Протестантизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Протестанти)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Протестантизм
95Thesen.jpg
Реформація
Доктрини протестантизму

Дореформаційні рухи

Вальденси • Гусити • Катари • Лоларди


Реформаційні церкви

Англіканство • Анабаптизм • Кальвінізм • Лютеранство • Цвінгліанство


Постреформаційні рухи

Адвентизм ·  Армія спасіння ·  Баптизм ·  Квакери ·  Меноніти ·  Пієтизм • Пуританство • П'ятидесятництво • Харизматизм


«Велике пробудження»

Рівайвелізм • Методизм • Євангелізм • Учні Христа

Реформація
95Thesen.jpg
* 95 тез
* Формула згоди
* Контрреформація

Протестанти́зм — один із найпоширеніших напрямів у християнстві, що відокремився від католицизму в період Реформації у 16 столітті (лютеранство, кальвінізм тощо) та внаслідок подальшого внутрішнього поділу утворив такі течії як адвентизм, баптизм, методизм, євангелізм, п'ятидесятництво, харизматичний рух, тощо. Своєю ціллю вони вбачали в поверненні до ідеалів раннього християнства. Церкви й спільноти протестантів національного чи місцевого характеру є в усьому світі і їхнє поширення триває.

Історія протестантизму[ред. | ред. код]

Історія протестантизму пов'язана з іменами великих представників людства, його культури, як-то: Ян Гус, Джон Вікліф, Мартін Лютер, Жан Кальвін тощо. Поява протестантизму стала переломним моментом у всій європейській культурі.

Торгівля індульгенціями спричинила виступ німецького богослова Мартіна Лютера (1483—1546), який 17 жовтня 1517 оприлюднив 95 тез із критикою вчення католицької церкви про індульгенції, чистилище, молитви за померлих і спасіння заслугами святих. Лютер відкинув папську владу, особливу благодатність священства і його посередництво у спасінні, висунув вимогу спрощення церковної обрядовості й підпорядкування Церкви світській владі. Усе це відповідало інтересам бюргерства і частини дворянства, які створили під керівництвом Лютера і його соратника Філіппа Меланхтона (1497—1560) поміркований напрям німецької Реформації. Лютерани наполягали на особистих стосунках (без будь-яких посередників — Церкви, священика) людини з Богом. Вони боролися за право кожного християнина самому вільно читати і тлумачити Біблію. Лютер здійснив переклад Біблії німецькою мовою (католицька церква вимагала від віруючих лише в церкві з уст священика слухати читання Біблії і лише латиною) і зробив її настільною книгою кожної німецької сім'ї. Лютерівський переклад Біблії став взірцем тогочасної німецької літературної мови.

Мартін Лютер

Мартін Лютер обґрунтував 3 важливі принципи Протестантизму: спасіння особистою вірою (лат. sola fide), а не через відпущення гріхів священиками; єдиний авторитет — Біблія (sola scriptura), а не вчення отців Церкви (див. Патристика), римських пап чи постанови церковних соборів; прощення досягається завдяки Божій милості (sola gratia), а не через священиків чи пап. У 1526 райхстаг «Священної Римської імперії германської нації», що засідав у м. Шпайєр (Німеччина), на вимогу німецьких князів-лютеран прийняв закон про право кожного німецького князя обирати релігію для себе і своїх підданих. Однак уже 1529-го імперський райхстаг скасував цей закон. У відповідь 5 князів-лютеран і представники 14-ти німецьких міст підписали т. зв. Протестацію — протест проти рішення загальноімперських зборів щодо обмеження поширення лютеранства в Німеччині. Згодом «протестантами» стали називати всіх послідовників нових церковних напрямів, які відділилися в період Реформації від католицизму, а також тих, які з'явилися пізніше в результаті виділення з основних протестантських церков. Ранні протестантські течії — лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство — утворилися в 16 ст. і дали поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Організаційна структура протестантських церков була пристосована до нової суспільної і культурної ситуації, нових духовних запитів особистості, яка звільнялася від станово-нормативних пут (аристократичних, дворянських, священицьких).

Найбільш послідовне втілення демократичні вимоги знайшли у цвінгліанстві і кальвінізмі, які всередині 16 ст. злилися у Швейцарській реформаторській церкві. Цюрих і Женева (обидва міста в Швейцарії) стали центрами Реформації, де Ульрих Цвінглі (1484—1531) і Жан Кальвін (1509–64) здійснили радикальне перетворення церковного улаштування. На відміну від лютеранства у реформаторських церквах немає загальнообов'язкового символу віри. Єдиним джерелом віровчення є Біблія. Авторитетами для теологів і проповідників залишаються написані Кальвіном «Настанови в християнській вірі» (1536–59), в яких систематизуються ідеї Мартіна Лютера та ін. реформаторів, «Церковні установлення» (1541), «Женевський катехизис» (1545), а також «Шотландське віросповідання» (1560) і «Вестмінстерське сповідання віри» (1547) та ін.

