші в інші грецькі міста було безглуздо, вони не мали там анінайменшої цінності, і над ними тільки потішалися, так що спартанці не могли купити нічого з чужоземних дурниць, та і взагалі купецькі вантажі перестали приходити в їх гавані. В межах Лаконії тепер не з'являлися ні майстерний оратор, ні бродячий шарлатан-провісник, ні звідник, ні золотих або срібних справ майстер — адже там не була більше монети! Але через це розкіш що помалу позбулася всього, що її підтримувало і живило, сама собою пов'янула і зникла. Заможні громадяни втратили всі свої переваги, оскільки багатству був закритий вихід на люди, і воно без жодного справи ховалося узаперті по будинках. З тієї ж причини звичайна і небходимая начиння — ложа, крісла, столи — виготовлялася у спартанців як ніде, а лаконский котон вважався, за словами Крітія незамінним в походах: якщо доводилося пити воду, непривабливу на вигляд, він приховував своїм кольором колір рідини, а оскільки муть затримувалася всередині, відстоюючись на внутрішній стороні опуклих стінок, вода досягала губ вже декілька очищеною. І тут заслуга належить законодавцеві, бо ремісники, вимушені відмовитися від виробництва даремних предметів, стали вкладати всю свою майстерність в предмети першої необхідності.

Щоб нанести розкоші і пристрасті до багатства ще рішучіший удар, Лікург провів третє і найпрекрасніше перетворення — заснував загальні трапези: громадяни збиралися разом і всі ялини одні і ті ж страви, нарочито встановлені для цих трапез; вони більше не проводили час у себе по будинках, валяючись на м'яких покривалах у багато прибраних столів, жиріючи завдяки турботам кухарів і майстрових, точно ненажерлива худоба, якої відгодовують в темноті, і розтліваючи не тільки вдачу свій, але і тіло, що вдається до всілякої насолоди і надмірностей, набуває потреби в довгому сні, гарячих купаннях, повному спокої — немов в якомусь щоденному лікуванні. Це, звичайно, надзвичайно важливо, але ще важливіше, що завдяки сумісному живленню і його простоті багатство, як говорить Феофраст, перестало бути завидним, перестало бути багатством. Неможливо було ні скористатися розкішним убранням, ні насолодитися їм, ні навіть виставити його на показ і хоч би потішити свою пихатість, якщо багач ходив до однієї трапези з бідняком. Таким чином зі всіх міст під сонцем в одній лише Спарті виправдалася ходяча істина, що бог Багатства сліпий і лежить не підіймаючись, точне зображення на картині, неживе і нерухоме. Не можна було і з'явитися на загальний обід, заздалегідь наситившись удома: всі гострозоро стежили один за одним і, якщо виявляли людину, яка не їсть і не п'є з іншими, засуджували її, називаючи розгнузданим і зніженим.

Говорять, що саме за це нововведення особливо люто зненавиділи Лікурга багачі. Одного разу вони тісно обступили його, почали злобно кричати, і що врешті-решт обсипається градом каменів він біг з площі. Випередивши всіх, він вже було сховався в храмі, але одна молода людина на ім'я Алкандр, загалом недурний і лише дуже різкий і гарячий, женучись за ним по п'ятах, в ту мить, коли Лікург обернувся, ударив його палицею і вибив око. Не зважаючи на неждану біду мужність нітрохи не змінила Лікургу, і, ставши прямо проти співгромадян, він показав їм свою залиту кров'ю особу із спорожнілою очною ямкою. Всіх охопив смуток і страшний сором, вони видали Алкандра Лікургу і проводили пораненого до будинку, розділяючи з ним його печаль. Лікург поблагодарил їх і відпустив, Алкандра ж ввів в будинок і нічим його не образив, не сказав жодного поганого слова і лише велів прислужувати, видаливши звичайних своїх слуг і рабів. Наділений деяким благородством той мовчки виконував все, що йому доручали, і, знаходячись постійно поряд з Лікургом, спіткав лагідність і незворушність його душі, строгий спосіб життя, невтомність в працях, так що і сам проникся найбільшою прихильністю до цієї людини, і вселяв друзям і близьким, що Лікург не жорстокий і не зарозумілий, але, як ніхто, поблажливий і милосердний до тих, що оточують. От так і був покараний Алкандр, таку він поніс кару: з поганого, зухвалого молодика він перетворився на найскромнішого і розсудливішого чоловіка. На згадку про Лікург, що трапився, спорудив храм Афіни, яку нарік Оптілетідой: доряне в тих місцях очей називають « о птилос» [yptilos]. Проте деякі письменники, в їх числі і Діоськорід, автор твору про державний пристрій Спарти, стверджують, що Лікург був тільки поранений в око, але не осліпнув і спорудив храм богині в подяку за зцілення. Так або інакше, але після цього нещастя спартанці перестали ходити в Збори з палицями.

12. Загальні трапези крітяни звуть «андриями» а лакедемоняне «фидитиями» — чи тому, що на них панувала дружба і доброзичливість [philia] або тому, що вони привчали до простоти і ощадливості [pheidф]. Рівним чином ніщо не перешкоджає нам припустити, за прикладом деяких, що перший звук тут приставною і що слово «эдитии» слід проводити від слова «живлення» або «їжа» [edфdз].

На трапези збиралося людина по п'ятнадцять, інший раз небагато чим менш або більш. Кожен співтрапезник приносив щомісячно медимн ячмінної муки, вісім хоев провина, п'ять мін сира, дві з половиною міни смокв і, нарешті, зовсім незначна сума грошей для покупки м'яса і риби. Якщо хто з них здійснював жертвопринесення або полював, для загального столу поступала частина жертовної тварини або здобичі, але не все цілком, бо що забарився на полюванні або через принесення жертви міг пообідати удома, тоді як іншим належало бути присутнім. Звичай сумісних трапез спартанці неухильно дотримували аж до пізніх часів. Коли цар Агид, розбивши афінян, повернувся з походу і, бажаючи пообідати з дружиною, послав за своєю частиною, полемархи відмовилися її видати. Назавтра цар в гніві не приніс встановленої жертви, і полемархи наклали на нього штраф.

