Ета (літера)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Greek letter eta serif+sans.svg
Ета (літера)
Вимова
давня [ɛː]
сучасна [i]
Схожі
латиниця H
кирилиця И
гебрейська ח
арабська خ
Транскрипція
Із давньої e
Із сучасної i
Кодування
Велика
Код Юнікод U+0397
Назва Юнікод GREEK CAPITAL LETTER ETA
HTML Η
HTML-сутність Η
Мала
Код Юнікод U+03B7
Назва Юнікод GREEK SMALL LETTER ETA
HTML η
HTML-сутність η
Greek alphabet alpha-omega.svg
Грецька абетка
Α α — альфа Β β — бета
Γ γ — гамма Δ δ — дельта
Ε ε — епсилон Ζ ζ — дзета
Η η — ета Θ θ — тета
Ι ι — йота Κ κ — каппа
Λ λ — лямбда Μ μ — мю
Ν ν — ню Ξ ξ — ксі
Ο ο — омікрон Π π — пі
Ρ ρ — ро Σ σ ς — сигма
Τ τ — тау Υ υ — іпсилон
Φ φ — фі Χ χ — хі
Ψ ψ — псі Ω ω — омега
Застарілі
Ϝ ϝ — дигамма Ϛ ϛ — стигма
Ͱ ͱ — хета Ϻ ϻ — сан
Ϟ(Ϙ) — коппа Ϡ(Ͳ) — сампі
Ϸ ϸ — шо

Ета, іта (велика Η, мала η; грец. ἦτα, новогрец. ήτα) — сьома літера грецької абетки. Первісно вживана для позначення приголосного [h], надалі в аттичному діалекті (класичній давньогрецькій) стала означати довгий голосний [ɛː]. У середньогрецькій й новогрецькій вимові цей звук перейшов у [i]: процес, відомий як йотацизм.

У системі грецьких чисел ета/іта має значення 8.

Історія[ред. | ред. код]

Приголосна[ред. | ред. код]

Літера η веде своє походження від хети — літери архаїчної грецької абетки, яка, у свою чергу, походить від фінікійської букви хет — «хет». У багатьох давньогрецьких діалектах вона первісно вживалась для позначення глухого гортанного фрикативного звука [h]. Саме з таким фонетичним змістом вона була запозичена у VIII ст. до н. е. до етруської й інших італьських абеток, що ґрунтувались на евбейському варіанті грецької абетки. До них належить і латинський алфавіт, нащадком «хети» в якому є літера H.

В інших варіантах грецької абетки поряд із приголосною «хетою» з'явилась друга її форма — для позначення голосних. У грецьких італьських колоніях Гераклеї і Таренті, давню літеру перетворили на «напівхету», прибравши праву вертикальну рису (Ͱ). З цього знака надалі розвинувся символ грубого придиху, що замінив «хету» на початку слів у посткласичній (політонічній) орфографії[1]. Діонісій Фракійський свідчив у ІІ ст. до н. е. про збереження літерою своєї давньої назви «хета» (ἥτα), і пояснював це: «у старі часи, літера η слугувала позначенням грубого придиху, як зараз у римлян»[2].

Голосна[ред. | ред. код]

У східних іонійських діалектах звук [h] на VI ст. до н. е. зник. «Хета» стала спочатку передавати довгий голосний [aː], що пізніше злився з довгим голосним [ɛː]. У 403 році до н. е. афіняни перейняли іонійську систему письма, з вокалічним (голосним) вживанням η, хоча звук [h] в аттичному діалекті зберігся. Надалі таке звукове значення літери стало загальноприйнятим по всій Греції.

Ітацизм[ред. | ред. код]

У період посткласичної грецької мови-койне звук [ɛː] став більш припіднятим і злився з деякими іншими голосними, вимова яких первісно різнилась. Це явище одержало назву ітацизму — вимови η близько до [i], замість [ɛː] (етацизму). Відповідно новій вимові, назва літери стала читатись як «іта».

Читання η як [і] існувало в середньогрецькій (візантійській) мові, воно є орфоепічною нормою й у новогрецькій. Від унціальної форми цієї літери Η походить і кирилична И, що означала схожий звук у старослов'янській мові. Поряд з η, цей звук також передають інші літери — ι (йота), υ (іпсилон), а також диграфи ει, οι. Всі явища уподібнення вимови голосних до «йоти» прийнято звати загальним терміном йотацизм.

Нащадки[ред. | ред. код]

  • У латинській абетці — літера «H»
  • У кирилиці — літери «И», «Й»

Транслітерація[ред. | ред. код]

  • У латинській транслітерації давньогрецьких слів η передають латинською «e», для відрізнення від транслітерації ε латинську літеру пишуть з макроном, знаком довготи (σχῆμα — schēma, χημεία — chēmia, αἰθήρ — ethēr).
  • У транслітерації новогрецької мови η передають літерою «i».

Використовування[ред. | ред. код]

Велика літера[ред. | ред. код]

  • У хімії позначенням ентальпії слугує символ Η, який іноді читають як «ета». Втім, оригінальне написання слова «енталпія» (від грец. ἐνθάλπος) не містить цієї літери.