Засновані на кальвінізмі віросповідання були прийняті протестантами Франції (гугеноти), Нідерландів, у деяких землях Німеччини, Угорщини й Чехії. Значної ролі набули ідеї кальвінізму серед протестантів Англії, які вимагали радикального «очищення» (пуритани) англіканської церкви. Кальвіністи Англії і Шотландії виступили за ліквідацію єпископату.

Англіканство[ред. | ред. код]

Ще одним напрямом раннього П. є англіканство. Формальний розрив із рим. католицизмом відбувся в Англії за короля Генріха VIII Тюдора (1491—1547). 1534 він оголосив закон про верховенство і визнав себе главою англіканської церкви. Наказав позакривати монастирі, а їхні землі і майно розділив між дворянством. Скасовувався культ святих, ікон, статуй, реліквій Римо-катол. церкви, кожна церква повинна була мати Біблію англ. мовою. Проте ці заходи англ. короля Генріха VIII Тюдора були радше політ. акцією. Правління англ. королеви Єлизавети I Тюдор (1559—1603) — це період стабілізації англіканства, оформлення його віроповчальних і літургійних особливостей. 1571 англ. парламентом затверджено символ віри — т. зв. 39 статей. У цьому документі зберігається катол. ідея про рятівну силу Церкви, вчення про церк. ієрархію, успадковану від католицизму, але водночас проводиться реформаційне вчення про Біблію як єдине джерело і єдиний авторитет віровчення, принцип спасіння особистою вірою, визначаються 2 таїнства — хрещення і причастя. Англіканська церква є держ. церквою у Великій Британії, її постійним главою є монарх (король, королева). Єпископи цієї церкви призначаються англ. королем і стають довічними членами вищої палати парламенту — палати лордів.

Квакери[ред. | ред. код]

У 17 ст. виникло Християнське товариство друзів внутрішнього світла, засноване ремісником Джорджем Фоксом (1624–91). За екстатичні способи досягнення спілкування з Богом і підкреслення необхідності перебування в постійному «тремтінні» перед Богом послідовники цього руху отримали назву «квакерів» (від англ. quakers — трясуни). Квакери опрацювали доктрину безкомпромісного пацифізму, категорично відкидають будь-яке насильство, відмовляються брати в руки зброю. Працелюбство і чесність квакерів сприяли процвітанню квакерських товариств, збільшенню в них чисельності фермерів, торгівців, промисловців, що привело до послаблення квакерського ізоляціонізму, розширення активності їхніх організацій. Особливу увагу квакери надають антивоєнній та філантропічній діяльності.

Пізній розвиток[ред. | ред. код]

Церковний прапор німецьких протестантів

У 1530-х рр. у Нідерландах сформувалася протестантська течія менонітів, яку очолив католицький священик Симонс Менно (звідси її назва — меноніти). До основних положень менонітського вчення належать, крім загальнопротестантських принципів, відмова від військової служби і присяги та низка інших догматів й приписів, які спричиняли їхнє переслідування в Нідерландах. Меноніти змушені були емігрувати до інших країн, зокрема до Речі Посполитої і Російської імперії. Пізній Протестантизм (кінець 19 — поч. 20 ст.) пов'язаний із виникненням методистів, баптистів, адвентистів, свідків Єгови, п'ятдесятників та ін.

Походження терміну[ред. | ред. код]

Термін «протестантизм» з'явився у 1529, коли Шпейрський рейхстаг скасував своє попереднє рішення від 1526, яким призупинялася дія Вормського едикту проти Мартіна Лютера. У відповідь декілька німецьких земель та ряд імперських міст виголосили протест.

Основи віровчення[ред. | ред. код]

Біблія, перекладена німецькою

Віровчення і практика протестантизму ґрунтується на принципах Реформації, а саме, Sola scriptura («тільки Писанням»), Sola gratia («тільки благодаттю»), Sola fide («тільки вірою»), Solus Christus («тільки Христос») та Soli Deo gloria («тільки Богу слава»). Всі п'ять принципів узагальнюються виразом Quinque sola («П'ять „тільки“»). Протестантизм приймає також положення Нікейсько-Царгородського Символу віри, проте є певні відмінності в розумінні цих положень, в порівнянні з розумінням Символа віри в православ'ї та католицизмі.

Надзвичайно важливим у Протестантизмі є принцип загального священства, тобто обов'язку всіх віруючих проповідувати й навчати Біблії. Усі члени протестантських церков беруть участь у житті своїх громад і у виборах керівних органів. Громади демократичним шляхом обирають або покликають спеціальних служителів — дияконів, пресвітерів, проповідників, благовісників, пасторів, єпископів.

