Естонська міфологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Естонська міфологія — комплекс міфів, легенд та вірувань естонського народу.

Давні естонські вірування можна відновити на основі фольклорного матеріалу, зібраного здебільшого у ХІХ столітті, а також старовинних літописів та хронік. Естонська міфологія є спорідненою до фінської[en] та поєднує в собі елементи уральської й фіно-угорської спадщини, а також вплив балтійської і германської[de] міфологій.

Про автентичну дохристиянську міфологію естів відомо небагато, традиції передавалися виключно усно. Збирати, зберігати і досліджувати фольклор та записувати старі саги, більшість з яких вже була втрачена, почали лише з ХІХ століття, коли шкільна освіта та науковий прогрес витіснили міфологію до окраїн духовної культури. В той же час у багатьох культурних діячів періоду романтизму та національного пробудження виникала спокуса створити (і доповнити) естонський пантеон богів і героїв та уподібнити до античного.

Найдавніші міфи[ред. | ред. код]

Основою світогляду давніх естів була гармонія людини та природи. Люди вірили, що кожна тварина, дерево та камінь мають душу; також вони вірили у духів-охоронців, які жили у каменях, струмках і деревах.

Деякі сліди найдавніших автентичних міфів збереглись у старих народних піснях (Regilaul); зокрема, існує багато пісень про створення світу. За сюжетом найпростішої пісні, птах відклав три яйця, — і троє його пташенят стали сонцем, місяцем та землею. Подібні міфи є й у інших фіно-угорських народів.

Світ давніх естів обертався навколо стовпа або дерева, до якого Полярною зіркою, мов цвяхом, було прикріплено небо. Чумацький шлях (ест. Linnutee — Пташиний шлях) був однією з гілок Світового дерева (Ilmapuu) або шляхом, яким пересувалися птахи (та відносили до потойбіччя душі мертвих). Ці мфіи засновані на шаманістичних віруваннях.

У давньоестонській міфології також відображені зміни, які були результатом контакту з балтійськими та германськими племенами або переходу від мисливства і збиральництва до рільництва. У світі селян важливого значення набули персоніфікації небесних тіл та божеств неба, погоди і родючості. Міг існувати бог неба та грому, якого звали Уку, Укко або Ванаіса (дідусь; Uku, Ukko або Vanaisa відповідно). Більшість міфів і легенд про нього, ймовірно, з'явилися у пізніші часи та містять християнські або іноземні мотиви.

Калевіпоеґ (ілюстрація Оскара Калліса)

Окрім цього, етнологи, зокрема, колишній президент Естонії Леннарт Мері, допускають, що метеорит, який близько 3000-4000 років тому пролетів над населеними регіонами країни і впав на острів Сааремаа, був небаченою подією, яка значно вплинула на міфологію Естонії та прилеглих земель, особливо тих, з погляду яких здавалося, що на сході зайшло «сонце».[1] У фінському національному епосі «Калевала» пісні 47, 48 і 49[2] можна вважати описами цієї події, а також цунамі та спустошливої лісової пожежі., які послідували за ним.

Естонські легенди про велетнів (Калевіпоеґ, Великий Тилль[ru], Лейґер[et] (Kalevipoeg, Suur Tõll та Leiger відповідно)) могли бути відображенням германського (передусім скандинавського) впливу. Існують численні легенди, що зображують різні природні об'єкти як наслідки вчинків Калевіпоеґа.

З часом образ велетня поєднався з образом християнського диявола, внаслідок чого виник новий персонаж, Ванапаґан[en] (Vanapagan) — величезний демон, який живе на своєму подвір'ї або маєтку і є скоріше дурним, ніж злим; тому його легком можуть ошукати кмітливі люди, як, наприклад, його слуга Каваль-Антс (Kaval-Ants, Хитрун Антс).

Естонська міфологія у хроніках[ред. | ред. код]

Мандрівник Вульфстан писав королю Альфреду Великому (871—899) про поховальні звичаї естонців: вони тримали непоховане тіло у будинку родичів або друзів до дня кремації.[3]


Згідно з хронікою Генріха Латвійського у 1222 році естонці навіть діставали тіла ворогів з могил та спалювали їх.[3] Вважалося, що кремація мала пришвидшити подорож людини до потойбічного світу та люди, тіла яких були спалені, не лишаться земними духами, небезпечними для живих.

