Фіно-угорські народи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Розселення народів уральської мовної сім'ї

Фі́но-у́гри або угро-фіни — група народів, що мають споріднені мовні риси (фіно-угорські мови уральської мовної родини) і утворилися з племен північно-східної Європи, що з часів неоліту заселяли Західний Сибір, Зауралля, північне і середнє Приуралля, територію на північ від верхньої Волги, Волгоокське межиріччя та середнє Поволжя до півночі сучасної Саратовської області в Росії.

Походження[ред.ред. код]

Дослідження відділення судової медицини Університету Гельсінкі в 2002—2008 роках показали змішане походження фіно-угорських народів, що населяють північну частину Євразії, ця генетично гетерогенна група показує нижчу різноманітність гаплотипів у порівнянні з іншими південними народами[1]. Балтська підгрупа фіно-угорських народів мігрувала з Південного Сибіру до Європи 10 тис. років тому. Волзькі та камські підгрупи мігрували до Східної Європи значно пізніше, 4 тис. років тому. Питання генезису саамів залишається відкритим. Незважаючи на спорідненість мов з іншими фіно-уграми, саами мають власний шлях етногенезу — генетичні палеоєвропейці з деяким азійським внеском. Фіни мають від третини до двох третин забайкальське походження за батьком.[2]

Назва[ред.ред. код]

У руських літописах знані під об'єднуючими назвами чудь, весь та самоїди[3][4].

Класифікація та чисельність[ред.ред. код]

Фінська група[ред.ред. код]

Фінки в національному вбранні. Східна Фінляндія, 1882 рік

Прибалтійсько-фінська підгрупа[ред.ред. код]

Саамська підгрупа[ред.ред. код]

Саами, національне вбрання та житло, 1900 рік
  • Саами (лапи) від 307 000 осіб, з них 40 000 в Норвегії, 20 000 в Швеції, 6 500 в Фінляндії, 1 800 (2010) в Росії.

Волзько-фінська підгрупа[ред.ред. код]

Народне жіноче вбрання ерзян

Пермська підгрупа[ред.ред. код]

Угорська група[ред.ред. код]

Дунайська підгрупа[ред.ред. код]

Угорці в національному вбранні Воєводини

Обська підгрупа[ред.ред. код]

Жінки ханти в національному вбранні перед чоловічим домом
  • Ханти 28,7 тис. осіб (2002) в Росії.
  • Мансі 11,4 тис. осіб (2002) в Росії.

Археологія[ред.ред. код]

Мапа приблизного розселення угро-фінських племен в 9 столітті

З фіно-угорськими етносами пов'язують наступні археологічні культури:

Розселення угро-фінських етносів на території Росії[ред.ред. код]

На території Росії проживає 2,687 млн людей, які публічно визнають свою приналежність до угро-фінських етносів. У Росії угро-фінські народи проживають не лише в Карелії, Комі, Марій Ел, Мордовії, Удмуртії, але і в Центральній та Північній частині країни, зокрема, у Московській, Ленінградській, Рязанській, Муромській, Тверській областях. Згідно з літописними згадками та мовним аналізом топонімів, чудь об'єднувала в собі кілька племен: мордва, мурома, меря, веспси (весь) та ін.

Угро-фіни були і є автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги. Грецький історик Геродот (5 ст. до н. е.) згадує про андрофагів (людожерів) — невідомий народ, який деякі дослідники вважають фінським.[3] Іноді так помилково пояснюють і походження назви саамів — «самоїди» («ті, що їдять себе»)[5], але вона є результатом пізнішої слов'янської адаптації оригінальної назви, не пов'язаної зі слов'янським «їсти».

Багато які фінські племена — ести, весь, меря, мордва, черемиси входили до готського королівства Германаріха в IV столітті. Літописець Нестор в Іпатіївському літопису вказує[5] близько двадцяти племен уральської групи: чудь, ліви, водь, ямь (іамь), весь (таже Сѣверо ѿ них на Бѣлѣ ѡзерѣ сѣдѧть Вѣсь), карели, югра, печора, самоїди, перм'яки (Пѣрмь), черемис, зимѣгола, корсь, нерома, мордва, меря (а на Ростовѣ ѡзерѣ Мерѧ а на Клещинѣ и ѡзерѣ сѣдѧть мѣрѧ же), мурома (а по Ѡцѣ рѣцѣ кде втечеть въ Волгу ӕзыкъ свои Мурома) і мещери. Слов'яни всі місцеві племена назвали «чуддю», поширюючи на них назву одного з фінських племен чудь.

