Гра (фільм)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гра
The game
TheGame poster323.jpg
Жанр трилер
Режисер Девід Фінчер
Продюсер Сін Чеффін
Стів Ґолін
Сценарист Джон Бранкато
Майкл Ферріс
У головних
ролях
Майкл Дуґлас
Шон Пенн
Дебора Кара Анґер
Джеймс Ребгорн
Петер Донат
Армін Мюллер-Шталь
Оператор Гарріс Савідес
Композитор Говард Шор
Монтаж Джеймс Гейґуд
Кінокомпанія Universal Pictures
Дистриб'ютор PolyGram Films
Тривалість  129 хв
Мова англійська
Країна Flag of the United States.svg США
Рік  1997
Дата виходу  12 вересня
IMDb: ID 0119174
Кошторис  $50 млн
Касові збори  $109 423 648

«Гра» (англ. The Game) — американський психологічний трилер режисера Девіда Фінчера. Фільм знято 1997 року у США.

Сюжет[ред.ред. код]

Теглайн[1]:
«Розшукуються гравці» (англ. ‘Players Wanted’)

Фільм розпочинається із флешбеків головного героя, банкіра Ніколаса Ван Ортона, про одне із його дитячих святкувань дня народження. Флешбеки перериваються, а банкір вирушає із свого будинку до свого офісу. Його секретарка перераховує усі запрошення, серед яких є запрошення його брата Конрада, котрого Ніколас вже давно не бачив.

Конрад хоче побачити брата, аби привітати його з прийдешнім днем народження. Він дарує Ніколасу сертифікат від компанії «CRS», наполягаючи, аби той скористався їхніми послугами. Під вечір Ван Ортон повертається додому і появляються нові флешбеки, які відкривають страшну подію у житті банкіра: Ніколасу виповнюється 48 років, а саме в такому віці його батько вчинив самогубство, зістрибнувши із даху будинку.

Наступного дня Ніколас через справи потрапляє в будинок, де розташована «CRS». Йому цікаво, що може запропонувати компанія. Ван Ортона зустрічає Джим Фейнголд — віце-президент компанії з технічних питань та пояснює, що він може зіграти в «гру». Жодних чітких деталей він не розказує та просить Ніколаса пройти ряд тестів. В той же день головний герой в заміському клубі ненавмисне чує розмову двох бізнесменів про «гру», проте при розмові від них жодної конктретики отримати не вдалося.

Зранку Ван Ортон отримує дзвінок: він не пройшов тести і недопущений до гри. Проте ввечері, повертаючись додому, він натикається на ляльку-клоуна, яка лежить в місці, де лежало тіло його батька. В роті ляльки він знаходить ключ з емблемою компанії. Під час перегляду новин ведучий раптово починає звертатися до Ніколаса та описує правила гри. Головне завдання гри — це зрозуміти мету гри. Ван Ортону також показують, яким чином з ним спілкуються — у клоуні схована камера.

Зранку Ніколас летить до іншого міста, аби звільнити керівника однієї з підлеглих йому компаній — Енсона Баєра. В аеропорту з ним трапилася неприємність: з ручки протекло чорнило і забруднило сорочку. Дискусія з Баєром відбулася на високих тонах, але й тут трапилася халепа: Ніколас не зміг відкрити валізу з документами про звільнення. Розлючений, він повертається до Сан-Франциско аби зустрітися з Конрадом у ресторані. Брат не приходить, натомість на нього перевертає піднос офіціантка. Її відразу звільняють, але Ніколасу замість меню невідомий приносить записку з написом «Не дайте їй піти». Ван Ортон пробує поговорити з офіціанткою, яку звуть Крістін, але в цей момент людині стає погано і вони вирішують допомогти їй. Полісмен просить, аби Кетрін та Ніколас проїхали в лікарню; це потрібно, аби скласти протокол. Тільки машина приїжджає до лікарні, як у будівлі гасне світло, а весь персонал розбігається. Головні герої пробують знайти вихід і прямують до ліфта, проте він застрягає між поверхами. Вони вилазять з ліфта і Ніколас розуміє, що вони у будівлі «CRS». Раптово звучить сигналізація і пара змушена втікати від сторожів та їх собак. Ніколас і Кетрін добираються до його офісу і Ван Ортон викликає для дівчини таксі.

