Кулішівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Куліші́вка також правопис Куліша чи система Куліша — український фонетичний правопис винайдений та застосований Пантелеймоном Кулішем наприкінці 1850-х років.

Всі подальші українські правописи базуються саме на правописі Куліша. У 1923 році у своїй передмові до 5-го видання Українського правописного словничка його редактор та один з авторів харківського правопису 1928 року Григорій Голоскевич зазначав що правопис яким він користується — це в загальних рисах той самий правопис Куліша, який було створено ще у 1850-их.[1]

Загальний опис[ред. | ред. код]

Цей правопис був застосований Кулішем у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали у 18611862 роках у Петербурзі Василь Білозерський, Микола Костомаров і П. Куліш.

Особливості[ред. | ред. код]

«Граматка»  (СПб., 1857)

Згідно з цією орфографічною системою:

  • Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣіто, сіно), на місці давніх о, є у новозакритих складах (стілъ, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі). На початку слова нейотований голосний передавався літерою и (индик, им'я, Иван).
  • Усувалася з абетки літера ы, а замість неї та на позначення звука [и] писалася літера и (синь, лисиця).
  • У ролі апострофа в середині слів, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять, розвъязав, вітеръ, сміхъ).
  • Звук [е] послідовно передавався літерою e (друже, сестра). Літера є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних — літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь), хоч літера є в попередніх правописах уже була. Нейотований звук [е] на початку слів та після голосних передавався літерою э (Эзоп, поэт).
  • Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в давнішій орфографічній практиці.
  • Вибуховий ґ передавала латинська літера g (дзиga, gуля).
  • Зберігалась літера ѳ у давніх запозиченнях із грецької (у Коринѳі).[2]

У правописі приголосних на стиках морфем П. Куліш намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-Артемовського та ін. Дієслівне сполучення -ться писалися через -тьця і -тця (вертаютьця, всміхнетця), а -шся — через -шся і -сся (одібьешся, вітаєсся). Паралельно вживалися префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).

На думку українсько-американського дослідника Кулішової мови Андрія Даниленка, вплив «кулішівки» на сучасний український правопис був мінімальний[3].

Зміни[ред. | ред. код]

Деякі особливості кулішівки значною мірою усунено в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були Павло Житецький та Костянтин Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки внесено такі зміни:

  • йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї, а йотований [е] — літерою є
  • в кінці слова перестав вживатися ъ
  • вибуховий ґ передавала не латинська літера g, а буквосполучення кг.

В Російській імперії кулішівку вживали до Емського акту 1876 року. Натомість запроваджено правопис, що «не одступав би од російської вимови букв».[джерело?] Цей правопис дістав назву «єрижка» (від запровадженої в ньому букви ы — єри), згодом його назвали «ярижкою». Цю зміну в назві пояснював Кримський: «…слово „ярижка“ мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене».

У 1890-х желехівку, котру розроблено за схожим принципом (але вона спиралася на місцеві особливості мовлення), заведено в школах Галичини. Натомість у Великій Україні після втрати чинності Емського указу в 19051914 роках стали послуговуватися грінчевичівкою, що була трохи зміненою желехівкою, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Григорій Голоскевич. Передмова // Український правописний словничок з короткими правилами правопису. Ред.: Григорій Голоскевич. Катеринослав-Ляйпціґ: Українське видавництво. 1923. 226 стор. (5-е вид)
  2. «Кулішівка». Збруч (укр.). 24 травня 2018. Архів оригіналу за 31 грудня 2020. Процитовано 16 січня 2021. 
  3. Даниленко Андрій. «Пиши як мовиш…», або чому Пантелеймон Куліш не став творцем сучасного українського правопису // Мовознавство. — 2012. — № 4. — С. 37–54.

Посилання[ред. | ред. код]