Генріх Латвійський також описує естонську легенду, яка походить з регіону Вірумаа[en] на півночі Естонії — про гору та ліс, де народився бог Тарапіта[ru], якому поклонялися на острові Сааремаа.[4]

Бальтазар Руссов[en] у 1578 році описував свято літнього сонцестояння[en] (Іванів день — Jaanipäev[en]), яке святкують і до сьогодні, та численні священні дерева естонців, серед яких, зокрема, були дуб та липа.[5]

Міфічні мотиви в народі[ред. | ред. код]

Іншими міфічними мотивами зі старих естонських пісень є:

  • чарівний дуб, що росте на небі, згодом зрубаний; з нього вироблено багато міфічних артефактів;
  • сонце, місяць та зірка, що сваталися до молодої дівчини, яка врешті-решт вибрала зірку;
  • мудрий коваль, що зробив собі жінку з золота, але не зміг вдихнути в неї життя. У цьому сюжеті прослідковується поширений мотив процесу відновлення молодості та невдалої спроби його відтворення;
  • священна діброва, що починає вмирати після того, як пара закоханих осквернила її. Лише кров дев'ятьох братів відновлює її;
  • історія про могутніх героїв, які не можуть вбити страшного величезного бика, проте це вдається їх меншому братові;
  • жінка, що змушена вбити власну дочку, яка згодом стає повітряною дівчиною та живе на небесах;
  • дівчина, що впіймала рибу та просить свого брата вбити цю рибу; у рибі — жінка;
  • молоді дівчата, яких вночі переслідують хлопці із священної діброви (або країни мертвих); вони пропонують хлопцям свої багатства;
  • озеро, що переміщується після того, як його осквернила легковажна жінка або пара закоханих, які перебували в інцестуальних стосунках.

Псевдоміфологія[ред. | ред. код]

На різних етапах розвитку естонської міфології також можна казати про балтійсько-фінську або навіть фіно-угорську міфологію. Суспільний устрій цих племен був доволі простим: вони не мали організованої релігії, жодних професійних жерців, писемності і, звісно, писемної традиції.

Естонські та балтійсько-німецькі письменники ХІХ століття вважали це промахом. Перші з них почали створювати «власну» міфологічну основу для нової нації, наслідуючи в цьому Йоганна-Готфріда Гердера у сенсі національного романтизму. Наразі важко сказати, яка частина естонського міфології, відома нам сьогодні, насправді була штучно створена у ХІХ–ХХ століттях. Також варто зазначити, що більшість мотивів були запозичені з фінської міфології[ru] або зі спільної балтійсько-фінської спадщини.

Ендель Нірк казав, що «так звана псевдоміфологія відіграла в естонському національному русі та житті народу більшу роль, аніж автентична міфологія для інших народів.»

Естонський поет Крістьян Яак Петерсон[ru] у 1821 році видав перекладений зі шведської на німецьку мову твір фінського фольклориста Крістфріда Ганандера[en] «Mythologia Fennica[en]» (1785).

На основі численних народних легенд та власних імітацій рунічних віршів Фрідріх Роберт Фельман і Фрідріх Кройцвальд створили естонський національний епос «Калевіпоеґ». Фельман писав і власні міфи, у яких поєднував елементи естонського фольклору (з легенд і народних пісень) з фінською та класичною давньогрецькою міфологією; у 1844 році він опублікував збірку квазіфольклорних естонських міфів німецькою мовою. Маттіас Йоганн Айзен[de] також був фольклористом і письменником, який вивчав народні легенди та піддавав їх літературній обробці. Багато його сучасників-науковців вважали ці легенди автентичною естонською міфологією. Вона також вкорінилася у народній свідомості завдяки газетам і шкільним підручникам.

Штучна естонська міфологія (або псевдоміфологія) описує пантеон богів, на чолі якого стоїть бог Таара[ru] (Taara). На його честь проводяться свята у священних дібровах біля Тарту. Також Таара був відомий під іменем Уку (Uku); його дочками були Лінда[de] і Ютта, королева птахів. Також Уку мав двох синів: Киу (Kõu, грім) і Піккера (Pikker, блискавка), які захищали народ від демонів та Ванатюхі[en], володаря потойбічного світу. Окрім цього, Піккер мав чарівний музичний інструмент, який змушував демонів тремтіти і втікати, та нахабну доньку на ім'я Ілматютар (Ilmatütar; поівітряна дівчина). До пантеону також входив бог музики Ванемуйне[ru].