Ніколаса будить телефонний дзвінок: його банківська картка знаходиться в готелі «Nikko». Не розуміючи нічого, він відправляється до винайнятої на його ім'я кімнати. У ній він знаходить кокаїн та фотографії порнографічного змісту. Вважаючи, що це спроба Баєра очорнити його, головний герой направляється до нього, але той радо підписує документи на звільнення та дякує за можливість відпочити. Ніколас повертається додому і розуміє, що хтось вдерся в його будинок. Раптом появляється схвильований Конрад і просить поїхати в місто. Конрад каже, що за всім стоїть «CRS» і що це він втягнув брата в це, оскільки по вуха в боргах. Раптово пробивається шина, а Конрад знаходить в бардачку брата багато ключів з емблемою компанії. Він звинувачає брата в тому, що від за одне з «CRS» та втікає від нього. Ніколас же ловить таксі, проте водій намагається вбити його, заблокувавши двері та направивши машину у воду. Ван Ортон спасається завдяки ручці, яку йому переслали напередодні.

Банкір звертається до поліції, проте в будівлі, де колись була розташована компанія, ні сліду. Ніколас знаходить Крістін аби поговорити з нею. У момент, коли вона відійшла, він помічає дим з настільної лампи: це зайнявся цінник. Весь будинок Крістін несправжній. Під тиском Ван Орона вона зізнається, що за ними слідкують через димову сигналізацію. Банкір не витримує та розбиває її; як тільки він це робить, за ними розпочинають погоню озброєні люди. Викравши машину, пара втікає до одного з будинків Ван Ортона. У дорозі Крістін розповідає йому, що вона працює на «CRS», а головна мета «гри» — очистити рахунки Ніколаса. Дзвінки до банків лише підтверджують слова «офіціантки». У будинку Ніколасу дзвонить його адвокат і каже, що зі всіма рахунками все добре. Головний герой не знає кому вірити і в цей момент йому стає погано: його отруює Крістін, кажучи, що він дзвонив не в банки, а до компанії, і тепер їм відомі всі паролі.

Ніколас прокидається на кладовищі в Мексиці. Звернувшись до американського посольства та обмінявши свій годинник на гроші, він добирається до Сан-Франциско. Він пробирається до свого будинку, який вже продається, та забирає схований револьвер. Опісля звертається до колишньої дружини, аби позичити її машину. У кафе Ван Ортон бачить рекламу, у якій грає Джим Фейнголд. Ніколас усвідомлює, що він не віце-президент, а звичайний актор та виходить на нього. Під дулом револьвера Фенголд змушений провести Ван Ортона в саме серце команії. Втікаючи від охоронців, головний герой бере в заручники Крістін замість Фейнголда та закривається на даху будівлі. Тут Крістін зізнається, що все це — лише гра, що всі постріли — це спецефекти, з його рахунками все добре, а за стіною, яку от-от виламають, стоїть Конрад зі шампанським. Проте Ніколас не вірить їй і одразу, як тільки стіна падає, вистрілює. За стіною справді був Конрад із шампанським, який тепер лежить мертвим. У горі через вбивство брата головний герой знаходить лише один вихід: він стрибає з будинку.

Ніколас приземляється на подушку безпеки, надуту посеред залу з гостями. Тут же спускається живий Конрад, а всі починають вітати головного героя з днем народження. Все, що було — це справді гра, покликана розбудити в Ніколасі емоції та змінити своє життя. В останній сцені Ван Ортон вибігає за Крістін, яка вже зупинила таксі та запрошує її на побачення. Крістін натомість запрошує його випити каву в аеропорті прямо зараз. На роздумах Ніколаса фільм закінчується.[2][3]

Акторський склад[ред.ред. код]

Головні ролі[ред.ред. код]

Виконавці головних ролей у фільмі (зліва направо): Майкл Дуглас, 1997 рік, (Ніколас Ван Ортон), Шон Пенн, 1997 рік, (Конрад Ван Ортон), Дебора Кара Ангер, 2006 рік, (Крістін).[4][5]

Другорядні ролі[ред.ред. код]

