Павло (Ґойдич)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Блаженний Павло Ґойдич

Ґо́йдич Павло́ Петро́ (*1888—†1960) — греко-католицький єпископ Пряшівської єпархії (1927-1960), василіанин, блаженний священномученик Католицької Церкви.

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Народився Петро Ґойдич (чернече ім'я Павло) у 1888 році в селі Руські Пекляни, неподалік Пряшева.

Родина Ґойдичів була українською. Майже двісті років з неї виходили греко-католицькі священики. Батько майбутнього єпископа Степан Ґойдич був взірцевим душпастирем. Мати Ганна Гербері теж походила зі священицької сім'ї. Двоє старших братів Петра — Корнелій і Степан — також стали священиками. Родичі хотіли, щоб хоч би молодший обрав світську кар'єру, але вихований у християнських традиціях, він пішов батьківським шляхом.

Невдовзі після народження Петра сім'я переїхала у село Цигелка біля Бардієва, де й пройшло дитинство хлопця.

Священик[ред.ред. код]

У 1907 році Петро вступає до єпархіальної семінарії у Пряшеві. Там себе настільки добре проявляє, що його посилають на навчання до Будапешту. У 1911 році Ґойдича висвячено на священика. Уже через рік він стає префектом в гуртожитку для хлопців в т. зв. Алумнеї. Заодно як катехит учить молодь релігії.

Бачачи старанного юнака, єпископ Степан Новак призначає його протоколістом і архіваріусом єпископської курії. Згодом генеральний вікарій Микола Руснак доручає йому ще вищу посаду — директора єпископської канцелярії. Але Ґойдич обирає шлях монаха.

Ієромонах-василіянин[ред.ред. код]

22 липня 1922 року о. Павло Ґойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі в Мукачеві. У листі до батьків писав: «Я вирішив залишити світ і вступити в монастир, бо лише тут сповниться бажання мого серця… Відчуваю, якщо залишуся у світі, буду подібний до дерева, яке не родить і нікому не приносить користі». 23 січня 1923 року, після належного випробувального періоду, він одягнув василіянську рясу, яку не переставав носити ніколи, навіть будучи єпископом. При облечинах прийняв ім'я — Павло.

10 березня 1924 року отець Павло був пострижений у монахи. Він став першим реформованим василіянським священиком, який вийшов з оновленого новіціату в Мукачеві. Його призначають заступником ігумена Ужгородського монастиря, де виконував обов'язки префекта і душпастиря 96-ти хлопців-гімназистів василіянського гуртожитку. В 1926 році отримав завдання зреформувати монастир у Малому Березному. Завдяки його активній праці монастирська церква в Ужгороді швидко наповнилася молодими вірниками.

Від 1918 року Пряшівська єпархія не мала свого єпископа. Після того, як єпископ Степан Новак втік до Угорщини, греко-католиками тимчасово опікувався генеральний вікарій Микола Руснак, а після нього — апостольський адміністратор Діонісій Нярадій з Хорватії. Коли у 1926 році останній повернувся додому, Апостольський Престол вирішив призначити молодого і побожного монаха Павла Ґойдича апостольським адміністратором Пряшівської єпархії.

Перед поверненням до Пряшева Ґойдич поїхав на вісім днів до Крехівського монастиря у Галичині. Тут духовно вправлявся і склав вічні чернечі обіти.

Пізніше, навіть вже будучи єпископом, відпустку звичайно проводив у василіянських монастирях. Щорічно приїжджав на духовні вправи на Чернечу гору до Мукачева. Тут завжди зупинявся у маленькій і скромній келії, в якій жив ще юнаком.

