Давньогрецька література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Грецька література

Давньогрецька література
(до 4 століття)


Візантійська література
(4 — 15 століття)


Новогрецька література
(з 15 століття — нині)


Давньогрецька література найдавніша з національних літератур Європи. Вона виникла на основі фольклору грецьких народностей. Виникнення літератури пов'язане із розпадом родових зв'язків всередині полісної громади і підвищенням особистої самосвідомості індивіда, яке ще не переходить у відокремлення від колективу.

Крайніми межами історії давньогрецької літератури визначають 11 століття до н. е., коли склалися численні оповіді про героїв Троянської війни, і першу половину 6 століття н. е., коли за розпорядженням імператора Юстиніана 529 року були закриті філософські школи в Афінах. У цьому проміжку часу розрізняють два періоди:

  • перший — від зародження літератури до 3 століття до н. е., переважно творчий період;
  • другий — від початку александрійської вченості до Юстиніана, переважно час вивчення колишньої літератури і засвоєння давньогрецької освіченості іншими народностями.

У творчу добу давньогрецької літератури виділяють два проміжні періоди. У першому періоді керівна роль належала колоніям, у другому беззаперечно панували Афіни:

Догрецька та егейська доба[ред.ред. код]

Найдавніші письмово зафіксовані пам'ятки давньогрецької літератури, гомерівські поеми, є результатом тривалого розвитку, який може бути відновлений лише приблизно і в найзагальніших рисах. Певна частина цього розвитку падає на догрецький період, що передував утворенню грецьких племен шляхом схрещення народів, які вторгалися впродовж другого тисячоліття до н. е. на територію Еллади з півночі, з місцевим населенням, носіями пізнішої егейської культури. Спадкоємний зв'язок давньогрецької літератури із догрецької народами, що володіли багатою матеріальною культурою і розвиненою писемністю, виявляється в негрецьких найменуваннях цілої низки літературних жанрів і у збігу багатьох сюжетів, мотивів і навіть формул грецької літератури із літературами народів східного та південного Середземномор'я, що перебували в тривалому спілкуванні з народами егейської культур. Підтверджується ця спадкоємність і аналогічним зв'язком інших елементів грецької культури з догрецької періодом.

Історичне значення давньогрецької літератури для пізніших літератур полягає в тому, що зачатки словесного мистецтва, які в державах Сходу при ідеологічному пануванні жрецтва підіймалися до рівня літератури лише настільки, наскільки вони могли служити інтересам релігії та практичної «мудрості». В умовах грецької історії література отримала можливість подолати «табу», магічну і культову зв'язаність, і дати ту різноманітність літературних форм, яка через спадкоємну римську літературу зуміло збагатити літературу Нової Європи. З іншого боку, залишки зв'язку з культом забезпечили грецькій літературі консервативність форм, яка дозволяє сучасному дослідникові, незважаючи на втрату величезної кількості пам'яток давньогрецької літератури, відновити основні лінії її розвитку.

В основі давньогрецької літератури лежать жанри, які були відомі і всім сусіднім народам: робітничі, військові та маршові пісні — ембатерії, заклинання, пісні культові та обрядові. В усіх цих утвореннях слово виступає в нерозривному зв'язку із музикою і ритмічними рухами тіла, будь то трудові операції або ритуальний танець, що здійснювався одиничною особою або колективом («хоровод»). Для свят та обрядів, пов'язаних з родючістю, характерні сліди колись панівного статевого розгулу, суперечки, «ритуального лихослів'я», «глузливі пісні». Як показують назви більшої частини цих пісень, вони мають догрецьке походження. Обряди нерідко представляли собою складну систему магічно-мімічних дій — зачатки давньогрецької драми. Для подальшого розвитку найбільше значення мали культові та обрядові пісні, оскільки консервативність ритуалу створювала стійкі традиції і єдиний стиль. Поряд з піснями, греки знали й інші види «усній словесності» — казки, загадки, прислів'я, — і в їх склад безперервно просочувалися, перероблялися і засвоювалися нові матеріали з багатої скарбниці Сходу.