За трапезами бували і діти. Їх приводили туди точно в школу здорового глузду, де вони слухали розмови про державні справи, були свідками забав, гідних вільної людини, привчалися жартувати і сміятися без вульгарного кривляння і зустрічати жарти без образи. Спокійно переносити насмішки вважалося одним з головних достоїнств спартанця. Кому ставало невтерпеж, той міг просити пощади, і насмішник негайно замовкав. Кожному з тих, що входили старший за столом говорив, указуючи на двері: «Мови за поріг не виходять». Розповідають, що що бажав стати учасником трапези, піддавався ось якому випробуванню. Кожний із співтрапезників брав в руку шматок хлібного м'якиша і, немов камінчик для голосування, мовчки кидав в судину, яка підносила, тримаючи на голові, слуга. На знак схвалення грудку просто опускали, а хто хотів виразити свою незгоду, той заздалегідь сильно зціплював м'якиш в кулаці. І якщо виявляли хоч би один така грудка, відповідна просвердленому камінчику шукачеві в прийомі відмовляли, бажаючи, щоб все, що сидять за столом, знаходили задоволення в суспільстві один одного. Так само знехтуваного називали «каддированным» — від слова «доа ддихос», що позначає судину, в яку кидали м'якиш. Із спартанських страв найзнаменитіше — чорна юшка. Люди похилого віку навіть відмовлялися від своєї частки м'яса і поступалися її молодим, а самі уволю наїдалися юшкою. Існує розповідь, що один з понтийских царів єдино ради цієї юшки купив собі повара-лаконца, але, спробувавши, з огидою відвернувся, і тоді кухар йому сказав: «Цар, щоб є цю юшку, треба спочатку викупатися в Евроте». Потім, помірно запивши обід вином, спартанці йшли по будинках, не запалюючи світильників: ходити з вогнем їм заборонялося як в цьому випадку, так і взагалі, щоб вони привчалися упевнено і безстрашно пересуватися в нічній темноті. Таке було пристрій загальних трапез.

13. Записувати свої закони Лікург не став, і ось що мовиться із цього приводу в одній з так званих ретр. Найголовніші початки, всього більш сприяючі процвітанню держави і доблесті, знаходять стійкість і силу лише укоріняється у вдачах і поведінці громадян, бо для цих початків міцнішою основою, ніж необхідність, є вільна воля, а її розвиває в молоді виховання, виконуюче в душі кожного роль законодавця. А другорядні і зокрема грошові зобов'язання, які змінюються згідно з різними потребами, краще не закріплювати в писаних законах і непорушних правилах: хай в потрібних випадках робляться ті доповнення або вилучення, які люди досвідчені схвалять і визнають корисними. Тому всю свою діяльність законодавця Лікург, кінець кінцем, зводив до виховання. Отже, одна з ретр, як вже сказано, свідчила, що писані закони не потрібні. Інша, знову-таки направлена проти розкоші, вимагала, щоб в кожному будинку крівля була зроблена при допомозі тільки сокири, а двері — одній лише пили, без застосування хоч би ще одного інструменту. І якщо згодом, як розповідають, Епамінонд говорив про свій стіл: «За отаким сніданком немає місця зраді», то Лікург передбачив цю думку, зміркувавши, що в подібного роду будинку не знайдеться місця розкоші і божевільним витратам. Немає людини настільки позбавленого смаку і безрозсудного, щоб в будинок, спрацьований просто і грубо, вносити ложа на срібних ніжках, пурпурні покривала, золоті кубки і супутницю всього цього — розкіш. Хочеш не хочеш доводиться приладнувати і пристосовувати до будинку ложе, до ложа — ліжко, до ліжка — зачую обстановку і начиння. Цією звичкою до помірності пояснюється, між іншим, питання, яке, як то кажуть, задало в Корінфі Леотіхид Старший. Обідавши в якомусь будинку і роздивляючись пишну штучну стелю, він запитав господаря: «Хіба дерева у вас ростуть чотирикутними?»

Третя ретра Лікурга, про яку згадують письменники, забороняє вести війну постійно з одним і тим же супротивником, щоб той, звикнувши відображати напади, і сам не зробився войовничим. У пізніші часи пануючи Агесилая якраз в тому і звинуватили, що частими вторгненнями і походами в Беотію він перетворив фиванцев на рівносильних суперників. Недаремно Анталкид, побачивши його пораненим, сказав: «Непогано заплатили тобі фиванцы за те, що, всупереч їх бажанню, ти вивчив цих неуків битися!» Ці законоположення Лікург назвав ретрами бажаючи вселити, що вони виходять від бога і є відповідями оракула.

14. Починаючи виховання, в якому він бачив найважливішу і найпрекраснішу справу законодавця, здалеку, Лікург спершу звернувся до питань браку і народження дітей. Арістотель не має рацію, затверджуючи, ніби Лікург хотів було напоумити і наставити на дійсний шлях жінок, але відмовився від цієї думки, не в силах зломити їх свавілля і могутність — наслідок частих походів, під час яких чоловіки вимушені бували залишати їх повними господинями в будинку, а тому і виявляли їм повагу більше, ніж слідувало, і навіть називали «пані». Ні, Лікург в міру можливості поклопотався і про це. Він укріпив і загартував дівчат вправами в бігу, боротьбі, метанні диска і списа, щоб і зародок в здоровому тілі із самого початку розвивався здоровим, і самі жінки, народжуючи, просто і легко справлялися з муками. Примусивши дівчат забути про зніженість, балощі і всякі жіночі витребеньки, він привчив їх не гірше, ніж хлопцем, голими брати участь в урочистих ходах, танцювати і співати при виконання деяких священних обрядів на очах у молодих людей. Траплялося їм і відпускати гостроту, влучно засуджуючи провині, і віддавати в піснях похвали гідним, будить в хлопцях ревниве честолюбство. Хто удостоювався похвали за доблесть і набував популярності у дівчат, віддалявся, тріумфуючи, а колючості, навіть жартівливі і дотепні, жалили не менш хворий, чим строгі навіювання: адже подивитися на це видовище разом з рештою громадян приходили і пануй і старійшини. При цьому нагота дівчат не містила в собі нічого поганого, бо вони зберігали соромливість і не знали розбещеності, навпаки, вона привчала до простоти, до турбот про здоров'я і фортецю тіла, і жінки засвоювали благородний образ думок, знаючи, що і вони здатні залучитися до доблесті і шани. Тому і приходили до них слова і думки, подібні тим, які вимовила, говорять, одного разу Горг о дружина Леоніда. Якась жінка, мабуть, чужоземка, сказала їй: «Одні тільки ви, лаконянки, володарюєте над чоловіками». «Так, але одні тільки ми народжуємо чоловіків», відгукнулася Горго.

15. Все це саме по собі було і засобом спонуки до браку — я маю з причини ходу дівчат, оголення тіла, змагання у присутності молодих людей, яких приводила, кажучи словами Платона не геометрична, а любовна необхідність. В той же час Лікург встановив і свого роду ганебне покарання для неодружених: їх не пускали на гимнопедии зимою, за наказом властей, вони повинні були голими обійти навколо площі, виспівуючи пісню, складену їм в докір (у пісні мовилося, що вони терплять справедливу відплату за непокору законам), і, нарешті, вони були позбавлені тих почестей і пошани, які молодь надавала старшим. От чому ніхто не засудив зухвалості, яку довелося вислухати навіть такій прославленій людині, як полководець Деркиллід. Якийсь хлопець не поступився йому місцем і сказав так: «Ти не народив сина, який би свого часу поступився місцем мені».