Єпископ[ред.ред. код]

Єпископський герб П. Ґойдича

25 березня 1927 року в Базиліці св. Климента в Римі, де поховано і апостола слов'ян святого Кирила, Павла Ґойдича було висвячено на єпископа. Вже у своєму першому пастирському листі до священиків він писав про те, що стало його життєвим кредом: «Відкрийте свої священицькі серця і прийміть у своїй любові наш занедбаний руський народ. Русини заслуговують набагато кращої долі. В сучасності вони знаходяться в небезпеці втрати не лише своєї безсмертної душі, але і своєї національної ідентичности, бо перебувають в оточенні ворогів різного роду. Якщо відмовимось і не подамо руки, швидко настане кінець нашого руського народу, народу Духновича, Павловича і великого Валія… Учім його не соромитися за свою руську ідентичність, за свою материнську мову, а бути гордим за свій руський рід».

З такими думками єпископ Ґойдич швидко потрапив у немилість до словацької влади. У 1929 році він рішуче виступив проти словакізації народних церковних шкіл. Міністерство освіти в Братиславі наказало, аби навчання в них перевести на словацьку мову. На українську залишити усього три години в тиждень. Наперекір цьому, єпископ дозволив продовжувати навчання рідною мовою у 80 школах. Це викликало довгу тяганину та розгляд у Празі, який закінчився перемогою Ґойдича. У 65 школах навчання було продовжено по-українськи.

Ще однією перемогою стало відкриття у 1936 році у Пряшеві греко-католицької руської (тобто русинсько-української) гімназії, яка стала твердинею релігійно-національного життя русинів-українців у ворожому словацькому середовищі. До того українці Пряшівщини не мали жодної середньої школи.

Катастрофічні зміни настали після розпаду Чехословаччини і утворення гітлерівського союзника — незалежної Словаччини на чолі з урядом Й. Тісо. Права українців на національний розвиток було відкинуто як непотрібні і шкідливі. Всі школи переведено на словацьку мову викладання. Греко-католицька єпархія не сміла видати жодного документа кирилицею. У 1940 році у Михайлівцях відкрито чисто словацьку греко-католицьку учительську семінарію. Пряшівську українську натомість належало ліквідувати.

Владика Ґойдич і тут проявив стійкість характеру. На ліквідацію семінарії не пішов, оголосивши їй публічну підтримку. У свою чергу Ватикан призначив спеціальну фінансову допомогу на існування цієї національної за духом семінарії.

Це не сподобалося словацькій владі. На велелюдній зустрічі у Пряшеві Йозеф Тісо привітався з усіма церковними достойниками. Тільки одному привселюдно не подав руки. Ним був греко-католицький єпископ Павло Ґойдич. Коли всі сіли, для нього одного не знайшлося стільця, і він мусів стояти. Це була публічна зневага, висловлена на очах у вірників. Але були і прямі звинувачення і навіть погрози концтабором «ворогові словацької держави», «негідному єпископського достоїнства». Цілу кампанію проти єпископа розв'язала словацька преса.

Але владика Павло Ґойдич стояв на своєму: «Інші національності мають своїх міністрів, свою політичну партію і своїх представників, тільки велика частина моїх вірних не має нікого, хто боронив би їхні національні і громадянські права. Тож коли мої вірні з довір'ям звертаються до мене, я не можу відкинути їхнього прохання, хоча через те зазнаю чимало неприємностей і великої шкоди».

Ситуація заходила у безвихідь, і Ґойдич заради «добра для всієї єпархії» подав у Рим своє прохання про відставку. Але Апостольський Престол резиґнації не прийняв. Навпаки — у 1940 році він отримав підвищення, єпархіальним єпископом Пряшівської єпархії (до того він був її адміністратором). Після Другої світової війни, 15 січня 1946 року єпископа Ґойдича призначено головним душпастирем для всіх греко-католиків Чехословаччини.

Мученик[ред.ред. код]

Павла Ґойдича неможливо було звинуватити у пособництві гітлерівським союзникам, адже всі знали про його стосунки з урядом Йозефа Тісо. Більше того, єпископ врятував сотні невинних людей від концтаборів. У своїй резиденції переховував багатьох євреїв. Надав допомогу тисячам українських біженців. Його єпископським гаслом були слова: «Бог є любов, любім Його».