Архаїчна доба[ред.ред. код]

Докладніше: Архаїчна Греція

У міру того, як громадське та особисте життя ставало різноманітнішим і складнішим, особливо в багатіючих торгових колоніях, народжувалася й нові форми поетичної творчості. Спадкова монархія поступилася місцем олігархічної або демократичного правління, або вийшла з боротьби партій і спочатку спиралася на тиранію. Поезія багато втратила в урочистості, але не менше виграла в практичному, життєвому значенні. Із натхненних глашатаїв муз або Аполлона поети звернулися до простих смертних, що видавалися над натовпом більшою чуйністю, мудрістю практичних порад або влучністю і в'їдливістю критики. В лавах поетів того часу почесне місце належало великому афінському законодавцю Солону; інший афінський громадянин Тіртей, добував своїми піснями перемоги спартанцям; Теогнід користувався віршованою формою для нещадного переслідування політичних супротивників. Сама форма віршів — елегійний двовірш із гекзаметра і пентаметра — відрізнялася у порівнянні з епічним віршем стислістю і виразністю, а ямбічних розмір сатиричних віршів ще більше зближував поетичну мову із повсякденною, розмовної. Злість дня в її нескінченному розмаїтті була предметом поетичного вираження в елегіях і ямбах впродовж 7-6 століть до н. е. Виробленими тоді віршованими формами охоче користувалися і пізніше. Старовинні елегії виконувалися під акомпанемент флейти. З числа елегійних і ямбічних поетів: Каллін, Сімонід, Мімнерм, Фокілід, Ксенофан, Гіппонакс, Архілох — належали малоазійськім містам і островам; Солон, Теогнід, Тіртей — уродженці Аттики і Мегари.

Хоча епос і елегія розвивалися не без зв'язку з музикою, перший час музика була досить простою і монотонною; віршовані тексти декламувалися і удосконалювалися незалежно від музичного акомпанементу. Не так було з поезією власне ліричною, або пісенною, успіхи якої були підготовлені розвитком музики і яка окремо від музики не існувала, іноді до музики приєднувалися й ритмічні рухи, орхестіка. Початки лірики містилися в найдавніших народних піснях, але свідома розробка її у зв'язку з музикою починається з Терпандра родом з Лесбоса, який у 7 столітті до н. е. на Карнейських і Піфійських зборах в Спарті і Дельфах виступив (з семиструнною лірою замість первісної чотириструнної) як виконавець релігійних піснеспівів, номів, з удосконаленим музичним супроводом. Він відкрив гаму звуків, встановив основні гармонії, лади грецької музики і взагалі поклав початок систематичному музичному мистецтву.

Лірика[ред.ред. код]

Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий спів і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор. Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу, лірична поезія, за самою своєю природою більш індивідуальна, представляла нескінченну різноманітність місцевих говірок у тісній залежності кожного поета від його батьківщини і місця діяльності. Іонійські, еолійські, дорійські говірки були рівноправні в ліриці. Не меншою різноманітністю відрізнялося віршування ліричних пісень залежно від особистості поета і від найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому відношенні надзвичайну винахідливість і свободу творчості.

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійські й іонійські, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.

Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому життя почесніше місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісні Піндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.

Драма[ред.ред. код]

Театр Діоніса, Афіни, реконструкція

Одна з форм цієї ж лірики, дифірамб, була джерелом трагедії, а з жартівливих хорових пісень, теж на честь Діоніса, вийшла давньогрецька комедія. Споконвічні початки драми, що містилися в самому житті древнього грека і особливо в культі Діоніса, розвинулися швидко до класичних зразків драматичної поезії завдяки досягнутим раніше успіхам лірики, зокрема — дифірамба. Діфірамбічному хору дав правильну організацію Аріон із Коринфа, а славнозвісні лірики розповсюдили дифірамбічну пісню з Діоніса і на інші міфічні особистості. Вже за Солона, на початку 6 столітті до н. е., в Афінах можна було бачити перші досліди драматизування дифірамба за допомогою одного актора, яким був сам винуватець нововведення, ікарієць Феспід.

Драматичні вистави зайняли місце поряд з дифірамбом у вшануванні Діоніса, оскільки це були народні свята, держава була зацікавлена в якомога привабливішому виконанні їх, і драматичні письменники знаходили достатньо для себе задоволення і заохочення в гарячому співчутті і розуміння багатьох тисяч глядачів. Спорудження в Афінах кам'яного театру Діоніса близько 500 до н. е. було зовнішнім виразом того, що драматичні вистави стали предметом державної дбайливості. Феспід, Херіл, Пратін, Фрініх — попередники батька трагедії, Есхіла. Глибина і різноманітність психологічних спостережень, напружений інтерес до чисто людських сторон міфічних і легендарних героїв, старанне мотивування їх рішень і зіткнень, закономірна комбінація зовнішніх обставин і душевних станів дійових осіб — такі риси аттичної драми, що забезпечили за нею на багато століть освітнє значення. Надзвичайно швидкому розвитку драми сприяли також успіхи громадянськості в Афінській республіці і високий загальний розвиток маси афінських громадян. Тільки за наявності вільних демократичних інституцій стала можливою в Афінах стародавня політична комедія, що вийшла з фалічних пісень і спочатку склалася в дорійських Мегарах. Нраворятуюча комедія в першій порі розвитку також належала дорянам, пізніше ж почала складатися серед сицилійців у 7 столітті до н. е. Вона вважається «старшою сестрою» середньої і нової аттичної комедії.

Історіографія[ред.ред. код]

Цьому періоду нових політичних утворень належать перші досліди прози історико-географічної та філософської, яка за своїм змістом тісно примикала до епічної поезії і народної міфології. Грецька історіографія почалася з перекладання в прозу поетичних переказів у порядку хронологічної послідовності і з запису пам'яток окремих міст і народів. Кадм, Діонісій, Гекатей Мілетський, Ксанф з Лідії, Харон з Лампсака, Гелланік з Мітіліні найдавнішими історичними письменниками. Представниками найдавнішої грецької філософії є Фалес, Анаксимен, Анаксимандр (див. давньогрецька філософія). Наприкінці першого періоду історії грецької літератури всі частини еллінського світу були охоплені політичним і розумовим рухом, а нагромадження багатств торгівлею і промислами та отримання з Єгипту папірусу — порівняно дешевого матеріалу — полегшували літературну продуктивність міських республік і сприяли їх розумовому зближення. Вельми характерними виразниками тієї епохи збудження і повсюдної напруженої діяльності були, так звані, «сім мудреців» (Біант, Хілон, Клеобул, Періандр, Піттак, Фалес, Солон) — розсіяні по різних містах практичні діячі та вчителі, які у віршованій, стислій формі пропонували уроки життєвої мудрості — гноми.

Класичний період[ред.ред. код]

Трагедії[ред.ред. код]

Початком наступного періоду можна вважати 478 до н. е., коли утворився Перший Афінський морський союз і Стародавні Афіни на довгий час стали загальновизнаним гегемоном значної частині Еллади. Споконвіку в народній поезії існуючі зачатки драми були опрацьовані в Афінах до рівня довговічного зразку драматичної творчості. Хоча наявність високо розвинених форм епосу й лірики сильно полегшувала розвиток аттичної драми, тим не менше і трагедія, і комедія були оригінальним створенням афінян, найбільше зобов'язаним сукупності політичних і культурних умов в Афінах. З двох видів драми трагедія за своїми сюжетами тісно прилягала до народних сказань і міфів, а давньогрецька комедія черпала зміст зі спостережень над сучасними політичними діячами, поточними суспільними подіями, звичаями. Піднімаючись над приватними практичними інтересами, трагедія вводила глядачів у коло інтересів і понять загального характеру, релігійних, етичних та громадських, втілюючи їх у типові образи, кожному близькі й зрозумілі. За своїм змістом твори афінських трагіків були здебільшого прямим продовженням Гомера та інших кіклічних поетів: ті ж освячені вірою імена і взаємні відносини божеств і героїв, та ж, до Евріпіда, щирість віри. Тим знаменнішими були нові способи обробки народних сказань, які більш гармоніювали зі світським настроєм суспільства та з успіхами узагальнення у сфері думки і почуття.

