Останній льодовиковий максимум

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мапа температури поверхні моря та зміни льодовика протягом останнього льодовикового максимуму згідно з проектом CLIMAP

Останній льодовиковий максимум — час максимального розвитку льодовикових щитів за часів останнього зледеніння (Вюрмське, Вісконсинське або Валдайське зледеніння), приблизно 20 000 років тому. Тривав протягом декількох тисяч років.

Поширення[ред. | ред. код]

На той час, льодовикові щити охоплювали всю Ісландію і Британські острови, за винятком південної частини . Північна Європа також була під льодовиком, південна межа, проходила через Німеччину та Польщу, але не повністю з'єднувався з Британським льодовим щитом. Цей льодовик поширювався на північ до Шпіцбергена і Землі Франца-Йосипа і на сході займав північну половину Західно-Сибірської рівнини, і закінчувався на півострові Таймир. У Північній Америці, льодовик займав практично всю Канаду і прямував долинами Міссурі і Огайо, а також на схід до Нью-Йорка.

У Південній півкулі, Патагонський льодовиковий щит охоплював Чилі і західну Аргентину і на північ прямував приблизно до 41° південної ширити. Льодовиковий щит охоплював також Тибет (вчені продовжують обговорювати, на скільки Тибетське плато було покрито льодовиком), Балтистан, Ладакх, Кордильєра-де-Мерида і Андське Альтіплано. В Африці, на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії, було утворено багато дрібних гірських льодовиків, на кшталт гір Атлас, Бейл[en], а також на Новій Гвінеї.

Вічна мерзлота охоплювала Європу на південь від льодовикового щита, аж до сьогоденного Сегеду та в Азії до Пекіну. У Північній Америці, широтний градієнт був настільки гострим, що вічна мерзлота не віддалялась далеко на південь від льодовикового щита, за винятком високогір'їв.

Стікання річок Об і Єнісей були припинено льодовиком, утворюючи величезні алювіальні озера.

Індонезійські острови, Борнео і Балі були пов'язані з азійським континентом утворюючи Сундаленд. Палаван був також частиною Сундаленду, у той час як інша частина Філіппінських островів сформували один великий острів відділений від континенту тільки на протоками Сібуту і Міндоро [1]. Австралія та Нова Гвінея сформували Сахуленд. Між Сундалендом і Сахулендом, залишилися острови Воллесія, попри те, що кількість і ширина проток між двома континентами була значно меншою.

Льодовиковий клімат[ред. | ред. код]

Мапа розповсюдження рослинних співтовариств протягом останнього льодовикового максимуму

Створення льодовикових щитів і льодовикових шапок потребують тривалого холоду та певної кількості опадів (снігу). Таким чином, попри те, що температура була майже однаковою, в Північній Америці та Європі, Східній Азії і частині Аляски залишалися терени вільні від льодовика. Це різниця була викликана тим, що льодовиковий щит в Європі, утворював великий антициклон над ним. Цей антициклон породжував повітряні маси, які були настільки сухими що по досягненні ними Сибіру і Маньчжурії, опадів було замало для формування льодовиків (крім Камчатки, де вітри отримували вологу з Японського моря). Відносно теплий Тихий океан в зв'язку з закриттям Курильської течії і присутність великих гірських хребтів прямуючих схід-захід є вторинними факторами запобігання континентального зледеніння в Азії.

У теплих районах земної кулі, клімат Останнього льодовикового максимуму був прохолодніше, і майже всюди сухіше. В екстремальних випадках, таких, як Південна Австралія і Сахель, кількість опадів зменшилась до 90% від сьогоденного, кількість рослинності зменшилася пропорційно зменшенню рослинності льодовикових районів Європи та Північної Америки. Навіть в менш постраждалих районах, тропічні ліси значно зменшилися, особливо в Західній Африці, де ліси були оточені тропічними луками. Амазонський дощовий ліс був розділений на два великих блоки величезною саваною, і цілком ймовірно, що вологі тропічні ліси Південно-Східної Азії були поділені аналогічним чином, з поширенням листяних лісів до Сундалендського шельфу. Тільки в Центральній Америці і в регіоні Чоко Колумбія дощові тропічні ліси, залишається недоторканим - ймовірно, через надзвичайно сильні дощі в цих регіонах.

Більшість пустель розширилося. Винятком був Американський Захід, де зміни у Висотній струминній течії призвело до сильних дощів на теренах, де наразі пустеля та утворення великих плювіальних озер, найвідоміше є озеро Бонневіль в штаті Юта. Це також відбулося в Афганістані та Ірані, де велике озеро утворилось в Деште-Кевір. В Австралії, переносні піщані дюни охоплювали половину континенту, Гран-Чако та Пампа в Південній Америці були також вельми посушливими. Сьогоденні субтропічні райони також втратили більшу частину свого лісового покрову, особливо в східній частині Австралії, Бразильський атлантичний ліс в Бразилії, а також Південний Китай, де безліссі простори стали домінуючими через сухі умови. Північний Китай - лишався позагляціалом незважаючи на холодний клімат - суміш луків і тундри переважали, і навіть тут північна межа росту дерев, була на двадцять градусів південніше сьогоденного.

У період безпосередньо перед останнім Льодовиковим Максимумом, багато районів, які стали повністю безплідною пустелею були вологішими, за сьогодення, особливо в південній частині Австралії, де переселення аборигенів, як вважається, збігається з вологим періодом між 40000 і 60000 років тому.

Дивись також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Sathiamurthy, E. and Voris, H. K. 2006. Pleistocene Sea Level Maps for the Sunda Shelf. The Field Museum, Chicago, Illinois.

Література[ред. | ред. код]

  • Ehlers, J., and P.L. Gibbard, 2004a, Quaternary Glaciations: Extent and Chronology 2: Part II North America. Elsevier, Amsterdam. ISBN 0-444-51462-7
  • Ehlers, J., and P L. Gibbard, 2004b, Quaternary Glaciations: Extent and Chronology 3: Part III: South America, Asia, Africa, Australia, Antarctica. ISBN 0-444-51593-3
  • Gillespie, A.R., S.C. Porter, and B.F. Atwater, 2004, The Quaternary Period in the United States. Developments in Quaternary Science no. 1. Elsevier, Amsterdam. ISBN 978-0-444-51471-4
  • Mangerud, J., J. Ehlers, and P. Gibbard, 2004, Quaternary Glaciations : Extent and Chronology 1: Part I Europe. Elsevier, Amsterdam. ISBN 0-444-51462-7
  • Sibrava, V., Bowen, D.Q, and Richmond, G.M., 1986, Quaternary Glaciations in the Northern Hemisphere, Quaternary Science Reviews. vol. 5, pp. 1–514.

Ресурси Інтернету[ред. | ред. код]