Нині ці народи повністю асимільовані росіянами, залишивши по собі широкий спектр етнічних топонімів, особливо консервативних гідронімів. Такими є назви річок із закінченням -ва (вода, мокре місце; річка): Москва, Протва, Косьва, Силва, Сосьва, Ізьва ті ін. Наприклад, річка Кама має близько 20 приток, назви яких закінчуються на -ва. Фіно-угорські топоніми поширюються далеко за межі національно-регіональних утворень фіно-угрів — на Рязанську, Володимирську, Московську, Ярославську, Костромську, Нижегородську області[6]. Навіть топонім «Москва» має, за одною з найпоширеніших версій, фінську етимологію.

Роль в етногенезі росіян[ред.ред. код]

Думку про участь фіно-угорських («чудських») племен в етногенезі росіян висловив ще М. В. Ломоносов: «…и то правда, что от переселений и дел военных немалое число чудского поколения соединилось со племенем славенским и участие имеет в составлении российского народа». Науковець зазначає, що області, первісно населені фінами («чудским народом»), надалі була заселені прибульцями-слов'янами. Частина автохтонів злилася з ними («…уже и тогда чудь со славянами в один народ по некоторым местам соединилась…»)[7], а частина відійшла далі на північ і схід. Залишки цих давніх племен довго зберігали свою своєрідність, тільки забувши мову предків. Ломоносов наводить приклад численних топонімів фінського походження, а також стверджує, що фіни залишили свій слід і в лексиці російської мови[8].

Наукові висновки Ломоносова мали велике значення у вивченні етногенезу, етнічної історії, культурогенезу слов'янських і фіно-угорських народів. Багато російських, українських і західних науковців доповнили й деталізували його ідеї археологічними, лінгвістичними, культурологічними, антропологічними, ономастичними дослідженнями. Проте, проблема ролі фіно-угорських народів не обмежилася лише науковими диспутами, а набула гострих дискусій і серед громадськості. Щодо цього питання ще в XIX ст. намітилися дві цілком протилежні точки зору[9].

Теорія чисто слов'янського походження росіян[ред.ред. код]

Перша з них, найбільш повно висловлена істориком Н. А. Полевим, взагалі заперечувала участь фінских племен в етногенезі російського народу. Автор вважав, що фіни «животячи нерухомо у місцях, віддавна і навіть нині ними населених, чи можуть фіни вважатися народом, що входить до складу громадського нашого суспільства?», і порівнював фінські племена з «бур'янами на нивах зі збіжжям». У дещо пом'якшеній формі ця точка зору траплялася і в публікаціях радянського часу. Д. К. Зеленін у своїй статті «Чи брали фіни участь у формуванні російського народу» робить висновок, що в утворенні російського народу і культури фіни ніякої участі не брали. Ця теорія була розкритикована С. П. Толстовим у статті «К проблемам аккультурации» і М. Т. Маркеловим у статті «К вопросу о культурних взаимоотношениях финов и русских», опублікованих в журналі «Етнографія» у 1930 році. У 1947 році Зеленін висунув нове тлумачення деяких спільних рис російських, мордовських і марійських культурних особливостей (сорока, понева, шушпан, скроневі кільця), пояснивши їх не слов'яно-фінським взаємовпливом, а конвергентним, незалежним винекненням цих елементів в обох груп народів, а також загальним впливом європейської моди.