Історія створення фільму[ред.ред. код]

Робота над сценарієм та вибір режисера[ред.ред. код]

Девід Фінчер (2010 рік)

Джон Бранкато та Майкл Ферріс написали сценарій ще в 1991 році та продали його «Metro-Goldwyn-Mayer»[6][7]. Спочатку режисером фільму мав стати Джонатан Мостоу (який залишився виконавчим продюсером проекту). Однак зйомки, які мали розпочатися в лютому 1993 року, були скасовані, тому що «Metro-Goldwyn-Mayer» продала права на сценарій компанії «PolyGram Filmed Entertainment».[8]

Ця купівля багато в чому визначила ім'я нового режисера. Справа в тім, що серед дочірних компаній «PolyGram Filmed Entertainment» була «Propaganda Films», серед засновників якої були Стів Голін[9] та Девід Фінчер[10]. За час існування «Propaganda Films» молодий режисер став одним з відкриттів для кіноіндустрії[9]. Тому Голін, на правах продюсера, який опікувався щойно придбаним сценарієм, запропонував Фінчеру бути режисером майбутньої картини і останній погодився, оскільки йому сподобалися неочікувані ходи та повороти. Фільм мав стати другим у фільмографії режисера, проте, через зайнятість Бреда Пітта, спочатку був відзнятий «Сім». Останній став фінансово успішним проектом, дозволивши Фінчеру забути про провал «Чужого 3» та домогтися більшого бюджету для «Гри».[8]

Оригінальний сценарій Бранкато та Ферріса був суттєво змінений, особливо активно зміни велися опісля того, як Фінчер відзняв «Сім» і міг повністю приступити до роботи над новим проектом[11]. До роботи над сценарієм окрім Бранкато та Ферріса були залучені Ендрю Кевін Вокер (сценарист «Сім») та Ларрі Гросс (сценарист «48 годин»)[12]. Так, в оригінальному сценарії Ніколас мав би називатися Скайлером (англ. Schyuler)[11], йому мало б бути приблизно двадцять п'ять років, він мав би бути єдиною дитиною у сім'ї, що у багато чому пояснювало його характер[13]. До того ж, він не мав би бути відлюдькуватим «холодним» банкіром, а більше азартним гравцем на фінасовому ринку, прикладом якого, на думку режисера, є Річард Бренсон[11], або головний герой фільму «Волл-Стріт» Гордон Гекко, якого теж зіграв Дуглас[14]. Від цього всього вирішили відмовитися, аби створити дещо похмурішу історію та похмурішого неприємного головного героя. Заради цієї мети із сценарію також виключили усі комічні сцени, наприклад, сцену, у якій Ван Ортон розпочинає суперечку з растафаріанцем, який насправді є агентом компанії[15]. Відмовилися також від явною романтичної лінії та натяків на це між Крістін та Ніколасом. У фільмі романтична подія (запрошення на побачення) виникає в останніх кадрах.[16]

В оригінальному сценарії подарунковий сертифікат Ван Ортон отримував з рук свого товариша з коледжу. Персонаж Конрада був наявним в оригінальному сценарії, проте його можна було б побачити лише перед фіналом фільму як пацієнта психіатричної лікарні. Ніколас мав би, попри благання брата, не стримати емоцій та покинути його. Фінчер відмовився від такої сцени, оскільки вона б додала негативного сприйняття головному персонажу, що було не потрібним перед фіналом. Була можливість також переписати всі сцени під Фостер, яка мала б зіграти сестру чи доньку головного героя, але після виходу акторки з проекту від цієї ідеї відмовилися і остаточно затвердили сцени з братом. На думку Ферріса, наявність молодшого брата дозволяє зробити сцену із залученням в гру головного героя більш реалістичною.[17] Ранній варіант сценарію містив фінальну сцену, у якій Ван Ортон пострілом вбиває Крістін і через скоєне стрибає з даху. Проте від такої ідеї відмовилися, оскільки вона не мала необхідної емоційної складової, яка б пояснила суїцид головного героя, тому на місце Крістін у фіналі помістили Конрада.[18]

