Франсуа Гізо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Франсуа Гізо
фр. François Guizot
Франсуа Гізо
Франсуа Гізо. Портрет роботи Джехана Джорджеса Віберта
Прем'єр-міністр Франції
19 вересня 1847 — 23 лютого 1848
Попередник Ніколя Жан де Дьє Сульт
Наступник Луї Моле
Народився 4 жовтня 1787(1787-10-04)
Нім Франція
Помер 12 вересня 1874(1874-09-12) (86 років)
Валь-Ріше, Франція
Похований
Відомий як політик, дипломат, історик, перекладач, письменник, літературний критик
Місце роботи Паризький університет
Громадянство Французьке
Alma mater Женевський університет
Політична партія Орлеаністиd
Батько André Guizotd
Мати Élisabeth-Sophie Boniceld
У шлюбі з Elisabeth Charlotte Pauline Guizotd[1] і Marguerite Guizotd
Діти Pauline de Wittd, Guillaume Guizotd[2] і Henriette Guizot de Wittd
Професія Історик, політик, дипломат
Релігія Католицизм
Нагороди
Орден Золотого руна Великий Хрест ордена Почесного легіону Орден Золотого руна орден Слона Grand Cross of the Order of the Redeemer орден Святого Януарія Орден Pour le Mérite в галузі мистецтв і науки

Член Американської академії мистецтв і наук[d]

Франсуа́ П'єр Гійо́м Гізо́ (фр. François Pierre Guillaume Guizot; 4 жовтня 1787, Нім12 вересня 1874, Валь-Ріше) — французький державний діяч, дипломат, історик. Не раз обіймав міністерські посади в урядах Франції, зокрема міністра іноземних та внутрішніх справ і міністра освіти. У 1847—1848 роках був прем'єр-міністром країни. Член Французької академії (від 1836 року). Автор декількох значних праць з історії Європи, Франції, Англії.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки життя[ред. | ред. код]

Франсуа Гізо народився в місті Нім 4 жовтня 1787 р. Коли хлопцю було лише 7 років, під час Французької революції у 1794 р. його батька було страчено, а він сам з матір'ю мусив тікати з Франції до Женеви. Здобувши освіту в Швейцарії, Гізо повернувся до Парижа в 1805 році, де й далі вивчав право. Попри це, він згодом залишив навчання і почав писати. Критичні аналізи сучасних історичних праць зажили Гізо слави як історика і посприяли його призначенню у 1812 р. на кафедру сучасної історії в університеті в Парижі. Там він згодом став учнем відомого філософа і історика П'єра-Поля Ройер Коллара.

Під час імперії Наполеона Гізо не брав активної участі в політиці, але вже під час першої реставрації Бурбонів він обіймав посаду генерального секретаря міністерства внутрішніх справ. Після Ста днів Наполеона він обіймав посади у двох міністерствах: генерального секретаря міністерства юстиції (1815—1816 рр.) і директора міністерства внутрішніх справ (1819—1820 рр.). Вбивство престолонаслідника герцога Беррійського в лютому 1820 р. спричинила радикалізацію суспільства і помірні політики, такі як Гізо були усунені з посад в уряді.

Втративши роботу в уряді, Гізо зосередився на історичних дослідженнях та літературній праці. У цей час він написав декілька відомих робіт, таких як: «Історія походження представницького уряду», «Історія англійської революції від Чарльза І до Чарльза II», «Загальна історія європейської цивілізації», і також «Історія фанцузької цивілізації». Історичні праці Гізо отримали позитивне визнання за ґрунтовне дослідження, ясний і лаконічний стиль, розумний аналіз та неупереджене трактування подій.

Політичне життя[ред. | ред. код]

У 1830 р. Гізо повернувся до активного політичного життя і в січні того ж року був обраний депутатом до парламенту і негайно приєднався до опозиції. У своїх політичних поглядах Гізо дотримувався традиційних поглядів, зокрема підтримував Конституцію 1814 р. яку разом з іншими вважав втіленням політичної мудрості, оскільки вона підтримувала баланс між владою короля, дворянства і верхівки середнього класу. Як інші консервативні ліберали він підтримував відновлення монархії, якщо вона відповідала вимогам Конституції і розподілу повноважень в ній. Однак, коли коли король Карл X намагався керувати указами в обхід Конституції, це призвело до втрати підтримки монарха в суспільстві і до Липневої революції 1830 р., під час котрої, Луї Філіп, герцог Орлеанський зійшов на престол.

У серпні 1830 р. в новому уряді Гізо отримав посаду міністра внутрішніх справ. Протягом наступних 2 років у своїх поглядах він ставав більш консервативним, здебільшого у відповідь на безлади у Парижі і через побоювання анархії. Консерватизм Гізо мав також глибокі коріння у його власному минулому, у побожних віруваннях кальвініста, у вірі, що обрана політична еліта країни мала божественну місію керувати масами.

У жовтні 1832 року Гізо було призначено міністром освіти країни. В цей час він взяв на себе керівну роль правого центру в парламенті. Під його патронажем був прийнятий один з найзначніших законодавчих актів від 28 червня 1833 — Статут початкових шкіл Франції. У цьому законі початкові школи були визнані необхідними і кожна комуна країни була зобов'язана підтримувати їх з місцевого бюджету. Також у цей час за його клопотанням була відновлена французька Академія моральних і політичних наук закрита ще Наполеоном, була заснована Французька історична спілка і почалася публікація за державний рахунок величезної колекції середньовічних документів та дипломатичного листування. Франсуа Гізо-найвпливовіший міністр останніх семи років царювання Луї-Філіпа 1.

Останні роки життя[ред. | ред. код]

У лютому 1840 р. Гізо було призначено послом у Лондоні, але вже в жовтні його відкликали і запропонували посаду міністра закордонних справ Франції. Основними принципами своєї зовнішньої політики Гізо визначав невтручання, тісніші, дружні зв'язки з Великою Британією, а також співробітництво з Австрією. У 1847 р. Гізо став прем'єром країни. На цій посаді він, однак, не затримався довго і після Лютневої революції 1848 року був вимушений відправитися у вигнання до Англії. Навіть у вигнанні у Лондоні Гізо продовжив наукові дослідження в британських архівах. По закінченні революції він повернувся на батьківщину і пішов у відставку, поселився у своєму маєтку в Нормандії. За цей час, до його смерті 12 вересня 1874 року він написав ще декілька визначних праць з історії: «Історія англійської республіка за Кромвеля», «Історія протекторату Кромвеля і реставрація Стюартів» та інші.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. https://www.persee.fr/doc/inrp_0298-5632_1985_ant_2_1_2634
  2. http://www.treccani.it/enciclopedia/francois-pierre-guillaume-guizot_(Enciclopedia_Italiana)/