Тичина Павло Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Павло Григорович Тичина
Дата народження:	23 січня 1891
Місце народження:	Піски Чернігівської губернії
Дата смерті:	16 вересня 1967 (76 років)
Місце смерті:	Київ
Національність:	українець
Громадянство:	Російська імперія, СРСР
Мова творів:	українська
Рід діяльності:	поет, перекладач, публіцист, літературознавець
Роки активності:	з 1906
Жанр:	вірш, поема, нарис, оповідання
Magnum opus:	«Сонячні кларнети», «Сковорода»
Премії:	Сталінська (1941), Шевченківська (1962)
інтернет-сторінка інтернет-сторінка музею

Павло́ Григо́рович Тичи́на (* 23 січня 1891, село Піски, нині Бобровицького району Чернігівської області — † 16 вересня 1967, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми.

Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959). Міністр освіти УРСР (1943—1948).

Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947).

Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п'яти орденів Леніна.

Зміст 1 Життєвий та творчий шлях 1.1 Ранні роки 1.2 «Сонячні кларнети» 1.3 Український радянський поет 1.4 «Партія веде» 2 Творча спадщина та місце в українській літературі 3 Переклади 4 Тичина і Фінляндія 5 Пам'ять 6 Примітки 7 Література 8 Джерела 9 Інтернет-ресурси

[ред.] Життєвий та творчий шлях

[ред.] Ранні роки

Павло Григорович Тичина - поетичний геній XX віку - народився 11 січня (23 січня за новим стилем) ^[1] 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицького району Чернігівської області). 15 січня (27 січня за новим стилем) Павла охрестили (ще донедавна ця дата помилково вважалася днем його народження). Батько Павла — Григорій Тимофійович Тичина (1850—1906) — був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти. Поет згадував ^[2]:

«У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861—1915) була на 11 років молодша від поетового батька ^[3].

У Павла Тичини було п'ять сестр — Єфросинія (Проня, 1881—1949), Поліна (1884—1925), Оксана (1893—?), Олександра (Олеся, 1899—1931) і Наталія (1902—1922), чотири брати — Михайло (1885—1920), Іван (1888—1969), Євген (1895—1955) і Костянтин (помер дитиною) ^[4]. Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам'ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом'якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета» ^[5].

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року) ^[6]. Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська ^[7]. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор») ^[8].

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року 9-річний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку ^[9].

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини ^[10].

Від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно» ^[11].

1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907—1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський — майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».

1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю ^[12].

У 1913—1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913—1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916—1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства ^[13]. Так, влітку та восени 1914—1916 років Тичина працював роз'їздним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів ^[14].

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський коменційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів своє перше кохання на ім'я Наталя. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності» ^[15].

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918—1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

[ред.] «Сонячні кларнети»

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.

[ред.] Український радянський поет

Перемога більшовицької Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).

В першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР, а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

[ред.] «Партія веде»

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними появилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шестидесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по смерті Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: "Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з'їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину" та ін.

[ред.] Творча спадщина та місце в українській літературі

Тичину називали то символістом, то імпресіоністом, то романтиком... Чи зводили характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності. Та ось як сказав про молодого генія визначний історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов: „Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа". Дивовижна ерудиція Тичини, - свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії. ^[16]

У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фраґментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

[ред.] Переклади

П.Тичина самотужки опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня - вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. ^[17]

Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов та ін.).

Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).

В творчості Тичини поєднані символізм 20 століття і бароко 17 століття.

[ред.] Тичина і Фінляндія

У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета. Залишив щоденникові записи про фінську мандрівку (частини надруковано у книзі «Павло Тичина. Із щоденникових записів», Київ, 1981, С. 180—188), де містяться згадки про зустрічі з діячами фінської культури.

[ред.] Пам'ять

Шануючи пам'ять поета, його земляки відкрили в селі Піски Бобровицького району музей і пам'ятник письменника.

У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Свердлова, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку.

Одну з вулиць Чернігова названо іменем Тичини.

Засновано літературну премію імені Павла Тичини республіканського значення.

16 квітня 1981 року Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім'я Павла Тичини.

3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини.

[ред.] Примітки

[ред.] Література

• Меженко (Іванів) Ю. Статті про «Сонячні кларнети» в журналах «Книгар» (1919) і «Музагет» (1919) та про інші книги Тичини у збірнику «Ґроно» (1920).
• Ніковський A. Vita nova. — K., 1919.
• Зеров М. Українське письменство в 1918 р. // ЛНВ, ч. 111. К., 1919.
• Майфет Г. Матеріали до характеристики творів П. Тичини. — Харків, 1926.
• Лейтес А. Ренесанс української літератури. — Харків, 1926.
• Юринець В. Павло Тичина. — Харків, 1928.
• Лейтес А., Яшек М. Десять років укр. літератури (1917 — 27), т. І. X. 1928.
• Лавріненко Ю. Творчість Павла Тичини. — Харків, 1930.
• Бойко І. Павло Тичина: Бібліографічний покажчик. — К., 1951.
• Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — Париж, 1959.
• Барка В. Хліборобський Орфей, або Клярнзтизм. — Нью-Йорк, 1961.
• Білецький О. Збірник праць у п'яти томах, т. 3. К. 1966.
• Новиченко Л. Поезія і революція. — К., 1968.
• Співець нового світу: Спогади про Тичину. — К., 1971.
• Родко М. Українська поезія перших дожовтневих років. — К., 1971.
• Лавріненко Ю. На шляхах кларнетизму. — Нью-Йорк, 1977.
• Овчаренко М. Духова криза П. Тичини // Дзвони, чч. 1—4. — Рим — Дітройт — Чикаго, 1978—1979.

[ред.] Джерела

Стаття базується на матеріалах з Енциклопедії українознавства. Використані також малюнки, та рукописи з сайту інтернет-музея Павла Тичини.

[ред.] Інтернет-ресурси

• Інтернет-музей Павла Тичини
• Поезії Павла Тичина на сайті "ПОЕТИКА"
• Стаття "Тычина Павел Григорьевич" з Літературної енциклопедії 1939 р.
• Сайт літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини

Ця стаття входить до числа добрих статей україномовного розділу Вікіпедії.