Дзвониха

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Дзвониха
Дороговказ в селі Дзвониха
Дороговказ в селі Дзвониха
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Тиврівський район
Рада/громада Дзвониська сільська рада
Код КОАТУУ 0524582701
Основні дані
Засноване 1393
Населення 375
Площа 27,79 км²
Густота населення 13,49 осіб/км²
Поштовий індекс 23305
Телефонний код +380 4355
Географічні дані
Географічні координати 48°59′10″ пн. ш. 28°34′08″ сх. д. / 48.98611° пн. ш. 28.56889° сх. д. / 48.98611; 28.56889Координати: 48°59′10″ пн. ш. 28°34′08″ сх. д. / 48.98611° пн. ш. 28.56889° сх. д. / 48.98611; 28.56889
Середня висота
над рівнем моря
253 м
Водойми Південний Буг
Місцева влада
Адреса ради 23305, Вінницька обл., Тиврівський р-н, с. Дзвониха, вул. Маліновського, 22, тел. 23-6-32
Карта
Дзвониха. Карта розташування: Україна
Дзвониха
Дзвониха
Дзвониха. Карта розташування: Вінницька область
Дзвониха
Дзвониха
Мапа

CMNS: Дзвониха у Вікісховищі

Дзвони́ха — село в Україні, в Тиврівському районі Вінницької області. Площа 2,45 тис. кв. км. Населення: 330 чол., з яких — 247 виборців.

Розташування[ред. | ред. код]

Село розташоване за 7 км на південний схід від районного центру Тиврів.

Сусідні населені пункти:

Rose des vents Тиврів Кліщів Соколинці Rose des vents
Василівка N Колюхів
W    Дзвониха    E
S
Онитківці Жахнівка Канава

Історія[ред. | ред. код]

Дзвониха. Господарська споруда

Заснування[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про село відноситься до 1434 р. У ній йдеться про те, як у 1393 р. великий князь литовський Вітовт дарував «землянину» Герману Дашкевичу «за вислугу» містечко Тиврів з такими навколишніми володіннями, як — "Збуново (Дзвониха), Кліщів, Соколинці, Шендерів, Тростянець, Жахнівка. Цей рік вважається датою заснування Дзвонихи. Назва Збуново з часом перетворюється на Дзбоніци, а потім на Дзвониху і, за легендою, походить від ремісників, що колись жили в оцих місцинах і виготовляли дзвони.[1]

Римські монети, знайдені на Тиврівщині (з приватної колекції)

Давнина[ред. | ред. код]

Втім люди оселялися тут й раніше. На теренах села археологами були виявлені: одне поселення епохи бронзи (XVI–XIV ст. до н. е.), два поселення Зарубинецької культури (І ст. до н. е. — II ст. н. е.) та два поселення Черняхівської культури (II–IV ст.). На сільських полях знайдені шість денаріїв часів Римської імперії. У середині І тисячоліття після створення східнослов'янським племенем тиверців «Тиврівського оградища» розвинулося і поселення на місці теперішньої Дзвонихи.[2]

Під владою Литви та Польщі[ред. | ред. код]

У часи панування Великого князівства Литовського, згідно з Грамотою від 1505 року, онук Г. Дашкевича «Федько бив чолом королю» і отримав від литовського князя Казимировича підтвердження на право володіння Дзвонихою на умовах «отчини», бо попередні документи на володіння погоріли під час нападів на Брацлав татар. З переходом під польську корону, село пережило козацько-селянські виступи під проводом Криштофа Косинського у 1591 р. та Северина Наливайка у 1594 р. Коли на початку XVII століття Річ Посполита вступила у війни з багатьма країнами, Дзвониха прийшла у занепад. В 1613 році в селі залишилось тільки 5 господарств.[3]

Козацька доба[ред. | ред. код]

У червні 1648 р., загони Максима Кривоноса визволили село від польсько-шляхетського панування. Тут проходили полки Данила Нечая та Івана Богуна. З утворенням під час Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої адміністративної одиниці «Брацлавський полк», Дзвониха увійшла до складу «Краснянської сотні». Серед козаків сотні — жителі Дзвонихи: Гордій Уласенко, Данило Склобенко, Яким Краснопора, Онисько Стоболка, а поміж курінних отаманів у 16491652 рр. — уродженець села Гордій Вусаненко.[4]

Панщина[ред. | ред. код]