Лютеранські, або євангелічні, церкви оформилися в німецьких пн. князівствах. Лютеранство має свої віроучительні книги — «Аугсбурське віросповідання» (1530), Катехізиси Лютера, «Книгу згоди» (1580). У лютеранстві зберігаються єпископат, особливе посвячення в духовний сан (ординація), літургія, 2 таїнства — хрещення (немовлят) і причастя. У лютеранських кірхах немає ікон, але зберігається розп'яття, убрання духовенства і вівтар.

Протестантизм виступає за те, що на перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співання молитовних гімнів і читання Біблії. Протестантизм відкидає розподіл вірян на духовенство і мирян — тобто кожен вірянин може звернутися до Бога без посередників[1].

Основною ідеєю протестантизму, сформульованою Мартіном Лютером, є заперечення того, що спасіння можна досягти добрими вчинками чи будь-якими людськими зусиллями (на момент появи протестантизму суттєвим моментом була також боротьба з продажем індульгенцій, тобто ідеєю того, що від гріхів можна позбавитися за гроші). Натомість спасіння досягається винятково вірою у викупну жертву Ісуса Христа, згідно з ключовим для протестантизму біблійним текстом — Послання до Ефесян 2:8,9: Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився.

Протестантизм, що виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, часто-густо відходять від витоків християнства, характеризується особливим наголошенням на знанні Біблії та оцінці усіх аспектів життя саме відповідно до біблійних постулатів.

Течії[ред. | ред. код]

Поширення протестантизму у світі

Протестантизм усіх напрямків відстоює ту позицію, що знання релігійної істини дається людині божественним одкровенням. Протестантизм позбавляв папство і церкву монопольного права тлумачення Біблії — протестанти проголошували право кожного вірянина не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію. З огляду на соціальні та політичні умови виникли різні течії протестантизму:

та інші. Деякі з цих течій із плином часу зникли (наприклад, цвінгліанство) або значно трансформувалися, як-от анабаптизм. У пізніші часи з'явилися нові течії в протестантизмі. Серед них можна відзначити баптизм, адвентизм (від «пришестя»), п'ятидесятництво тощо. Вони, в свою чергу, теж зазнали поділів. Загалом ці протестантські напрямки узагальнюють поняттям «Євангельські християни». Часто до протестантів відносять Свідків Єгови, а також унітаріїв, проте деякі дослідники не вважають Свідків Єгови християнами, тому що вони не визнають Ісуса Христа Богом, заперечують Трійцю і духівництво. Однак більшість релігієзнавців не поділяють такої думки.

Протестантизм в Україні[ред. | ред. код]

Протестантизм в Україні — представлена ​​практично усіма існуючими в усьому світі протестантськими деномінаціями. У 2010 році загальна кількість протестантів в країні складала понад мільйон віруючих, що становить 2,4 % від населення України. За роки незалежності України протестантські конфесії пройшли шлях свого розвитку — від секти до Церкви. Їхня суспільна легалізація, правова легітимація, притаманний Протестантизму динамізм сприяли формуванню нового типу конфесійної інституціоналізації. Нині вони мають чітко сформоване богослов'я, системну побудову організаційної структур, свої релігійні центри та церк.овну ієрархію, ґрунтовну систему підготовки кадрів — від семінарії і коледжів до інститутів та університетів, кваліфікований професорсько-викладацький склад із богословськими й науковими ступенями, власну високотехнологічну друкарсько-видавничу базу, ведуть десятки теле- і радіопередач, мають розгалужені місійні центри, налагоджені зв'язки, відпрацьовану координацію дій зі своїми закордонними центрами. Ці конфесії іменуються «церквами» (релігійними організаціями).

Майже половина всіх протестантів в Україні є баптисти. За даними журналу Christianity Today, Україна стала не тільки «Біблійним поясом» Східної Європи, а й свого роду «центр церкви, освіти і місії євангельського християнства». Сьогодні Україна є місцем зустрічі євангельського протестантизму в усіх країнах колишнього Радянського Союзу, де навіть сьогодні існують правові обмеження на діяльність релігійних об'єднань. Ці країни отримують вигоду від опублікованяя літератури в Україні, навчити керівників їх зборів і отримувати допомогу у вигляді місіонерів. Українські протестанти порівняно з їхніми західними одновірцями більш консервативні, як в доктрині так і питаннях моралі .


Найбільшими протестантськими конфесіями в Україні є:

Частина українських протестантів емігрували в Сполучені Штати, де вона грає важливу роль у місцевих соціальних проектах, наприклад, на реконструкцію будинків, зруйнованих в результаті урагану Катріна.

Видатні діячі протестантизму[ред. | ред. код]

Філіпп Меланхтон

Видатні проповідники сучасності[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • В. Войналович. Протестантизм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.611 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред. | ред. код]