Наречених брали відведенням, але не дуже юних, таких, що не досягли шлюбного віку, а квітучих і доспілих. Викрадену приймала так звана подружка, коротко стригла їй волосся і, нарядивши в чоловічий плащ, взувши на ноги сандалі, укладала одну в темній кімнаті на підстилці з листя. Жених, що не п'яний, такий, що не розм'як, але тверезий і такий, що як завжди пообідав за загальним столом, входив, розпускав їй пояс і, узявши на руки, переносив на ложі. Пробувши з нею недовгий час, він скромно віддалявся, щоб за звичаєм лягти спати разом з іншими хлопцями. І надалі він поступав не інакше, проводячи день і відпочиваючи серед однолітків, а до молодої дружини навідувавшись таємно, з побоюванням, як би хто-небудь в будинку його не побачив. З свого боку і жінка докладала зусилля до того, щоб вони могли сходитися, знайшовши хвилину, ніким не відмічені. Так тягнулося досить довго: у інших вже діти народжувалися, а чоловік все ще не бачив дружини при денному світлі. Такий зв'язок був не тільки вправою в здержливості і розсудливості — тіло завдяки ній завжди випробовувало готовність до соитию, пристрасть залишалася новою і свіжіше, не пересиченою і не ослабленою безперешкодними зустрічами; молоді люди всякий раз залишали один в одному якусь іскру жадання. Внісши на закінчення браків такий порядок, таку соромливість і стриманість, Лікург з чималим успіхом вигнав порожнє, бабине відчуття ревнощів: він визнав розумним і правильним, щоб, очистивши брак від всякої розгнузданості, спартанці надали право кожному гідному громадянинові вступати в зв'язок з жінками ради твору на світло потомства, і навчив співгромадян сміятися над тими, хто мстить за подібні дії вбивством і війною, бачивши в шлюбі власність, що не терпить ні розділення, ні співучасті. Тепер чоловік молодої дружини, якщо був у нього на прикметі порядний і красивий хлопець, що вселяв старому пошану і любов, міг ввести його в свою опочивальню, а дитину, що народилася від його сім'я, визнати своїм. З іншого боку, якщо чесній людині доводилася по серцю чужа дружина, плодовита і цнотлива, він міг попросити її у чоловіка, щоб, немов зробивши посів в огрядному грунті, дати життя добрим дітям, які будуть кровними родичами добрих громадян. Лікург перший вирішив, що діти належать не батькам, а всій державі, і тому бажав, щоб громадяни народжувалися не від кого потрапило, а від найкращих батьків і матерів. У встановленнях інших законодавців, що стосуються браку, він убачав дурість і порожню пиха. Ті самі люди, міркував він, що прагнуть злучити сук і кобил з найкращими припускными самцями, обіцяючи їх господарям і подяка і гроші, дружин своїх караулять і тримають під замком, вимагаючи, щоб ті народжували тільки від них самих, хоч би самі вони були безмозкі, ветхи роками, недуги! Немов не їм першим, розділам сім'ї і годувальникам, належить випробувати на собі наслідки того, що діти зростають поганими, якщо народжуються від поганих, і, навпаки, хорошими, якщо походження їх добре.

Ці порядки, встановлені у згоді з природою і потребами держави, були такі далекі від так званої «доступності», що запанувала згодом серед спартанських жінок, що перелюбство здавалося взагалі немислимим. Часто згадують, наприклад, відповідь спартанця Герада, що жив в дуже давні часи, одному чужоземцеві. Той запитав, яке покарання несуть у них прелюбодеи. «Чужоземець, у нас немає прелюбодеев», заперечив Герад. «А якщо все-таки появляться?» — не поступався співбесідник. «Винен дасть у відшкодування бика такої величини, що, витягнувши шию із-за Таїгета він нап'ється в Евроте». Чужоземець здивувався і сказав: «Звідки ж візьметься такий бик?» «А звідки візьметься в Спарті прелюбодей?» — відгукнувся, засміявшись, Герад. Ось що повідомляють письменники про спартанські браки.

16. Батько був не в праві сам розпорядитися вихованням дитини — він відносив новонародженого на місце, зване «лесхой», де сиділи старі родичі по філе. Вони оглядали дитину і, якщо знаходили його міцним і гаразд складеним, наказували виховувати, тут же призначивши йому одну з дев'яти тисяч наділів. Якщо ж дитина була немічною і потворною, його відправляли до Апофетам (так називався обрив на Таїгете), вважаючи, що його життя не потрібне ні йому самому, ні державі, раз йому із самого початку відмовлено в здоров'ї і силі. З тієї ж причини жінки обмивали новонароджених не водою, а вином, випробовуючи їх якості: говорять, що хворі падучою і взагалі хворобливі від незмішаного вина гинуть, а здорові загартовуються і стають ще міцнішими. Годувальниці були дбайливі і умілі, дітей не сповивали, щоб дати свободу членам тіла, ростили їх невибагливими і не розбірливими в їжі, що не боїться темноти або самоти, що не знають, що таке свавілля і плач. Тому інший раз навіть чужоземці купували годувальниць родом з Лаконії. Є відомості, що лаконянкой була і Амікла, що годувала афінянина Алкивіада. Але, як повідомляє Платон Перікл призначив в дядьки Алкивіаду Зопіра, найзвичайнішого раба. Тим часом спартанських дітей Лікург заборонив віддавати на піклування купленим за гроші або найнятим за плату вихователям, та і батько не міг виховувати сина, як йому заманеться.

Тільки хлопчики досягали семирічного віку, Лікург відбирав їх у батьків і розбивав по загонах, щоб вони разом жили і їли, привчаючись грати і трудитися один поряд одного. На чолі загону він ставив того, хто перевершував інших кмітливістю і був хоробріше за всіх в бійках. Інші дорівнювали на нього, виконували його накази і мовчки терпіли покарання, так що головним наслідком такого способу життя була звичка покорятися. За іграми дітей часто наглядали люди похилого віку і постійно сварили їх, прагнучи викликати бійку, а потім уважно спостерігали, які у кожного від природи якості — чи відвадив хлопчик і чи наполегливий в сутичках. Грамоті вони учидись лише в тій мірі, в якій без цього не можна було обійтися, в іншому ж все виховання зводилося до вимог беззаперечно підкорятися, стійко переносити позбавлення і брати верх над супротивником. З віком вимоги робилися все жорсткішими: хлоп'ят коротко стригли, вони бігали босоніж, привчалися грати голими. У дванадцять років вони вже ходили без хітона, отримуючи раз на рік по гиматию брудні, запущені; лазні і умащения були їм незнайомі — за весь рік лише декілька днів вони користувалися цим благом. Спали вони разом, по илам і загонах на підстилках, які самі собі готували, ламаючи голіруч мітелки очерету на березі Еврота. Взимку до очерету підкидали і домішували так званий ликофон: вважалося, що ця рослина володіє якоюсь зігріваючою силою.