Вже починаючи з Есхіла, панівним предметом зображення в трагедії, а отже — і симпатій глядача, стало душевне життя людини з її сподіваннями, побоюваннями, пристрастями. Міфічна старовина зберігалася лише як зручна, всіма визнана форма, під якою чулося биття живої дійсності; легендарні особистості були перекладачами або виразниками того, чим жили сучасники трагіка. Ніколи раніше афінська публіка не підходила так близько за допомогою поетичних зображень до природного зв'язку причин і наслідків. Надзвичайна популярність аттичної трагедії виявляється у тому, що впродовж 5 століття до н. е. для афінського театру написано не менше 1 000 трагедій. На жаль, з цього величезного числа до нас дійшли тільки 31 — по сім від Есхіла і Софокла та 17 — від Евріпіда, а також одна сатирична драма Евріпіда «Циклоп». На афінському театрі тримався до 4 століття звичай ставити трагедії групами, так званими тетралогіями, при чому подання трьох трагедій полягало пустотливою п'єсою на зразок водевілю. Хори цих п'єс складалися з сатирів, постійних супутників Діоніса, звідки і сама назва сатиричної драми. Від величезного числа афінських трагіків збереглися деякі імена і незначні уривки. Крім Есхіла, Софокла і Евріпіда, які затьмарили собою не тільки сучасних їм трагіків, але й наступних, відоміші Іон, Агафон, Ахей, Критій, Евфоріон, Евріпід Молодший.

[1] Існує кілька версій тлумачення походження слова «трагедія». Однією з таких версій є те, що слово «трагедія» означало пісні, які виконувалися хором під час культового обряду, присвяченого Діонісу, який був богом родючості. Цей хор складався із почту Діоніса — сатирів, які одягалися у цап'ячі шкури, прославляючи цього бога. Саме тому іноді сатирів називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву «трагедія». Другою версією походження називають пісні, які співали учасники ритуалу, коли приносили в жертву цапа для бога Діоніса. Цей обряд виконувався під час святкування свята Діоніса. Ті пісні називалися трагедіями. Під час жертвоприношення бідна тварина кричала, її останні звуки, за останньою версією походження слова «трагедія», і називали трагедією.

Комедії[ред.ред. код]

Паралельно з трагедією розвивалася в Афінах і комедія, перенесена сюди з Мегари і тільки тут досягша високого ступеня досконалості і величезного впливу. Хіонід, Магнет, Кратін, Евполід, Кратет, Ферекрат підготували повний розквіт аттичної комедії у 5 столітті до н. е. у творах Аристофана, з 64 п'єс якого дійшли до нас 11. Найхарактернішою особливістю аристофанівської комедії була парабаза, що розривали подання на дві частини. Це пісня, яку виконував весь хор чи корифей і в якій від імені автора висловлювалися глядачам поради, застереження, скарги на літературних суперників і політичних ворогів автора, судження про сучасні події та осіб. Політична свобода, високий розумовий розвиток громадян, як і геній Арістофана та його попередників перетворили грубий фарс, яким була комедія спочатку і залишилася назавжди в інших частинах Еллади, на оригінальній вид драми, який поєднував у собі риси нещадної сатири і памфлету, з одного боку, художнє створення — з іншого. Звичайно, критика аттичної комедії, чи стосувалася вона політики (Клеон), літератури (Евріпід) або філософії (Сократ), була односторонньою і мала на увазі повернути добрий старий час марафономахів, озброїти громадську думку проти новаторів, тому значення древньої комедії як джерела для політичної історії дуже відносне.

Однак сміх Аристофана не зупинявся ні перед чим, проникаючи у всі сфери життя і насправді підриваючи традиційні початки. Блудливий Зевс, жадібний до золота Гермес, Опора і Теорія в образі гетер — такі божества комедії «Мир». Помістивши між небом і землею пташине царство загрожує відняти у богів і жертовний дим, і любовні насолоди («Птахи»). У «Дедалі» Зевс зображений злодієм і брехуном. Поруч з Евріпідом і Агафоном закидам Арістофана піддавався й урочистий, богобоязний Есхіл. Наслідки ж комедій виходили далеко не ті, яких, можливо, бажав сам комедіограф: не послаблювала, а скоріше посилювала аттична комедія дух сумніву й критики у сучасному суспільстві. Питання політичні, приватні та загальні, соціальні, літературні, педагогічні, філософські знаходили собі місце в давній комедії, як можна бачити і за уцілілими п'єсами Аристофана, і обговорювалися криво з не баченою ні раніше, ні пізніше свободою. Вже в числі комедій Аристофана є кілька вільних від особистих нападок («Птахи», «Мир», «Лісістрата», «Багатство», «Оси», «Жінки в народних зборах»). Особиста критика є в них лише побіжно, у вигляді натяків, поступаючись головним місцем сатирі на цілі напрямки в літературі та громадського життя, а також на цілі класи громадян.