Отець А. Левканич про доброчинство єпископа Ґойдича писав так: «Коли б зібралися усі студенти, яким Владика матеріально допоміг закінчити студії; усі робітники, яким він особисто допоміг знайти працю; усі державні службовці, яким він забезпечив посаду; усі сироти, вдовиці й убогі, що їх він обсипував щедрими дарами; коли б зійшлися усі ті, що їм Владика у який-небудь спосіб помагав, радив чи охороняв, і то без різниці віку, заняття чи релігії, то зібралося б непроглядна маса народу, яка цілий день дефілювала б попри єпископську резиденцію».

Але комуністична влада мала про Павла Ґойдича свою думку. Після Галичини та Закарпаття ліквідація Греко-Католицької Церкви повинна була настати й на Пряшівщині.

28 квітня 1950 року його було арештовано, коли він відмовився віддати ключі від катедрального собору, для передачі його православним.

Через кілька тижнів єпископа Ґойдича перевезли до в'язниці, звідки вже не виходив до кінця життя. У січні 1951 року більшовики влаштували над ним гучний судовий процес. Спочатку навіть вели пряму трансляцію по радіо. Але єпископ так мудро захищався і впевнено поводився, що її припинили. За стандартними вигаданими звинуваченнями на кшталт «зрада держави», «воєнна зрада», «шпіонаж» його було засуджено на довічне ув'язнення.

Але навіть за ґратами комуністи боялися популярності Владики. Його возили з однієї тюрми в іншу, бо народ, дізнавшись, де він перебуває, сходився під вікна в'язниці на молитву. Не забував про нього і світ. 17 липня 1958 року Папа Пій XII вислав йому щирі привітання з нагоди 70-річчя.

Павла Ґойдича тримали у найстрашніших в'язницях. Змушували до найпринизливішої праці, наприклад, мити підлогу у кімнаті сторожів. Діяли й підступно: пропонували очолити Православну Церкву в Чехословаччині, але він відмовлявся. Мав одне бажання, яке в останні місяці висловлював товаришам: «Завжди прошу ласкавого Бога, щоб із цієї долини сліз покликав мене того самого дня, в який прислав». Так воно і сталося: 17 липня 1960 року, в день свого народження, Павло Ґойдич помер. 10 років він карався у комуністичних в'язницях.

На тюремному цвинтарі у Леопольдові поставили тільки табличку з номером 681. Тричі рідні клали на могилу хрест, але сторожі щоразу витягали. Поховання єпископа стало місцем паломництва греко-католиків. Ситуація змінилася під час «Празької весни». У жовтні 1968 року Владику було урочисто перепоховано у крипті греко-католицького катедрального храму у Пряшеві, де спочиває ще один видатний українець — Олександр Духнович.

Блаженний[ред.ред. код]

4 листопада 2001 року на майдані перед собором св. Петра у Римі Папа Іван-Павло II перед тисячами паломників з різних країн проголосив імена восьми нових блаженних. Серед них був священномученик Павло Ґойдич. День вшанування його пам'яті у церковному календарі призначено на 17 липня — день його смерті.

Джерела[ред.ред. код]

  • http://www.svoboda-news.com/2003/1/6.htm
  • Potaš J.M., OSBM. Martyr Episcopus Prešoviensis Peter Pavel Gojdič, OSBM. 1888—1960. Prešov-Пряшів, 2004.
  • Životopis blahoslaveného biskupa-mučeníka Pavla Petra Gojdiča, OSBM // Moleben k blahoslavenému biskupovi-mučeníkovi Pavlovi Petrovi Gojdičovi, OSBM. Zost. M. Durlák. Prešov, 2001.
  • Пекар А. Василіянин-ісповідник. Життя єп. П. Ґойдича, ЧСВВ. Ню Йорк, 1962.
  • Pekar A. Bishop Paul Gojdich, OSBM. Pittsburgh, 1980.