Тичина Павло Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Павло Григорович Тичина
Тичина.jpg
Дата народження: 11 (23) січня 1891(1891-01-23)
Місце народження: Піски Чернігівської губернії
Дата смерті: 16 вересня 1967(1967-09-16) (76 років)
Місце смерті: Київ
Національність: українець
Громадянство: Flag of Russia.svg Російська імперія, УНР УНР, УРСР УРСР, СРСР СРСР
Мова творів: українська
Рід діяльності: поет, перекладач, публіцист,
літературознавець
Роки активності: з 1906
Жанр: вірш, поема, нарис, оповідання
Magnum opus: «Сонячні кларнети», «Сковорода»
Премії:

Сталінська премія — 1941 Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1962

Нагороди:

Герой Соціалістичної Праці — 1967

Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора


Павло́ Григо́рович Тичи́на (* 11 (23) січня 1891(18910123)[1][2] — 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина (1850 —1906), був сільським пономарем і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.

Поет згадував:[3]

«У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».
Мати поета

Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька (1861–1915).[4].

Павло Тичина мав 12 сестер і братів.[5]. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам'ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом'якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета».[3]

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року) [6]. Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська [7]. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»[8].

Павло Тичина, 1901 рік

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року 9-річний Тичина, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку [9].

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини [10].

Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно» [11].

1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською, 1930 рік

Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв М. М. Жук.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю [12].

У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту (де він числився під прізвищем рос. Тычинин), але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.[3] Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз'їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів [13].

Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний. 1916 року братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв'язків із іншими самостійницькими групами.[14]

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності» [15].

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

«Сонячні кларнети»[ред.ред. код]

Перша сторінка рукопису спогадів Павла Тичини про мандрівку із капелою Стеценка

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни[Джерело?].

«В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.» Я. Тинченко

Український радянський поет[ред.ред. код]

Павло Тичина. Автопортрет. Примітка автора: «27.V.[19]22. Дуже старий вийшов»

Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).

Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

1934 року П. Тичина переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.

«Партія веде»[ред.ред. код]

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові[Джерело?]. За ними з'явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). В 1944 вступив до ВКП (б). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників[16]. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з'їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

Творча спадщина та місце в українській літературі[ред.ред. код]

Кладовище. Малюнок Павла Тичини. Внизу рукою поета: «с. Піски. Могила матері. Коло каплички могила батькова»

Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали "то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму»[17]. Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:

«Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-си–зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». [18]

«Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії», — писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року.[19]

У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

У 1970-71 рр. український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 р. після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть[20]. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини.

Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.

В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням

Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші[21].

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту...

Тичини не одживили і роки після 20-го з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.

Авторське відчитання творчої біографії Павла Тичини міститься у книзі поезій Василя Слапчука «Новенький ровер старенького пенсне» (Луцьк: Твердиня, 2007).[22]

Переклади[ред.ред. код]

Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини.[19] Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.

Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).

Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).

У творчості Тичини поєднані символізм 20 століття і бароко 17 століття[Джерело?].

Тичина і Фінляндія[ред.ред. код]

У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета. Залишив щоденникові записи про фінську мандрівку (частини надруковано у книзі «Павло Тичина. Із щоденникових записів», Київ, 1981, С. 180—188), де містяться згадки про зустрічі з діячами фінської культури.

Відзнаки[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Меморіальна дошка на будинку в Києві на вулиці Терещенківській

Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини відкритий у Києві по вул. Терещенківській, 5[24]

У селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. В селі також є пам'ятник письменника[25].

У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку. Документальне підтвердження цьому було знайдено співробітниками Київського музею-квартири Павла Тичини в його архіві.

В Україні на його честь названо вулиці у таких містах, як Чернігів, Київ, Дніпропетровськ, Івано-Франківськ, Умань та інших. Також його ім'я носить одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії. У 1968 році Пісківській школі було присвоєне ім'я Павла Тичини.

1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.

16 квітня 1981 року Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім'я Павла Тичини.

28 вересня 1977 У Єревані одну з вулиць названо іменем П.Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв'язків у радянські роки.

3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.