З подачі Вокера та Гросса у сценарій була додана Ілза, хатня робітниця, з метою посилити увагу на його переживаннях щодо подібності між ним та батьком, а також ряд християнських мотивів. Так, Ніколас мав би прокинутися в сміттєвому баку, натомість у фільмі він прокидається на кладовищі у Мексиці, один з бізнесменів у заміському клубі цитує Євангеліє від Івана.[15]

Кастинг[ред.ред. код]

Джоді Фостер (2007 рік), яка могла зіграти у фільмі

Якби режисером фільму залишився б Мостоу, то головні ролі у фільмі зіграли би Кайл Маклаклен та Бріджит Фонда. Після того, як до режисерського мостик перейшов до Фінчера, сценарій активно переписувався і від цих кандидатур відмовилися та розпочали, не без проблем, пошук інших акторів.[7]

На головну роль був запрошений Майкл Дуглас. Фінчер був задоволений контрактом з актором, оскільки, згідно з його баченням, саме Дуглас ідеально підходив на роль такої неприємної людини, як Ван Ортон, зважаючи на його деякі попередні ролі, у яких він грав головних, але неприємних, героїв: Гордона Гекко у «Волл-Стріт» чи Вільяма Фостера у «З мене досить».[8][14] Присутність Дугласа також дозволила пропіарити фільм, збільшити зацікавленість у ньому потенційних глядачів[8].

Головну жіночу роль у фільмі мала зіграти Джоді Фостер, про що було оголошено на Каннському кінофестивалі 1996 року. Фінчер був у захваті від можливості співпрацювати з акторкою, проте скептично віднісся до того, що зірка її рівня гратиме офіціантку. Тоді сценарій намагалися переписати таким чином, аби Фостер зіграла сестру або доньку Ван Ортона. Варіант з донькою не влаштовував Дугласа, тому що за таких умов він виглядав занадто старим для романтичної лінії з іншою акторкою. Паралельно з підготовкою до «Гри» Фостер була залучена до фільму «Контакт». У зв'язку з неможливістю узгодити графіки зйомок двох фільмів та через дебати щодо сценарію продюсери вирішили відмовитися від послуг акторки. Такий перебіг подій не сподобався Фостер і вона навіть подала до суду, проте згодом забрала позов назад, оскільки сторони владнали конфлікт.[19]

Оскільки був залишений варіант з братом, продюсери почали підшуковувати актора на цю роль. Взяти участь у проекті пропонували Джеффу Бріджесу, проте він відмовився. У кінцевому підсумку роль дісталася Шону Пенну.[20]

Паралельно тривали пошуки акторки на роль Крістіни. Роль дісталася канадській акторці Деборі Карі Ангер, хоча Дуглас, коли вперше побачив акторку, вважав, що вона не отримає місця в акторському складі проекту.[14]

Зйомки та локації[ред.ред. код]

Зі слів Фінчера, зйомки фільму були довгими (понад 100 днів) та важкими, зважаючи на складний, повний сюжетних поворотів, сценарій. Дебора Кара Ангер в одних сценах повинна була переконувати, що вона проста офіціантка, в інших — що її просто помилково втягнули в усю цю ситуацію, то відверто діяти як працівник компанії, таким чином іти в протиріччя з більшістю того, що вона показувала у попередніх сценах.[21] Через ту ж складність сценарію Фінчер відмовився від свого первинного задуму знімати сцени у хронологічному порядку, оскільки побоювався «штучності» відзнятого зображення[22][23].

Будинок «Filoli» (садиба Ніколаса Ван Ортона)

Серед міст-кандидатів на проведення зйомок були Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Чикаго та Сієтл. Продюсери наполягали на зйомках в Лос-Анджелесі через бажання витратити менше грошей. Однак режисер бачив саме Сан-Франциско, його вузькі вулички, темні провулки та пагорби, як ідеальне місце, у якому можна розкрити характер Ван Ортона. Кінець-кінцем різні частини фільму були відзняті в обидвох містах.[12][23]

Ряд сцен був відзнятий у фінансовому кварталі Сан-Франциско, що супроводжувалося іншими складнощами для знімальної команди, адже з понеділка по п'ятницю квартал переповнений людьми, що унеможливлює роботу знімальної команди. Робота над фільмом відбувалася під час вихідних днів, коли людей у цьому кварталі значно менше.[12] Будинок «Filoli», який знаходиться неподалік міста (у Вудсайді), послужив як будинок Ван Ортона[12][24]. Серед інших локацій Сан-Франциско, використаних у фільмі, можна побачити міжнародний аеропорт Сан-Франциско (для однойменної сцени)[24], портова набережна (для сцени з таксі)[25], зоопарк Сан-Франциско (сцена, у якій Ван Ортон бере у заручники Фейнголда)[24], військовий госпіталь Леттермана у парку «Президіо» (сцена в їдальні «CRS»)[24].

