Українська мова в СРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

У цій статті в хронологічному порядку подано головні події, що стосуються української мови з 1919 по 1991 на території УСРР, УРСР та загалом в СРСР.

  • 1919 р. — після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів.
  • 9 березня 1919 р. — Третій З'їзд Рад (УСРР) прийняв постанову про викладання в школах української мови, історії та географії України[1].
  • 3 грудня 1919 р. — за поданням В. Леніна прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». Основою цієї постанови були «Тези з українського питання» Х. Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об'єднання в одному центрі оборонного й господарчого апарату. В. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися та говорити в усіх радянських установах рідною мовою.
  • 1920 р. — у Києві надруковано «Російсько-український медичний словник. Матеріяли до Української медичної термінології» за редакцією М. Галина. Словника перевидано в Києві 1994 р. У Катеринославі надруковано «Словник української мови» Д. Яворницького (т. I, А-К, близько 8 200 слів), що мав бути доповненням до «Словаря української мови» Б. Грінченка і містив лише слова, що їх в цьому словнику не було, або що мали інші значення.
  • 4 травня 1920 р. — постанова Наркомату Освіти УСРР про викладання українських дисциплін у вчительських семінаріях і на вчительських курсах.
  • 21 вересня 1920 р. — Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Українську мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.
  • 29 листопада 1920 р. — спільне зібрання Академії наук схвалило «Найголовніші правила українського правопису» (доповнені й упорядковані, здебільшого А. Кримським). Правила затвердив народний комісар освіти УСРР Г. Гринько. 1921 р. правопис видано в Києві окремою брошурою.
  • 3 березня 1921 р. — П'ятий з'їзд Рад схвалив роботу Народного Комісаріяту Освіти (НКО), спрямовану на усунення національної ворожнечі і на розвиток української мови як мови більшості трудящих України.
  • 30 травня 1921 р. — на спільному Зібранні Української Академії Наук затверджено створення «Інституту Української Наукової Мови» (ІУНМ).
  • 31 жовтня 1921 р. — Всеукраїнська православна церковна рада проголосила створення Української Автокефальної Православної Церкви. Першим єпископом УАПЦ став протоієрей Василь Липківський. Однією з головних ознак УАПЦ стала рідна мова в усіх ділянках конфесійного життя. Українська літературна мова залунала в храмах.
  • 1922 р. — на початку року ліквідовано усі «Просвіти» в Україні (на червень 1921 р. — 4822 товариства, читальні, будинки «Просвіти»). Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
  • 13 березня 1922 р. — набрав чинності «Кримінально-процесуальний кодекс», де в ст. SS22 сказано, що легальні процеси провадяться «однією з двох державних мов, українською або російською».
  • Осінь 1922 р. — другий секретар КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської — революційної, передової, пролетарської і міської та української — контрреволюційної, відсталої й сільської. У цьому двобої українській культурі належало поступитися й загинути.
  • 22 листопада 1922 р. — ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народну освіту» в УСРР, де сказано:
«

Українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки.

 »
  • 17-25 квітня 1923 р. — ХІІ з'їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання. Проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».
  • 22 червня 1923 р. — напередодні та під час роботи пленуму ЦК КП(б)У українська меншість партії боролася за справжнє впровадження політики українізації у щоденне життя; зокрема висунуто вимогу визнати українську мову, нарівні з російською, державною мовою в Україні. На засіданні прелімінарної комісії ця пропозиція пройшла більшістю голосів попри протести Г. Петровського та М. Фрунзе, проте на загальній сесії її відкинули і термін «державна мова» замінили на «дві загальновживані мови».
  • 27 липня 1923 р. — Декрет РНК УРСР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».
  • 1 серпня 1923 р. — постанова ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В ній сказано:
«

Мови всіх національностей, що є на території України, оголошуються рівноправними. [...] Відповідно до переважного числа населення, що говорить українською мовою, вибрати, як переважаючу для офіціальних зносин, українську мову. Діловодство в губерніальних і окружних органах провадиться переважно українською мовою, за винятком тих місцевостей, де абсолютна або відносна більшість населення належить до іншої національності.