2011 року з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівні) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати музей ініціював вихід 270 000 накладом конвертів з портретом П.Тичини, випуск НБУ 5000 накладом срібних ювілейних монет із зображенням поета, видання багатьох книг та інші вагомі заходи.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Як зазначено в 4-томній хрестоматії «Українське слово» (Т. 1. — К., 2001. — С. 429), дату народження Тичини уточнено за знайденою Блюдо Іриною Дмитрівною (внучатою небогою поета) в справах Київського комерційного інституту випискою з церковної книги про народження. Хоча, усталена дата 27 січня, яку деякі дослідники помилково вважають датою хрещення, насправді була введена в обіг самим Павлом Тичиною в автобіографіях
  2. http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=321
  3. а б в Новиченко Леонід. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину. — К., 1979. — С. 9.
  4. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 3. — К., 1984. — С. 478.
  5. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 402—403.
  6. с. Піски. Бобровицький район. Чернігівщина
  7. Тичина Павло. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 408.
  8. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 3. — К., 1984. — С. 477—479.
  9. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 250, 364–365.
  10. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 1. — К., 1983. — С. 698.
  11. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 1. — К., 1983. — С. 697—698.
  12. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 330—331.
  13. Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 378.
  14. Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна. Науково-публіцистичне дослідження / Київ: Криниця, 2003, — 144 сторінки — (Серія «Моя книгозбірня»). ISBN 966-7575-54-3. Сторінки 31-32. З посиланням на Характерник. Згадки з минулого (1916–1921). — Літературно-Науковий Вісник, II, XXIII, сторінки 286–287.
  15. Загребельний Павло. Неложними устами. — К., 1981. — С. 5—46.
  16. Біжить життя моє спіралями. В спіралях тих я гину
  17. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія — проза — драма — есей / Упорядкув., передм., післям. — Ю. Лавріненка.; Післямова Є. Сверстюка. — К.: Смолоскип, 2008. — 976 с.: портр. — с. 19.
  18. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: “Femina”, 1995. – С.618-625.
  19. а б Українське диво. Поетична антологія. Книга друга. /За упрядкуванням та ред. Володимира Коломійця. — К.:Український письменник, 2005.
  20. СХОДЖЕННЯ НА ГОЛГОФУ СЛАВИ
  21. Феномен доби (сходження на голгофу слави)
  22. Василь Слапчук. Новенький ровер старенького пенсне (Книга життя і смерті): Поезія. – (Сер. «Літературний ексклюзив»). ISBN 978-966-8770-90-6, ISBN 978-966-8770-25-8 (серія)
  23. geo.ladimir.kiev.ua(рос.)
  24. www.tychyna.com.ua
  25. Тичина без музею Україна молода. Ольга Жук. У рідному селі поета, у родинній садибі Павла Григоровича, працює Музей історії села Піски, який відкрили на честь встановлення радянської влади в Україні.

Література[ред.ред. код]

  • Барка В. Хліборобський Орфей, або Клярнетизм. — Нью-Йорк, 1961.
  • Білецький О. Збірник праць у п'яти томах, т. 3. К. 1966.
  • Бойко І. Павло Тичина: Бібліографічний покажчик. — К., 1951.
  • Гадзінський В. Поет перебільшеної слави // Гадзінський В. Фрагменти стихії. Статті та рецензії 1921–1926. — Одеса: ДВУ, 1927. — С. 86—96.
  • Гальченко С. А. Текстологія поетичних творів П. Г. Тичини. — К.: Наукова думка, 1990. — 128 с.
  • Матеріали з Енциклопедії українознавства.
  • Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі.-К.,2008.-С.7. 42, 62, 98, 99, 106, 107, 144, 266.
  • Віктор Жадько. Український некрополь.-К.,2005.-С.308.
  • Віктор Жадько. У пам'яті Києва.-К.,2007.-С.9,23,66,90,91,124,390.
  • Зеров М. Українське письменство в 1918 р. // ЛНВ, ч. 111. К., 1919.
  • Коцюбинська М. Х. Корозія таланту // Слово і час. — 1989. — N 11.
  • Лавріненко Ю. На шляхах кларнетизму. — Нью-Йорк, 1977.
  • Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — Париж, 1959.
  • Лавріненко Ю. Творчість Павла Тичини. — Харків, 1930.
  • Лейтес А. Ренесанс української літератури. — Харків, 1926.
  • Лейтес А., Яшек М. Десять років укр. літератури (1917 — 27), т. І. X. 1928.
  • Майфет Г. Матеріали до характеристики творів П. Тичини. — Харків, 1926.
  • Меженко (Іванів) Ю. Статті про «Сонячні кларнети» в журналах «Книгар» (1919) і «Музагет» (1919) та про інші книги Тичини у збірнику «Ґроно» (1920).
  • Ніковський A. Vita nova. — K., 1919.
  • Марина Павленко про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко / М. Павленко. — Київ : Грані-Т, 2009. — 120 с.: іл. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-250-3
  • Новиченко Л. М. Поезія і революція. Творчість П. Тичини в перші післяжовтневі роки. — «Радянський письменник», К., 1956
  • Новиченко Л. Поезія і революція. — К., 1968.
  • Овчаренко М. Духова криза П. Тичини // Дзвони, чч. 1—4. — Рим — Дітройт — Чикаго, 1978–1979.
  • Родко М. Українська поезія перших дожовтневих років. — К., 1971.
  • Стус В. С. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). — К.: Знання, 1993. — 96 с.
  • Співець нового світу: Спогади про Тичину. — К., 1971.
  • Тельнюк С. В. Молодий я, молодий…: Поетичний світ Павла Тичини (1906–1925). — Київ: Дніпро, 1990. — 417с.
  • Тельнюк С. В. Неодцвітаюча весно моя…. — К., 1991. — 334 с.
  • Як Павло Тичина випередив Джорджа Орвелла, і що з того вийшло // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 90-115.
  • Юринець В. Павло Тичина. — Харків, 1928.

Посилання[ред.ред. код]