Сцена з китайським ресторанчиком була відзнята у китайському кварталі Лос-Анджелеса[25], офіси «CRS» були спеціально побудовані у Лос-Анджельскому студійному центрі (у 1997 будівля належала компанії «Unocal Corporation» і носила відповідну назву — «Unocal Building»)[26]. Для сцен втечі від охоронців Фінчер використав ті самі локації (також розміщені в китайському кварталі Лос-Анджелеса), які використовував у «Сім»[25]. Сцена, у якій Ван Ортон просить когось з дальнобійників підкинути його додому, була відзнята в кафе в Давні[26].

Ще одним містом, у якому відбулися зйомки, стало Мехікалі, розташоване на кордоні зі США. Сцена з прокиданням на кладовищі відзнята саме там. Власне кладовище було спеціально побудоване для потреб фільму[21].

Вирізані сцени[ред.ред. код]

Ряд сцен були відзняті, проте або не потрапили до фінальної версії фільму, або були суттєво скорочені.

  • Була обрізана сцена з Крістін та Ніколасом в його офісі, опісля втечі від охоронців «CRS». Сцена містила довший діалог, у якому Крістін розпитує Ван Ортона про його життя, проте від цього всього відмовилися, адже, як вже було сказано, режисер не хотів бачити яскравої романтичної лінії міжж двома героями чи створити відчуття того, що Крістін є кимось важливим.
  • Була вирізана сцена, у якій Ван Ортон отримує удар в обличчя від мексиканського поліцейського.
  • У фінальній сцені мало бути більше пояснень про те, як компанія влаштувала всі розіграші, проте це негативно вплинуло на оцінку глядачів при тестових переглядах, тому сцену обрізали.
  • Була відзнята сцена, у якій головного героя, який вибрався з тонучого таксі, підбирає хтива жінка на човні та намагається спокусити, проте Ван Ортон відмовився від неї, вважаючи, що вона агент компанії.

Зображення та звук[ред.ред. код]

Зображення[ред.ред. код]

У деяких сценах люди вибігають поза межі маленьких «калюжок» світла і попросту зникають... Ми хотіли створити відчуття, подібне до того, коли ти паркуєш автомобіль за три квартали від свого будинку, а потім маєш пройтися усією вулицею. У такій ситуації ти постійно озираєшся назад, тому що довкола темно.

—Девід Фінчер[27]

Оригінальний текст (англ.)

In some scenes, people run out of little pools of light and just disappear ... we wanted to create the type of feeling you get when you park your car three blocks from your house, and then have to walk down the street. In that situation, you invariably look over your shoulder, because it’s dark.

Фінчер, у властивій йому манері, приділив велику увагу кольоровій гаммі, освітленню та зображенню темряви. Фільмами, які послужили прикладом для створення картинки у «Грі» послужили «Будучи там», «Клют», «Вся президентська рать»[28] та «Хрещений батько»[29]. Як оператора Фінчер взяв Гарріса Савідеса, з яким встиг попрацювати у фільмі «Сім» (основним оператором був Даріус Хонджі)[30].

Зважаючи на важкий сценарій, аби полегшити роботу акторам режисер та оператор надали перевагу зйомкам однією камерою та знімали більшість сцен загальним планом від початку до кінця (так званий мастер-план)[22]. Загальний план знімали на 27 мм лінзу, а великий — на 75 мм[28].