Теорія ослов'яніння фінів[ред.ред. код]

На противагу цим поглядам з'явилася і діаметрально протилежна точка зору, згідно з якої росіяни взагалі не є слов'янським народом. Найхарактернішим представником цієї теорії був польський публіцист-емігрант Духінський, який у своїх працях доводив, що росіяни є продуктом змішення фінських і тюркських племен, «які засвоїли якусь подібність слов'янської мови». Слід, проте, зважати на те, що на ідеї Духінського накладала відбиток його громадська позиція, яка підкреслювала необхідність протидіяти російському панславізму. Слов'янське походження росіян заперечували і раніше європейські авантюристи, що побували в Росії (включаючи знаменитого Казанову); а в 1870-х роках ця теорія була вельми популярна у Європі — внаслідок зростання антиросійських настроїв. Професор Оксфордського університету Карл Абель наводить дані (без посилання на джерело), що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн фіно-татарського населення і лише 15 млн чисто слов´янського. Втім, прихильниками її були і деякі радянські історики: так, М. М. Покровський стверджував, що у жилах росіян тече не менш ніж 80 % фінської крові.

Подібний погляд поділюють і деякі сучасні українські дослідники, одним з найвідоміших з яких є Володимир Білінський. У свої книжці «Країна Моксель, або Московія» (уперше видано російською мовою у 2006 році, український переклад — 2008) він заперечує масовість переселення слов'ян з території нинішньої України і пояснює етногенез росіян русифікацією угро-фінських та тюркських народів Росії державною політикою імперії та діяльністю Руської Православної Церкви, що здійснювалися протягом останніх 300 років. В. Білінський наводить джерела, які свідчать про те, що велика частина «російських» селян наприкінці XIX століття вільно говорила угро-фінськими мовами.[10]. Також, на думку цього дослідника, фактичне змішування культур почалось не за часів Київської Русі, а з XV—XVI століття, після відвоювання Великим князівством Московським від Русько-Литовської держави слов'янських земель Чернігово-Сіверщини (1500—1503), Смоленщини (1514), і завоювання автономних міст-держав Великого Новгорода (1478—1488) та Великий Псков (1507). Тоді істориками зафіксовані перші депортації слов'янського населення до Московії. При цьому В. Білінський не заперечує культурного обміну між слов'янами та угро-фінами біля Великого Новгорода та Великого Пскова з часів Київської Русі, однак не вважає ці процеси настільки масштабними, щоб вони самі собою могли поширитися на всю територію Центральної Росії. Завершальну фазу ослов'янення угро-фінів він пов'язує з епохою СРСР, коли мільйони українців були депортовані до Сибіру. Всесоюзна політика русифікації через загальну середню освіту завершила справу.

Твердження Білінського піддав критиці український історик П. П. Толочко: «автор представив власні емоції, надзвичайно тенденційні та образливі. Причому не тільки по відношенню до російського народу, але й до нашої спільної східнослов'янської історичної пам'яті»[11].

Аналогічне ставлення до теми трапляється в інших авторів. На думку Галини Лозко, угро-фінські племена примітивної збирально-мисливської культури, слов'янські племена радимичів, кривичів, словен і в'ятичів, внаслідок етнічного змішування з угрофінами[12] заклали субстрат російської нації (пізніше з в етногенезі брали участь і тюркські народи («татари»)[13].

Компромісна теорія[ред.ред. код]

Іншу позицію у цьому питанні посідав В. О. Ключевський, який вважав, що утворення російського («великоруського») етносу пов'язане з колонізацією слов'янами з Наддніпрянщини басейну річок Оки та Верхньої Волги і відбулося змішуванням прибульців-слов'ян і місцевих фінов[14]. Він робить висновок, що «Русь, селячись серед тубільної Чуді, неминуче мала шляхом спілкування, сусідства дещо запозичити з її побуту», разом з тим, «Чудь, поступово русіючи, всією своєю масою, зі усіма своїми антропологічними й етнографічними особливостями, зі своїм виглядом, мовою, звичаями й віруваннями входила у склад російської (руської) народності. Тим і другим шляхом до російського середовища проникло чимало фізичних і моральних особливостей, успадкованих від фінів, що розчинилися в ній». Науковець зазначав і вплив фінської крові на антропологічний тип великоруса, деяку відміність його від загальнослов'янського типу: «вилицюватість великоруса, переважання смаглявого кольору обличчя та волосся, і особливо, типовий великоруський ніс, що базується на широкій основі…». Ці антропологічні риси представники інших слов'янських народів «з великою ймовірністю ставлять на рахунок фінського впливу». «Монгольський» епікантус для росіян, як і поволзьких фінів, є нетиповим, рідко він трапляється і серед карелів[15].

