Свідомість

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Так зображували свідомість на початку 17 століття

Свідо́мість — здатність людини пізнавати оточуючий світ та саму себе за допомогою мислення та розуму, в результаті чого формується інтелект особистості.

Сутність терміну[ред.ред. код]

Свідомість розглядається філософами та психологами, як вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої.

Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

Властивості свідомості[ред.ред. код]

  1. Ідеальність відображення
  2. Універсальність відображення
  3. Об'єктивність відображення
  4. Предметність відображення
  5. Цілеспрямованість
  6. Активність свідомості
  7. Суспільність свідомості
  8. Знарядність свідомості

Функції свідомості[ред.ред. код]

  1. пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу, суспільстві і самій людині.
  2. творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих в природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук. Інколи, окремо виділяють прогностичну (людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх).
  3. регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.

Поняття свідомості у філософії[ред.ред. код]

Докладніше у статті Філософія свідомості

Свідомість створює світ[Джерело?]. Свідомість живе у своєму світі. Свідомість здатна уяснити істину і своє місце у Всесвіті. Свідомість спроможна змінювати свій світ.

Де є потенціал (потенція) матерії, там обов'язково має бути потенціал (потенція) свідомості. Його (її) слід лише зауважити. Віднайшовши свідомість неможливо не побачити матерію.

Ми ніколи не пізнаємо абсолютну величину істини хоча б через те, що ми ніколи повністю не дослідимо Всесвіт. Його не можливо пізнати. Він нескінченний. Він неохватний.

Свідомість неможливо критично обдурити (ввести в оману). Свідомість не може довго простувати хибним шляхом. Свідомість аналізує, прогнозує, співставляє, допускає і кінець-кінцем робить вірні висновки. Свідомість не була б вічною, якби саме такою не була.
Законів розвитку свідомості існує багато. За їх недосконалості свідомість не могла б впевнено й настирно йти шляхом еволюції.
Попри неосяжність, Всесвіт повністю уяснений для конкретної свідомості. Наскільки б неозорою й різнобарвною не була б матерія, проте через конкретну аутентичність з місцевими формами вона піддається пізнанню у широкому масштабі. Вивчивши достовірне «на місці», конкретна свідомість може претендувати на ширше пізнання. Це її право. Зрозумівши основи і не загрожуючи своїм вторгненням гармонії, конкретна свідомість розширює масштаб підконтрольної матерії.
У різних частинах Всесвіту потенціал матерії та потенціал свідомості поєднується та протистоїть по-різному. Там, де існують газові консистенції і в певному середовищі понадшвидкісно летять протони, — є один стан буття, десь інший, ще десь більш впорядкований і всі вони формують Всезагальне Буття. Воно є абсолютним за нескінченною величиною і мінливим у безлічі поєднаних станів. Велич Всесвіту в «різноманітності на місцях», переходу кількості в якість, у численності варіантів буття й поєднаного протистояння «свідомість/матерія». Цих поєднань і варіантів є велика кількість.

Свідомість існує за своїми законами. Вона розвивається, стверджується у періоді становлення, старіє і за неможливості осягнути вічність породжує нову свідомість. У цьому матерія служить зв'язуючим компонентом. Матерія використовується свідомістю і свідомість використовується матерією. Це поєднання, у якому вони оберігають та культивують не лише свої структури, а й взаємопов'язані. Приклад — людина як цілісність. Її організм (тіло) — це матерія, її суб'єктивізм (мислення і ширше в релігійному контексті та поза рамками цього суб'єктивізму — дух, душа) — це свідомість. Матеріально людина пов'язується з іншими матеріями, свідомо (духовно) — з іншими свідомостями. Для перших взаємозв'язків слугують закони матерії, для других — закони свідомості (сучасні методи спілкування). Вже на рівні людини можна константувати єдність та певне протистояння матерії й свідомості.

Поняття свідомості в психології[ред.ред. код]

Свідомість в психології — це один із способів, яким об'єктивна дійсність відображається у психіці людини. Згідно з культурно-історичним підходом, характерною особливістю свідомості є те, що посередником між об'єктивною реальністю та свідомістю є елементи суспільно-історичної практики, що дозволяють будувати об'єктивні (загальноприйняті) картини світу.[1][неавторитетне джерело]

У західній філософії[ред.ред. код]

Дуалізм[ред.ред. код]

Дуалізм є теорія про те, що існує два різновиди субстанцій: свідомість і фізичні об'єкти. Засновником цієї теорії є Рене Декарт, який стверджував, що людина є мислячою субстанцією, здатної поставити під сумнів існування всього, крім свого власного свідомості.

Дуалізм душі і тіла - точка зору, згідно з якою свідомість(дух) і матерія(фізичне тіло) представляють собою дві незалежні, взаємодоповнюють одне одного і рівні за значенням субстанції. Як правило, ґрунтується на філософському дуалізмi. Засновниками є Платон і Декарт.

Платон вважав, що тіло належить матеріального світу і тому смертно, тоді як душа є частиною світу ідей і безсмертна. Він вважав, що душа лише тимчасово прив'язана до тіла до моменту його смерті, після чого душа повертається в свій світ форм. Душа, на відміну від тіла, не існує в просторі і часі, що дає їй доступ до абсолютної істини світу ідей.

Із сучасних представників дуалізму можна відзначити Девіда Чалмерса. Називаючи свою позицію натуралістичним дуалізмом, він наполягає на нефізичною природі свідомого досвіду, яка не зводимо до фізичних властивостей, хоча і залежить від останніх відповідно до законів природи.