Від самого початку Фінчер хотів аби глядач максимально забув про те, що перед ним картинка з кінофільму. Для цього у денних сценах, у яких зображено садибу Ван Ортона, Савідес використовував максимум природнього, дещо підсиленого, світла. Для тих же сцен він використовував плівку Kodak 320T 5277, яка дозволила зменшити контрасність цих сцен та уникнути перенасичених кольорів.[31]

Фінчер хотів зобразити таку темряву, у якій актори буквально би зникали. При цьому вона мала б виглядати природно. Для виконання такого завдання Савідес використав плівку Kodak 500T 5279 для нічних сцен у місті, яку недоекспонував, аби на картинці отримати густу темряву. Плівка також була піддана додатковому засвітленню. Зачасту у фільмах ніч має голубий відтінок, що досягається накладання спеціального голубого гелю на штучні джерела світла, проте оператор відмовився від цього, тим самим забезпечивши максимально природний вигляд ночі. На відміну від денних сцен, у нічних сценах необхідно було створити контраст.[32] Як і у попередньому фільмі Фінчера, для цього використали один з методів ретенції срібла, а саме метод ENR. Цей метод дозволяє отримати насичений чорний колір, та зменшити насиченість інших кольорів.[29]

Окрім темряви велику роль у фільмі грає освітлення. Більшу частину фільму головний герой мало освітлений. Та ближче до кінця він починає отримувати все більше світла. Таке освітлення було свідомим ходом з метою посилити відчуття духовного переродження Ван Ортона.[29]

Флешбеки головного героя, на відміну від решти фільму, який знімався на 35 мм плівку, були відзняті на 16 мм плівку Ektachrome VNF 125T 7240, були використані камери від «Panavision» та «Bolex». 16 мм зображення пізніше було розширене до 35 мм формату, до нього були додані ефекти царапин, що дозволило створити ілюзію архівності зображення.[29][33][34]

Скло та його уламки у сцені падіння головного героя були намальовані на комп'ютері[35].

Звук та саундтрек[ред.ред. код]

Композитором фільму був Говард Шор.

The Game: Original Motion Picture Soundtrack[36][37]Picto infobox music.png
Музика до фільму
Композитор Говард Шор
Дата випуску 9 вересня 1997
Жанр Саундтрек
Тривалість 58:56
Лейбл London Records
Продюсер Говард Шор
# Назва Виконавець Тривалість
1. «Happy Birthday, Nicholas»   Говард Шор 3:00
2. «Consumer Recreation Services»   Говард Шор 3:09
3. «Harlequin Clown»   Говард Шор 4:28
4. «House Of Pain»   Говард Шор 5:07
5. «Van Orton Mansion»   Говард Шор 2:00
6. «Congratulations On Choosing C.R.S.»   Говард Шор 5:56
7. «Room 277»   Говард Шор 3:34
8. «Illegal Surveillance»   Говард Шор 2:59
9. «Reckless Endangerment»   Говард Шор 6:46
10. «Attempted Murder»   Говард Шор 5:55
11. «Mausoleum»   Говард Шор 3:55
12. «Tung Hoy»   Говард Шор 4:34
13. «Pulling Back The Curtain»   Говард Шор 4:42
14. «White Rabbit»   Jefferson Airplane 2:50

Аналіз фільму[ред.ред. код]

Зв'язок з іншими творами[ред.ред. код]

Ебенезер Скрудж (у кріслі)

У фільмі простежується зв'язок з великою кількістю інших фільмів та літературних творів.

Бронкато та Ферріс під час написання сценарію черпали натхнення з таких серіалів, як «Ув'язнений» та «Месники», у яких головні герої стикаються з штучним, керованим кимось, оточенням. Ще одним джерелом натхнення став фільм Девіда Мемета «Дім ігор», у якій головна героїня замість звичного гарного способу життя змушена впоратися з неочікуваними підступами. Фільм перегукується з цілою низкою фільмів та серіалів, у яких відбувається своєрідне «полювання» за персонажами.[38] Так, коли Фінчер вперше починав читати сценарій, йому здалося, що це римейк чи щось дуже подібне до фільму «Найнебезпечніша гра», у якій російський барон Зарофф розважається тим, що полює на людей[8].

Параноя, яка панує у фільмі, уподібнює «Гру» до параноїдальних трилерів 70-х років, таких як "Змова «Паралкас» чи «Китайський синдром», за винятком того, що фільм Фінчера не зачіпає тематику політики, а наявність всюдисущої та могутньої «CRS» перегукується з романом Стівена Кінга «Котяче око», у якому наявна подібна компанія «Quitters Inc.»[39].

