Теофіль Делькассе

Теофіль Делькассе
фр. Théophile Delcassé
Народився	1 березня 1852(1852-03-01)[…] Пам'є
Помер	22 лютого 1923(1923-02-22)[…] (70 років) Ніцца, Франція
Поховання	Цвинтар Монмартр
Країна	Франція
Діяльність	політик, дипломат, журналіст
Alma mater	Тулузький університет
Знання мов	французька
Посада	general councillor of Arièged, Q61961832?, депутат Національної асамблеї Франції, депутат Національної асамблеї Франції, депутат Національної асамблеї Франції, депутат Національної асамблеї Франції, депутат Національної асамблеї Франції і депутат Національної асамблеї Франції
Партія	Independent Radicalsd
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Теофіль Делькассе (фр. Théophile Delcassé; 1 березня 1852, Пам'є, департамент Ар'єж, Франція — 22 листопада 1923, Ніцца, Франція) — французький дипломат, державний діяч, міністр закордонних справ Франції (1898—1905 і 1914—1915).

Біографія

Народився в сім'ї представників дрібної буржуазії, його батько Лоран Делкассе (1826—1889) був професором живопису.

У 1874 році здобув вищу філологічну освіту в Тулузі. Працював у декількох державних установах на південному заході, зокрема в Тарбі і Монтобані, перш ніж перебрався в Париж. Тут він співпрацював з виданням «Французька Республіка» (La République française), яке видавав Леон Гамбетта, чиїм вірним послідовником він став.

Внаслідок своїх антиклерикальних переконань в січні 1886 року вступив в ряди масонів — в «Латинське братство» міста Фуа.

У 1889 році був обраний до Національних зборів як представник Фуа і від партії радикальних соціалістів; належав до поміркованого крила цієї партії. Переобирався протягом тридцяти років, склавши депутатські повноваження в 1919 році.

У 1893 році був призначений на посаду державного міністра у справах колоній.

У 1894—1895 рр. — міністр колоній. На цій посаді дав новий імпульс французької колоніальної політики, особливо в Західній Африці; були підпорядковані нові райони, також було посилено флот. Міністерство отримало велику незалежність у своїй діяльності, в деяких випадках навіть не інформуючи парламент про вжиті ініціативах.

У 1898—1905 рр. — міністр закордонних справ Франції. На цій посаді займав виражену антинімецьку позицію. Прагне зруйнувати систему спілок, розроблену канцлером Бісмарком у попередні десятиліття, яка пов'язувала Німецьку імперію з Австро-Угорською імперією, Італією та Росією.

На чолі МЗС зумів вивести Францію з політичної ізоляції. Зокрема, в обмін на деякі поступки в Східній Африці відбувалося зближення з Великою Британією.

У 1899 році став посередником у конфлікті між США та Іспанією, зміг успішно організувати переговори з укладення миру між двома країнами. Розділивши відповідні сфери інтересів у Північній Африці в секретній угоді 1902 року, він також поліпшив відносини з Італією, яка отримувала як майбутню колонію Лівію, Франції відходили Туніс і Марокко. Був створений союз з Росією — в 1899 і 1901 рр. міністр відвідав Санкт-Петербург. Уже в серпні 1899 року був створений дипломатичний союз між двома країнами. У червні 1900 року був демаркований кордон між іспанськими і французькими колоніями в Африці.

Під час візиту в Лондон у складі делегації на чолі з президентом Емілем Лубе у квітні 1904 року було досягнуто домовленостей про взаємні інтереси в Єгипті, Ньюфаундленді і Марокко. Прямим наслідком стало подальше відчуження з німецьким рейхом. Після Гулльского інциденту включився в процес врегулювання відносин між Великою Британією і Росією, щоб запобігти ескалації напруженості між ними. У танжерській кризі виступав за суворе протистояння Німеччині, однак цю позицію відкинув пацифістськи налаштований прем'єр-міністр Моріс Рувье. Через що виникли протиріччя в червні 1905 року подав прохання про відставку.

Займався питаннями військово-морського співробітництва між Великою Британією і Францією.

Морський міністр (1911—1913). Посол у Петербурзі (лютий 1913—березень 1914). Міністр закордонних справ (серпень 1914 — жовтень 1915). Був одним з творців Антанти. Його найважливішим успіхом на цьому етапі став вступ у війну на боці Антанти Італії. Був змушений піти у відставку в жовтні 1915 року через свою надмірно проросійську позицію, оскільки його підтримка цілей війни Росії на Балканах привела Болгарію в табір Центральних держав.

Пішов з політичного життя в 1919 році внаслідок потрясіння від загибелі свого сина Жака на німецькому фронті в ході Першої світової війни.

Був похований на паризькому кладовищі в Монмартрі. На його могилі викарбувано епітафія: «Ці кілька слів, які підсумовують все моє життя: для Франції все, завжди».