17. У цьому віці у найкращих хлопців з'являються кохані. Посилюють свій нагляд і люди похилого віку: вони відвідують гимнасии, присутні при змаганнях і словесних сутичках, і це не забави ради, бо всякий рахує себе до деякої міри батьком, вихователем і керівником будь-якого з підлітків, так що завжди знаходилося, кому напоумити і покарати що провинився. Проте з числа гідних мужів призначається ще і педоном — що наглядає за дітьми, а на чолі кожного загону самі підлітки ставили одного з так званих иренов — завжди найбільш розсудливого і хороброго. (Іренамі звуть тих, хто вже другий рік як змужнів, меллиренами — самих старших хлопчиків.) Ірен, що досяг двадцяти років, командує своїми підлеглими в бійках і розпоряджається ними, коли приходить пора поклопотатися про обід. Великим він дає наказ принести дрів, малюкам — овочів. Все здобувається крадіжкою: одні йдуть на городи, інші з найбільшою обережністю, пускаючи в хід всю свою хитрість, пробираються на загальні трапези мужів. Якщо хлопчисько попадався, його жорстоко били плетью за недбайливу і ніякову крадіжку. Крали вони і всяку іншу провізію, яка тільки попадалася під руку, вчившись вправно нападати на сплячих або таких, що зазівалися караульних. Покаранням попався були не тільки побої, але і голод: дітей годували вельми бідно, щоб, переносячи позбавлення, вони самі, хочеш не хочеш, навикнули в зухвалості і хитрості. Ось яку дію надавала незначність живлення; втім, як то кажуть, діяла вона і ще в одному напрямі — збільшувала зростання хлопчиків. Тіло витягується у висоту, коли дихання не обмежене дуже утомливими працями і, з іншого боку, коли тяжкий вантаж їжі не жене його вниз і вшир, навпаки, коли, через свою легкість, дух спрямовується вгору; тоді-то людина і додає в зростанні легко і швидко. Так само, мабуть, створюється і краса форм: худина, сухорлявість легше погодиться з правильним розвитком членів тіла, огрядна повнота противится йому. Тому, безперечно, і у жінок, які, носячи плід, постійно очищають шлунок діти народжуються худі, але миловидні і стрункі, бо незначна кількість матерії скоріше поступається формуючій силі. Проте детальніше причини цього явища хай досліджують охочі.

18. Крадучи, діти дотримувалися найбільшої обережності; один з них, як розповідають, вкравши лисеняти, заховав його у себе під плащем, і хоча звір розірвав йому кігтями і зубами живіт, хлопчик, щоб приховати свій вчинок, кріпився до тих пір, поки не помер. Про достовірність цієї розповіді можна судити по нинішніх эфебам [36]

я сам бачив, як не один з них вмирав під ударами у вівтаря Орфії

.Закінчивши обід, ирен кому наказував співати, кому пропонував питання, що вимагають роздуму і кмітливості, на зразок таких, як: «Хто найкращий серед мужів?» або «Який вчинок такої-то людини?» Так вони з самого початку життя привчалися судити про достоїнства співгромадян, бо якщо той, до кого былобращен питання «Хто хороший громадянин? Хто заслуговує осуду?», не знаходив, що відповісти, це вважали ознакою натури млявою і байдужою до чесноти. Відповідає належало назвати причину тієї або іншої думки і привести докази, вдягнувшись думку в найкоротші слова. Того, хто говорив невлад, не виявляючи належної старанності, ирен карав — кусав за великий палець. Часто ирен карав хлопчиків у присутності людей похилого віку і властей, щоб ті переконалися, наскільки обоснованны і справедливі його дії. Під час покарання його не зупиняли, але коли діти розходилися, він тримав відповідь, якщо кара була строго або, навпаки, м'якше, ніж слідувало.

І добру славу і ганьбу хлопчиків розділяли з ними їх кохані. Розповідають, що коли одного разу якийсь хлопчик, схопившись з товаришем, раптом злякався і скрикнув, власті наклали штраф на його коханого. І, хоча у спартанців допускалася така свобода в любові, що навіть гідні і благородні жінки любили молодих дівчат, суперництво було їм незнайомо. Мало того: загальні відчуття до однієї особи ставали початком і джерелом взаємної дружби закоханих, які об'єднували свої зусилля в прагненні привести коханого до досконалості .19. Дітей учили говорити так, щоб в їх словах їдка гострота змішувалася з витонченістю, щоб короткі мови викликали просторові роздуми. Як вже сказано, Лікург надав залізній монеті величезної ваги і нікчемну цінність. Абсолютно інакше поступив він з «словесною монетою»: під небагатьма скупими словами повинен був таїтися обширний і багатий сенс, і, примушуючи дітей довго мовчати, законодавець добивався від них відповідей влучних до точних. Адже подібно до того, як сім'я людей, безмірно жадібних до соитий, більшою частиною безплідно, так і нестриманість мови породжує мови порожні і дурні. Якийсь афінянин глузував із спартанських мечів — так-де вони короткі, що їх без зусиль ковтають фокусники в театрі. «Але цими кинджалами ми відмінно дістаємо своїх ворогів», заперечив йому цар Агид. Я знаходжу, що мова спартанців, при всій своїй зовнішній стислості, відмінно виражає саму суть справи і залишається в свідомості слухачів.

Сам Лікург говорив, мабуть, небагато і влучно, наскільки можна судити за його висловами, що дійшли до нас. Так, людині, яка вимагала встановлення демократичного ладу в Спарті, він сказав: «Спочатку ти встанови демократію у себе в будинку». Хтось запитав, чому він зробив жертвопринесення такими помірними і скромними. «Щоб ми ніколи не переставали шанувати божество», відповів Лікург. А ось що сказав він про змагання: «Я дозволив співгромадянам лише ті види змагань, в яких не доводиться піднімати вгору руки».

Повідомляють, що і в листах він відповідав співгромадянам не менш вдалого. «Як нам відвернути від себе вторгнення ворога?» — «Залишайтеся бідними, і хай ніхто не силкується стати могутніше за інше». Про міські стіни: «Лише те місто не позбавлене зміцнень, який оточений мужами, а не цеглою». Важко, проте, вирішити, справжні або ж підроблені ці листи. 20.