Відомий естонський народний цілитель Александер Гейнталу[et] створив власну версію давньоестонської міфології, яку виклав у формі епосу «Золота мама» («Kuldmamma»), що зображує матріархальне суспільно давніх балто-фінських племен.

Міфічний світ[ред. | ред. код]

Сторінка з твору Йоганна Гутслаффа[de] «Kurtzer Bericht und Unterricht Von der Falsch-heilig genandten Bäche in Lieffland Wöhhanda» («Короткий опис та дослідження невірно названих священними озер з річки Виганду у Ліфляндії» (Тарту, 1644 рік), яка містить заклинання Піккера

Боги[ред. | ред. код]

З розвитком землеробства у міфічному світогляді естів більш важливими стали небесні божества. Верховним бого давніх естів був Укко (Ukko, Uku) або Ванаіса (Vanaisa) — Дід. Ймовірно, існували і боги грому, відомі як Киу (Kõu) та Піккер (Pikker) — сини Укко. Генріх Латвійський у «Хроніці Лівонії» пише про войовничого бога езельців (мешканців острова Сааремаа), якого звали Тарапіта (Tarapita). Це ім'я історики інтерпретували по-різному; найчастіше вважалося, що ім'я Тарапіта походить від слів Taara avita! («Таара, поможи!»). Звідси зробили висновок, що богом езельців був Таара (пор. скандинавський Тор); хоча Таара наразі вважається верховним богом у псевдоміфології. У західній Естонії, згідно з джерелами, щочетверга святкували вечори Тоора; проте зв'язок Таари, Тоора і Тора поки лишається невизначеним. У міфах і народних піснях також зустрічалися персоніфікації небесних світил — сонця, місяця і зірок.

До земних богів належали Риуґутайя (Rõugutaja, захисниця вагітних жінок і породіль), Тууле-ема (Tuule-ema) і Тууле-іса (Tuule-isa) — Татечко- і Матінка-вітер, Метсаіса (Metsaisa, лісовий дух, подібний до слов'янського лісовика) та інші.

Богам приносили жертви, щоб мати гарний врожай та здорову худобу.

Метсік (Metsik)[ред. | ред. код]

Метсік був богом родючості і скотарства; своє ім'я він отримав від слова «ліс» (ест. mets). Вважалося, що Метсік був злим духом, який володів худобою, хоча пізніше його почали вважати за доброго духа.[6]

Це бог, зображення якого робили власноруч у кожному подвір'ї. На Масляну із соломи та паклі, які закріплювалися на жердині, робили фігуру чоловіка. На нього надягали старий капелюх та людський одяг. Наступного року з нього робили «жінку»: надягали на фігуру старий жіночий чепець та жіночий одяг. Після цього його виносили під час вечірніх сутінок та прив'язували до дерева.[7]

Пеко (Peko)[ред. | ред. код]

Вважалося, що культ Пеко походить від вікінгів. Сету вважали Пеко вважали богом родючості і робили його ідоли у вигляді людського тіла з дерева та воску. Цей ідол щороку переходив до окремого господарства.[8]

Дерев'яний ідол Пеко

Свята на честь Пеко проводилися двічі на рік. Після збору весняного врожаю проводилося свято весни, у якому брали участь і жінки, і чоловіки; на святі восени були присутні лише чоловіки. Ідол Пеко переходив від дому до дому аж до наступної осені. Ввечері чоловіки зустрічалися у визначеному місці та їли власний обід з сумок, повішених на іншому боці спини. Після цього у Пеко просили захисту оселі, родини та стад; згодом чоловіки бігали по подвір'ю і починали штовхатися або застрибувати один на одного. Той, хто першим отримає відкриту рану з кров'ю, стає господарем Пеко на наступний рік і мав завісити хату білими покривалами.[8] Його завданням також була організація свята на честь Пеко у наступному році.[9]

Тинн (Tõnn)[ред. | ред. код]