Так звані, середня і нова комедія (від відновлення афінської демократії після тиранії тридцяти в 403 до н. е. до александрівського періоду), зовнішнім чином відрізнялися від аристофанівської відсутністю хору, являючи собою тільки більш постійний і послідовний розвиток тих елементів пародії на міфологічні особистості і на трагіків, які містилися у достатку в самих зародках аттичної і взагалі грецької комедії і в творах Аристофана, з іншого боку, не зовсім були вигнані з цих пізніших видів комедії й особисті нападки на політичних діячів. Головним представником нової аттичної комедії вважався Менандр, вона відома нам майже виключно за римськими наслідуваннями, що належать авторству Плавта і Теренція.

Мовні засоби[ред.ред. код]

Діалектика і красномовство всіх видів входили істотними частинами в поетичну мову трагедії і комедії. Намагання переконати супротивника, довести вину його і свою правоту складають головну задачу драматичних діалогів і багатьох монологів. Для життєвих відносин афінської демократії потрібна була ретельно оброблена прозаїчна ораторська мова. Вільне переконливе слово було сильним важелем успіху в афінської республіці і навіть більше: воно було одним з дієвих засобів самозахисту в справах політичних і приватних. Там, де в силу закону кожен громадянин зобов'язаний був свою тяганину вести особисто і судочинство було усним, публічним, носило характер змагання, там, де суспільне значення окремої особистості і активна участь у справах батьківщини визначалися насамперед особистими даруваннями, вмінням переконати повновладні Народні збори — там мистецтво ораторської мови і можливість навчитися йому ставали одним із предметів першої необхідності. Афінська республіка в порівняно короткий період часу породила велике число ораторів і вчителів красномовства, неперевершених в наступні часи: Антіфон, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Гіперід, Демосфен та багато інших.

Афінська школа красномовства була створена софістами і вчителями теорії красномовства, уродженцями Сицилії. У творах знаменитих ораторів аттична проза вперше досягла остаточного розвитку і з половини 4 століття до н. е. піднялася на висоту літературної мови всіх еллінів. Втім, найдавнішим з уцілілих зразків аттичної прози має вважатися приписуваний Ксенофонтові трактат «Про афінський державний устрій» (425 до н. е.). Антифон, Лісій, Ісократ дали зразки складу високого, середнього та низького, причому справжнім творцем еллінської літературної прози був Ісократ. Число учнів його було дуже великим; до них належали й історики-ритори 4 століття до н. е. Феопомп й Ефор. Проте найбільшим оратором Афін був Демосфен, який навчався в Ісея. Все життя Демосфена — яскраве свідчення того, якою силою володіла громадська думка в Стародавніх Афінах, а з іншого боку — і того, якого впливу досягав у Афінської республіці громадянин, що віддавався служінню батьківщині і гідним чином підготував себе до громадської діяльності.

Наукова проза[ред.ред. код]

Драматичному діалогу в поезії відповідала розмовна літературна проза в застосуванні до предметів філософії. Творцем її вважається Сократ, а незрівнянним виразником в літературі — Платон, автор численних діалогів, які крім філософського значення відзначалися високими перевагами як літературні твори. Абстрактні думки Платон нерідко втілює у художні образи і картини. Часто розмова переривається натхненною розповіддю, яка переносить читача у світ вищих понять, надій і бажань. Чудовим учнем Платона був Аристотель, творець наукової прози. Продовжувачем Аристотеля став Феофраст. У 4 столітті до н. е. виникли разом з колишніми нові напрямки філософської думки — епікуреїзм і стоїцизм (див. давньогрецька філософія). Далі від практичного життя стояла історіографія, яка теж в Афінах або під афінським впливом знайшла собі таких представників, як Геродот, Фукідід, Ксенофонт. Перший з них уродженець дорійської-іонійського Галікарнасу, писав іонійською прозою, був справжнім афінянином за своїми політичними симпатіями і особистими стосунками, через основні думки всієї розповіді, згідно з якою рятівниками Еллади від ярма варварів були афіняни. Ідеєю безперестанного втручання караючого і впокорюючого божества об'єднується в історика різнорідні матеріали, які часто лише зовнішнім чином відноситься до головного предмету оповідання — елліно-варварської боротьбі.

