Очікує на перевірку

Ахматова Анна Андріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ахматова)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ахматова (значення).
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Горенко.
Анна Андріївна Ахматова
Анна Андреевна Ахматова
Портрет роботи Кузьми Петрова-Водкіна
Ім'я при народженніАнна Андріївна Горенко
ПрізвиськоАкума
ПсевдонімАнна Андріївна Ахматова
Народилася11 (23) червня 1889[1][2][3]
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Померла5 березня 1966(1966-03-05)[4][5][…] (76 років)
Домодєдово, РРФСР, СРСР
·інфаркт
ПохованняКомаровське селищне кладовище
Громадянство Російська імперія,
СРСР СРСР
Місце проживанняОдеса
Санкт-Петербург
Ташкент
Київ
Діяльністьпоетеса
Сфера роботипоезія
Alma materКиївські вищі жіночі курси
Мова творівросійська
Роки активності1911 — 1966
Напрямокакмеїзм
Жанрпоезія
Конфесіяправослав'я
БатькоAndrey Gorenkod
МатиІнна Еразмівна Стоговаd
РодичіErazm Stogovd
У шлюбі зГумільов Микола Степанович[6][2][…], Володимир Шилейкоd[2] і Пунін Микола Миколайович[2]
ДітиГумільов Лев Миколайович[2]
Автограф
Нагороди
CMNS: Ахматова Анна Андріївна у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (при народженні Го́ренко; 23 червня 1889, Одеса, Херсонська губернія — 5 березня 1966, Домодєдово під Москвою) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму. Одна з представників «Срібної доби», учасниця акмеїстичного угруповання «Цех поетів». Лауреатка міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна», почесний доктор літератури Оксфордського університету. Двічі номінантка на Нобелівську премію з літератури (1965 та 1966).

Життєпис

[ред. | ред. код]

Анна Горенко народилася 23 червня під Одесою в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Антоновича Горенка (1848—1915) та Інни Еразмівни Стогової (1856—1930). Була третьою серед шести дітей у родині.

1890 року родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Маріїнській жіночій гімназії в 1900—1905 роках.

Перший її вірш опублікуваний у журналі «Аполлон», коли поетесі було 11 років.

1903 — познайомилася з російським поетом Миколою Гумільовим і стала постійною адресаткою його віршів.

1905 — після розлучення батьків Анна переїхала з матір'ю до Євпаторії.

1906—1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії в Києві).

1907 — Микола Гумільов надрукував вірші Анни Горенко у своєму журналі «Сиріус».

1908—1910 — навчалася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів.

1909 — Гумільов приїхав до Києва на поетичний вечір і вкотре запропонував Анні одруження. Цього разу вона дала згоду на шлюб.

1910 — обвінчалася з Миколою Гумільовим у Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1910 — відвідувала Вищі історико-літературні курси Раєва в Петербурзі.

1911 — перші публікації під ім'ям «Анна Ахматова». Через батькову заборону підписувати поезії реальним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабусі по материнській лінії.

1911—1915 — щороку відвідувала Київ.

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син.

У 1920-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, не можна повною мірою назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової

У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку Андрію Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану видавництвом «Радянський письменник».

1941—1944 — перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях.

У 1946 році зазнала жорсткої критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» з критикою «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які допустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; та пропозицією вилучити книгу з користування.

У 1950 році опублікувала цикл типово радянських віршів «Слава миру!» на честь Сталіна, і в 1951 році поновлена у Спілці письменників.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі в Москві на урочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт міокарду, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії в Домодєдово.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[8].

Творчість

[ред. | ред. код]
  • любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки» (1914), «Вечір» (1912), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922).
  • ліро-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»).
  • вірші про війну.
  • переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).

Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

Ставлення до української мови та літератури

[ред. | ред. код]

Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.

Так, Лідія Чуковська у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову»[ru] наводить такий діалог із поетесою:[9]

Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
 — Ні. У мене в Києві було дуже важке життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
 Мене обурила ця зневага.
 — Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я.
 Вона не відповіла.

Оригінальний текст (рос.)
Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.

– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.

Она не ответила.

За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[10] Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[11]

 — Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
 — Вона рідна мені, це мова моєї матері.

Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[12][13]

Родина

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Іменем Анни Ахматової названо вулиці в Україні (у Києві з 1990 року, Одесі, Дніпрі), у Росії (Пушкін, Москва, Тюмень, Калінінград), Узбекистані (Ташкент).

У 2005 році у Харкові в Саду скульптур у дворі ресторану «Ермітаж» по вулиці Максимиліанівській 18 був встановлений пам'ятник Анні Ахматовій. Пам'ятник виготовлений у 2001 році. Автор пам'ятника — скульптор Володимир Кочмар[14].

До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[15][16], 23 червня 2017 року, представники телеканалу Інтер, без погодження з міською владою, незаконно[17] встановили їй пам'ятник у Міському саду Києва[18]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стали керівник Inter Media Group Ганна Безлюдна і головний редактор телеканалу «Інтер» Антон Нікітін[19]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[17]. Автор пам'ятника — скульптор Олександр Стельмашенко[20]. На виготовлення погруддя пішло близько двох років. Висота погруддя разом з постаментом — майже чотири з половиною метри[21].