Питання щодо правдивості чи реальності того, що відбувається, та втрата контролю над ситуацією Ван Ортоном перегукується з фільмом «Західний світ», у якому керовані роботи у спеціальному парку розваг виходять з-під людського контролю, і замість отримати нові враження люди стикаються з небезпекою[39].

«Гра» також пов'язана з фільмом «Чарівник країни Оз». Останній фільм надихнув дизайнерів на створення інтер'єру офісу «CRS» у вигляді скляного лабіринту, по якому головний герой блукає та вступає в гру[25][40].

Альфред Хітчкок, фільми якого вплинули на зйомки «Гри»

Характеристика Ван Ортона на початку, як людини, що нічого не відчуває та живе в окремому керованому світі, та його переродження, яке глядач має змогу бачити протягом фільму, перегукується з шляхом такого ж неприємного Ебенезера Скруджа із «Різдвяної пісні» Чарлза Діккенса[41][42]. Ця думка підтверджується режисером: Фінчер наполягав на змінах у сценарії, які мали б перетворити азартного фінансового гравця у Скруджа, від початку бачив майбутній фільм, як історію людини, що зазнає змін. На його ж думку, відмінність між творами полягає у тому, що твір Діккенса ґрунтується на сильних емоціях, у той час як «Гра» базується на інтелектуальній складовій.[27] Ще одним фільмом, з яким порівнюють «Гру» через наявність зміни поглядів головного героя, є «Це прекрасне життя»[41][43].

Як вже було сказано, залучення Вокера та Гросса додало фільму християнських мотивів, які ще більше підсилюють відчуття того, що головний герой перетворюється в іншу персону[44]. Так, сцена з прокиданням є алюзією на воскресіння, тобто на життя після смерті[44], хоча Бравнінг баче в ній посил до деяких творів Едгара Аллана По, у яких персонажів хоронили живими[45].

Кінокритики вбачають подібність між «Грою» та фільмами Альфреда Гічкока, що не заперечує й сам режисер. Так, Фінчер вибрав Сан-Франциско для зйомок, оскільки це місто чудово асоціюється з детективами, у ньому були відзняті «Мальтійський сокол» та «Головокружіння».[12] Переживання Ван Ортона, пов'язані зі смертю батька, подібні до переживань Джона «Скотті» Фергюсона з «Головокружіння»[46]. Відлюдькуватість головного героя «Гри» дуже подібна до способу життя іншого хічкоківського персонажа — Роджера Торнгілла, головного героя «На північ через північний захід»[47].

Марк Бравнінг порівнює Ван Ортона з Цинциннатом — головним героє роману Володимира Набокова «Запрошення на страту». Обидва персонажі є відстороненими від світу, обидва герої потрапляються у ситуацію, коли вони не можуть зрозуміти, що таке реальний світ, а де фантазія (Ван Ортон хоче знати, що є справжньою подією, а що черговим трюком компанії, а Цинциннат намагається віднайти реальність, вважаючи, що чужий йому світ — це ілюзія), обидва герої досягають мети, коли приймають смерть: Ван Ортон вчиняє невдале самогубство і отримає відповіді на свої питання, а Цинцинната страчують, і він стає частиною «реальності».[48]


Примітки[ред.ред. код]