Про огиду спартанців до багатослівних промов свідчать такі вислови:

  • Коли хтось почав міркувати про важливу справу, але не до ладу, цар Леонід промовив: «Друг, все це доречно, але у іншому місці».
  • Племінник Лікурга Харілай на питання, чому його дядько видав так мало законів, відповів: «Тим, хто обходиться небагатьма словами, не потрібно багато законів».
  • Якісь люди лаяли софіста Гекатея, за те що, запрошений до загальної трапези, він весь обід промовчав. «Хто уміє говорити, знає і час для цього», заперечив їм Архидамід.

А ось приклади колючих, але не позбавлених витонченості пам'ятних слів, про які я вже говорив вище. Якийсь пройдисвіт дошкуляв Демарата безглуздими розпитуваннями і, між іншим, все хотів дізнатися, хто найкращий із спартанців. «Той, хто найменше схожий на тебе», мовив нарешті Демарат. Агид, чувши похвали элейцам за прекрасний і справедливий пристрій олімпійських ігор, відмітив: «Ось вже, насправді, велика справа — раз на чотири роки дотримуватися справедливості». Один чужоземець, щоб виявити свої дружні відчуття, сказав Феопомпу, що у співгромадян він зветься іншому лаконян. «Зватися б тобі краще іншому співгромадян», відповів Феопомп. Син Павсанія Плістоанакт сказав афінському ораторові, що назвав спартанців неуками: «Ти маєш рацію — зі всіх греків одні тільки ми не вивчилися у вас нічому поганому». Архидаміда питали, скільки всього спартанців. «Достатньо, друг, щоб дати відсіч негідникам», завірив він. За жартами спартанців можна судити і про їхні звички. Вони ніколи не базікали даремно, ніколи не вимовляли ні слова, за яким не було б думки, так або інакше заслуговуючою того, щоб над нею задуматися. Спартанця покликали послухати, як наслідують пенью солов'я. «Я чув самого солов'я», відмовився той. Інший спартанець, прочитавши епіграму:

Ті, хто пожежу тираннии гасити спробували, загинули; Мідний Арес їх наздогнав біля селинунтских воріт

відмітив: «І заслужено: треба було дати їй згоріти дотла». Якийсь хлопець сказав людині, що обіцяла дати йому півнів, які б'ються до останнього видиху: «Залиш їх собі, а мені дай таких, що б'ють супротивника до останнього видиху». Ще один хлопець, побачивши людей, які спорожняли кишечник, сидячи на стульчаке, вигукнув: «Хоч би ніколи не довелося мені сидіти на такому місці, яким неможливо поступитися старому!» Такі їх вислови і пам'ятні слова, і небезпідставно затверджують деякі що наслідувати лаконцам означає прилежать душею скоріше до філософії, ніж до гімнастики. 21. Співу і музиці учили з чималим тщанием, ніж чіткості і чистоті мови, але і в піснях було поміщено свого роду жало, що порушувало мужність і що примушувало душу захопленим поривам до дії. Слова їх були прості і нехитрі, предмет — величавий і повчальний. То були в основному прославляння щасливої долі полеглих за Спарту і докори трусам, приреченим тягнути життя в нікчемності, обіцянки довести свою хоробрість або — залежно від віку співаків — похвальба нею. Нелишним буде помістити тут для прикладу одну з подібних пісень. У святкові дні складалися три хори — люди похилого віку, чоловіки і хлопчики. Люди похилого віку заспівували: А ми в минулі роки були міцними! Мужі в розквіті сил підхоплювали: А ми тепер: хто хоче, хай спробує! А хлопчики завершували: А ми ще сильніше будемо незабаром. Взагалі, якщо хто розміркує над творіннями лаконских поетів, з яких інші збереглися до наших днів, і відновить в пам'яті похідні ритми мелодій для флейти, під звуки якої спартанці йшли на ворога, той, мабуть, визнає, що Терпандр і Піндар [41] мали рацію, знаходячи зв'язок між мужністю і музикою. Перший говорить про лакедемонянах так: Юність тут пишно квітне, панує тут дзвінка Муза Правда всюди живе…

А Піндар вигукує:

Там старійшин ради; Списи юних мужів в славний вступають бій Там хороводи ведуть Муза і Краса. І той і інший зображають спартанців одночасно і наймузичнішим і самим войовничим народом.

І перед лайливим залізом сильна кіфара сказав спартанський поет. Недаремно перед битвою цар приносив жертву Музам — для того, мені здається, щоб воїни, пригадавши про виховання, яке вони отримали, і про вирок, який їх чекає сміливо йшли назустріч небезпеці і здійснювали подвиги, гідні зберегтися в мовах і піснях.

22. Під час війни правила поведінки молодих людей робилися менш суворими: їм дозволялося залицятися за своїм волоссям, прикрашати зброю і плаття, наставники раділи, бачивши їх подібними до бойових коней, які гордо і нетерпляче пританцьовували, фиркають і рвуться в битву. Тому, хоча стежити за волоссям хлопчики починали, ледве вийшовши з дитячого віку, особливо старанно їх умащали і розчісували напередодні небезпеки, пам'ятаючи слова Лікурга про волосся, що красивих вони роблять ще благовиднее, а потворних — ще страшніше. У походах і гімнастичні вправи ставали менш напруженими і утомливими, та і взагалі в цей час з хлопцем питали менш строго, чим зазвичай, так що на всій землі для одних лише спартанців війна виявлялася відпочинком від підготовки до неї.

Коли побудова бойової лінії закінчувалася, цар на очах у супротивника приносив в жертву козу і подавав знак всім увінчати себе вінками, а флейтистам наказував грати Касторов наспівавши [43] і одночасно сам затягував похідний пеан. Видовище було величне і грізне: воїни наступали, крокуючи згідно з ритмом флейти, твердо тримаючи лад, не випробовуючи анінайменшого сум'яття — спокійні і радісні, і вела їх пісня. У такому настрої, ймовірно, ні страх ні гнів над людиною не владні; верх беруть несхитна стійкість, надія і мужність, немов даровані присутністю божества. Цар йшов на ворога в оточенні тих із своїх людей, які заслужили вінок перемогою на змаганнях. Розповідають, що на Олімпійських іграх одним лаконцу давали великий хабар, але він відмовився від грошей і, зібравши всі свої сили, здолав супротивника. Тоді хтось йому сказав: «Що тобі за вигода, спартанець, від цієї перемоги?» «Я займу місце попереду пануючи, коли піду в бій», посміхаючись відповів переможець.

