Еміліан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Марк Емілій Еміліан
Marcus Aemilius Aemilianus
085 Aemilianus.jpg
Монета із зображенням Еміліана
Імператор
Початок правління: 253 р.
Кінець правління: 253 р.
Попередник: Волусіан
Наступник: Валеріан
Дата народження: 207
Місце народження: о. Гірба, Африка
Дата смерті: 253
Місце смерті: коло Сполето, Італія

Марк Емілій Еміліан (лат. Marcus Aemilius Aemilianus), відоміший як Еміліан (бл. 207 - †253) — давньоримський імператор, що правив протягом трьох місяців у 253 році.

Походження та кар'єра[ред.ред. код]

Еміліан народився у 207 чи 213 р. в римській провінції Африка. Згідно з «Епітомами про цезарів» (Epitome de Caesaribus) IV століття), він народився на Гірбі (сучасний о. Джерба поблизу узбережжя Тунісу) та за походженням був мавром[1]; те саме джерело згадує, що Еміліан народився близько 207 р.[2] Історик XII ст. Іоанн Зонара, який вважав Еміліана скоріше лівійцем, аніж мавром[3], та ще один літописець XIII ст. стверджують, що на час своєї загибелі у 253 р. Еміліану було 40 років[4].

Щодо походження Еміліана існує дві версії, обидві досить перебільшені: Флавій Евтропій та його перекладач Пеаній, можливо, знеславлюють переможеного узурпатора, стверджуючи, що той походив з незнатної[5] родини. Іоанн Антіохійський згадує, що узурпатор використав своє походження, щоб захопити владу, але це є, ймовірно, частиною Еміліанової пропаганди.

Еміліан був одружений на Корнелії Супері, жінці африканського походження; дата шлюбу невідома, але, ймовірно, це сталось до того, як Еміліан залишив Африку, адже вони обидва походили з одного і того ж регіону.

За правління Требоніана Галла та його сина Волусіана (251-253), Еміліана відправили командувати армією на Балкани. Його основним обов'язком була охорона кордону вздовж р. Дунай, який зазнавав нападів від готів під проводом царя Кніви. Після смерті Деція від рук Кніви у битві при Абритті, Требоніан Галл оволодів троном, а пізніше був змушений боротися із чумою, що охопила Імперію. Він не користувався популярністю у військових, переважно через принизливі угоди, укладені з готами, та бездіяльність по відношенню до перського царя Шапура I, який постійно нападав на східні провінції. За твердженням Іоанна Антіохійського, Еміліан заздрив Галлу, будучи командувачем у Мезії, і організував змову проти нього.

Прихід до влади та загибель[ред.ред. код]

У 253 році готи під проводом Кніви порушили мирну угоду і, перетнувши кордон, напали на Каппадокію, Пессін та Ефес. Приводом для цього стала начебто невиплата римлянами данини, згідно з умовами мирної угоди; сучасні історики вважають, що зникнення данини не було наслідком змін у політиці Риму, а готи, скоріш за все, намагалися дістати користь із своєї військової могутності. Армією, яка мала захищати регіон, командував Еміліан. Однак недавня поразка у битві при Абритті істотно вплинула на бойовий дух військових. Еміліан підбадьорив їх, нагадавши про славу Рима (за словами Зосима) та пообіцявши багату здобич (за словами Зонари). Римляни атакували готів і, захопивши їх зненацька, вбили більшість ворогів та вдерлися на територію готів, де звільнили полонених та взяли багату здобич. Римські солдати проголосили Еміліана імператором.

Маючи досить невелике військо, Еміліан не міг чекати, поки законний імператор Галл збере свої сили, тому він залишив провінцію без охорони та швидко рушив з військом на Рим, аби зустріти супротивника раніше, ніж той збере підмогу. Коли Еміліан просувався Фламінієвою дорогою. Требоніан Галл та його син-співправитель Волусіан оголосили його «ворогом держави» і вийшли з військом з Риму назустріч узурпатору. Дві армії зустрілися коло міста Інтерамна (сучасний Терні), і в битві переміг Еміліан. Галл і Волусіан втекли з рештками армії до північ, можливо, щоб виграти час до приходу підмоги, але на Forum Flaminii (сучасний Фоліньйо), їх вбили власні охоронці, які вважали, що їх нагородять за зраду[6].

Еміліан рушив на Рим, де римський Сенат, після нетривалого опору[7], визнав його імператором. За деякими джерелами, після цього Еміліан написав листа до Сенату, в якому пообіцяв воювати на славу Імперії у Фракії та проти Персії, а свої владні повноваження передати Сенату, генералом якого він себе вважає. Еміліан отримав титули Пія (лат. Pius), Фелікса (лат. Felix) та Батька Вітчизни (лат. Pater Patriae), tribunicia potestas та був підвищений до рівня Великого понтифіка; однак він не став консулом (що, можливо, є натяком на його низьке походження). Монети часів правління Еміліана свідчать, що він пропагував себе як військового командира; він зумів перемогти готів, коли ніхто не вважав це можливим, саме тому він був тією людиною, яка мала відновити могутність Римської Імперії.

Проте, Валеріан, губернатор рейнських провінцій, вже просувався на південь з військом, яке, за Зосимом, було зібрано на допомогу Требоніану Галлу. Але сучасні історики, що ця армія, можливо, мобілізована для воєнних дій на Сході, вирушила тільки після смерті Галла, аби підтримати претензії свого генерала на верховну владу[8]. Прибічники Еміліана, побоюючись громадянської війни та війська Валеріана, здійняли заколот, внаслідок якого Еміліана було вбито в Сполетії чи на Сангвінарійському мості, між Орікулумом та Нарні (на півдорозі від Сполетія до Риму), і визнали імператором Валеріана. Після загибелі Еміліана. на нього було накладено damnatio memoriae.

Ймовірно, також, що узурпатор Сільбаннак, якого Еміліан залишив в Римі перед виступом проти Валеріана, пізніше намагався захопити імператорський престол, але був вбитий.

Джерела[ред.ред. код]

  • Віктор Аврелій. «Про життя та вдачу римських імператорів»
  • Banchich, Thomas, "Marcus Aemilius Aemilianus (ca. July - ca. September, 253)", De Imperatoribus Romanis
  • Potter, David S., The Roman Empire at Bay AD 180–395, Routledge, 2004. ISBN 0-415-10058-5

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Епітоми про цезарів», 31.1-2
  2. «Епітоми про цезарів», 31.3.
  3. Іоанн Зонара, Epitome Historiarum, 12.21.
  4. Іоанн Зонара, Epitome Historiarum, 12.22.
  5. Евтропій, Breviariun ab Urbe condita, 9.6; Паеній, 9.6.
  6. Аврелій Віктор, 31.1
  7. Аврелій Віктор, 31.3
  8. Potter, David S., Prophecy and History in the Crisis of the Roman Empire. Oxford: Oxford University Press, 1990, p. 322.