Легендам і байкам відводиться ще багато місця. Тільки одній сучасній події присвячена історична праця Фукідіда про Пелопоннеську війну. Рівень критики тут незрівнянно вищий, ніж у Геродота, але місце релігійної тенденції заступає художня. Виразною ознакою такої зміни виступає велика кількість речей в Фукідідовському творі, які відповідають поняттю художньої правди, але не документальної, історичної. Головним чинником історичних подій і катастроф Фукідід вважає не богів, але саме у людину з її характером і розумом, її розрахунками та помилками. Історику доводилося боротися з недосконалостями тодішньої прози, якими обумовлена відносна складність викладу. Глибокодумністю і точністю висловів окупаються стилістичні недоліки. Ідеал державного діяча для Фукідіда — Перикл.

Найважливіша історична праця Ксенофонта — «Історія Еллади», присвячена головним чином часу гегемонії Спарти і Фів після Пелопонесськімі війни, що закінчилося банкрутством і політичним занепадом Афін. Ксенофонт як письменник належить Афінам за походженням, освітою і мовою (на якому помітно вплинув Ісократа), але не за суспільним настроєм і не за особистими симпатіями. Шанобливий учень Сократа, він у той же час був гарячим прихильником спартанця Агесілая і ідеалізував Кіра Великого («Агесілай», «Кіропедія»). За ступенем достовірності та неупередженості, за вірністю розуміння подій він далеко поступається Фукідіду, але настільки ж перевершує його як цікавий оповідач про різнорідні предмети домашнього побуту і суспільних відносин, виховання, моралі. Рішуче порвавши пута полісного, навіть еллінського патріотизму, Ксенофонт більш охоче йшов на службу до перського царевича або спартанського царя, ніж залишався на батьківщині, де не все відповідало його політичним ідеалам і правилами поведінки. У його «Кіропедіі» знаходимо найдавніший зразок романічної розповіді в європейській літературі. Його «Відступ десяти тисяч» рясніє картинами і описами вдач напівдиких народів.

Перехід до еллінізму[ред.ред. код]

В цей час з'являються нові жанри, методи у поезії, музиці, живопису. Їх яскравими представниками були Тимофій Мілетський, Антімах Колофонський, Ерінна, Евен Пароський.

Доба еллінізму[ред.ред. код]

Термін «еллінський» застосовується до давніх греків(або еллінів), а термін «елліністичний» — лише до одного з періодів їхньої історії: від смерті Олександра Македонського(323 р. до н. е) до завоювання Еллади Римом(пор.: «доба еллінізму», але «література еллінів»[1].

Із встановленням македонського панування були закріплені і отримали нову силу умови грецької освіченості й літератури, що складалася в цей час під впливом внутрішніх відносин в самому еллінському світі. Потреба у більш задовільній і доцільній політичній організації відчувалася задовго до появи на історичній сцені Філіппа ІІ та його сина Александра Великого. Узи полісного патріотизму були зруйновані успіхами філософської думки та художньої творчості, торговельними та промисловими відносинами. За словами Ісократа, «афіняни досягли того, що ім'я елліна стало даватися не за приналежність до еллінської расою, але за розумовий розвиток, і має додаватися скоріше до тих людей, які причетні до нашої освіченості, ніж до тих, які одного з нами походження». Сократ вчив, що людина — громадянин усього світу.

