Український правопис

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис[1]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер уживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають утрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Л. Зизаній у 1596 р.

Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького в 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» О. Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися виключно літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є в її сучасному значенні, а також уперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука в «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» в 18741875 р.р., коли літера ї почала вживатися в її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням уживання літер е, є, и та апострофа в їх сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 19071909 р.р., що є основою сучасної орфографії.

Від початку XVIII ст. в більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.

Як зазначено у передмові до чинної редакції українського правопису третього видання, воно «є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р)». Перше видання 1946 року було затверджене Радою народних комісарів 8 травня 1945 року. Чинна (третя) редакція українського правопису вперше була надрукована видавництвом «Наукова думка» в 1990 році, а затверджена Кабінетом Міністрів України 14 листопада 1989 року. Редакція українського правопису четвертого видання, яка вийшла в 1993 році, а також її неофіційні перевидання видавництвом «Наукова думка» (останнє вийшло в 2012 році), Кабінетом Міністрів України досі так і не були затверджені.

Періоди розвитку[ред.ред. код]

Виділяють від 3 до 5 головних етапів становлення правопису української мови:

  • Українсько-руський період (X — поч. XVII ст.)
    • давній українсько-руський період: X — третя чверть XIV ст.
    • староукраїнський період: ост. чверть XIV — поч. XVII ст.
  • Норми «Граматики» Мелетія Смотрицького 1619 року (XVII–XVIII ст.)
  • Новоукраїнський період (XIX ст. — сьогодення)
    • пошуки найкращого варіанту правопису сучасної мови: XIX сторіччя
    • унормування правопису із залученням державних чинників: з поч. XX сторіччя

Українсько-руський період (X — поч. XVII ст.)[ред.ред. код]

Витоки українського правопису йдуть від слов'янського правопису, започаткованого творцями слов'янської азбуки. Більшість української графіки майже не змінилося від тих часів. Зокрема, у нинішньому алфавіті є тільки дві літери, яких, на думку проф. Івана Огієнка, не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ, яка відома з кінця XVI ст. й набула поширення у XVII ст., та ї, яку спершу писали замість колишньої літери ѣ та на місці е в новозакритому складі, а потім перебрала на себе функції звукосполуки й+і. Також у руських кириличних рукописах не розрізнялися в написанні літери е і є. Правопис, що відштовхувався від слов'янської абетки, в Україні значною мірою підтримували вихідці з Болгарії, які працювали тут і переписували тексти (переважно церковного змісту). У період від XIV до XVI ст. в богослужбових (та частково у світських) рукописах панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. На теренах України вплив цього правопису був відчутним з кінця XIV ст. і тривав до 20-х рр. XVII ст. Цей період відомий у мовознавстві під назвою «Другий південнослов'янський вплив».

«Граматика» Смотрицького 1619 року (XVII–XVIII ст.)[ред.ред. код]

У 1619 р. вийшла праця М. Смотрицького «Грамматіка славенскія правилноє синтагма», де слов'янсько-українську писемність частково пристосовано до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і ґ, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних укр. звуків, узаконено вживання букви й.

В 1708 році змінилося накреслення літер — традиційну кирилицю замінили спрощеним різновидом, т. зв. «гражданкою». Участь у розробленні нового алфавіту й графіки взяли також українські вчені. Перші зображення 32 літер нового шрифту, які досі без значних змін служать основою для української, білоруської та російської орфографіки, видрукували в місті Жовква поблизу Львова. З алфавіту вилучено застарілі букви: омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, натомість, закріплено букви ю та я, котрі до того вживалися лише в окремих текстах.

Новоукраїнський період (з XIX ст.)[ред.ред. код]

Правописні пошуки XIX століття[ред.ред. код]

У 1798 році вийшла «Енеїда» Івана Котляревського — твір, який став піонером нової української літератури й поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови в писемному вигляді. Виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусили шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837 — є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р. — ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка й постійна зміна елементів алфавіту та їх різномаїтне вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи взагалі індивідуальних) правописних систем.