Логічний біхевіоризм[ред.ред. код]

Логічний біхевіоризм - теорія про те, що бути в психічному стані означає бути в бихевиоральному стані, тобто або здійснювати деякий поведінку, або мати диспозицію (розташування) до такої поведінки. Логічний біхевіоризм пов'язаний з біхевіоризмом в психології, але їх слід розрізняти: в останньому випадку біхевіоризм розуміється як метод для вивчення людських істот, але не намагається вирішити філософські проблеми щодо природи свідомості і співвідношення свідомості і тіла . Серед представників логічного біхевіоризму можна назвати таких філософів як Гемпель і Райл. Дана теорія прагне спростувати дуалізм Декарта, так як він суперечить тезі єдності науки, що розуміється як физикализм. Деякі основні причини цієї теорії розділялися також Людвігом Вітгенштейн.

Ідеалізм[ред.ред. код]

Ідеалізм - це теорія, згідно з якою душа(свідомість) - первинно.Ідеалісти стверджують, що об'єкти фізичного світу не існують поза їх сприйняття. Найбільш послідовно ця теза була розвинений в суб'єктивному ідеалізмі Джорджем Берклі, який стверджував, що «бути - значить бути сприйнятим».

Матеріалізм[ред.ред. код]

Матеріалізм є теорія про те, що якщо щось існує, то воно має фізичний характер. Свідомість описується матеріалістами як властивість високоорганізованої матерії. Матеріалісти критикують як дуалістів і ідеалістів, так і біхевіористів, доводячи, що поведінка не є свідомістю, але внутрішньою фізичною причиною свідомості. Серед матеріалістів можна згадати Фрідріха Енгельса, Девіда Армстронга, Дональда Девідсона та інших.

Звертаючись до історії, проф. І. Кальний і Ю. А. Сандулов відзначають: рушійну силу розвитку французьких матеріалісти XVIII ст. бачать в освіті, в поширенні позитивних ідей. Вихідна теза їх соціальної філософії полягає в тому, що «думки правлять світом». Німецькі мислителі, побачивши французьку буржуазну революцію в її ретроспекції, скажуть: «Думки не тільки правлять світом, а й творять новий світ», від чого крок - до абсолютизації свідомості у формулі «Свідомість не тільки відображає світ , а й творить його ».

Функционализм[ред.ред. код]

Функціоналізм - це теорія, згідно з якою перебувати в психічному стані означає знаходитися у функціональному стані, тобто виконувати деяку певну функцію. З точки зору функціоналістів свідомість відноситься до мозку так само, як, наприклад, функція показувати час співвідноситься з конкретним фізичним пристроєм годин. Функціоналізм займає критичну позицію по відношенню до матеріалізму, так як заперечує необхідний зв'язок між свідомістю і мозком. Так, на думку функціоналістів, свідомість потенційно може бути функцією самих різних фізичних об'єктів, наприклад комп'ютера. Функціоналізм є методологічною базою теорії штучного інтелекту і когнітивної науки. До функціоналістам можна віднести Девіда Льюїса, Хіларі Патнема, Деніела Деннета і Д. І. Дубровського.

Двоаспектної теорія[ред.ред. код]

Двоаспектної теорія - це теорія про те, що психічне і фізичне суть дві властивості деякої лежить в основі речей реальності, яка по суті не є ні психічною, ні фізичною. Двоаспектна теорія, тому, відкидає і дуалізм, і ідеалізм, і матеріалізм як уявлення про те, що існує психічна або фізична субстанції. Подібні погляди характерні, наприклад, для Бенедикта Спінози, Бертрана Рассела і Пітера Стросона.

Феноменологическая теорія[ред.ред. код]

Феноменологія є спробою беспредпосилочного опису змісту досвіду без будь-яких тверджень щодо реальності його предмета. Феноменологія намагається відкрити ідеальні(сутнісні) риси людського мислення і сприйняття, вільні від будь-яких емпіричних і індивідуальних вкраплень, і обґрунтувати таким чином всі інші науки як засновані на мисленні. Основною властивістю людської свідомості згідно феноменології є интенциональность. Серед прихильників цієї теорії назвемо Едмунда Гуссерля і Моріса Мерло-Понті.

Емерджентні теорія[ред.ред. код]

Емерджентні теорія - це теорія про те, що хоча свідомість і є властивістю деякого фізичного об'єкта (зазвичай мозку), воно тим не менш, несвідомих до фізичних станів останнього і є особливою нередуціруемого сутністю, має унікальні властивості, подібно до того , як властивості молекули води нередуціруеми до властивостей атомів водню і кисню. Свідомість, проте, є звичайним реальним об'єктом, який повинен вивчатися наукою нарівні з усіма іншими. Серед прихильників даної концепції - Джон Серл.

У східній філософії[ред.ред. код]

В індуїзмі[ред.ред. код]

В індуїзм е свідомості зіставляється Пуруша( «безмовний вищий свідок»), який спостерігає за діями пракріті ( «матеріальної природи»). Свідомість душі схильне помилково ототожнювати себе з матеріальним тілом, будучи захоплена і пов'язана гуна ми ( «якостями природи»).

В буддизмі[ред.ред. код]

В даний час деякі дослідники і буддійські діячі (в тому числі Далай-лама XIV) визначають буддизм як «науку про свідомість».

Свідомість з погляду феноменології[ред.ред. код]

Феноменологія розглядає свідомість як потік актів (сприймання, пригадування, міркування та ін.), спрямовані на певні предмети (інтенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості людини.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сознание (html) (ru). Психологический словарь. Архів оригіналу за 2012-03-18. Процитовано 11.07.2011. 

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • (рос.) Мишина Ю. Д. Лекции по общей психологии.
  • (рос.) Первушина О. Н. Общая психология: Методические указания. — Новосибирск: Научно-учебный центр психологии НГУ, 1996.