 »
  • 1924 р. — У Києві видано «Нариси з історії української мови» О. Шахматова та А. Кримського.
  • 12-16 травня 1924 р. — VIII конференція КП(б)У. Виступ Е. Квірінга, де він посилався на поширену серед партійців (українців серед них було 33%, а в ЦК КП(б)У — менш ніж 16%) думку, що треба припинити українізацію національних меншин та міського пролетаріату в Україні.
  • 1925 р. — видано «Український правопис». Він містив «Найголовніші правила», що їх видала Всеукраїнська академія наук, з деякими додатками М. Грунського та Г. Сабалдиря.
  • 1926 р. — Раднарком УРСР видав книжку декретів і директив «Українізація радянських установ» (Декрети, інструкції і матеріяли. — ч.2). Вона містила текст «Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури». Державні службовці повинні були цілком перейти на українську мову або піти з посад.
  • 30 березня 1926 р. — початок таємного готування «контрукраїнізації». ГПУ видає документ під назвою «Про українську громадськість» (рос. «Об украинской общественности»), де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму, носіями українського націоналізму визначено УАПЦ, Всеукраїнську академію наук (ВУАН) і власне всю сферу культури.
  • серпень 1926 р. — Комісія для впорядкування українського правопису надрукувала проект правопису. Почалося його широке обговорення на всіх територіях проживання українців (видано 5 випусків спеціального додатку до газети Вісті ВУЦВК під назвою «Український правопис: дискусійний бюлетень»).
  • 1927 р. — видано «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика Є. Тимченка» (друге доповнене видання — 1930 р.).
  • 19 квітня 1927 р. — постанова ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації». Проголошено таке:
«

Тверде та рішуче переведення українізації (в розумінні переведення на українську мову) роботи всіх установ (державних, господарських та ін.) на території України, за винятком районів нацменшостей населення, вимагає обов’язкового знання української мови (як мови більшості населення) всіма службовцями установ.

 »
  • 6 вересня 1928 р. — нарком освіти М. Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов'язкового. Правопис надруковано 1929 р., відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов'язані були його дотримуватися. Заради єдності української літературної мови, провід НТШ у Львові ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині попри незгоду й протести багатьох галицьких мовознавців та письменників.
  • 1929 р. — Арешти інтелігенції та діячів Української Автокефальної Православної Церкви за справою Спілки визволення України (СВУ), що мала дати сигнал до масового наступу на національне відродження в Україні.
  • перша половина 1930 р. — у першому числі журналу «Прапор марксизму» вміщено статтю Наума Кагановича „Проти «народництва» в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)“. Стаття започаткувала кампанію проти шкідництва на мовному фронті, що її провадили переважно політики, зокрема П. Постишев, В. Затонський та найактивніший з усіх Андрій Хвиля (Олінтер).
  • 7 березня 1930 р. — Президія ВУАН прийняла ухвалу про реформу мовних установ. Ліквідовано Інститут української наукової мови та комісії для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника, нормативної граматики української мови, діалектологічну, історії української мови. На їхніх залишках створено Науково-дослідчий інститут мовознавства. Постановою Раднаркому від 1 серпня 1930 р. до нього зараховано київську та харківську науково-дослідчі катедри мовознавства і дніпропетровську мовознавчу секцію. До нового інституту після чисток потрапила лише половина старого складу. Директором новоствореного інституту призначено Г. Ткаченка (перебував на посаді протягом короткого часу), потім Наума Кагановича (до 1937 року).
  • 6 квітня 1933 р. — за наказом нового керівництва Наркомосу УСРР організовано комісію для перевірки роботи на мовному фронті. Голова комісії — А. Хвиля, у складі комісії М. Наконечний, О. Синявський, К. Німчинов, Грищенко, Наум Каганович. Завданням комісії було «відкинути штучне відмежування української мови від російської мови у словниках та усунення націоналістичних правил правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури».
  • 26 квітня 1933 р. — нарада в ЦК КП(б)У з питань національної політики. Новопризначений Нарком освіти В. Затонський у доповіді про національну політику партії в школі наголосив, що «падіння числа шкіл російської нацменшости є наслідок перекручення лінії партії, працівники освіти засмічені націоналістичними, класово-ворожими елементами». Він назвав відповідальних за це: «Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомпросу». Доповіді А. Хвилі на засіданні комісії та на цій нараді стали основою статті «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» в журналі «Більшовик України», що була видана ще й окремою брошурою накладом 60 тисяч примірників. Широкому загалові викладено завдання:
    • припинити негайно видання всіх словників,
    • переглянути словники та всю термінологію,
    • провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана в тому числі в Україні,
    • переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,
    • переглянути український правопис,
    • змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,
    • видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами.
  • 3 травня 1933 р. — Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті «Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису» (SS 54-55, чужомовні І, h, g). Новий правопис прийнято без загального обговорення (було лише кілька заяв А. Хвилі). Хто саме переглядав правопис, невідомо, найімовірніше, це був Н. Каганович. До правопису внесено 126 поправок, а розділ про чужі слова переписано цілком; написання їх майже цілковито виправлено за російським взірцем. Літеру ґ вилучено з абетки. Правило, коли писати л чи ль, скопійовано з російського з усіма непослідовностями (Ісландія, але Фінляндія тощо). Норми російського правопису поширено навіть на слова, які ще до змін 19281929 pp. мали форму, відмінну від російської, зокрема хемія та магнет перетворилися на хімію та магніт. Прикметники із суфіксами -ськ-, -зьк-, -цьк- так допасовано до російських норм, що неможливо було сформулювати правило на українській основі. Сказано, що слід дотримуватися «узвичаєної» вимови; промовчано, що ця вимова не українська, а російська. Газети та інші видання переведено на новий правопис негайно (у травні), ще до його затвердження і публікації.
  • друга половина 1933 р. — у Харкові видано книжку А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму» з вимогами провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці буржуазних мовознавців у ділянці термінологіі, лексикографії й синтаксису; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні й термінологічні. Головну хибу попередньої роботи А. Хвиля вбачає в тім, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток української мови від мови російської».
  • червень 1933 р. — наприкінці місяця Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису», подану комісією у складі М. Попова, С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського та А. Хвилі. Постанову не оприлюднено, текст зберігся лише в архіві.
  • 9 липня 1933 р. — збори харківського партактиву «Про націоналістичні ухили в лавах партійної організації і про завдання боротьби з ними». О. Шумського критиковано за те, що він вимагав підміни більшовицької українізації буржуазно-націоналістичною, а М. Скрипника звинувачено в тому, що він докотився до прямих закликів «розвивати національну свідомість». У виступі секретаря ЦК КП(б)У М. Попова є такі пасажі:
«

Особливо великого значення в боротьбі з буржуазним націоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис. Цьому питанню ЦК КП(б)У надає винятково великого значення. Буржуазні націоналісти, переважно з числа західно-українських емігрантів, особливо широку роботу розгорнули над засміченням української мови й термінології, щоб максимально відірвати українську культуру від російської.

 »
  • лютий 1934 р. — видано окремою книжкою «Український правопис (1933)». Склад правописної комісії не названо. У передмові А. Хвилі зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами».
  • Перша половина 1937 р. — газета «Комуніст» почала напади на «Український правопис Хвилі». Фактично закиди зводилися до написання слова Европа (мало б бути Європа, згідно з російською вимовою) і до правила утворювання складених слів типу двоповерховий, що мали б починатися, на взірець російських, першим складником у формі двох-, трьох- (рос. двух-, трёх-).
  • Серпень 1937 р. — фізичне знищення і заслання працівників «Інституту мовознавства». Тяглість розвитку українського мовознавства перервано.

* 20 квітня 1938 р. — ухвалено постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» та „Про реорганізацію шкіл на Україні на виконання рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей»“. У постановах вперше фігурує наказ про обов'язковість викладання російської мови в усіх неросійських школах.

  • 8 травня 1938 р. — ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про складання нового українського правопису» і розглянув склад Правописної комісії: Ф. Редько (голова), М. Грунський (відповідальний секретар), Шматлай, Бойко, Пелипас, Гаврик, Гринштейн. РНК УРСР затвердила постанову та склад комісії 14 травня. Головним завданням правопису проголошено насамперед «ліквідувати націоналістичні перекручення […] українського правопису». Восени 1938 року «Український правопис» (проект видання четвертого) надруковано на правах рукопису для обговорення, наклад 350 примірників.
  • 1940 р. — надруковано «Російсько-український словник (проект)» за ред. М. Калиновича, М. Грунського, І. Кириченко. Під час обговорення виникли істотні заперечення засад його побудови. Тому було створено спеціальну комісію для редагування словника під головуванням літературознавця Ф. Редька. До її складу введено й А. Кримського. Під час роботи комісії виявилося, що неможливо узгодити супротивні підходи членів комісії до засад укладання словника. На знак протесту проти схвалених засад А. Кримський вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві (4 травня 1941 р.), що комісія грубо втручається в норми української мови і створює „антинаукового і тенденційно-шкідливого «російсько-російського» словника“.
  • 4 березня 1940 р. — постанова РНК УРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України». Зокрема наказано: «В школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов'язкове вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою — вивчення російської мови».
  • 28 серпня 1943 р. — у селищі Помірки під Харковом (зараз частини Шевченківського та Київського районів міста) розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти П. Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 р. очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 р. були невдалими. Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Ради Народних Комісарів УРСР М. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР В. Старченко, Секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, генерали та офіцери.
  • 5 травня 1945 р. — Народний комісар освіти акад. П. Тичина підписав і, отже, надав чинности схваленій 1943 р. новій (третій) редакціі правопису, що її почали розробляти 1938 р. У правописі 1945 р. не відновлено жодного з вилучених правил 1928 р. Деякі елементи далі наближено до російського правопису, зокрема введено флексію в родовому відмінку однини іменників з -ен: імені замість імени. Перше видання цього правопису вийшло друком 1946 р.