Найвідоміші серед цих спроб:

  • правописна система Олексія Павловського
  • варіант «Русалки Дністрової» (1837)
  • кулішівка — правописна система П. Куліша в «Записках о Южной Русі» (1856) та в «Граматиці» (1857)
  • драгоманівка (вироблена в 70-х рр. XIX ст. в Києві гуртом укр. діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов)
  • желехівка — створена українським ученим Є. Желехівським під час праці над власним «Малорусько-німецьким словарем» (Львів, 1886). Цей правопис закріплено в «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Т. Ґартнера, що вийшла 1893 р. у Львові. З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному «Словарі української мови» (1907–1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці — «пиши як чуєш»), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі.
Звук та відповідна літера сучасної абетки «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького, 1619 р. «Гражданський шрифт», 1708 р. Правопис І. Котляревського «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського, 1818 р. Максимовичівка, 1827 р. Правопис часопису «Русалка Днѣстровая», 1837 р. Абетка М. Гатцука, 1860 р. Правопис Т. Шевченка, зокрема в «Букварі южнорусськім», 1861 р. Кулішівка, 1856 р. Зміни до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука, «Записки Південно-Західного відділення Російського географічного товариства», 1874—75 р.р. Ярижка, 1876–1905 р.р. Драгоманівка (герцеговинка), кін. XIX ст. Правопис «Малоруско-нїмецкого словаря» (желехівка) Є. Желехівського й С. Недільського, 1886 р. Орфографія Б. Грінченка (грінченківка) у «Словарі української мови», 1907-09 р.р. Один із варіантів латинки (рішення № 9 комісії з питань правничої термінології, спрощена система, протокол № 2 від 19.04.1996 р.)
[ɑ] — а a
[b] — б b
[w] / [ѵ] — в літера у҄ : у҄сю ручку (всю ручку) v
[ɦ] — г h, gh[2]
[ɡ] — ґ літера ґ : фѣґура (фігура) літера г диграф кг : кгрунтъ (ґрунт) літера г : грунт (ґрунт) літера г літера г : дзигари (дзиґарі) літера g : дзиgа (дзиґа) диграф кг : кгрунт (ґрунт) як у сучасному правописі g
[d] — д d
[dʲ] — дь літера з титлом д҄ d
[ɟː] — пом'якшена дд завжди ддь одна літера д dd
[d͡ʒ] — дж диграф дж диграф дж літера џ : розраџає (розраджає) dzh
[d͡z] — дз диграф дз диграф дз у деяких варіантах драгомангівки — літера s dz
[d͡zʲ] — дзь dz
[ɛ] — е літера э на початку слова / після голосних, літери е / и після приголосних : эолъ (еол), поэтъ (поет), теперъ (тепер), минѣ (мені) літери ы / е : чырвоный (червоний), очеретъ (очерет) літера є, на початку слова іноді э : жєньци (женці) літери и / е : почали (почали), лебонь (либонь) літера є : вєчир (вечір) літери е, и, ы : тиче (тече), ныначе (неначе) літери е / и : друже (друже), пиромъ (перо́м) літера е : не чуе (не чує) як у сучасному правописі e
[jɛ] — є літера е : мое (моє) літера ѣ : маѣшъ (маєш) літера е : збирае (збирає) уперше літера є : почуєш літера є́ : має́ (має) після голосних — літера е, після м'яких приголосних — ѣ : твое (твоє), синѣ (синє) літера е : попивае (попиває) літера є : має літера е : не чуе (не чує) диграфи jе / ье : сподіваjетцьа (сподівається) як у сучасному правописі ye, ie : Yenakiieve (Єнакієве)
[ʒ] — ж zh
