Песиголовці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрація в київському псалтирі, 1397 рік

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) або кінокефáли[1] (грец. κῠνοκέφᾰλοι) — різновид міфічних і легендарних людей-велетнів химерної зовнішності, що поєднували людське тіло й собачу голову, що й спричинило їхню назву. Також вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів.

Описи та повір'я в українському народі[ред. | ред. код]

За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються вельми швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються перекази й про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).

У Середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення, зокрема й через часті навали берсерків, яких часом ототожнювали з вовкулаками[2]. В Україну ці уявлення проникли почерез апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових дітей. Створенню повір'їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення в давнину серед письменної людності окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Александра Македонського з песиголовцями) ба навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в людоїдів із песячими головами сприяли також церковне малярство й іконопис.

Згідно з одними переказами, песиголовці ловили людей, саджали в глибокі ями, відгодовували, а відтак їли. Володимир Супруненко описує це так: «Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли»[3].

У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основу переказів про песиголовців лягли уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи то на краю землі). Тобто фактично ці повір'я — трансформовані в народному фольклорі міфи та пам'ять про навали чужинців[4].

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Словник символів, Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. та ін., 1997.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. КІНОКЕФАЛИ // Словник.ua
  2. Залізняк Л. Л. Стародавня історія України / С. 276 // Київ: Темпора, 2012. — 541 с.
  3. Супруненко В. П. Народини: Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. — С.136
  4. Образи української народної демонології. Частина 1. / Песиголовці // Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації