Необароко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мюнхен. Необароковий Палац юстиції.

Необароко (від грец. Neos - "новий"; див. Бароко) - один із неостилів, що склався в європейському мистецтві XIX ст.

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Як стилістичний напрям мав відносно невеликий термін існування. Мав кілька фаз розвитку і різні регіональні варіанти. У порівнянні з іншими неостилями XIX ст. (див. також Історизм) стиль необароко відбився в архітектурній практиці менш визначено і, як правило, поєднувався з елементами неорококо і неоренесансу. Це пояснюється насамперед тим, що оригінальний стиль бароко в мистецтві Італії склався наприкінці XVI-на початку XVII ст. на основі переробки елементів архітектури періоду Високого Відродження початку XVI ст. В інших країнах, наприклад у Німеччині XVIII ст., стиль бароко запозичив дещо від пізньої готики, власного варіанту маньєризму і з'єднувався з елементами рококо (див. німецьке бароко). Роз'єднані і потрощені князівства Німеччини в 17 ст. після Тридцятирічної війни важко відновлювали власну економіку і лише засвоювали стилістику, вже вироблену і поширену в Італії, у Франції, Швеції та в Речі Посполитій. З деяким запізненням отримало розвиток і бароко Австро-Угорщини, на зразки якого найбільше орієнтувалисть майстри німецьких князівств.

Тому в XIX ст. необароко (в архітектурі та в інтер'єрах ), орієнтоване на різні історичні прототипи, придбало еклектичний характер.

Термінологія[ред.ред. код]

У XIX ст. термін необароко використовували неоднозначно. До необароко іноді відносили творчість живописців-романтиків першої половини XIX ст. Ж.-А. Гро, Теодора Жеріко, Ежена Делакруа за формальними ознаками динамізму композицій, однаково притаманних і бароко італії і Фландрії, і романтизму французького зразка. При цьому ігнорували ідеологічне навантаження обох стилів, до того ж французьке бароко мало короткий термін існування і офіційно не підтримувалось королівською владою Франції.

До необароко помилково відносили навіть англійського пейзажиста Джона Констебла, хоча в Британії негативно ставились до бароко як до мистецтва католицьких країн. Адже відомо, що Британія відсахнулась від католицизму ще в 16 ст. і стала протестантською державою.

Еклектичне необароко Франції 19 ст.[ред.ред. код]

Жорж Рециро. Скульптурна група «Гармонія перемагає Розбрат», 1900 р.,Великий палац, Париж.
Фойє Паризької опери, відкритої 1875 р.
Кафедральний собор у Сальті, Аргентина.

В перелік необарокових митців потрапили і барбізонці, що абсолютно необґрунтовано з позицій мистецтвознавчої науки 20 ст. Романтичні тенденції, що виявилися в експресії та динаміці композиції, і якості барокового художнього стилю 17-18 століть - не одне і те ж. Англійський архітектор Томас Хоппер (1776-1856) в 1827-1846 рр.. створював інтер'єри замку Пенрін-Кастл в Північному Веллсі, серед них - «норманську вітальню», стиль якої називали «бароковим», хоча за суттю він демонстрував відродження характерних рис середньовічної романської архітектури (див. неонорманский стиль). У 1852-1868 рр.. французький архітектор Е.-М. Лефюель створив нові інтер'єри палацу Лувр для імператора Наполеона III, які нині визнають необароковими.

Будівлю Великої Опери в Парижі, побудовану архітектором Шарлем Ґарньє в 1860-1875 рр., відрізняє еклектичне поєднання елементів архітектури італійського Відродження, бароко, що особливо помітно в інтер'єрах (див. другий Ампір, або "стиль Другої Імперії "). На Єлисейських полях у Парижі в період Другого Ампіру будували розкішнні готелі ( приватні особняки багатих дворян та нових буржуа). Серед них збереглися інтер'єри Готелю Пальва (La Palva, будинок № 25), особняка, створеного для маркізи де Пальва в 1850-х рр.. за проектом Ш. Гарньє. За основу архітектор взяв стиль венеціанських палаццо XVI-XVII ст., посиливши барокові елементи. Інтер'єри Готелю Пальва вражають великою кількістю скульптури, рельєфів, різнокольорового мармуру, бронзи, дзеркал. Цей стиль відносять і до Другого ампіру, і до необароко, і до неоренесансу. Примітно, що сам Ш. Гарньє не давав їм такого визначення, а гордовито називав себе еклектиком (грец. eklektikos - "вибирає"), який цінує різні стилі, прекрасні як такі, не надаючи переваги жодному.

У 1860-1880 рр.. необарокові тенденції в архітектурі періоду історизму вивлялися яскавіше, від чого виникла назва друге бароко, яке частіше застосовують до пам'яток саме цього періоду. Церква Св. Трійці в Парижі, зведена Т. Баллю в 1860-1863 рр.., поєднує елементи неоготики і «неоренесансу», але прийоми роскреповок, що додають скульптурності фасаду і характерна вежа, дозволяють віднести її до стилю «другого бароко» (мал. 133 ). Інший приклад необароко — замок Ліндерхоф (нім. Linderhof - «Ласкавий двір») у Баварії, зведений на південь від Мюнхена в 1869-1879 рр. архітектором Георгом фон Дольманом для короля Людвіга II Баварського (1864-1886). Палац і бароковий парк замислювалися як барокова заміська садиба-резиденція, пишний зракок якої втілено в Версалі (мал. 134). Ліндерхоф привітний, менш пишний і позбавлений гігінтоманії Версаля. В архітектурі палацу еклектично поєднуються елементи ренесансної італійської та французької архітектури «Великого стилю», «Величної манери». У парку біля палацу облаштували Мавританський павільйон і італійський Грот, круглий храм Венери і альпійські каскади. У XIX ст. ансамбль Ліндерхоф відносили до стилю рококо, нині до необароко (див. також Нойшванштайн; Херренкімзее). Насправді барокова стилістика притаманна лише фасадам палацу, а його інтер'єри - це перебільшено неорококо. Отже, Ліндерхоф - яскравий зразрок еклектики.

Необароко в Росії[ред.ред. код]

Бічна церква і келії Смольного монастиря, Санкт-Петербург.
Ампірний інтер'єр Смольного собору, арх. В. Стасов
Особняк княгині З. Юсупової, Літейний пр., Санкт-Петербург.
Арх. Доменіко Трезіні, будівля Дванадцяти колегій.
Лікарня Петра Великого (нині Академія імені І. Мечникова)

Третю фазу розвитку необароко 1880-1890 рр.., характерну особливо рясним подрібненим декором, іноді іменують "третім бароко". Необарокові тенденції своєрідно відбилися в архітектурі Петербурга XIX ст. Вони були пов'язані зі зростанням цікавості до історичного минулого Московії і Російської імперії 17-18 ст. на початку XIX ст. (Див. національний романтизм). Однак оскільки історія російськї культури і мистецтва не мала етапів національного Відродження і маньєризму, російське бароко 18 ст. перебрало на себе завдання попередніх західноєвропейських стилів і мало короткий та прискорений шлях розвитку. Навіть у Петербурзі, найбільш європейському місті імперії, рух неостилей почалося з відтворення чи, як тоді говорили, «поновлення в колишньому вигляді» пам'яток періоду «петровського бароко» і будівель «в смаку графа Вартоломея Растреллі» ( шукай «голіцинське бароко», « голіцинський стиль »; «єлизаветинське бароко »; наришкинський стиль; « російське бароко » ).

У 1834-1837 рр. архітектор А. Ф. Щедрін перебудовував будинок Дванадцяти колегій в Петербурзі ( шукай «петровське бароко» ) у зв'язку з розташуванням в ньому Петербурзького університету. Поруч архітектор вибудував Ректорський флігель (1837-1839), стилізувавши його фасад таким чином, що зовні він майже не відрізняється від архітектури петровського часу (перша чверть XVIII ст., архітектор Доменіко Трезіні).

У 1820-х рр.. архітектор В. П. Стасов (див. російський, або петербурзький, ампір) відтворював частково втрачене оздоблення Великого палацу в Царському Селі, споруди Вартоломея Растреллі (1751-1756). Після пожежі Зимового палацу в Петербурзі в 1837 р. надвірний архітектор російського царя В.П. Стасов керував відтворенням пошкоджених інтер'єрів, а парадні сходи за розпорядженням імператора Миколи I архітектор «відтворив по-старому, в смаку графа Растреллі», багато чого в них, однак, змінивши (див. Йорданські сходи Зимового палацу в Петербурзі). У 1828-1835 рр.. Стасов облаштовував незакінчений Смольний монастир, видатний твір геніального Растреллі, покинутий недобудованим не з його волі. В роботах Стасова «відтворення» поєднувалося з відвертою модернізацією, в результаті якої народився якийсь компромісний класицизмо-бароковий стиль бічних флігелів монастиря і особливо внутрішніх інтер'єрів собору. В середині XIX ст. серед критиків і теоретиків архітектури переважало негативно-зневажливе ставлення до «варварському стилю Растреллі», а стилістику бароко називали «помилковою і неузгоджненою».

  • Такі погляди зберігалися аж до початку XX ст. У той же час «растрелівські інтер'єри» Зимового палацу, відтворені Стасовим, оцінювалися схвально.
  • До 1840-их рр. намічався перехід від «поновлень», реконструкцій будівель до реплікації, вільної творчої інтерпретації і стилізації. У будівлях «другого бароко» в Петербурзі з'єднувалися прямі цитати з минулого з вільними авторськими ремінісценціями. Саме такий характер мав особняк П. Н. Демидова на Великій Морській вулиці, зведений у 1836-1839 рр.. за проектом О. Монферрана, творця Ісаакіївського собору та Олександрівської колони. У фасаді особняка Демидова і особливо в оформленні його інтер'єрів вільно поєднуються мотиви архітектури італійського Відродження, класицизму та бароко. У складеному в 1845 р. О. Монферраном «Архітектурному, художньому та історичному описі Ісаакіївського собору» аналізуються різні архітектурні стилі і типи споруд, перевага ж віддається бароковим принципам побудови християнського храму.

У 1861-1863 рр.. архітектор І. А. Монігетті (1819-1878), який працював у «мавританському», «російському», «візантійському» і «неоренесансному» стилях, відновив парадні сходи у Великому палаці Царського Села (оригінальний витвір Ф. Б. Растреллі не зберігли), але при цьому вільно інтерпретував «барокові» елементи растрелліївского стилю (див. стилізація). Архітектор І. Д. Корсіні в 1837-1840 рр.. заново оформляв інтер'єри Фонтанного будинку для графа Д. Н. Шереметєва "у стилі Людовика XIV» (див. Французьке мистецтво, «Величнй стиль» ), а з боку набережної р. Фонтанки вибудував декоративну огорожу, елементи якої є вільною інтерпретацією стилю бароко. У 1867 р. Н. Л. Бенуа побудував флігель Фонтанного дому "в стилі 1730-х" (див. Аннінський період), збільшивши рокайльні елементи декору до дійсно барокового враження (малс. 136). Андрій Іванович Штакеншнейдер (1802-1865), визнаний майстер архітектури пізнього класицизму (див. Маріїнський палац у Петербурзі) і стилю «неоренесансу», в 1844-1850 рр. вибудував між Петергофом і Сергіївкою «Палац Власної дачі» великого князя Олександра Миколайовича. Будівля створювалося в пам'ять про той палац, що стояв на цьому місці раніше ( Подорожній палац 18 ст.) Сам архітектор назвав стиль своєї споруди "à la Louis XV» (франц. "у стилі Луї XV»; див. Рококо). Однак палацу притаманні барокові риси (рис. 137). Інший відомий твір Штакеншнейдера - палац, перебудований по замові князя К. Є. Білосільського-Білозерського на розі Невського проспекту і набережної р. Фонтанки в Петербурзі (1846-1848), - відтворює основні елементи декору фасадів Строгановського палацу (також на Невському проспекті), створеного Ф. Б. Растреллі сторіччям раніше, в 1752-1754 рр.. Однак потужна пластика фасадів, властива роботам Растреллі, в творах XIX ст. зникла. Залишилося лише цитування розрізнених елементів декору (мал. 138). Графічна жорсткість і невиправдана подрібненість декору (за формулюванням того часу: "велика визначеність деталі ") - властивості будь-якого неостилей у порівнянні з його історичним прототипом - пояснюються існував в XIX ст. переконанням про необхідність « виправлення смаку Растреллі ». Використовуючи витончено-подрібнений декор без потужних розкреповок антаблемента, виступаючих ризалітів або пучків колон, властивих методу Растреллі, архітектор Штакеншнейдер зблизив «неорастреллієвскій стиль» з декоративними прийомами французького рококо ще більш, ніж це було у самого Растреллі. В результаті Штакеншнейдер створив власний варіант неорококо, а не необароко. Не випадково французький письменник Т. Готьє, який відвідав в 1858 р. Росію, справедливо зауважив в декорі палацу Білосільських-Білозерських «фантазії стилю Людовика XV », а ранні барокові будівлі Петербурга він охарактеризував як «величне поєднання Мансара і Берніні».