[ʒʲː] — пом'якшена жж завжди жжь одна літера ж zhzh
[z] — з паралельно префікси роз- / рос-, прийменники зъ / съ : зъ неи (з неї), съ кварты (з кварти) паралельно прийменники зъ / съ : зъ воломъ (з волом), съ конемъ (з конем) z
[zʲ] — зь літера з титлом з҄ z
[zʲː] — пом'якшена зз завжди ззь одна літера з zz
[ɪ] — и чергування и / ы : другий / другый (другий) літери и, і, ы : великій (великий), сынъ (син) літери ы, и, е : підняты (підняти), називаю (називаю), шепшина (шипшина) літери ы / и (літера ы — за традицією) : мы ходили (ми ходили), сынъ (син), сила (сила) літери и, ы, е : думы (думи), тыхенько (тихенько), вешневий (вишневий) літери и / е : вимие (вимиє), задзвонемо (задзвонимо) літера ы, після шиплячих — ы, и, і як у сучасному правописі у великій групі слів — початкова и : идол (ідол), ижиця (іжиця), индик (індик), иржа (іржа) y
[ɪ] — ы вперше вилучено вилучено
[i] — і етимологічне ѣ : фѣґура (фігура) літери ѣ, и, і : лѣто (літо), жинка (жінка), твій (твій) лише літера і : гомінъ (гомін) залежно від етимології літери ô, ê, û, ѣ : нôсъ (ніс), пêчъ (піч), добрû (добрі), снѣvъ (снів), у закінченні прикметників твердої групи в називному відмінку множини на позначення [i] вживаються ы / ыи: прекрасны (прекрасні), добрыи (добрії) якщо походив від [о] й [е] — позначався як і, якщо походив від ѣ — позначався як ѣ : рідна (рідна), недѣля (неділя) літера и, перед голосними — літера і : идучи (ідучи), патріот (патріот) завжди і : стілъ (стіл), попіл (попіл), моіх (моїх) літери и / і (перед голосними та й) літера і, перед з, с, д, т, н, л, ц, якщо етимологічно походив від [е] / [ѣ] — літера ї : поділ, принїс (приніс), лїс (ліс) після м'яких приголосних — лише і, а не ї i
[ji] — ї найчастіше як ѣ, рідше як и / е : ѣжакъ (їжак), ии (її) літера ѣ : кроѣла (кроїла) літера í : церкоу҄ноí (церковної) літери и / і : ихъ (їх), моій (моїй) літера і : Вкраіна (Вкраїна), моіх (моїх), тихоі (тихої) літера ї : їсти літера і диграф jі : Украjіна (Україна) як у сучасному правописі yi, I, 'i[3] : Yizhakevych (Їжакевич), Kadiivka (Кадіївка)
[j] — й введено й літери ȕ, ȁ, ȉ, ȅ (також для у, ю, ѧ) для сучасних уй, ай, ій, ей, уй, юй, яй : першȕ (перший), тȁ (та й) літера j : свьатиј (святий) y, i
[jɔ] — йо / ьо диграфя іо : іому (йому), тріома (трьома) диграфя іо : у іого (у нього) літера ё : ёго (його), сёго (сього / цього) вперше диграфи йо, ьо : його, сьогодні літера ô : важко ôму (важко йому) літера ё або диграф йо : ёго (його), слёзы / слйози (сльози) літера ё : ёго (його), лёнъ (льон) літера ё, м'якість приголосного перед [о] — ьо : ёго (його), трьох диграф іо: сліозы (сльози) диграфи jo / ьо : сльоза як у сучасному правописі yo, 'o
[k] — к k
[l] — л в іншомовних словах — м'який л : кляса (клас), блюза (блуза) l
[lʲ] — ль літера з титлом л҄ l
[ʎː] — пом'якшена лл подовжена вимова на письмі не передавалася : бездѣлье (безділля, неробство) подовжена вимова на письмі не передавалася : зѣля (зілля) подвійне л : весіллє (весілля) завжди лль одна л : зїлє (зілля) ll
[m] — м m
[n] — н n
[nʲ] — нь літера з титлом н҄ n
[ɲː] — пом'якшена нн завжди ннь одна літера н : знанє (знання) nn
[ɔ] — о o
[p] — п p
[r] — р r
[rʲ] — рь літера з титлом р҄ r
[s] — с s