Мала літера[ред. | ред. код]

Передавання слів з η в українській мові[ред. | ред. код]

В українській мові існує значна кількість грецизмів — слів грецького походження, чиїм джерелом є переважно давньогрецька, рідше — середьногрецька мова. До української грецизми надходили різними шляхами: як через старослов'янську, так і через західноєвропейські мови. Старослов'янське передавання грецьких слів орієнтувалось на середньогрецьку вимову, а західноєвропейське, латинське — на класичну, тому існують деякі розбіжності у передаванні кирилицею слів з літерами β, θ, η, а також слів, що починаються на голосний звук.

Оскільки літера η у середньогрецькій (візантійській) мові вже вимовлялась як «і», у старослов'янському письмі її передавали літерою «иже», яка була, по суті, кириличним варіантом цієї грецької літери (навіть їхнє накреслення тоді було тотожним — «Η»). Але грецизми надходили до української не тільки зі старослов'янської. Із часів Середньовіччя до української було запозичено тисячі латинських слів і слів західноєвропейських мов грецького походження. У латині, а разом за нею — у більшості європейських мов було прийняте класичне читання грецьких слів, що залишилось з часів, коли η ще вимовляли як «е». Отже, грецькі слова, а також грецькі неологізми стали потрапляти до польської, німецької і російської мов вже в латинській передачі.

На XIX ст. у різних частинах сучасної України склались дві традиції передачі грецизмів. У західноукраїнських землях, під впливом польської й німецької традицій, а також поширення католицизму, усталився «європейський» стандарт — передавати η завжди буквою «е»[3], старослов'янське посередництво було нею відкинуте. Так, слова Ἀθηνᾶ, Θήβαι, χημεία, αἰθήρ там передавали як «Атена», «Теби», «хемія», «етер» (через лат. Athena, Thebae, chemia, ether). У східноукраїнських же землях, що зазнали меншого впливу Польщі, залишились вірними старослов'янській традиції, де «ета/іта» читається як [і]: «Афіна», «Фіви», «хімія», «ефір». Певні труднощі спричинила реформа орфографії («правопис Русалки Дністрової»). Відоме, що літера «и» первісно передавала звук [і], а надалі, після злиття звуків [і] і [ɨ] в один звук [ɪ], її читання в українській мові змінилось; для звука ж [і], який вона доти означала, реформа приписувала ж лише літеру «і». Виникли розбіжності й у самій східноукраїнській традиції: в одних випадках η записували кирилицею як «і», (напр. Афіни, Фіви, ефір); в інших — як «и» (напр. «Псалтир» (Ψαλτήριον), «Никодим» (Νικόδημος), «Микита» (Νικήτας), «Єрусалим» (Ιερουσαλήμ), «Вифлеєм» (Βηθλεέμ)). У російській мові було простіше: буква «и» зберегла своє давнє читання, а «і» у «гражданці» вживалася лише в окремих словах і позиціях (перед голосними, «й» і в слові «міръ»).

Під час створення стандарту літературної української мови постала проблема й передавання грецьких слів. Харківський Правопис 1928 року («скрипниківка») передбачав передавання «ети» переважно літерою «е» (за винятком церковнослов'янізмів і деяких особових імен). Пізніший правопис 1946 року, на якому в цілому заснований сучасний варіант української орфографії, наслідує російську традицію запису грецизмів: у разі запозичення через старослов'янську/церковнослов'янську мову (або напряму з новогрецької) η передається як «і» (або «и» — за «правилом дев'ятки» та в деяких винятках), через латинську (або західноєвропейські) — як «е»[4]: Іраклій, але Геракл (Ηρακλής), Никодим, димотика, але демократія (δῆμος — «народ»), схима, але схема (σχῆμα — «образ»). У 1990-х роках знов підняли питання «правильного» передавання η. Було запропоновано проекти орфографії, які базувались на харківському правопису: з її передаванням тільки буквою «е»[5][6]. Деякі видання, як друковані, так і електронні, перейшли на цю систему, але офіційним залишається правопис 1993 року, що в питанні «ети» повторює затверджений у 1946 році. Цей правопис прийнятий наразі й у Вікіпедії.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Nick Nicholas (2003), «Greek /h/». Архів оригіналу за 1 вересня 2013. Процитовано 25 січня 2016. 
  2. παρὰ τοῖς ἀρχαίοις ὁ τύπος τοῦ Η ἐν τύπῳ δασείας ἔκειτο, ὥσπερ καὶ νῦν <παρὰ> τοῖς Ῥωμαίοις Alfredus Hilgard (ed), «In artis Dionysianae § 6» in Grammatici Graeci. Scholia in Dionysii Thracis Artem Grammaticam (1901), p. 486.
  3. Про «ф», «фіту» і «тету».. Російсько-українські словники. Архів оригіналу за 1 лютого 2016. 
  4. From the notes of Andrusyshen's dictionary. Архів оригіналу за 2 лютого 2016. 
  5. М. В. Снаговський. каТедрою по каФедрі, чи навпаки, або Спогад про майбутнє української мови. Архів оригіналу за 31 січня 2016. 
  6. Г. П. Євсєєва. Державна мовна політика в соціокультурному контексті України. Архів оригіналу за 28 січня 2016.