Ю. В. Готьє, вивчаючи матеріали розкопок курганів Володимиро-Суздальських земель і Костромського Поволжя, дійшов висновку про змішаний характер культури Північно-Східної Русі: «зі сильним фінським відтінком, але настільки ж безсумнівним слов'янським нальотом, причому механічно розділити обидва елементи неможливе».

Згідно з дослідженнями меряніста Ореста Ткаченка, «в російського народу, по материнській лінії зв'язаного із слов'янською прабатьківщиною, батьком був фін. По батьківській лінії росіяни походять від фіно-угрів». Слід зазначити, що згідно з сучасними дослідженнями галотипів Y-хромосоми насправді ситуація була зворотною — чоловіки слов'яни одружувалися з жінками місцевого фіно-угорського населення.[Джерело?].

На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу[12]. Цим самим пояснюється і мирний характер колонізації, великих військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого не згадують. Однак, як зазначає той же В. О. Ключевський, «в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях»[16]

Культурний вплив на російську культуру[ред.ред. код]

Елементи фіно-угорської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, лапті (личаки) у національному костюмі, у стравах — пельмені, великі круглі млинці як поминальна страва, стиль народної архітектури (шатрові будівлі, крильцо), 5-ти тонова гама співу, відсутність у народних звичаях русального циклу, колядок, наявність культу берези, а не дуба.

Фінський субстрат у російській мові[ред.ред. код]

Часто ставилося питання щодо ролі фінського субстрату у розвитку російської мови. Тему досліджували Фасмер, В. Фенкер, А. А. Шахматов та ін. Найбільш часто з фінським впливом пов'язують такі риси російської мови, як акання, цокання у (північних говірках), звороти типу «у меня есть» (замість «я имею»), і «жили-были» тощо.

  • Змішення звуків [ц] и [ч] у низці північно-російських говірок багато дослідників пояснюють результатом фіно-угорського субстрату.
  • Російське акання, що виникло на південому сході, можливо має фінське (мокшанське) походження. Втім, існують й інші теорії походження акання: балтійський субстрат, питомий характер акання, причини якого лежать ще в праслов'янській фонетиці.
  • Мовний зворот «у меня есть» часто розглядають як приклад впливу синтаксису фіно-угорських мов, оскільки вживання дієслова зі значенням «мати» для них є нехарактерним. Слід, проте, мати на увазі, що зворот «у мене є» засвідчений у всіх давніх слов'янських мовах, зокрема, старослов'янській, він має, очевидно, ще праслов'янське походження. Трапляляються, хоча нечасто, подібні звороти і в інших індоєвропейських мовах.
  • Казковий зачин «жили-были» також можливо, є результатом конвергенції форми слов'янського плюсквамперфекту і характерного фінського подвійного дієслова[17].

Лозко Галина Етнологія України Тема 18. Російський етнос: Міфи і дійсність</ref>.

Сучасність[ред.ред. код]

Сучасний стан угро-фінських мов Росії оцінюють як «критичний»[18]. Зазнаючи асиміляції, представники угро-фінських народів втрачають і свою самобутню культуру. Сьогодні угро-фіни не становлять формальної більшості населення навіть у республіках, яким дали своє ім'я — Мордовії, Марій Ел, Удмуртії. У 2008 році голова Фонду врятування ерзянської мови Г. Д. Мусальов звернувся відкритим листом до президента РФ Д. А. Медведєва, де висловив стурбованість становищем фінно-угорських народів Росії[19]

Топонімія[ред.ред. код]

Топоніми меряно-ерзянсього походження в Ярославській, Костромській, Іванівській, Вологодській, Тверській, Володимирській, Московській, Ленінградській, Рязанській, Муромській областях становлять 70-80 %:

