Кінь дикий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тарпан
Steppentarpan Equus ferus gmelini.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Конеподібні (Equiformes)
Родина: коневі Equidae
Рід: Кінь Equus
Підрід: Equus
Вид: Equus ferus
Підвид: Тарпан
Триноміальна назва
Equus ferus ferus
Boddaert, 1785
Синоніми
equiferus Pallas, 1811

gmelini Otto Antonius, 1912
sylvestris Brincken, 1826
silvaticus Vetulani, 1928.
tarpan Pidoplichko, 1951

Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Equus ferus ferus
EOL logo.svg EOL: 10512609
ITIS logo.svg ITIS: 926237

Кінь дикий, або тарпан (Equus caballus ferrus Pall. = Equus caballus gmelini Anton.) — представник роду Кінь (Equus), дика форма виду Equus caballus, найімовірніший пращур одомашненого свійського коня (Equus caballus caballus).

Таксономія[ред.ред. код]

Один з трьох загальновизнаних підвидів виду Equus caballus[1]:

  • Equus caballus ferus — кінь дикий, або тарпан (інколи розрізняють лісову і степову форми),
  • Equus caballus przewalskii — кінь Пржевальського, або тарпан джунгарський.
  • Equus caballus caballus — кінь свійський (вкл. все різноманіття робочих і скакових коней)

Нерідко розглядається як підвид Коня Пржевальського при визнанні останнього окремим видом.

Опис і Поширення[ред.ред. код]

Вимерлий європейський дикий кінь, невеликий на зріст (висота в холці 107 — 130 см). Однією з ознак, окрім малого зросту, є темний «ремінь» уздовж хребта, а також відсутність чілки і неповисла грива. Травоїд; у минулому досить поширений у Степах і Лісостепах Європи.

Тарпани були маленького зросту з відносно грубою горбоносою головою, загостреними вухами, густою короткою хвилястою, майже кучерявою шерстю, яка ставала довшою взимку, короткою, густою, кучерявою гривою і хвостом середньої довжини. Влітку колір був рівномірний чорно-бурий, жовто-бурий або брудно-жовтий, взимку ясніший, мишачий (мишаста масть) з широкою темною смугою вздовж спини. Ноги, грива та хвіст — темні. Густа шерсть дозволяла тарпанам переживати холодні зими. Міцні копита не вимагали підков.

Тарпани водилися табунами, іноді по кілька сотень голів, які розпадалися на маленькі групи з жеребцем на чолі. Тарпани були вкрай дикі, обережні і полохливі.

Історія знищення[ред.ред. код]

Загальноприйнято вважати, що тарпани вимерли через оранки степів під поля. Їх витіснили стада домашніх тварин, які займали пасовища і водопій.

Через те, що ці коні надавали великої шкоди посівам їх почали нищити. До початку XVII століття деякі міста Європи містили загони стрільців, які полювали на диких коней, що спустошували поля.

У 1918 році в маєтку поблизу Миргорода на Полтавщині (Україна) помер останній (степовий) тарпан. Нині череп цього тарпана зберігається в Зоологічному музеї МДУ, а скелет — у Зоологічному інституті Академії наук у Санкт-Петербурзі.

У 1814 році в Пруссії кілька тисяч нагоничів оточили в Дуйсбургському лісі останні табуни лісових коней і знищили їх. Всього було вбито 260 тварин.

В Україні раніше був досить численний; окультурення степів спричинилося до зникнення тарпанів (останній екземпляр відловлено у 1886 біля села Нововоронцовка на Херсонщині).

Спроби відтворення виду[ред.ред. код]

У польській частині Біловезької Пущі з особин, зібраних по селянських господарствах (у яких в різний час опинилися тарпани і дали потомство), були штучно відновлені так звані тарпановидні коні (польський коник), що зовні виглядають точно як тарпани, і випущені на волю. Згодом тарпановидні коні були завезені і в білоруську частину Біловезької Пущі.

У 1999 році Всесвітній фонд природи (WWF) в рамках проекту завіз в околиці озера Папес на південному заході Латвії 18 коней [2]. На 2008 р. їх там було вже близько 40.

ЕКр1 «Тарпан» на станції Одеса-Головна

Цікаві факти[ред.ред. код]

На честь дикого коня тарпана було названо швидкісний потяг ЕКр1 «Тарпан» виробництва Крюківського вагонобудівного заводу, що у місті Кременчук, Полтавської області. Поїзд належить Українській залізничній швидкісній компанії.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Гептнер В. Г. О тарпанах // Зоол. журн. — 1955. — 34, № 6. — С. 1404–1423.
  • Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. Конец X — середина XIX в. (Европейская часть СССР). — М.: Наука, 1983. — 126 с.
  • Кінь Пржевальського (Equus Przewalskii Pol., 1881): Проблеми збереження та повернення в природу (Матеріали VI Міжнародного симпозіуму, присвяченого 100 — річчю розведення виду в заповіднику «Асканія-Нова») // Вестик зоологии — 1999. — Окремий випуск № 11.—240 с. (у тому числі Зміни фауни унгулят України в історичні часи)
  • Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.
  • Кузьмина И. Е. Лошади Северной Евразии от плиоцена до современности. — СПб, 1997. — 224 с. — (Тр. ЗИН РАН; Том 273).

Посилання[ред.ред. код]


Кінь Це незавершена стаття про коней.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.