Розбитого ворога спартанці переслідували лише настільки, наскільки це було необхідно, щоб закріпити за собою перемогу, а потім негайно поверталися, вважаючи неблагородним і осоружним грецькому звичаю губити і винищувати противників, що припинили боротьбу. Це було не тільки чудово і великодушно, але і вигідно: вороги їх, знаючи, що вони вбивають тих, що чинять опір, але щадять відступаючих, знаходили кориснішим для себе бігти, чим залишатися на місці. 23. Сам Лікург, за словами софіста Гиппія, був чоловік випробуваної войовничості, учасник багатьох походів. Філостефан навіть приписує йому розділення кінноти по уламам. Улам при Лікурге був загоном з п'ятдесяти вершників, побудованих чотирикутником. Але Деметрій Фалерській пише, що Лікург взагалі не стосувався ратних справ і новий державний лад фундирував під час світу. І вірно, задум Олімпійського перемир'я міг, мабуть, належати лише покірливій і миролюбній людині. Втім, як мовиться у Герміппа, інші затверджують, ніби спочатку Лікург не мав до всього цього анінайменшого відношення і ніяк не був пов'язаний з Іфітом, але прибув на ігри випадково. Там він почув за спиною голос: хтось засуджував його і дивувався тому, що він не схиляє співгромадян взяти участь в цьому загальному торжестві. Лікург обернувся, але той, що говорив ніде не було видно, і, визнавши те, що трапилося божественним знаменням, він тоді тільки приєднався до Іфіту; разом вони зробили святкування пишнішим і славним, дали йому надійну підставу.

24. Виховання спартанця тривало і в зрілі роки. Нікому не дозволялося жити так, як він хоче: точно у військовому таборі, всі в місті підкорялися строго встановленим порядкам і робили те з корисних для держави справ, яке їм було призначено. Вважаючи себе такими, що належать не собі самим, але вітчизні, спартанці, якщо у них не було інших доручень, або спостерігали за дітьми і учили їх чому-небудь корисному, або самі вчилися у людей похилого віку. Адже одним з благ і переваг, які доставив співгромадянам Лікург, був достаток дозвілля. Займатися ремеслом їм було суворо-пресуворо заборонено, а в гонитві за наживою, що вимагає нескінченних праць і клопоту, не стало ніякій потребі, оскільки багатство втратило всю свою цінність і привабливу силу. Землю їх обробляли илоты, вносячи призначену подати. Один спартанець, знаходячись в Афінах і почувши, що когось засудили за неробство [44] і засуджений повертається в глибокому смутку, супроводжуваний друзями, теж засмученими і засмученими, просив тих, що оточують показати йому людину, якій свободу поставили в злочин. Ось до якого ступеня низькою і рабською вважали вони всяку ручну працю, всякі турботи, зв'язані з наживою! Як і слід було чекати, разом з монетою зникли і тяжби; і потреба і надмірний достаток покинули Спарту, їх місце зайняли рівність достатку і безтурботність повної простоти вдач. Весь вільний від військової служби час спартанці присвячували хороводам, бенкетам і святкуванням, полюванню, гимнасиям і лесхам.

25. Ті, хто був молодше за тридцять років, зовсім не ходили на ринок і робили необхідні покупки через родичів і коханих. Втім, і для людей постарше вважалося негожим безперервно штовхатися на ринку, а не проводити велику частину дня в гимнасиях і лесхах. Одним словом, він привчав співгромадян до того, щоб вони і не хотіли і не уміли жити нарізно, але, подібно до бджіл, знаходилися в нерозривному зв'язку з суспільством, всі були тісно згуртовані навколо свого керівника і цілком належали вітчизні, майже зовсім забуваючи про себе в пориві натхнення і любові до слави. Цей образ думок можна розрізнити і в деяких висловах спартанців. Так Педаріт, не вибраний в число трьохсот

Одним словом, він привчав співгромадян до того, щоб вони і не хотіли і не уміли жити нарізно, але, подібно до бджіл, знаходилися в нерозривному зв'язку з суспільством, всі були тісно згуртовані навколо свого керівника і цілком належали вітчизні, майже зовсім забуваючи про себе в пориві натхнення і любові до слави. Цей образ думок можна розрізнити і в деяких висловах спартанців. Так Педаріт, не вибраний в число трьохсот [46], пішов, сяючи і радіючи, що в місті є триста чоловік кращих, ніж він. Полістратід з товаришами прибули посольством до полководців персидського царя; ті довідалися, чи з'явилися вони у приватній справі або від імені держави. «Якщо все буде добре — від імені держави, якщо немає — у приватній справі», відповів Полістратід. До Аргилеоніде, матері Брасида, прийшли декілька громадян Амфіполя, що опинилися в Лакедемоне, і вона запитала їх, як загинув Брасид і чи була його смерть гідна Спарти. Ті стали звеличити покійного і заявили, що другого такого чоловіка в Спарті немає. «Не говорите так, чужоземці, промовила матір. Вірно, Брасид був гідна людина, але в Лакедемоне є багато ще чудовіших».

26. Як вже мовилося, перших старійшин Лікург призначив з числа тих, хто брав участь в його задумі. Потім він ухвалив замість померлих всякий раз вибирати з громадян, шістдесяти років, що досягли, того, хто буде визнаний самим доблесним. Не було, ймовірно, у світі змагання більшого і перемоги бажанішої! І вірно, адже йшлося не про той, хто серед моторних наймоторніший або серед сильних найсильніший, але про той, хто серед добрих і мудрих мудрий і найкращий, хто в нагороду за чесноту отримає до кінця своїх днів верховну, якщо тут застосовно це слово, влада, в державі буде паном над життям, честю, коротше кажучи, над всіма вищими благами. Ухвала ця виносилася таким чином. Коли народ сходився, особливі виборні закривалися в будинку по сусідству, так щоб і їх ніхто не бачив, і самі вони не бачили, що відбувається зовні, але тільки чули б голоси присутніх. Народ і в цьому випадку, як і у всіх інших, вирішував справу криком. Претендентів вводили не всіх відразу, а по черзі, відповідно до долі, і вони мовчки проходили через Збори. У тих, що сиділи узаперті були таблички, на яких вони відзначали силу крику, не знаючи кому це кричать, але тільки укладаючи, що вийшов перший, другий, третій, взагалі черговий претендент. Вибраним оголошувався той, кому кричали більше і голосніше за інших. З вінком на голові він обходив храми богів. За ним величезним натовпом слідували молоді люди, вихваляючи і прославляючи нового старійшину, і жінки, що оспівували його доблесть і долю що його виголошували щасливою. Кожний з близьких просив його обідати, кажучи, що цим пригощанням його вшановуватиме держава. Закінчивши обхід, він відправлявся до загальної трапези; заведений порядок нічим не порушувався, не рахуючи того, що старійшина отримував другу частку, але не з'їдав її, а відкладав. Біля дверей стояли його родички, після обіду він подзывал ту з них, яку поважав більш за інших, і, вручаючи їй цю частку, говорив, що віддає нагороду, якою удостоївся сам, після чого решта жінок, прославляючи цю обраницю, проводжала її додому.