З XVIII століття Дзвонихою володіє родина польських магнатів Ярошинських. Після смерті у 1739 р. батька, а згодом і брата Августина Дзвониха разом з багатьма селами Тиврівщини переходить до Захарія Ярошинського (1700 р. н.). Після його смерті Дзвониха стає спадщиною одного з його синів — Ігнація, який докупляє у 1786 р. до сільських земель маєток Четвертинських і Міхала Калетинського, затятого суперника Ярошинських за володіння Тиврівщиною. Ще у 1753 р. М. Калетинський написав настоятелю церкви села Дзвониха І. Прокоповичу дослівно: «…позволяю пользоваться грунтами й полями, сколько он может вспахать одним плугом осенью и весною, к празднику Святого Покрова позволяю выкуривать хорошей водки один спуст и варенье пива в один вар (war), выкуривать по одной кадке водке и по одному боченку пива к празднику Рождества и Пасхи, освобождаю от пчелиной десятины».[5]

Дзвонихою згодом володіє інший брат Захарія — Францішек, який був гайсинським підкоморієм, маршаликом шляхти й межовим суддею Гайсинського повіту повіту. В 1851 р. село переходить у володіння його сина — Юзефа (1826 р. н.), який став одним з найбільших землевласників на Поділлі.[6] Станом на 1 січня 1869 р. Дзвониха є центром однойменної волості Брацлавського повіту, до якої також належать Соколинці, Колюхів, Івонівці, Жахнівка та Онитківці.

Покровська церква в Дзвонисі, 1888

В 1888 р. в селі будується нова церква на честь Покрова Пресвятої Богородиці з одноярусним іконостасом. Вартість її будівництва склала 11 699 рублів 86 коп. Священик Ф. Рущинський заповів церкві у білетах 4% державної ренти 250 крб. та 150 крб. — на користь церковно-приходській школі. Попередня Покровська церква 1737 р. побудови була розібрана і продана у село Перепеличчя Брацлавського повіту. З 1883 р. діє народна школа, а з 1887 р. — жіноча школа грамоти.[1]

Герб Ярошинських «Корчак»

У 1893 р. у Дзвонисі нараховується 151 подвір'я і мешкає 1078 жителів.[7], а вже через 8 років — в селі проживає 1441 чол. Усі переважно займаються садівництвом і рільництвом.

На рубежі ХІХ — ХХ століть[ред. | ред. код]

В свою чергу син Юзефа — Францішек, володіючи селом, модернізує палац, побудований ще прадідом Ігнацієм. В дзвониському маєтку була зібрана багата бібліотека й родинний архів, перевезений з Тиврова після продажу тамтешнього палацу. Понад 100 книг з цієї бібліотеки зараз зберігаються у ВОУНБ ім. К. Тімірязєва.[8] У палаці кілька разів гостював влітку відомий французький художник-анімаліст Русо, який виконав там кілька картин, пізніше виставлених у Парижі. Деякі з них демонструвались у палацовій галереї. З 1904 року Францішек Ярошинський постійно живе в Дзвонисі. Ще до Першої світової війни він проклав бруківку з Тиврова до Дзвонихи, щоб їздити першим на Поділлі автомобілем «Рено», виписаним з Франції. У 1905 — 1906 рр. селяни примусили пана виплатити гроші за завдані їм збитки. Як розповідали свідки, з великої скрині Ф. Ярошинський роздавав селянам паперові асигнації.[9]

Перед Першою світовою війною[ред. | ред. код]

Конюшні Ярошинського в Дзвонисі

Станом на 1913 р. в селі Дзвониха, яка на той час перебуває вже в складі Лучанської волості Брацлавського повіту, налічується 278 обійсть і проживає 1548 мешканців. Церковну парафію очолює парох Микола Олександрович Крижановський. Працюють винний погріб, водяний млин в оренді у A. І. Кохановського. Дві його турбіни виготовляють щороку по 200 тис. пудів борошна.[10] З 1910 р. діє ремісне училище з майстернями, де готувалися ковалі та теслі. 1 квітня 1913 р. в Дзвонисі на гроші, відпущені повітовим земством, була відкрита ткацька навчально-показова школа. У школі було встановлено 7 ткацьких верстатів шириною 100 см кожний. У серпні 1913 р. в школі навчалось 5 учениць, яким видавалось 20% від продажної ціни виготовлених ними виробів.[11]

Перед революцією[ред. | ред. код]

У роки Першої світової війни більшість чоловічого населення села була мобілізована на фронти. Рядовий Попик Павло Олексійович за хоробрість був двічі нагороджений Георгіївським хрестом. У цей період поміщик Ф. Ярошинський поставляв армії скакових коней, фураж, продовольство.