  • 1946 р. — постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського.
  • 1952 р. — у Києві видано «Українсько-англійський словник» М. Подвезька (близько 60 000 слів)[2].
  • 1955 р. — у Києві видано «Французько-український словник» О. Андрієвської та Л. Яворовської (близько 50 000 слів).

* 1958 р. — постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

  • 1958 р. — почато видання двотомного «Польсько-українського словника» за редакцією Л. Гумецької (близько 100 000 слів). Видання завершене 1960 р.
  • 1959 р. — у Києві видано «Німецько-український словник» В. Лещинської та інш. (близько 50 тис. слів).

* 17 квітня 1959 р. — Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Вивчення української мови в школах оголошено необов'язковим. На «вимогу батьків і дітей» зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

«

Ст 9. Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів.

 »
  • 1961 р. — набув чинности «Український правопис 1960—1961 р.р. (четверта редакція)», де „українські правила наближено до «Правил російської орфографії та пунктуації», що вийшли друком 1956 р.“ Голова комісії — Л. Булаховський.
  • 1965 р. — згідно з повідомленнями самвидаву, міністр освіти УРСР Ю. Даденков готував республіканську реформу, що передбачала надавати перевагу під час вступу до вищих навчальних закладів абітурієнтам, що добре знають українську мову; викладання всіх суспільних наук перевести на українську мову; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкувати українською мовою тощо. Реформу Ю. Даденкова зупинила «директива з Москви».
  • вереснь — грудень 1965 р. — І. Дзюба написав книжку «Інтернаціоналізм чи русіфікація?». В грудні він передав її П. Шелестові та В. Щербицькому разом з листом протесту проти політичних арештів діячів української культури. Книжку розповсюджували самвидавом.
  • 1970 р. — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою.
  • 1970 р. — Інститут мовознавства ім. О. Потебні почав видавати одинадцятитомний «Словник української мови» (120 000 слів). Видання завершено 1980 р.
  • 1975 р. — нова цензура «Кобзаря» Т. Шевченка.
  • 1978 р. — колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
  • 1979 р. — Ташкентська конференція — «Російська мова — мова дружби народів».
  • 1983 р. — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплату за російську мову викладання було визначено у 15%.
  • 1989 р. — постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську). Те ж у проекті «Конституції» М. Горбачова.
  • 11 лютого 1989 р. — установча конференція «Товариства української мови ім. Тараса Шевченка», метою якого проголошено «утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя». Статут Товариства надруковано 2 березня в газеті «Літературна Україна».
  • 16 лютого 1989 р. — у газеті «Літературна Україна» надруковано проект Програми «Народного Руху України за перебудову». Він містить вимогу надати «українській мові статус державної мови в УРСР».
  • 14 листопада 1989 р. — затверджено «Український правопис 1989 року (п'яту редакцію правопису 1933 р.)», оприлюднено 1990 р. Попри повернення деяких правил правопису 1928 року (найпомітніше — повернення літери ґ), як зазначено в передмові, третє видання є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.). Голова Орфографічної комісії АН УРСР — В. Русанівський.
  • 1990 р. — Верховна Рада Радянського Союзу ухвалює «Закон про мови народів Радянського Союзу», що закріплював за російською мовою статус офіційної на всій території СРСР.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Хронологічні таблиці на сайті «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови». (укр.)
  2. «Українсько-англійський словник»: Близько 60000 слів / Уклад. М. П. Подвезько. — Київ: Рад. школа, 1952. — 1012 c.

Див. також[ред.ред. код]