Практично вплив подібних ідей і такого настрою можна спостерігати вже у Ксенофонта. Відчувалася потреба в такій політичній організації, яка поєднала б у собі вигоди широкої обласної автономії і силу національної єдності. Завойовники Еллади, як македоняни, так пізніше і римляни, не задовольнили цієї потреби; багато що вони зруйнували, решту пристосували до своїх національних інтересів. Ось чому звернення Еллади в стан, залежний від македонських царів, від римського народу чи римських імператорів, не супроводжувалося творчим рухом в області мистецтва або філософії. Хоча все-таки еллінський геній не вичерпався і в нових, менш сприятливих умовах; він втратив тільки колишню яскравість і оригінальність, продуктивність його ослабла. Як у македонському, так і довгий час в римському періоді твори еллінського мистецтва і науки залишалися головним чинником освіти стародавнього світу.

Стан політичної залежності від Македонії і виникнення нових центрів еллінської освіченості збігаються в літературі із, так званим, александрійським періодом, що тривав приблизно до перших часів Римської імперії (300–330 роки до н. е.). Участь Лагідів в літературі, починаючи з Птолемея I, заснування в Александрії Музею і двох бібліотек — все це визначало характер і зміст нової літературної діяльності та змінило собою ті стимули художньої і наукової творчості, які містилися в органічному зв'язку між діяльним громадянством та виразниками його потреб і прагнень. Цілі галузі літератури перестали існувати, зокрема політичне красномовство, політична комедія, також трагедія. Інші отримали новий напрям, переважно риторичний і стилістичний (історіографія, деякі види поезії). Треті ж виникли і пройшли процес становлення, як більшість наукових спеціальних дисциплін, а в поезії — ідилія й еротична лірика. Розумове життя виражалася головним чином у збиранні, класифікації та вивченні матеріалу. Найбільше александрійським вченим Європа зобов'язана тим, що збереглося від грецької старовини; вся римська наука і середньовічна були ні чим іншим, як засвоєнням того, до чого у своїх дослідженнях прийшли александрійські вчені. Наскільки важливий цей період для європейської науки, випливає з того, наприклад, що продовжувачем Архімеда в науковій механіці був Галілей. «Елементи» Евкліда представляють дотепер зразок керівництва з геометрії, нинішня філологічна критика багато зобов'язана тодішнім граматикам тощо. Значні досідження у фізиці зробив Стратон Лампсакський.

Наукова проза[ред.ред. код]

У низці наукових дисциплін того часу перше місце займала філологія або літературна критика. Каллімаху, Зенодоту, Аристофану, Аристарху, Дідіму, Діонісію Фракійському, Неоптолему Парійському належать величезні заслуги з відновлення, збереження і пояснення стародавніх текстів. Засновниками наукової географії та хронології були Ератосфен, Аполлодор, Тімей. Цікаві дослідження з географії зробив Агатархід. Історіографія розвивалася у двоякому напрямку: з одного боку, не бракувало спроб побудувати універсальну, загальну історію (Полібій), з іншого — численність досліджень в галузі історії окремих міст і країн (Філохор, Істр, Мегасфен, Манефон, Тімаген та ін.). З'являються перші життжписи, зокрема Антигона. У риториці панували три школи: афінська, азіатська, родоська — їх представники Гегесій Магнесійський, Гермагор. Розвивались й науки природно-історичні, математичні та медицина — Темісон Лаодікейський, Асклепіад Віфінський. У поезії переважна увага зверталася на ретельну розробку та обробку існуючих форм, на внесення в область віршованого викладу нових тем і сюжетів, дидактичних, міфологічних, еротичних, жартівливих (Каллімах, Ріан, Аполлоній Родоський). Віддалення поезії від політики відшкодовано ідилічними картинками пастушого і взагалі простонародного життя, сповненими художньої правди, щирого почуття у віршах Теокріта, Біона, Мосха. Все більшого розвитку набуває творчість еротичного характеру (Елефантида та ін.) Крім Александрії, важливим центром літературного і взагалі розумового руху була резиденція Атталідів — Пергам.

Римська доба[ред.ред. код]

Найбільш характеристичну приналежність римського періоду грецької літератури становить софістика, яка за формою представляла собою відродження класичної літератури (див. вище). Вона була підготовлена зусиллями стилістів-теоретиків доби Августа воскресити для літератури аттицизм у всій класичній його чистоті. Тому попередниками блискучого періоду софістики вважаються Діонісій Галікарнаський та Цецилій з Калакти.