Тинн — це святий Антоній[de], якого естонці назвали Тинном. Він був покровителем господарства, особливо свиней. У кожному подвір'ї був власний божок-Тинн, якого робили у подобі людини та давали йому «життя», крапнувши на нього три краплі крові.[6] Жертви для Тинна приносили на окремому вівтарі, що називався Тиннівакк (Tõnnivakk). Його робили з берести, щіпок або простих дощок та ставили за піччю або в тіні. Також відомо, що у деяких регіонах країни біля вівтаря треба було залишати гроші. На островах вівтар разом з жертвами спалювали.[10]

Інші християнські святі, які вважалися богами[ред. | ред. код]

Міфічні істоти[ред. | ред. код]

  • Кідур[et] (Kidur);
  • Кіру (Kiru);
  • песиголовці (Koerakoonlased);;
  • вовкулака (Libahunt);
  • підземні ельфи (Maa-alused[et]) — за легендою, саме вони викували корону для царя змій;
  • Матінка-земля (Мааема[et]);
  • Тууліспаск[et] (Tuulispask) — згідно з М.Й, Айзеном;
  • Ванапаґан[en] (Vanapagan — «Старий ідол»; також Ванатюхі (Vanatühi — «Старий Учитель»)) — демон, який зображувався як величезний та дурний селянин;
  • феї та ельфи (Haldjad) — захисники певних місцевостей, тварин, людей та рослин.

До хрещення характерною рисою давньоестонських вірувань був плюралізм, тобто люди вірили у численних феї та духів, які захищали окремі речі у світі; також їм приносили жертви. Наприклад, вважалося, що лісовим духам треба приносити ягоди та гриби. Здебільшого феї та духи вважалися духовними істотами, хоча були й винятки — боги Метсік, Пеко і Тинн та такі міфічні істоти, як Кратт[et] (хранитель скарбів) або нікси (русалки; näkineitsid).

Окрім них, до естонської міфології належали блукаючі душі, а також такі істоти, як:

  • Еятар (Äiatar) — жінка-демон, донька диявола;
  • Ейке (Äike) — грім;
  • Алевіпоеґ (Alevipoeg) — син Алева та друг Калевіпоеґа;
  • Ебаялґ (Ebajalg) —демон-вихор;
  • Егаема (Ehaema) — Матір сутінок, нічний дух або фея, покровителька прядіння;
  • Ексітайя (Eksitaja) — злий дух, який заплутує людей у лісі або болоті (також блукаючі вогні);
  • Гямарік (Hämarik) — уособлення вранішньої зорі, красива молода дівчина;
  • Гяннамеес (Hännamees; також Кратт (Kratt), Пуук (Puuk), Пісугянд (Pisuhänd), Тулігянд (Tulihänd)) — демон, який краде для свого господаря золото, їжу або інші цінні речі. Зазвичай з'являється у вигляді вихору або іскри;
  • Гяр'япилвлане (Härjapõlvlane) — кобольд, домовик;
  • Галль (Hall) — уособлення малярії;
  • Гійд (Hiid) — велетень;
  • Гійєла (Hiiela) — потойбічний світ, царство мертвих
  • Гійєнейтсі (Hiieneitsid) — дівчата з царства мертвих;
  • Гійс (Hiis) — священна діброва;
  • Гінґеліблікас (Hingeliblikas) — дух людини у вигляді метелика;
  • Гінґелоом (Hingeloom) — дух людини у вигляді комахи або маленької тварини;
  • Гойд'я (Hoidja) — дух-охоронець;
  • Ілматютар (Ilmatütar; також Ілманейтсі (Ilmaneitsi)) — повітряна (небесна) дівчина;
  • Ілмаріне (Ilmarine; також Ілмасепп (Ilmasepp)) — коваль-чарівник, який, окрім всього іншого, викував Сонце і Місяць (див. також Ілмарінен);
  • Іло (Ilo) — радість, господиня свят;
  • Ярвевана (Järvevana) — старий злий дух озера (див. озеро Юлемісте);
  • Юмал (Jumal) — Бог;
  • Ютта (Jutta) — цариця птахів, донька Таари;
  • Юудаліне (Juudaline) — демон, який, можливо, походить від Юди Іскаріота;
  • Кяабас (Kääbas) — дух могил або смерті;
  • Каевуколль (Kaevukoll) — дух джерела;
  • Кайтс'я (Kaitsja) — дух-охоронець;
  • Калевіпоеґ (Kalevipoeg, також Калевіне (Kalevine), Сохні (Sohni), Сойні (Soini), Осмі (Osmi)) — герой-велетень, за легендами — колишній правитель Естонії;
  • Кальм (Kalm) — дух могили або небіжчика; володар царства мертвих;
  • Кальмунейю (Kalmuneiu) — жіночий дух могили; дівчина з царства мертвих;
  • Каваль-Антс (Kaval-Ants — «кмітливий Антс») — слуга, який постійно ошукує свого господаря Ванатюхі;
  • Кодукяйя (Kodukäija) — неспокійний дух;
  • Койт (Koit) — уособлення вранішньої зорі; молодий хлопець, коханий Гямарік;
  • Колль (Koll) — привид;
  • Колуматс (Kolumats) — бука, злий дух;
  • Киу (Kõu) — грім, син Уку, брат Піккера;
  • Кюльмкінґ[et] (Külmking) — дух непохованого небіжчика;
  • Курат (Kurat, також Курі (Kuri), Ванакурі (Vanakuri)) — чорт, диявол;
  • Куу (Kuu) — Місяць;
  • Ляммекюне (Lämmeküne) — див. Леммінкяйнен[en];
  • Лапі-нийд (Lapi nõid) — відьма з Лапландії;
  • Лейґер[et] (Leiger — «гравець») — один з велетнів, які жили на острові Хійумаа, брат Великого Тилля;
  • Лендва (Lendva) — одна з відьом, які насилали хвороби;
  • Лінда[en] (Linda) — мати Калевіпоеґа;
  • Луммутіс (Lummutis) — дух гніву;
  • Луупайнайя (Luupainaja) — демон-інкуб;
  • боги землі (Maajumalad);
  • Маяусс (Majauss) — змій, дух-захисник;
  • Мана (Mana) — ймовірний володар царства мертвих;
  • Манала (Manala) — царство мертвих;
  • Маналане (Manalane) — житель царства мертвих;
  • Маррас (Marras) — дух-пророк смерті;
  • Меревейни (Mereveised) — сирени;
  • Метсаема (Metsaema) — матір лісів;
  • Метсавана (Metsavana) — старий чоловік-дух лісів;
  • Мумм (Mumm) — привид, чудовисько, дух;
  • доньки Муруейт (Murueide Tütred), красиві дівчата;
  • Муруейт (Murueit) — жіночий дух лісів та землі, який також пов'язаний з царством мертвих;
  • Нийд (Nõid) — відьми;
  • Олевіпоеґ (Olevipoeg) — послідовник Калевіпоеґа, містобудівник; відсилка до святого Олафа;
  • Пяйке (Päike) — Сонце;
  • Пайная (Painaja) — демон-інкуб;
  • Пакане (Pakane) — мороз;
  • Пардіаяйя (Pardiajaja) — напівдемонічний воїн;
  • Пелль (Pell) — бог родючості;
  • Пенінукк (Peninukk) — напівдемонічний воїн;
  • Перемеес (Peremees) — творець, господар;
  • Піккер (Pikker, також Пікне (Pikner) — «Довгий») — блискавка, син Уку;
  • Пірет (Piret) — дружина Великого Тилля;
  • Пирґунейтсі (Põrguneitsi) — молода дівчина з пекла;
  • Риуґутайя (Rõugutaja) — жіноче божество, покровителька вагітних, породіль, жінок-робітниць та міста Нарва;
  • Сарвік (Sarvik) — один з демонів;
  • Сулевіпоеґ (Sulevipoeg) — син Сулева, друг Калевіпоеґа;
  • Сурм (Surm) — смерть;
  • Великий Тилль (Suur Tõll) — герой-велетень, що жив на острові Сааремаа;
  • Тяхт (Täht) — зірка;
  • Таеватаат (Taevataat) — бог, досл. «Небесний старий»;
  • Тіґе (Tige) — уособлення гніву;
  • Тонт (Tont) — дух;
  • Тоонела (Toonela) — царство мертвих (див. також Туонела[fi]);
  • Тооні (Tooni) — ані добрий, ані злий правитель потойбіччя та бог смерті;
  • Тоор (Toor, також Тоору (Tooru)) — одне з божеств у західній Естонії, яке здебільшого ототожнювали зі скандинавським Тором;
  • Тууле-Ема (Tuule-Ema) — Матінка-вітер;
  • Тууле-Іса (Tuuleisa) — Татечко-вітер;
  • Тууліспеа (Tuulispea) — вихор;
  • Тууслар (Tuuslar) — одна з відьом, що жили у Фінляндії;
  • Удрес-Кудрес (Udres-Kudres) — «Син Сонця», герой різних народних пісень;
  • Ванемуйне[ru] (Vanemuine) — бог музики та пісень;
  • Веегалд'яс (Veehaldjas) — дух води, захисник джерела Аг'юалуне;
  • Ветеема (Veteema) — Мати води;
  • Ветевана (Vetevana) — дух (Батько) води;
  • Вірмалісед (Virmalised) — полярне сяйво.