4. Стилістична еволюція російської архітектури в даному випадку повторює не розвиток стилю італійської архітектури XVI-XVII ст. (від відродження до бароко), а ближче до еволюції архітектурних стилів Франції та Німеччини XVIi-XVIII ст. ( від бароко до рококо; див. німецьке бароко). Пізніше, наприклад, у Миколаївському палаці на Благовіщенській площі, Штакеншнейдер еволюціонував у зворотному напрямку: від необароко до стилістики « неоренесанс». Ця тенденція характерна в цілому для петербурзької архітектури 1850-1860 рр.. Так, Г. Е. Боссе, створюючи особняк князя М. В. Кочубея на Кінногвардійському бульварі (1853-1855), декорував фасад будівлі в стилі «неоренесансу» (див. малюнок 212), а парадні сходи - у стилі необароко. У Петербурзі зведено декілька будівель, приватних особняків і прибуткових будинків в стилі «другого бароко».

Апофеозом необароко, наснаженого «стилем Растреллі», назвав А. Л. Пунін палац у Знам'янці (на схід від Петергофа), перебудований в цьому стилі Боссе в 1856-1860 рр. Однак більшість подібних творів залишалося в межах фрагментарних стилізацій - відтворення елементів растреллиєвского рокайльного декору на площині стіни. Головна особливість стилю бароко - активна взаємодія архітектурного об'єкту з навколишнім середовищем, гра з різновеликими об'ємами, динаміка побудови і різнофасадність - в російському необароко майже не отримало розвитку (мал. 139, 140).

Стилізаторські тенденції «третього бароко» 1880-1890 рр. особливо еклектичні. У них об'єднані риси багатьох історичних прототипів:

  • італійського Відродження і маньєризму,
  • німецького бароко,
  • французького стилю Регентства,
  • «Великого стилю» доби Людовіка XIV,
  • стилю Людовіка XV ( французький варіант рококо)
  • стилю Людовика XVI (перехідного від рококо до неоклассицизму кінця 18 ст.).

В Петербурзі прикладами таких необароково-еклектичних будинків є особняк З. І. Юсуповой, побудований в 1852-1858 рр.. архітектором Л. Л. Бонштедтом (мал. 141), і будівля Першого товариства взаємного кредиту на Єкатерининському каналі (архітектор П. Ю. Сюзор; 1888-1890). Наприкінці XIX ст. архітектурні стилізації у формах бароко, в тому числі в проектуванні храмів, створював Леонтій Миколайович Бенуа. Звернення до архітектури «петровського бароко» першої чверті XVIII ст. на рубежі XIX-XX ст. стало однією з тенденцій «петербурзького відродження». Характерний зразок цого періоду - грандіозний архітектурний ансамбль з парком «Лікарня Петра Великого» ( нині Медична академія імені І. Мечникова).