Конюшні Ярошинського в Дзвонисі

Революційна доба[ред. | ред. код]

Перед Жовтневим переворотом 1917 р. в селі існувало 304 двори і мешкало 1883 чол. У часи революційної колотнечі селяни конфіскували поміщицьку землю (березень 1918 р.) і за декілька тижнів розібрали двоповерховий палац Ярошинських, а рештки спалили. Залишки внутрішнього убранства панського маєтку були розтягнуті по домівках односельців. До сьогоднішніх часів збереглися лише дві будівлі з панського маєтку — кам'яна конюшня та воловня під червоною черепицею, а також приміщення старої школи. Влада часто змінювалася протягом 19171920 рр. На зелені свята, у червні 1918 р. в селі точилися бої з батальйоном польських легіонерів, а 14 серпня 1921 р. через Дзвониху проходив на Тиврів загін курінного отамана УНР Артема Онищука, уродженця сусіднього села Соколинці. У 1920 р. в селі мешкало 1240 жителів, 63 чоловіки перебували в армії. У сільських господарствах було 245 коней, 247 корів, 946 овець, 350 свиней. У жовтні місяці того ж року організовано комнезам (Комітет незаможних селян), який очолив К. Король. З 1921 р. в селі почало діяти сільськогосподарське товариство «Просвітянин». У вересні 1927 року створюється перше колективне господарство щодо спільної обробки землі «Колос», яке мало 55 гектарів землі.[12]

Конюшні Ярошинського стали колгоспними спорудами

Роки радянського устрою[ред. | ред. код]

Колгосп у Дзвонисі створювався двічі. Перший раз — у 1929 р., втім люди розбіглися і позабирали своє майно, другий раз — наступного, 1930, року. Він отримав назву «Серп і Молот», першим головою був Севастян Юстинович Король. В селі до цих пір існує могила комсомольця С. І. Патлатюка, вбитого у 1929 р. т. зв. куркулями.[13] Під час розкуркулення 2 родини були вислані за межі України, 6 — в інші села Тиврівського району. Жертвами голодомору 19321933 рр. стали 180 селян. За свідченнями, були факти людожерства.

Пам'ятник в с. Дзвониха 129 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах ВВВ

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Село було окуповано 20 липня 1941 р. і потрапило під управління румунського регіону «Трансністрія». У липні 1942 р. у Дзвонисі утворено підпільну групу, яка переховувала поранених червоноармійців, розвідників і взяла участь у розгромі місцевого румунського гарнізону під час глибокого рейду у тил противника в січні 1944 р. частин 1-ї танкової армії генерала М. Ю. Катукова. Остаточно Дзвониха була звільнена саме у 1000-й день війни, 17 березня 1944 р., в рамках Проскурівсько-Чернівецької операції 100 стрілецька дивізія 106 стрілецького корпусу 38 загальновійськової армії до 10 години ранку одним полком переправилася через Буг в районі Канави, другим полком на марші з Колюхова на Дзвониху і третім — з Онитківець на Черемошне. До сімнадцятої години дивізія полковника Красавіна Федора Михайловича трьома полками проминула рубіж Курники — Іванківці[14] Безпосередньо Дзвониху звільняв 683-й стрілецький полк. «Совінмормбюро» цього дня повідомило: «Южнее города Винница наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населенных пунктов и среди них Потоки, Сидава, Гришевцы, Маянив, Шершни, Василевка, Звониха, Колюхов, Канава». У роки війни загинуло жителів села і закатовано нацистами — 129 чоловік, 47 людей повернулися з війни інвалідами. Пам'ятник воїнам-односельцям встановлено у 1970 р.

Клуб в Дзвонисі

Новий час[ред. | ред. код]

У 1958 р. з комплексних бригад навколишніх населених пунктів створено об'єднану сільськогосподарську артіль «Росія» з головною конторою в Дзвонисі. Площа земель склала 5148 га. У розпорядженні колгоспу було 337 га лісу, 22 га ставків і водойм, 5 майстерень, автопарк, 6 тваринницьких ферм. Головою колгоспу «Росія» обрано Приймака Василя Дмитровича. Чимало колгоспників стали орденоносцями. В селі працювали середня школа, бібліотека, клуб, медичний пункт, дитячі ясла. В 1967 р. збудовано будинок культури на 300 місць.[15] Втім, у сучасну добу відбулись докорінні зміни.