27. Не менш чудові були і закони, що стосувалися поховання. По-перше, покінчивши з усіляким марновірством, Лікург не перешкоджав ховати мертвих в самому місті [47] і ставити надгробки поблизу храмів, щоб молоді люди, звикаючи до їх вигляду, не боялися смерті і не вважали себе такими, що поганять, торкнувшись мертвого тіла або переступивши через могилу. Потім він заборонив хоронити що б то не було разом з небіжчиком: тіло слід було поховати обернутим в пурпурний плащ і увитим зеленню оливи. Надписувати на могильному камені ім'я померлого заборонялося; виняток Лікург зробив лише для полеглих на війні і для жриць. Термін трауру він встановив короткий — одинадцять днів; на дванадцятий треба було принести жертву Деметрі [48] і покласти межу тужи. Лікург не терпів байдужості і внутрішнього розслаблення, необхідні людські дії він так чи інакше поєднував із затвердженням етичної досконалості і осудом пороку; він наповнив місто безліччю повчальних прикладів, серед яких спартанці зростали, з якими неминуче стикалися на кожному кроці і які, служивши зразком для наслідування, вели їх шляхом добра.

З цієї ж причини він не дозволив виїжджати за межі країни і подорожувати, побоюючись, як би не завезли до Лакедемон чужі вдачі, не стали наслідувати чужому, неврегульованому життю і іншому образу правління. Мало того, він виганяв тих, що стікалися до Спарти без якої-небудь потреби або певної мети — не тому, як затверджує Фукидід [49] що боявся, як би вони не перейняли установлений ним лад і не вивчилася доблесть, але, скоріше, страшившись, як би ці люди самі не перетворилися на вчителів пороку. Адже разом з чужоземцями незмінно з'являються і чужі мови, а нові мови приводять нові думки, з яких неминуче народжуються багато відчуттів і бажання, таких же осоружних існуючому державному ладу, наскільки невірні звуки — злагодженій пісні. Тому Лікург вважав необхідним гострозоро берегти місто від поганих вдач, чим від зарази, яку можуть занести ззовні. 28. У всьому цьому немає і сліду несправедливості, в якій інші винять закони Лікурга, вважаючи, ніби вони цілком достатньо наставляють в мужності, але дуже мало — в справедливості. І лише так звана криптия, якщо тільки і вона, як затверджує Арістотель, Лікургово нововведення, могла вселити деяким, у тому числі і Платону подібна думка про спартанську державу і його законодавця. От як відбувалися криптии. Час від часу власті відправляли бродити околицями молодих людей, що вважалися найбільш кмітливими, забезпечивши їх тільки короткими мечами і найнеобхіднішим запасом продовольства. Вдень вони відпочивали, ховаючись у затишних куточках, а вночі, покинувши свої притулки, убивали всіх илотов, яких захоплювали на дорогах. Нерідко вони обходили і поля, вбиваючи найміцніших і сильніших илотов.

Фукидід у «Пелопоннесськой війні» розповідає, що спартанці вибрали тих, що відрізнилися особливою хоробрістю илотов, і ті, з вінками на голові, немов готуючись отримати свободу, відвідували храм за храмом, але трохи згодом всі зникли, а було їх більше двох тисяч, і ні тоді, ні згодом ніхто не міг сказати, як вони загинули. Арістотель особливо зупиняється на тому, що эфоры, приймаючи владу, насамперед оголошували війну илотам, щоб узаконити вбивство останніх. І взагалі спартанці поводилися з ними грубо і жорстоко. Вони примушували илотов пити незмішане вино, а потім приводили їх на загальні трапези, щоб показати молоді, що таке сп'яніння. Їм наказували співати паскудні пісні і танцювати сміхотворні танці, забороняючи розваги, належні вільній людині. Навіть набагато пізніше, під час походу фиванцев в Лаконію, коли захопленим в полон илотам веліли заспівати що-небудь з Терпандра, Алкмана або лаконца Спендонта, вони відмовилися, тому що господам-де це не до душі. Отже, той, хто говорить [52] що в Лакедемоне вільний до кінця вільний, а раб до кінця поневолив, цілком вірно визначив стан речей, що склався. Але, здається, всі ці строгості з'явилися у спартанців лише згодом, а саме, після великого землетрусу [53] коли, як розповідають, илоты, виступивши разом з мессенцами, страшно безчинствували по всій Лаконії і трохи погубили місто. Я, принаймні, не можу приписати таку мерзотну справу, як криптии, Лікургу, склавши собі поняття про вдачу цієї людини за тією лагідністю і справедливістю, які в іншому відзначають все його життя і підтверджені свідоцтвом божества.