Слід також зазначити, що міркування про потойбічне життя у естів були розвинуті сильніше, аніж у фінів. Царство смерті (Манала або Тоонела) було місцем, схоже на землю, у якому також були ліси, поля і гори. Наприкінці осени поминали померлих, оскільки вірили, що душі небіжчиків відвідують будинки, у яких жили. Для духів накривали окремі столи та нагрівали лазню, зберігали тишу та спокій.

Міфічні та магічні артефакти[ред. | ред. код]

  • Білий корабель (valge laev) — містичний корабель, який приносить свободу або перевозить людей до кращого світу. Цей міф з'явився близько 1860 року, коли члени однієї з сект, очолюваних Юханом Лейнбергом[et] (також відомим як пророк Мальствет), зібралися у передмісті Таллінна, щоб чекати корабля, який мав їх забрати;
  • капелюх з нігтів (küüntest kübar) — дозволяв своєму власнику (найчастіше — Ванатюхі) ставати невидимим;
  • рукавиці (kirikindad) — вважалося, що рукавиці мають захисну та магічну силу; передусім це стосувалося церковних та матроських рукавиць. Їх прикрашали особливими геометричними узорами та тонкими червоними смужками. Вони також містили у собі багато заклинань і магії, оскільки їх виробник співав під час фарбування та вишивання рукавиць.
  • пояс (kirivöö) — пояси містили найдавніші та наймагічніші узори з усіх виробів. Виткані з червоної тканини пояси та мотузки часто приносили в жертву: зав'язували на гілках священних дерев. Пояс також зав'язували навколо хворої частини тіла; щоб він захищав свого власника та давав йому силу, пояс тісно пов'язували на животі.
  • священні камені — після останнього льодовикового періоду в Естонії лишилося багато великих каменів (ератичних валунів), багато з яких згодом вважалися священними. Люди приходили до них, щоб принести в жертву срібло, кров, червоні пояси або монети та попросити про успіх і достаток. У цих каменях іноді були невеликі отвори, деякі з яких, певне, слугували для жертвоприношень, хоча функція цих отворів все ще лишається спірною. За словами астронома Гейно Еельсалу, вони могли виконувати функцію календаря.
  • подорожуючі ліси — якщо люди у певній місцевості були підлими та жорстокими, ліси полишали цю місцевість. Здебільшого історії про такі ліси поширені у прибережних регіонах Естонії.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. folklore.ee (PDF; 508 kB)(ест.)
  2. altreligion.about.com(англ.)
  3. а б A History of Pagan Europe, P. 181 ISBN 0-415-09136-5(англ.)
  4. The Chronicle of Henry of Livonia, Page 193 ISBN 0-231-12889-4(англ.)
  5. Leach, Maria; Jerome Fried (1972). Funk & Wagnalls Standard Dictionary of Folklore, Mythology, and Legend. Funk & Wagnalls. ISBN 978-0-308-40090-0. (англ.)
  6. а б Eestlaste haldjad ja jumalad ehk olevused eesti mütoloogias. Keskmaa Ordu. Процитовано 27.10.17. (ест.)
  7. Matthias Johann Eisen. Eesti mütoloogia/Metsik. Vikitekstid. Процитовано 26.10.17. (ест.)
  8. а б Peko Pyha. Maavalla koda. Процитовано 26.10.17. (ест.)
  9. Peko – jumal. Setokuningriik. Процитовано 26.10.17. (ест.)
  10. Matthias Johann Eisen. Eesti uuem mütoloogia/ Tõnn. Vikitekstid. Процитовано 26.10.17. (ест.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]