Песиголовці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрація в Київському Псалтирі, 1397 рік

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) або кінокефа́ли[1] (грец. κῠνοκέφᾰλοι) — різновид міфічних і легендарних людей-велетнів химерної зовнішності, що поєднували людське тіло й собачу голову, що й спричинило їхню назву. Також вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів.

Описи та повір'я в українському народі[ред. | ред. код]

За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються вельми швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються перекази й про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).

У Середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення, зокрема й через часті навали берсерків, яких часом ототожнювали з вовкулаками[2]. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових дітей. Створенню повір'їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення в давнину серед письменної людності окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Александра Македонського з песиголовцями) ба навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в людоїдів із песячими головами сприяли також церковне малярство й іконопис.

Згідно з одними переказами, песиголовці ловили людей, саджали в глибокі ями, відгодовували, а відтак їли. Володимир Супруненко описує це так: «Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли»[3].

У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основу переказів про песиголовців лягли уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи то на краю землі). Тобто фактично ці повір'я — трансформовані у фольклорі міфи та пам'ять про навали чужинців[4].

Відомі собакоголові персонажі[ред. | ред. код]

  • Анубіс — давньоєгипетський зооморфний бог.
Святі Ахракас і Аугані (коптська ікона XVIII ст.)
  • Святі Ахракас і Аугані — двоє святих з собачою головою, що описані в житії коптського святого Меркурія Абу-Сефейна, якому вони вірно служили та всюди супроводжували; їхнє зображення на іконі XVIII століття зберігається у Коптському музеї[5][6][7].
  • Святий Христофор — християнський святий, який за однією із версій, мав собакоголову зовнішність.
  • Полкан — руський богатир, представлений у билинах як кентавр, іноді зображуваний і з собачою головою[8].
  • Аралези — вірменські боги-песиголовці, які могли лизанням ран полеглих у бою повертати їх до життя[9].

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. КІНОКЕФАЛИ // Словник.ua
  2. Залізняк Л. Л. Стародавня історія України / С. 276 // Київ: Темпора, 2012. — 541 с.
  3. Супруненко В. П. Народини: Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. — С.136
  4. Образи української народної демонології. Частина 1. cult.gov.ua. 2009-02-05. Архів оригіналу за 2012-07-07. Процитовано 2020-12-24. 
  5. Толмачева Е. Г.[ru] Копты: Египет без фараонов — ISBN 5-89321-100-6
  6. Зверев А. С. Кинокефалия. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2013. — Т. XXXIII. — С. 568—570. — ISBN 978-5-89572-037-0.(рос.)
  7. Касперавичюс М. М. Собака в мифологии Древнего мира и раннего христианства (Рис. 2 — С. 208) / Погребальная культура Боспорского царства // Институт истории материальной культуры РАН, СПб.: 2014. — ISBN 978-5-4469-0432-7.
  8. Полкан, герой русских былин // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  9. Георг Гоян[ru] 2000 лет армянского театра. Т. 1: Театр древней Армении, Гл. 6: Трагедийный театр языческой Армении; ч. 2: Мифология языческой Армении и предыстория армянского театра — С. 320: „Аралез был «божеством с человеческим туловищем и собачьей головой»“ // издательство «Искусство»[ru], М.: 1952