Однак софісти не задовольнялися вивченням і засвоєнням аттичних письменників, вони хизувалися один перед одним і перед публікою вишуканістю слів та зворотів, які вони знаходили в забутих літературних пам'ятниках. 2 та 3 століття до н. е. стали завдяки софістам справжнім торжеством грецької мови та освіченості, святом дотепності, винахідливості і витонченості мови, що постійно підтримувало інтерес до давньогрецької культурі. Імператор Адріан і Антоніни, Флавій Клавдій Юліан і його наступники представляють два періоди цієї пізнішої софістики, кожен з них мав і свого історика — Філострата Афінського, Філострата Старшого, Філострата Молодшого й Евнапія.

Успіх софістики чимало сприяв поширенню грецької мови і літератури у віддалених частинах римського світу. Грецькі школи в цей період процвітали не тільки в Афінах або Александрії, у Пергам або на острові Родос, але також в Антіохії, Тарсі, Візантії, Массілії. Причетними до грецької літературі стали крім греків юдеї, сирійці, єгиптяни. Політичне підпорядкування Риму визнавалося в еллінському середовищі явищем неминучим і благодійним (Полібій, Страбон, Діодор, Діонісій Галікарнаський). Ще не набула чинності софістика, напрямок александрійської школи залишався панівним і після звернення Єгипту на римську провінцію. Космополітична і разом повчальна тенденція проявляється яскраво в історіографії (Діодор, Діонісій Галікарнаський, Микола Дамасський, Плутарх), пізніші Арріан, Діон Касій, Аппіан та інші. З географів і періегетів найбільш прославилися Страбон, Павсаній, Птолемей, система світобудови якого трималася непорушно до Коперника. Зразками софістичного красномовства можуть служити промови Діона Хрисостома кінця першого століття, Елія Арістіда, Максима Тірського, Фемістій та інші. У 2-3 століттях нашої ери Отці Церкви Григорій Назіанський, Василій Великий, Іоанн Златоуст шанувалися учнями відомих софістів-язичників — Гімерія, Лібанія. Чудова особистість в літературі II століття — сирієць за походженням, дуже плідний і дотепний письменник, Лукіан з Самосати. Теорія красномовства розроблялася також з великим старанням: Гермоген у 2 столітті і Лонг у 3 столітті. У філософії переважали стоїцизм (Епіктет, Марк Аврелій) і неоплатонізм (Плотін, Порфирій, Прокл).

Заняття граматикою, вивчення прислівників, складання словників тривали і в цей період. Через весь римський період проходить у поступовому розвитку жанр прозової літератури, який все ближче відповідає нашому поняттю роману, хоча складові елементи його — еротизм, видовищність, описовість — існували в грецькій літературі споконвіку. Однак систематичне поєднання всіх необхідних для роману елементів воєдино, в прозові оповідання про закоханих, з докладними описами картин природи, з перерахуванням різного роду перешкод і пригод належить римському періоду (Антоній Діоген, Харитон Афродісіадський, Ямбліх, Ксенофонт із Ефесу, Геліодор, Мусей, Ахіл Татій та інші). Християнські письменники змагалися з язичницькими у складанні подібних «драм». П'яте століття нашої ери ознаменувалося подобою відродження античних видів творчості, переважно епосу і гімнів (Квінт Смірнський, Нонн Панополітанський з Єгипту), історичних творах (Олімпіадор Фіванський, Зосім та ін.), філосфських та церковних праць (Сінесій, Немесій, Іоанн Філопон), продовжується складання епіграм, одним з останніх античних представників цього жанру був Паллад.

У III столітті з'являються збірки літературних праць авторів періоду розквіту античної літератури (Афіней та ін.). Вони складаються до V століття (Іоанн Стобей та ін.)

Література[ред.ред. код]

  • Деревицький О. М. Про початок історико-літературних занять в Стародавній Греції. — Харків, 1891.

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ю. І. Ковбасенко. Антична література: Навчальний посібник для студентів. — К.: Київський ун-тет імені Бориса Грінченка, 2011. — 247 с.