[sʲ] — сь літера з титлом с҄ s
[sʲː] — пом'якшена сс літеросполучення сь + йотована голосна : волосья (волосся) завжди ссь одна літера с ss
[t] — т t
[tʲ] — ть літера з титлом т҄ t
[cː] — пом'якшена тт завжди тть : завзяттьа (завзяття) одна літера т : житє (життя) tt : Zakarpattia (Закарпаття)
[u] — у u
[u̯] — в / у чергування у / в : урядъ / врядъ (уряд) у кінці складу літера ў : ходиў (ходив), іноді дієслова у формі чоловічого роду однини минулого часу зберігали на письмі давнє закінчення -лъ: ходилъ, читалъ літера ў : порубаў (порубав) v / u
[f] — ф f
[x] — х kh
[t͡s] — ц ts
[t͡sʲː] — пом'якшена цц завжди цць одна літера ц tsts
[t͡sʲ] — ць літера з титлом ц҄ ts
[t͡ʃ] — ч ch
[t͡ʃʲː] — пом'якшена чч завжди ччь одна літера ч chch
[ʃ] — ш sh
[ʃʲː] — пом'якшена шш завжди шшь одна літера ш shsh
[ʃt͡ʃ] — щ диграф сч : счобъ (щоб) диграф шч : шчука (щука) sch
ь у більшості позицій ҄ титло : тїл҄ки (тільки) Ø
ь після кінцевої шиплячої та губної приголосної — зараз Ø чергування ь / ъ : пишешь / пишешъ (пишеш)
ь у словах світ, свято з літерою ь : сьвіт (світ), сьвято (свято)
[ju] — ю диграфи jу / ьу : в ріднім краjу (у ріднім краю) yu, iu : Yurii (Юрій), Kriukivka (Крюківка)
[jɑ] — я літера ѧ літера є в іменниках середнього роду : щастє (щастя) диграфи jа /ьа : јаблуко (яблуко), свьатиј (святий) ya, ia
апостроф літери ъ та ь : зъѣвъ (з'їв), напьявсь (нап'явсь) не вживається : позавязовани (позав'язувані) на письмі не позначався — бю (б'ю) ' — м'яка зупинка літери ъ / ь : семьі (сім'ї), разъединила (роз'єднала) літера j : відобjетцьа (відіб'ється) вперше введено апостроф систематично після губних приголосних перед є, ї, я, ю
ъ після кінцевого приголосного — зараз Ø завжди ъ : бувъ (був) завжди ъ : Чмыръ (Чмир) завжди ъ : изъ (із) вилучено v — важка зупинка завжди ъ : ихъ (їх) завжди ъ : безъ пана (без пана) вилучено найчастіше писався вилучено
ѣ — зараз здебільшого і лише літера і : гомінъ (гомін) літера ѣ позначала звук [і] : снѣгъ (сніг), бѣдный (бідний) якщо звук [i] походив від ѣ, літера ѣ зберігалася : недѣля (неділя) літера ѣ для звуку [i] вилучено
спрощення у групах приголосних стн — зараз сн чергування спрощеної / повної групи приголосних : честний / чесний (чесний)
етимологічне [т'с'а] — зараз -ться -тся, -ться або -тця : дадуться (дадуться), остатця (остаться / залишитися) -цьця : быцьця (биться / битися) -т-ся : бют-ся (б'ються) -ця, -тця, -тся : дивиця / дивитця (дивиться), радуются (радуються) -тьця, -тця : вертаютьця (вертаються) ‑тцьа : усміхнетцьа (усміхнеться) -тця, -цця : зоветця (зветься), робицця (робиться)
звукосполучення [чц'і] — зараз -чці -ццѣ : боляццѣ (болячці) -цьці : печуроцьці (печурочці / печічці) -чцѣ : дочцѣ (дочці) -ці, -цці : вкупоці (укупочці), колисоцці (колисочці)
етимологічне [шс'я] — зараз шся -сься : засміѣсься (засмієшся) -ся / -шся : вибераєся (вибираєшся), напєшся (нап'єшся) -ся, -сся : умыеся (умиєшся), подинесся (подінешся) -шся, -сся : одібъешся (одіб'єшся) -сся : поденесся (подінешся)
етимологічне [тч] — зараз тч -ч- : квічали (квітчали)
ѥ вилучено
s вилучено
ω — зараз здебільшого о / і вилучено
ѫ — зараз здебільшого у вилучено
ѱ — зараз пс вилучено
ѯ — зараз кс вилучено
ѵ — зараз здебільшого і вилучено