На честь Ахматової названо астероїд та кратер на Венері.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Лесневский С. С. Ахматова // Краткая литературная энциклопедия — Москва: Советская энциклопедия, 1962. — Т. 1.
  2. ↑ а б в г д е ж и Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 32. — ISBN 978-2-221-06888-5
  3. ↑ Литераторы Санкт-Петербурга. ХХ век / под ред. О. В. Богданова
  4. ↑ Ахматова Анна Андреевна // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  5. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  6. ↑ Magnusson M. Chambers Biographical Dictionary — W & R Chambers, 1990. — ISBN 978-0-550-16041-6
  7. ↑ Гумилев, Николай Степанович // Писатели современной эпохи: Био-библиографический словарь русских писателей XX века / под ред. Б. П. Козьмин — Москва: 1928. — Т. 1. — С. 109–111. — 287 с.
  8. ↑ Олена О'Лір. Анна Ахматова — в українському інтер'єрі // День. — 2 серпня 2012 р. Архів оригіналу за 3 November 2016. Процитовано 12 червня 2014.
  9. ↑ Записки об Анне Ахматовой — Чуковская Лидия Корнеевна — Google книги. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 19 березня 2015.
  10. ↑ В годы юности, живя в Киеве, Анна Андреевна узнала украинский язык, а по свидетельству Тереня Масенко, встречавшегося с ней в язык полюбила Серебряный век — Сторінка 27 // Василий Викторович Шлапак, ‎Евдокия Ольшанская — 1994. Архів оригіналу за 11 березня 2019. Процитовано 19 березня 2015.
  11. ↑ Взяла в руки мою Книгу лірики Ви так добре знаєте українську мову Вона рідна мені — Terenʹ Masenko — 1970. Архів оригіналу за 11 березня 2019. Процитовано 19 березня 2015.
  12. ↑ [1] [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.] Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?» На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
  13. ↑ забыли моя фамилия Горенко — Григорий Кочур. МОИ ВОСПОМИНАНИЯ О ЕЛЕНЕ АЛЕКСЕЕВНЕ ИЛЬЗЕН. Архів оригіналу за 11 березня 2019. Процитовано 19 березня 2015.
  14. ↑ admin. Памятник Анне Ахматовой в Харькове — Памятники русской истории и культуры на Украине (ru-RU) . Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021.
  15. ↑ Життя відомих: Анна Ахматова. Архів оригіналу за 26 June 2017. Процитовано 27 червня 2017.
  16. ↑ У Києві з'явився пам'ятник Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 13 квітня 2022. Процитовано 17 травня 2023.
  17. ↑ а б У Києві незаконно встановили пам'ятник російській поетесі. Архів оригіналу за 3 February 2018.
  18. ↑ У Києві відкрито новий пам'ятник — Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 26 June 2017. Процитовано 27 червня 2017.
  19. ↑ У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 26 June 2017. Процитовано 27 червня 2017.
  20. ↑ У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій (фото). Архів оригіналу за 28 June 2017. Процитовано 27 червня 2017.
  21. ↑ У Києві відкрили пам'ятник Анні Ахматовій. Архів оригіналу за 3 February 2018. Процитовано 27 червня 2017.

Посилання

[ред. | ред. код]

Література та джерела

[ред. | ред. код]
  • Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  • Твори Анни Ахматової в українських перекладах [Архівовано 2 грудня 2014 у Wayback Machine.]
  • Ахматова А. А. (1889—1966). Стисла руки під темним серпанком… : вибр. поезії в пер. [з рос.] Г. Синьоок / Анна Ахматова. — Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2017. — 99 с. : портр. — Текст парал. рос., укр. — Бібліогр. в прим. вступної ст. та в тексті. — ISBN 978-966-920-164-5.
  • Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ : ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5.
  • Эйхенбаум Б. Анна Ахматова. Опыт анализа. — П., 1923. [Архівовано 11 жовтня 2011 у Wayback Machine.]
  • Виноградов В. В. О поэзии Анны Ахматовой (стилистические наброски). —Л., 1925.
  • Эйхенбаум Б. Статьи о поэзии. — Л., 1969.
  • Озеров Л. Мелодика. Пластика. Мысль // Литературная Россия. — 1964. — 21 авг.
  • Павловский А. Анна Ахматова. Очерк творчества. — Л., 1966.
  • Тарасенков А. К. Русские поэты XX в. 1900—1955. Библиография. — М., 1966.
  • Добин Е. С. Поэзия Анны Ахматовой. — Л., 1968.
  • Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. — Л., 1973.
  • Чуковская Л. К. Записки об Анне Ахматовой. В 3 т. — YMCA-Press., 1976.
  • Памятники культуры. Новые открытия. 1979. — Л., 1980 (ежегодник).
  • Жолковский А. К. Анна Ахматова — пятьдесят лет спустя [Архівовано 17 травня 2017 у Wayback Machine.] // Звезда. — 1996. — № 9. — С. 211—227.
  • Лосиевский И. Я. Анна Всея Руси: Жизнеописание Анны Ахматовой. — Харьков: Око, 1996.
  • Гончарова Н. «Фаты либелей» Анны Ахматовой. — М.; Спб.: Летний сад; Российская государственная библиотека, 2000. — 680 с.
  • Троцык О. А. Библия в художественном мире Анны Ахматовой. — Полтава: ПОИППО, 2001.
  • Тименчик Р. Д. Анна Ахматова в 1960-е годы. — М.: Водолей Publishers, 2005.
  • Мандельштам Н. Об Ахматовой. — М.: Новое издательство, 2007.
  • Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — М.: Индрик, 2008.
  • Щеглов Ю. К. Черты поэтического мира Ахматовой
  • Далош Д. Гость из будущего. Анна Ахматова и сэр Исайя Берлин. История одной любви. — М., Текст, 2010.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ахматова_Анна_Андріївна&oldid=43750655