Необароко в Європі[ред.ред. код]

Громіздкі і помпезні споруди в стилі «другого бароко» є в багатьох містах Західної Європи: Національний музей у Празі (1885-1890; архітектор Й. Шульц; цю будівлю зазвичай відносять до стилю «неоренесансу»), Музей історії мистецтва (1872-1881) і Бургтеатр у Відні (1874-1888; архітектори Г. Земпер і К. Хазенауер), Баварський національний музей у Мюнхені (1894-1899; архітектор Г. Зейдль) та ін.

Необароко в Україні[ред.ред. код]

Необарокова дзвіниця, Почаївська лавра.
Будинок вчених, м. Львів.


Причетною до стилю необароко була і Україна, тоді бездержавна провінція в складі Російської імперії. Україна, роздерта між декількома сусідніми державами, мала цілу низку барокових пам'яток в архітектурі, скульптурі, сакральному мистецтві, ініційованими як різними бароковими центрами ( Реч Посполита, Віленське бароко, Російська імперія ), так і власними місцевими школами, особливо на Сході. Постійні війни Російської імперії сприяли відсуванню кордонів держави на захід і новому перерозподілу теріторій між Польщею та Росією. До складу російських провінцій відійшли землі і міста Вінниця, Бучач, Станіслав, Підкамінь, Почаїв, Кременець з низкою першокласних барокових пам'яток европейського гатунку. Так, православна церква Росії ініціювала в 19 ст. перебудови і декорування собору Почаївського монастиря в необароковому стилі, конфіскованому царатом 1831 р. у уніатів і переданого Московському патріархату. Бароковий комплекс ( проект арх. Готфріда Гофмана ) доповнили новітніми стінописами, новим іконостасом та новою дзвіницею ( 18611869 рр. ) в стилі необароко.

Необароко прийшло і в цивільну архітектуру міста Київ, де вибудовано декілька споруд, декорованих фасадами в стилі необароко, але з буржуазними інтер'єрами.

Необароковий декор отримав і Маріїнський палац в Києві, котрий постраждав від пожежі ще 1819 р. ( в межах прагнення відновити палац архітектора Вартоломея Растреллі і пристосувати споруду до візитів царської родини ). У 1868-1870 роках архітектори К. Маєвський та А. Шиле лише фантазійно відновили палацові мури в формах і декорі, наближених до бароко В. Растреллі.

Цілком необароковим був і палац в садибі Стара Прилука, вибудований як копія Маріїнського палацу в Києві ( нині Вінницька область, Липовецький район ). Ініціатором і володарем нового садибного палацу був буржуазний ділок і бізнесмен С.Ф. Мерінг, син скандально відомого в Києві лікаря і підприємця Ф.Ф. Мерінга, що мав звинувачення в шахрайстві. С.Ф. Мерінг придбав у колишніх володарів село Стара Прилука, відоме ще з 16 столітття. Не маючи оригінальних креслень Вартоломея Растреллі чи їх копій, С.Ф. Мерінг профінансував будівництво власного палацу на початку 20 ст. провінційними будівниками і отримав палац-копію.

Палац скопіював лише зовнішні форми Маріїнського палацу — без копіювання його плану та бічних корпусів, без відтворення необарокових інтер'єрів оригінальної споруди в Києві. Інтер'єри садибного палацу в Старій Прилуці виконані не в барокових, а в історичних стилях - «мавританському» та ін. За часів СРСР палац віддали під дитячий інтернат, що уберігло незвичну споруду від повного знищення як майно експлуататора. На теріторії колишньої садиби С.Ф. Мерінга випадково збережені церква в стилі еклектики і захаращений пейзажний парк.

Джерела[ред.ред. код]

  • James Stevens Curl; "Neo-Baroque." A Dictionary of Architecture and Landscape Architecture; Oxford University Press. 2000. — Encyclopedia Encyclopedia.com
  • «Памятники градостроительства и архитектуры УССР», т. 1-4, Киев, «Будівельник», 1983-1986
  • Овсійчук В.А. «Майстри українського бароко», Київ, 1991
  • ж «Україна», серпень, 1990

Див. також[ред.ред. код]