Унормування правопису (XX століття)[ред.ред. код]

Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису в 1918 р.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК із 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника.

У 1929 Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений із повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія й затвердив Народній Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)[4]

У 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення в дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано в 1930 році. Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято в редакції правопису 1946 року й у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була повязана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано в 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (27.VIII — 3.IX 1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, котрий мав би опиратися на весь історичний досвід української мови.

Ще 15 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів.[5] Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2 з половиною роки (до кінця 1996 року), але робота з підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції було передано до Інституту української мови в середині січня 1999 року. Цей проект відомий під назвою «Проект правопису 1999 року» чи просто «Проєкт» (оскільки серед іншого пропонує відновити йотування перед голосними, як було до 1933 р.).

Деякі сучасні українські видавництва дещо відхиляються від чинних правил у написанні, наприклад, запозичених неологізмів та іноземних власних назв. Так, у багатьох географічних, історичних та художніх книгах вони використовують способи транслітерації (з мов, що використовують латинський алфавіт), без оглядки на правопис: «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» (Київ) — у серії книг про Гаррі Поттера; «Астролябія» (Львів) — у серії творів Толкіна («Володар перстенів», «Гобіт», «Діти Гуріна» і «Сильмариліон»); «Літопис» (Львів); «Мапа» (Київ) та енциклопедія УСЕ видавництва «Ірина» (Київ), а також видавництво «Критика». Ці видання передають германські H і G у власних назвах як Г й Ґ . За чинним правописом «G і h звичайно передаються літерою г» (§ 86).

Українська Вікіпедія дотримується чинного правопису.

Структура чинного правопису[ред.ред. код]

I. Правопис основи слова

  • Літерні позначення звуків (§ 1-20)
  • Правопис префіксів (§ 21)
  • Правопис суфіксів (§ 22-24)
  • Правопис складних слів (§ 25-33)
  • Вживання великої літери (букви) (§ 34-40)
  • Правила переносу (§ 41-42)
  • Знак наголосу (§ 43)

II. Правопис закінчень відмінюваних слів

  • Іменник (§ 44-66)
  • Прикметник (§ 67-69)
  • Числівник (§ 70-72)
  • Займенник (§ 73-79)
  • Дієслово (§ 80-85)

III. Правопис слів іншомовного походження

  • Приголосні (§ 86-89)
  • Передача звука j та голосних (§ 90-91)
  • Групи приголосних з голосними (§ 92-99)
  • Відмінювання слів іншомовного походження (§ 100)

IV. Правопис власних назв (прізвищ)

  • Українські прізвища, відмінювання імен і прізвищ (§ 101–105)
  • Складні і складені особові імена та прізвища й похідні від них прикметники (§ 106–107)
  • Географічні назви (§ 108–114)

V. Найголовніші правила пунктуації

Див. також[ред.ред. код]

Література та джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сучасна українська мова. О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. 2006 р. Стор. 171
  2. Для відтворення -зг-.
  3. У літеросполученні ьї.
  4. .Голоскевич Григорій. Правописний словник (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929 р.)
  5. Постанова № 402 від 15 червня 1994 року «Про підготовку і видання „Українського правопису“» в новій редакції — Кабінет Міністрів України.

Посилання[ред.ред. код]