  • Вологодська область: Вохтога, Сельма, Сеньга, Солохта, Соть, Толшма, Шуя.
  • Володимирська область: Арсемаки, Вельга, Войнинга, Ворша, Инекша, Киржач, Клязьма, Колокша, Мстера, Молокша, Мотра, Нерль, Пекша, Пичегино, Сойма, Судогда, Суздаль, Тумонга, Ундол.
  • Івановська область: Вазополь, Вичуга, Кинешма, Кистега, Кохма, Ксты, Ландех, Нодога, Пакша, Палех, Парша, Покшенга, Решма, Сарохта, Ухтома, Ухтохма, Шача, Шижегда, Шилекса, Шуя, Юхма.
  • Костромська область: Андоба, Вандога, Вохма, Вохтога, Ворокса, Лынгерь, Мезенда, Меремша, Монза, Нерехта (Мерехта), Нея, Нотелга, Онга, Печегда, Пичерга, Покша, Понга, Симонга, Судолга, Тоехта, Урма, Шунга, Якшанга.
  • Московська область: Вірея, Воря, Волгуша, Лама, Москва, Нудоль, Пахра, Талдом, Шухрома, Яхрома.
  • Тверська область: Валдай, Кой, Кокша, Койвушка, Лама, Максатиха, Паленьга, Паленька, Райда, Селигер, Сикша, Сишка, Талалга, Удомля, Урдом, Шомушка, Шоша, Яхрома.
  • Ярославська область: Вёкса, Воксенга, Еленьга, Ковонга, Колокса, Кукобой, Лехта, Мелекса, Надокса, Неро (Инеро), Нукса, Нукша, Паленьга, Пеленга, Пеленда, Пексома, Пужбол, Пулохта, Сара, Селекша, Сонохта, Толгобол, Шакша, Шекшебой, Шехрома, Шилекша, Шокша, Шопша, Яхреньга, Яхробол.

Росіяни угро-фінського походження[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (англ.) Pimenoff, Ville (2008). Living on the edge: population genetics of Finno-Ugric-speaking humans in North Eurasia. Department of Forensic Medicine, University of Helsinki. pp. 27-28. ISBN 952-92-4331-6.
  2. (англ.) Derenko, Miroslava; Malyarchuk, Boris; Denisova, Galina; Wozniak, Marcin; Grzybowski, Tomasz; Dambueva, Irina; Zakharov, Ilia (2007). Y-chromosome haplogroup N dispersals from south Siberia to Europe. Journal of Human Genetics 52 (9). с. 763. doi:10.1007/s10038-007-0179-5. PMID 17703276. 
  3. а б Два народи-антиподи
  4. Росіяни чи московити?
  5. а б Ипатьевская лѣтопись Томъ второй
  6. Откуда есть пошла северная Русь
  7. Ломоносов М. В. «Краткий российский летописец с родословием» // Полн. собр. соч. в 6 томах. М.: Издательство АН СССР, 1952. Стр. 202. Цит. за Происхождение финно-угорских (уральских) народов Журнал Финно–угорский мир. 2009. № 3
  8. Там само, стр. 295. Цит. за «Происхождение финно-угорских (уральских) народов» Журнал Финно–угорский мир. 2009. № 3
  9. Мокшин Н. Ф. Фино-угры в русской и мировой культуре // Журнал «Социально-политические науки», Выпуск № 3 / 2012
  10. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Історичне дослідження. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. Книга 3. —320 с. ISBN 978-966-355-037-4
  11. Толочко, Пётр (18.08.2011). Открытое письмо Президенту. Газета «2000». Архів оригіналу за 28.03.2012. 
  12. а б Лозко Галина Етнологія України Тема 18. Російський етнос: Міфи і дійсність
  13. Лев Гумилёв «От Руси к России» 3. Появление России. Церковь и Москва, Вместо послесловия
  14. В. О. Ключевский. Курс русской истории Лекция XVII
  15. Расовая характеристика восточных финнов
  16. (рос.) В. О. Ключевский. Курс русской истории. Лекция 17. Этнографические следствия русской колонизации верхнего Поволжья. ст. 43.
  17. П. В. Петрухин Жили-были: вопрос закрыт? // Русский язык в научном освещении, 2007, № 2 (14). С. 268—282.
  18. Финно-угорские народы России продолжают вымирать
  19. Открытое письмо президенту России от фонда спасения эрзянского языка

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]