29. Коли найголовніші із законів укорінялися в звичаях спартанців і державний лад достатньо окріпнув, щоб надалі зберігатися власними силами, то, подібно до бога у Платона що звеселився побачивши виниклого всесвіту, що вперше прийшов в рух, Лікург був обрадуваний і захоплений красою і величчю свого законодавства, пущеного в хід і вже прийдешнього своїм шляхом, і побажав забезпечити йому безсмертя, непорушність в майбутньому — оскільки це доступно людському розумінню. Отже, зібравши всенародні Збори, він заявив, що тепер всьому повідомлена належна міра, що зробленого достатньо для благоденствування і слави держави, але залишається ще одне питання, найважливіше і основніше, суть якого він відкриє співгромадянам лише після того, як запитає ради у бога. Пусть-де вони неухильно дотримуються виданих законів і нічого в них не змінюють, поки він не повернеться з Дельф, він же, коли повернеться, виконає те, що повеліє бог. Всі виразили згоду і просили її скоріше відправлятися, і, прийнявши у царів і старійшин, а потім і у інших громадян присягу в тому, що, доки не повернеться Лікург, вони залишаться вірні існуючому ладу, він виїхав в Дельфи. Прибувши до оракула і принісши боові жертву, Лікург запитав, чи хороші його закони і чи достатні для того, щоб привести місто до благоденствування і етичної досконалості. Бог відповідав, що і закони хороші, і місто пребудет на вершине слави, якщо не змінить Лікургову пристрою. Записавши прорікання, Лікург відіслав його до Спарти, а сам, знову принісши жертву боові і попрощавшись з друзями і з сином, вирішив не звільняти співгромадян від їх клятви і для цього добровільно померти: він досяг віку, коли можна ще продовжувати життя, але можна і покинути її, тим більше що всі його задуми прийшли, мабуть, до щасливого завершення. Він уморив себе голодом, твердо вірячи, що навіть смерть державного чоловіка не повинна бути даремна для держави, що самій кончині його належить бути не безвольним підпорядкуванням, але етичним діянням. Для нього, розсудив він, після прекрасних подвигів, які він здійснив., ця смерть буде справді вінцем успіху і щастя, а для співгромадян, що присягнулися зберігати вірність його встановленням, поки він не повернеться, вартовим тих благ, які він доставив їм за життя. І Лікург не помилився в своїх розрахунках. Спарта перевершувала всі грецькі міста благозаконием і славою впродовж п'ятисот років, поки дотримувалася законів Лікурга, в яких жоден з чотирнадцяти царів, що правили після нього, аж до Агида, сина Архидама, нічого не змінив. Створення посади эфоров послужило не ослабленню, але зміцненню держави: воно лише на перший погляд було поступкою народу, насправді ж — підсилило аристократію. 30. У царювання Агида монета вперше проникла до Спарти, а разом з нею повернулися користолюбство і користолюбство, і все з вини Лісандра [55] . Особисто він був недоступний владі грошей, але виконав вітчизну пристрастю до багатства і заразив розкішшю, привізши — в обхід законів Лікурга — з війни золото і срібло. Раніше, проте, коли ці закони залишалися в силі, Спарта вела життя не звичайного міста, але скоріше за великодосвідченого і мудрого чоловіка, або, кажучи ще точніше, подібно до того як Геракл в піснях поетів обходить всесвіт з однією лише дубиною і шкурою на плечах, караючи несправедливих і кровожерних тираннов, так само точно Лакедемон за допомогою палки-скиталы [56] і простого плаща очолював в Греції, добровільно і охоче йому що підкорялася, скидав беззаконну і тиранническую влада, вирішував спори тих, що воюють, заспокоював бунтівників, часто навіть щитом не ворухнувши, але відправивши одного-единственного посла, розпорядженням якого всі негайно покорялися, немов бджоли, при появі матки що дружно збираються і займають кожна своє місце. Такі були процвітаючі в місті благозаконие і справедливість.

Тим більше вражають мене деякі письменники, що затверджують, ніби спартанці відмінно виконували накази, але самі наказувати не уміли, і з схваленням що посилаються на царя Феопомпа, який у відповідь на чиїсь слова, что-де Спарту зберігає тверда влада царів, сказав: «Ні, вірніше, слухняність громадян». Люди недовго слухаються тих, хто не може начальникувати, і покора — це мистецтво, якому учить володар. Хто добре веде, за тим і йдуть добре, і як майстерність приборкувача коней полягає в тому, щоб зробити коня покірливим і смирним, так завдання пануючи — вселяти покірність, лакедемоняне ж вселяли іншим не тільки покірність, але і бажання покорятися. Ну та, адже у них просили не кораблів, не грошей, не гоплитов, а єдино лише спартанського полководця і, отримавши, зустрічали його з повагою і боязню, як сицилийцы Гиліппа, жителі Халкиди — Брасида, а все грецьке населення Азії — Лісандра, Каллікратіда і Агесилая. Цих полководців називали управителями і наставниками народів і властей всієї землі, і на державу спартанців поглядали як на дядька, вчителя гідного життя і мудрого управління. На це, мабуть, жартівливо натякає Стратоник, пропонуючи закон, за яким афінянам ставиться в обов'язок справляти таїнства і влаштовувати ходи, элейцам — бути суддями на іграх, оскільки в цих заняттях вони не знають собі рівних, а якщо ті або інші в чому провиняться — сікти лакедемонян [57] . Але це, зрозуміло, пустотлива насмішка, не більш. А ось Есхин, послідовник Сократа, бачивши, як хваляться і чваняться фиванцы своєю перемогою при Льовктрах, відмітив, що вони нічим не відрізняються від хлопчиськ, які тріумфують, роздувши свого дядька.

31. Втім, не це було головною метою Лікурга — він зовсім не прагнув поставити своє місто на чолі величезної множини інших, але, вважаючи, що благоденствування як окремої людини, так і цілої держави є наслідком етичної висоти і внутрішньої згоди, все направляв до того, щоб спартанці якомога довше залишалися вільними, ні від кого не залежними і розсудливими. На тих же підставах будували свою державу Платон, Діоген, Зенон і взагалі всі, хто про це говорив і чиї праці здобували похвалу. Але після них-то залишилися одні лише писання та мови, а Лікург не в писаннях і не в мовах, а на ділі створив державу, рівного якому не було і ні, явивши очам тих, хто не вірить в існування дійсного мудреця, ціле місто, зраджене філософії. Цілком зрозуміло, що він перевершує славою всіх греків, які коли-небудь виступали на державному терені. От чому Арістотель і стверджує, що Лікург не отримав в Лакедемоне всього, що належить йому по праву, хоча почесті, що надаються спартанцями своєму законодавцеві, надзвичайно великі: йому споруджений храм і щорічно приносяться жертви, як боові. Розповідають, що, коли останки Лікурга були перенесені на батьківщину, в гробницю ударила блискавка. Згодом це не випадало на частку нікому із знаменитих людей, окрім Евріпіда, померлого і похороненого в Македонії поблизу Аретуси. З ним одним трапилося після смерті те ж, що колись — з найчистішим і найлюб'язнішим богам людиною, і в очах пристрасних поклонників Евріпіда — це велике знамення, що служить виправданням їх палкої прихильності.

Помер Лікург, за словами деяких письменників, в Кирре, Аполлофемід повідомляє, що незадовго до смерті він прибув в Еліду, Тімей і Арістоксен — що останні дні його життя пройшли на Кріті; Арістоксен пише, що крітяни навіть показують його могилу поблизу Пергама у великої дороги. Він залишив єдиного сина на ім'я Антіор, який помер бездітним, і рід Лікурга припинився. Але друзі і близькі, щоб продовжити його праці, заснували суспільство, яке існувало довгий час, і дні, в які вони збиралися, називали «Лікургидамі». Аристократ, син Гиппарха, говорить, що, коли Лікург помер на Кріті, ті, хто приймав його у себе, спалили тіло і прах розвіяли над морем; таке було його прохання, бо він побоювався, як би, якщо останки його перевезуть до Лакедемон, там не сказали, що, мовляв, Лікург повернувся і клятва втратила свою силу, і під цим приводом не внесли б зміни до створеного ним ладу.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]