«Перший антикризовий» магазин в Дзвонисі

Новітня історія[ред. | ред. код]

Станом на 2011 рік кількість населення становить 363 особи. Загальна площа земель в селі — 2928 га. Працюють загальноосвітня школа І — II ступенів, дошкільний дитячий навчальний заклад, фельдшерсько-акушерський пункт, сільський клуб, два заклади торгівлі, серед яких магазин під назвою «Першій антикризовий». Відбувається служба у церкві. Село частково газифіковано. До Дзвонихи веде асфальтована дорога з Тиврова, а по селу у напрямку Колюхова — розбита бруківка. З 2001 р. ПП «Віта» орендує земельні паї жителів села і є основним платником податків до сільського бюджету. З 2009 р. функціонує ТОВ «Подільська курка» з відгодовування курей.[16]

Персоналії[ред. | ред. код]

Родом з села:

Покровська церква,1888 (сучасний вигляд)

Історико-культурна спадщина і пізнавально-туристичний потенціал[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Господарська споруда у Дзвонисі 
Дорога до річки в центрі села 
Конюшні пана Ярошинського (сучасний вигляд) 
Служба в Покровській церкві с. Дзвониха 

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б рос. дореф. Труды Подольскаго єпархіальнаго историко-статистическаго комитета. Выпускъ девятый. Под редакціею священника Евфимія Cѣцинскаго. Приходы и церкви Подольской епархіи. - Каменецъ-Подольскъ, 1901. – ХХІІІ + 1064 + 175 с. — С. 169–170.
  2. Тамтура А. В., Коваль О. І. Історія Тиврівщини. — Вінниця: ФОП Барановська Т. П., 2012. — 444 с. — С. 21, 24.
  3. Там само. — С. 34.
  4. Там само. — С. 36 — 37.
  5. Коваль О. Історія Тиврівщини. Ч. І — II. — Тиврів, 1992. С. 20.
  6. пол. Epsztein, Tadeusz. Polska Własność Ziemska Na Ukrainie (gubernia kijowska, podolska i wołyńska) w 1890 r. – Warszawa: Wydawnictwo Neriton. Instytut Historii PAN, 2008. – 618 с. — S. 186.
  7. Гульдманъ В. Населенные мѣста Подольской губерніи: Алфавитный перечень населенныхъ мѣстъ губерніи с указаніемъ нѣкоторыхъ справочных о нихъ свѣдѣній / Изданіе Подольскаго губернскаго статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскій : Типографія Подольскаго губернскаго правленія, 1893. — II + IV + 636 с.(рос. дореф.)  — С. 168.
  8. Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. 21-23 жовт. 2008 р., Вінниця / Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва. — Вінниця, 2008. — С. 19.
  9. Тиврівщина: Краєзнавчі нариси. — смт Тиврів: ТОВ Нілан-ЛТД, 2012. — 306 с. — С. 148–149.)
  10. рос. дореф. Весь Юго-Западный край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерніям. – Кіевъ: Тарасовская 6, 1913. – ІІ + 1115 + 44 с. — C. 950.
  11. Тиврівщина: Краєзнавчі нариси. — смт Тиврів: ТОВ Нілан-ЛТД, 2012. — 306 с. — С. 148.
  12. Там само. — С. 149–150.
  13. Сонце над Бугом. Звершення на Вінниччині за 50 радянських років. — Одеса: Маяк, 1967. — 35.
  14. Вінниччина в роки Великої вітчизняної війни (19411945 рр.): збірник документів і матеріалів. — Одеса: Маяк, 1971. — С. 218.
  15. История городов и сел Украинской ССР: В 26 т. Винницкая область / АН УССР. Ин-т истории; Гл. редкол.: П. Т. Тронько (пред.) и др. — К.: Гл. ред. Укр. Сов. Энцикл. АН УССР, 1972. — 630 с. — C. 572.
  16. Тиврівщина: Краєзнавчі нариси. — смт Тиврів: ТОВ Нілан-ЛТД, 2012. — 306 с. — С. 153–156.
  17. Пам'ятки Тиврівського району.

Джерела і література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]