  1. Swallow, 2003, с. 88
  2. Swallow, 2003, с. 88-91
  3. Roger Ebert (19 вересня 1997). The Game. rogertebert.com. Архів оригіналу за 2 січня 2016. Процитовано 2 січня 2016. 
  4. а б в г д е ж и к л м Swallow, 2003, с. 87-88
  5. а б в г д е ж и к л м The Game (1997). The New York Times. Архів оригіналу за 2 січня 2016. Процитовано 2 січня 2016. 
  6. Dylan Callaghan. Reprise of the Machines (англ.). WGAW. Архів оригіналу за 5 січня 2016. Процитовано 5 січня 2016. 
  7. а б Swallow, 2003, с. 91
  8. а б в г д Swallow, 2003, с. 92
  9. а б Patrick Goldstein (4 квітня 2004). For original work, producer is the real deal: Innovative film talents are drawn to Steve Golin (англ.). Los Angeles Times. Процитовано 4 травня 2016. 
  10. Patrick Goldstein (17 вересня 1997). 'The Game' Spins Into David Fincher's Control (англ.). Los Angeles Times. Архів оригіналу за 6 травня 2016. Процитовано 6 травня 2016. 
  11. а б в Swallow, 2003, с. 104
  12. а б в г д Swallow, 2003, с. 94
  13. Swallow, 2003, с. 105
  14. а б в Swallow, 2003, с. 99
  15. а б Swallow, 2003, с. 106
  16. Swallow, 2003, с. 107
  17. Swallow, 2003, с. 106-107
  18. Swallow, 2003, с. 93-94
  19. Swallow, 2003, с. 92-93
  20. Swallow, 2003, с. 93
  21. а б Swallow, 2003, с. 96
  22. а б Swallow, 2003, с. 103
  23. а б Knapp, 2014, с. 36
  24. а б в г The Game (англ.). Film in America. Архів оригіналу за 10 травня 2016. Процитовано 10 травня 2016. 
  25. а б в г Swallow, 2003, с. 95
  26. а б The Game Film Locations (англ.). Movie Locations. Архів оригіналу за 10 травня 2016. Процитовано 10 травня 2016. 
  27. а б Swallow, 2003, с. 98
  28. а б Alex Ballinger New Cinematographers. — London : Harper Design, 2004. — С. 61. — ISBN 978-1856693349.
  29. а б в г Swallow, 2003, с. 102
  30. Swallow, 2003, с. 101
  31. Alex Ballinger New Cinematographers. — London : Harper Design, 2004. — С. 62-63. — ISBN 978-1856693349.
  32. Alex Ballinger New Cinematographers. — London : Harper Design, 2004. — С. 64-65. — ISBN 978-1856693349.
  33. Alex Ballinger New Cinematographers. — London : Harper Design, 2004. — С. 61-62. — ISBN 978-1856693349.
  34. Brandon Duhamel (12 вересня 2012). The Game [Criterion Collection] Blu-ray Review (англ.). TheaterByte. Архів оригіналу за 15 травня 2016. Процитовано 15 травня 2016. 
  35. Swallow, 2003, с. 97
  36. The Game (англ.). Офіційний сайт Говарда Шора. Архів оригіналу за 9 травня 2016. Процитовано 9 травня 2016. 
  37. The Game (англ.). Filmtracks. Архів оригіналу за 9 травня 2016. Процитовано 9 травня 2016. 
  38. Swallow, 2003, с. 110
  39. а б Browning, 2010, с. 89
  40. Browning, 2010, с. 145
  41. а б Dennis Lim (29 вересня 2012). A Second Look: 'The Game's' twists and turns are worth following again (англ.). Los-Angeles Times. Архів оригіналу за 14 травня 2016. Процитовано 14 травня 2016. 
  42. Browning, 2010, с. 167
  43. Tim Robey (7 грудня 2012). Tim Robey recommends... The Game (1997) (англ.). The Telegraph. Архів оригіналу за 14 травня 2016. Процитовано 14 травня 2016. 
  44. а б Swallow, 2003, с. 108
  45. Browning, 2010, с. 97
  46. Browning, 2010, с. 153
  47. Yvonne Tasker Fifty Contemporary Film Directors. — New York : Routledge, 2011. — С. 171. — ISBN 978-0-415-49766-4.
  48. Browning, 2010, с. 92

Джерела[ред.ред. код]

  • James Swallow Dark Eye: The Films of David Fincher. — London : Reynolds & Hearn, 2003. — 208 с. — ISBN 978-1903111529. (англ.)
  • Mark Browning David Fincher: Films That Scar. — Santa-Barbara : Praeger, 2010. — 188 с. — ISBN 978-0313377723. (англ.)
  • Laurence F. Knapp David Fincher: Interviews. — Jackson : University Press of Mississippi, 2014. — 224 с. — (Conversations with Filmmakers). — ISBN 978-1628460360. (англ.)

Посилання[ред.ред. код]



Фільми Це незавершена стаття про кінофільм.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.